2.2. Розуміння засади доступу до правосуддя у рішеннях Європейського суду з прав людини

Право на доступ до правосуддя являє собою один з основних елементів захисту, гарантованих в межах ст. 6, однак ніяка норма Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенції) цього права в явному вигляді не передбачає⁴². Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому, особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя⁴³.

Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.

З тексту ст.6 Конвенції прямо випливає, що доступність правосуддя є невід’ємним елементом права на справедливий суд, хоча сам термін «доступність» у наведеній статті не вживається. У 1975 році, вирішуючи справу «Голдер проти Великої Британії», ЄСПЛ вперше прийшов до висновку, що сама конструкція ст.6 Конвенції була би безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні по цій справі Суд закріпив правило, що ч.1 ст.6 Конвенції містить у собі й невід’ємне право особи на доступ до суду. Прямим порушенням права на доступ до суду є необхідність отримання спеціальних дозволів на звернення до суду⁴⁴.

Якщо порушується право особи, що підпадає під захист Конвенції, ЄСПЛ визнає порушенням права на доступ до правосуддя обов’язок особи до моменту звернення до суду з позовом вичерпати передбачені законодавством способи досудового врегулювання спору або внутрівідомчу систему подання скарг.

Порушення ст.6 Конвенції також визнається у випадку, коли заінтересована особа не має права самостійно звернутися до суду, оскільки таким правом наділяється інший суб’єкт. Так, у справі «Філіс проти Греції» заявник, який працював інженером, не міг самостійно звернутися до суду з позовом про виплату грошової винагороди за виконані ним проекти, оскільки такі справи порушувалися виключно за заявою Технічної Палати Греції. ЄСПЛ у цьому випадку визнав порушення права на доступ до правосуддя⁴⁵.

Практика ЄСПЛ засвідчує, що право на доступ до суду включає в себе й право на ухвалення рішення по справі. Такий висновок ґрунтується на численних рішеннях щодо порушення ст.6 Конвенції у випадках, коли матеріали справ втрачалися, губилися або у них не ухвалювалися рішення. Так, у справі «Балацький проти України» заявник скаржився на те, що він був позбавлений доступу до суду, оскільки районний суд відмовився постановити будь-яке рішення у його справі. ЄСПЛ вказав, що Уряд не надав переконливого пояснення, чому національні судові органи не постановили остаточного процесуального рішення у справі заявника після повернення справи на новий розгляд. Відповідно було порушення п.1 ст.6 Конвенції, а саме: порушення права заявника на доступ до суду⁴⁶.

У рішенні Хорнсбі проти Греції виконання судових рішень також розглядається як складовий елемент «права на суд»⁴⁷. З принципом правової певності тісно пов’язана вимога беззворотньої реалізації судових рішень, що також випливає із засади верховенства права, і яку можна розглядати як складову засади правової певності. Це положення випливає з того, що поняття права на судовий розгляд чи на доступ до суду ніякою мірою не обмежується стадією порушення справи, а також включає право на суд, який може дієво винести рішення і здійснювати правосуддя без перешкод та зовнішнього втручання. Отже, право на судовий розгляд є не лише теоретичним правом на розгляд справи національним суддею, а й включає законне сподівання, що остаточне судове рішення має поважатися національними органами влади і, отже, виконуватиметься⁴⁸.

В багатьох випадках проблеми, породжені складнощами законодавства і супутніми процесуальними перепонами, долаються шляхом звернення до адвоката і тому право на доступ до правосуддя передбачає і обовязок забезпечити послуги адвоката тим особам, які не в стані оплатити юридичну допомогу. В пункті «с» частини 3 статті 6 це явно визнається щодо правосуддя в кримінальних справах. Однак, оплата державою юридичної допомоги не єдиний спосіб вирішення даної проблеми. Вона може вирішуватися, наприклад, завдяки спрощенню процедури. Великобританія і деякі інші держави запровадили спеціальну процедуру судочинства щодо дрібних позовів і видали з цієї процедури спеціальні керівні положення, якими більшість людей може користуватися самостійно, так що в багатьох випадках необхідність в юридичному представництві інтересів відпадає. Оплачувати послуги юриста доводиться лише тоді, коли без цього пред’явити позов дійсно неможливо. Продовжувальність провадження може послужити підставою для окремої скарги, але вона не може в загальному розглядатися як відмова від доступу до правосуддя. Суд чітко дав це зрозуміти в рішенні у справі Матос і Сільва проти Португалії⁴⁹. Однак повна зупинка провадження у справі може розглядатися і як порушення даного обов’язку забезпечення доступу до правосуддя.

Допомога адвоката може мати вирішальне значення і на більш ранніх стадіях, і ця умова, безумовно, враховується у випадку оцінки виконання конкретного обов’язку, зафіксованого в п «с» частини 3 статті 6 щодо кримінальних справ. Для прикладу можна навести справу Кваранта проти Швейцарії⁵⁰. Тут інтереси правосуддя вимагали, щоб обвинувачений скористався послугами адвоката. Це випливало із серйозності правопорушення і суворості покарання, що мало бути призначене (справа йшла про наркоторгівлю, і можливість покарання за вироком могла скласти три роки позбавлення волі), із складності справи (мова йшла не стільки про факти, скільки про приведення до виконання винесеного раніше умовного покарання) і особистості обвинуваченого (він був молодим, іноземцем, походив з малозабезпеченої та малоосвіченої сімї). Без допомоги адвоката обвинуваченому було неможливо адекватним чином захищати себе. Однак необхідність в такій допомозі не обмежувалась судовими слуханнями: вона була визнана необхідною вже на стадії розгляду справи слідчим суддею. Визнання цього відображало безсумнівну реальність: в ході досудового провадження може відбутися багато чого такого, що буде мати вирішальне значення для результату справи. Під час судового слухання адвокат можливо вже буде неспроможний виправити становище обвинуваченого, який не мав юридичного представництва на більш ранніх стадіях провадження.

Така точка зору була заявлена ЄСПЛ в рішенні у справі Імбріоза проти Швейцарії, де необхідність участі адвоката можна прослідкувати, починаючи з перших допитів обвинуваченого в поліції. В даному випадку представництва на цій стадії не забезпечив власний адвокат обвинуваченого, тому на Швейцарію за це відповідальність не покладалась. Однак очевидно, що відповідальність виникла б, коли б в подібному упущенні був винний адвокат, призначений державою.

Подібна відповідальність виникає тоді, коли інтереси правосуддя вимагають юридичного представництва обвинуваченого, а обвинувачений оплатити таке представництво не здатний. В справі Джон проти Великобританії, де обвинувачений був затриманий відповідно до закону про боротьбу з тероризмом, відсутність доступу до адвоката протягом більше ніж 48 годин після затримання була, безумовно, достатньою підставою, щоб визнати порушення п. «с» частини 3 статті 6⁵¹. Чим серйозніше обвинувачення, тим ймовірніше, що допомога адвоката була врахована абсолютно необхідною для обвинуваченого.

Проблема виконання судових рішень є однією з головних в системі правосуддя в Україні. Це підтверджує той факт, що переважна більшість рішень Європейського Суду проти України стосуються питання невиконання судових рішень⁵². Як зазначив Європейський суд з прав людини у справах Бурдов проти Росії⁵³, Шмалько проти України⁵⁴, Ромашов проти України⁵⁵, виконання судового рішення має розглядатися як невід’ємна частина судового процесу для цілей ст. 6 Конвенції. Органи державної влади не повинні посилатися на брак грошових коштів як на виправдання невиплати боргу за остаточним судовим рішенням. Очевидно, зволікання з виконанням судового рішення може бути виправданим за особливих обставин. Однак зволікання не може бути таким, що завдає шкоди суті прав, які захищаються п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

На підставі викладеного, беручи до уваги практику і рішення Європейського суду з прав людини, які містять тлумачення положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод відносно права на доступ до правосуддя, у процесуальному аспекті слід розуміти: право звернення до суду особам, позбавленим можливостей отримати оплатну правову допомогу, права звернення до суду особам, у яких немає коштів для оплати судових витрат, можливості оскарження судових рішень, якщо національне законодавство передбачає процедуру перегляду таких рішень.

При цьому, наведені елементи слід поділити на дві групи. Так, елементи першої групи, до яких відносяться «раціональна» юрисдикція суду, право громадського інтересу, належна судова процедура та розумні строки судового розгляду, гарантують безперешкодну реалізацію права на доступ до суду кожної особи. Елементи другої групи, що включає «право бідності» та процесуальні механізми надання правової допомоги, усувають перешкоди, що виникають при зверненні до суду конкретної особи.

Таким чином, право на доступ до правосуддя гарантується ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення. Згідно з практикою ЄСПЛ під доступом до правосуддя слід розуміти: право звернення до суду особам, позбавленим можливостей отримати оплатну правову допомогу, право звернення до суду особам, у яких немає коштів для оплати судових витрат, можливості оскарження судових рішень, якщо національне законодавство передбачає процедуру перегляду таких рішень.

Розділ 3. Обов’язковість судових рішень як засада кримінально- процесуального судочинства: