Методичні поради

1. Назва теми зобов’язує до з’ясування поняття „доісторичний період”. В еволюції людини та людського суспільства це той період, стосовно якого немає письмових свідчень. Опосередкованими свідченнями про біологічну і соціальну еволюцію людини в доісторичний період, рівень її суспільної організації, розвиток виробничих сил, матеріальної і духовної культури служать різноманітні археологічні знахідки. Отже, поняття „доісторичний період” і „археологічний період” фактично співпадають.

Досить вживаним є поняття „передісторія”. Йдеться про період, в тій чи іншій мірі зафіксований письмово, але не представниками народу, історія якого вивчається, чи його безпосередніми попередниками, а далекими чи близькими сусідами. Передісторія стосовно України – це опис „батьком історії” Геродотом скіфів, сарматів та ін. народів, що населяли свого часу її територію, це письмово зафіксовані свідчення Йордана, Прокопія та інших про життя стародавніх слов’ян тощо.

Археологічна періодизація (і не тільки на території України) має свою більш-менш усталену схему, за винятком хіба що хронологічних вимірів. Йдеться про періоди:

а) Кам’яний вік, який ділиться на палеоліт (давній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік) та неоліт (новий кам’яний вік).

В свою чергу палеоліт поділяється на ранній, середній та пізній. Виокремлення цих періодів має сенс передусім тому, що на них накладається біологічна та соціальна еволюція людини, початкові стадії її суспільної організації.

Кам’яний вік починається не з появою в природі каменю як геологічного матеріалу, а відтоді, як первісна людина почала використовувати його в своїх потребах.

б) Енеоліт – міднокам’яний вік, або перехідний від каменю до бронзи. Не всі історики вирізняють цей період як самостійний в археологічній періодизації.

в) Бронзовий вік – доба першого штучного металу.

г) Залізний вік – останній в археологічній періодизації, залізо приходить на зміну міді та бронзи.

За мільйони років, починаючи з раннього палеоліту, людина пройшла період тривалої біологічної і соціальної еволюції. Людиноподібна істота еволюціонізувала в первісну (найдавнішу) людину – пітекантропа (архантропа). На території України одна з найдавніших стоянок людини названого типу знайдена в Закарпатті, її вік визначається приблизно в один млн. років. Зауважимо, що мова йде про знайдені залишки знарядь, а не людини, яка ними користувалася.

Тривала біологічна еволюція дає новий тип доісторичної людини – неандертальця (палеоантропа). Археологічні знахідки свідчать, що палеоантропи проживали майже на всій території сучасної України. Найбільше їх стоянок (із залишками самої людини) знайдено в Криму. Час появи цієї людини – межа раннього та середнього палеоліту, 100 – 150 тис. років тому.

В епоху переходу від середнього до пізнього палеоліту з’являється людина сучасного фізичного типу – кроманьйонець (неоантроп). Йдеться про відносно розумово розвинуту людину – homo sapiens. Вік її появи – приблизно за 40 тис. років до наших днів.

Звертаємо увагу на „прискорення”, якого набувала еволюція людини від одного її типу до іншого. „Вік” архантропа тривав понад мільйон років, палеоантропа – приблизно сотню тисяч років, від неоантропа до людини сьогоднішнього дня пройшло „всього-навсього” чотири десятки тисяч років. На цю ж схему біологічної еволюції людини накладається і її соціальна еволюція.

Соціальна еволюція людини відбувалася паралельно з біологічною і нею обумовлювалася. Як тільки людиноподібна істота взяла в руки (передні кінцівки) найпримітивніші знаряддя, щоб використати їх для забезпечення своєї життєдіяльності, вона не тільки перетворилася на людину, а й поклала початок триваючої й до сьогодні соціальної еволюції. Тепер уже відносне благополуччя людини залежало не стільки від її фізичних даних, скільки від розумових, тобто уміння вдосконалювати засоби виробництва, освоювати перші виробничі технології, використовуючи їх в своїх інтересах.

В період неоліту соціальна еволюція набуває якісно нового характеру, що дає підстави називати цей процес неолітичною революцією. Йдеться про перехід від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих.

В доісторичний період відбувалася і еволюція людського суспільства – від первісного людського стада (орди) до державних утворень. Між ними – рід, плем’я , союзи племен та інші форми організації людського суспільства. Еволюціонізувала й сім’я, зокрема від полігамної до моногамної. Зауважимо, що відносно послідовності названих вище форм організації людського суспільства існують різні погляди: одні історики вважають, що спочатку всередині первісного людського стада утворилися роди, які потім об’єднувалися в племена, що дає підстави говорити про племінну організацію суспільства; інші, навпаки, спочатку „ділять” стадо на племена, всередині яких потім відбувався поділ на роди – родова організація суспільства.

2. Етногенез – один з найскладніших розділів історичної науки. І не тільки через об’єктивні причини – віддаленість цього процесу в часі, а й через його надмірну заміфологізованість.

Міфологізація свого минулого – риса, притаманна практично кожному народу, обумовлена таким поняттям, як етноцентризм. Причому спостерігається певна закономірність: чим менше „пощастило” тому чи іншому народу в реальній історії (передусім це стосується так званих неісторичних націй), тим більшу схильність він проявляє до міфологізації свого минулого.

Стосовно українського етногенезу зауважимо: сьогодні немає чіткої, науково обґрунтованої і загальноприйнятої теорії походження українського етносу. Йдеться про час, місце зародження і формування українського етносу, особливо – про проблему його етнічного коріння. Зрозуміло, це зовсім не означає, що немає потреби заглиблюватися в передісторію українського народу, шукати його витоки, підходи, які б наближали наукові гіпотези до наукової істини.

При цьому варто враховувати найбільш поширені концепції етногенезу взагалі. Найпоширеніша з них – концепція індоєвропеїзму, що з’явилася наприкінці ХVIII ст. І сьогодні вона має чи не найбільше прихильників. Її суть: порівняльне мовознавство служить основою для висновку, що в прадавні часи існував єдиний пранарод, який мав єдину прамову і свою прабатьківщину. В процесі етнічної диференціації цей пранарод розпався на декілька народів зі спорідненими мовами, мігруючи на незайняті території. Одним із таких народів були і українці (праукраїнці), які, на думку окремих істориків, надто ж публіцистів, залишилися на території колись єдиної для всієї індоєвропейської сім’ї народів прабатьківщини, отже, є „найавтохтоннішими серед усіх автохтонних” народів.

Отже, етногенез за цією концепцією – це рух від єдності до множини.

Згідно з іншою концепцією, етнічний розвиток являв собою рух від множини до єдності, тобто не дезінтеграцію, а навпаки, інтеграцію. Прибічники цієї схеми вважають, що Ойкумена була заселена відносно густо на всьому її просторі принаймні від доби енеоліту і мігранти, так чи інакше, змушені були змішуватися з аборигенами, в результаті чого відбуватися асимілятивні процеси.

Стосовно етнічних переоформлень на українських землях в доісторичний період, окреслимо їх загальну схему:

1. Йдеться про періоди, коли етнічноспоріднені племена заселяли упродовж тривалого часу всю чи переважну частину території сучасної України.

2. З певною долею умовностей такі переоформлення можна окреслити як алгоритм, що періодично повторювався. За досить тривалим періодом соціальної динаміки (міграційні процеси), пов’язаним з певним способом господарювання, наставав період тривалої соціальної статики (переважно осілий спосіб життя), в результаті чого й виникав новий етнічний масив, тобто відбувалося етнічне переоформлення.

Тривалий, майже 2 млн. років, період соціальної динаміки на межі неоліту та енеоліту закінчився першим періодом соціальної статики. На території сучасної України постала трипільська культура, тобто відбулося перше етнічне переоформлення.

Трипільські племена не були безпосередніми попередниками генетичної лінії майбутніх українців (хоча є й інші думки), проте вони заклали основу єдиного безперервного етнокультурного процесу на території України. Вважається також, що через трипільців на українські землі прийшла блискуча культура Середземномор’я – Крито-мікенська (Егейська).

Наступний період соціальної динаміки на українських землях – з середини ІІ тисячоліття до н.е. – являв собою калейдоскоп різних племен і народів, що змінювали один одного, і закінчується він в середині І тисячоліття до н.е. В цьому розмаїтті народів, отже, й культур, виділяємо кіммерійців – перший державний, з самоназвою, письмово зафіксований народ на українських землях. Проте кіммерійці заселяли лише південно-східну частину сучасної України, тож згідно з запропонованою схемою ми не пов’язуємо з ними самостійний етап етнічного переоформлення.

Другий період соціальної статики, отже, друге етнічне переоформлення на українських землях пов’язане з існуванням величезного скіфського етнічного масиву. Це етнічне утворення поглинуло багато племен попередніх культур. Скіфи, які найвірогідніше мали іранське походження, акумулювали в собі культурні впливи дунайського, кавказького, іранського і грецького походження. Та в найбільшій мірі скіфська культура була споріднена з кіммерійською, через яку вона успадкувала культурний генофонд трипільської цивілізації, що його потім, через анто-слов’ян, передала майбутнім українцям.

Третє етнічне переоформлення стало наслідком інтенсивного руху сарматських (іранських) племен зі Сходу. На рубежі християнської ери зарубіжні джерела згадують слов’ян під їх спільним іменем – венеди. Їх появі передувало витіснення сарматськими племенами з території сучасної України скіфів. Східною частиною великого слов’янського масиву були анти, що заселяли землі від верхнього і середнього Наддніпров’я до басейну Вісли і Орди. В ІІІ – ІV ст. вони об’єдналися в політичний союз державного типу.

М.Грушевський вважав антів прямими предками українців, а то й безпосередньо тим народом, який у пізніші часи дістав назву „українці”.

Четвертий період широкомасштабної соціальної динаміки (з середини першого тисячоліття) увійшов в історію під назвою „велике переселення народів”. Він пов’язаний з перманентним рухом азіатських (іранських та тюркських) кочовиків на захід. Практично всі кочовики, що пройшли через північне Причорномор’я, були деструктивним і дестабілізуючим фактором у розвитку корінного населення. Проте найбільш руйнівною виявилася аварська навала, внаслідок якої антське державне об’єднання розпалося.

На його місці починає формуватися нове державне утворення на основі слов’янських племен Наддніпров’я – Русь. Почався четвертий період соціальної статики, який увінчало четверте, останнє в доісторичний період етнічне переоформлення на українських землях.

Таким чином, культурний генофонд в українському регіоні органічно передавався в спадок від покоління до покоління, від одного народу до іншого. При цьому щось зникало, щось з’являлося нове. Відповідно, відбувалися поступові етнічні перетворення, в тому числі й асимілятивного характеру. Інакше кажучи, не один народ – український – проходив тисячолітній період розвитку (хоч і під різними назвами), а різні народи, змінюючи один одного, передаючи один одному культурний генофонд, нагромаджували цивілізаційний потенціал, на основі якого і постав український етнос.

3. Однією з найцікавіших сторінок далекого минулого нашої батьківщини є історія і культура античних держав Північного Причорномор’я, заснованих греками у VII – V ст. до н.е. Їх утворення було однією із ланок Великої колонізації, яка охопила грецький світ у VIII – VI ст. до н.е. Античні держави Північного Причорномор’я за час свого існування упродовж майже тисячі років (до IV ст. н. е.) досягли значного розвитку в матеріальному виробництві, містобудуванні, культурі та мистецтві.

Близько середини VII ст. до н. е., переселившись на північний берег Чорного моря, греки заснували на нинішньому острові Березань своє перше поселення. Протягом VI ст. на Північному узбережжі виникли ряд міст і багато сільських поселень. Найбільші з них – це Ольвія на правому березі Бузького лиману, Тіра (на місці нинішнього Білгород-Дністровського) на правому березі Дністровського лиману, Феодосія, Пантікапей – на місці нинішньої Керчі, Фанагорія – на Таманському півострові (поблизу сучасної станиці Сінна), а також Херсонес, заснований у 422/1 р. до н. е. недалеко від сучасного Севастополя.

Головною причиною переселенню греків був недостатній рівень розвитку продуктивних сил Греції, яка не мала можливості прогодувати своє дедалі зростаюче населення. Північне Причорномор’я стало одним із значних районів грецької колонізації. Воно манило греків своїми природними багатствами. Тут були сприятливі умови для занять сільським господарством, ремеслами, торгівлею. З самого початку колонізації між греками та місцевими племенами налагоджуються контакти, насамперед економічні. Особливо жвавими були торговельні контакти зі скіфами. Такі відносини сприяли взаємним впливам, перш за все в галузі виробництва, культури і побуту. Держави Північного Причорномор’я знаходилися в тісному зв’язку з оточуючим їх варварським світом і, разом з тим, відігравали велику роль у житті античного світу. Вони не тільки постачали до метрополії (Греції) продовольство і сировину, але й зробили значний внесок у розвиток античної культури.

Міста-держави Північного Причорномор’я являли собою поліси, які складалися з міста і його сільських околиць – хори. Ними управляли законодавчі органи і виборна виконавча влада. Як і в самій Греції, така форма державного устрою полісів вважалася демократичною, але вона була обмежена рамками рабовласницького ладу.

Головною галуззю матеріального виробництва античних держав Північного Причорномор’я було сільське господарство: землеробство, скотарство, виноградарство. Найважливішим джерелом існування міського населення було ремісниче виробництво. Ремесло мало товарний характер. Готова продукція поступала як на внутрішній, так і на зовнішній ринок.

Таким чином, колонізація вивела частину аграрного населення за межі Греції, відкрила нові можливості постачання сировиною та збуту власної продукції за морем та народжувала практику нееквівалентного обміну.