Література

Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. – М., 1992.

Баран В. К. Україна після Сталіна: нарис історії 1953-1985 рр. – Львів, 1992.

Баран В. К., Даниленко В. М. Україна в період системної кризи // Україна крізь віки: У 15 т. К., 1999. – Т. 13.

Боголюбов А. Н. Н. Н.Боголюбов. Жизнь. Творчество. – Дубна, 1996.

Восленский М. С. Номенклатура: господствующий класс Советского Союза. – М., 1991.

Данилюк Ю., Бажан О. Опозиція в Україні (ІІ половина 50-х – 80-х рр. ХХ ст.). – К., 2000.

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., 1998.

Карабанов М. Від всевладдя до краху: КПУ-КПРС у 1985 – 1991 рр. – К., 1993.

Касьянов Г. В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр. – К., 1995.

Кривчик Г. Г. Українське село під владою номенклатури (60-ті – 80-ті рр. ХХ ст.). – Дніпропетровськ, 2001.

Кульчицький С. В. Спроби реформ (1956-1964) // Укр. історичний журнал. – 1998. – № 2.

Курносов Ю. О. Соціально-економічне та політичне життя УРСР середини 60-х – початку 80-х рр. // Український історичний журнал. – 1990. – № 6.

Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні середини 50-х – початку 1990-х рр. – К., 1998.

Чорнобильська трагедія: документи і матеріали. – К., 1996.

Методичні поради

1. Вивчаючи перше питання слід з’ясувати характер змін політичної влади від моменту смерті Й. Сталіна, розкрити тактику здійснення владних повноважень його наступників (голови Ради Міністрів СРСР Г. Маленкова, голови Міністерства внутрішніх справ Л. Берії, міністра іноземних справ В. М. Молотова, голови Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилова та першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова), висвітлити проблему зміни політичного курсу. При висвітлені розуміння партійним керівництвом кризи особистої влади як форми керівництва державою та намаганням спрямування цих процесів у потрібне русло, слід дати пояснення причин та передумов цих процесів, пояснивши зміст «формули Маленкова»: «припинення культу особи в теперішньому, і обмеження вторгнення в його минуле». Слід показати заходи влади по здійсненню цієї формули: амністія арештованих, компрометація та фізична ліквідація Л. Берії, суд над колишніми керівниками Міністерства держбезпеки (НКВС-МДБ) СРСР та ліквідовані воєнні трибунали військ МВС.

У 1954 р. при Президії ЦК КПРС була створена комісія з розслідування злочинів Сталіна під час масових репресій другої половини 30-х років. У 1953 – 1955 рр. вище керівництво СРСР переглянуло головні політичні справи повоєнного часу, пов’язані з протизаконними репресіями, реабілітація торкнулася й тих, хто був послідовним виконавцем волі Сталіна в Україні. Важливе значення мало скасування урядових постанов 1930-х років, за якими не можна було подавати касаційні скарги у справах про шкідництво, терор і диверсії.

Масштабна зміна керівних кадрів відбулася в усіх республіках і партійних структурах СРСР. У червні 1953 р. на пленумі ЦК Компартії України з посади першого секретаря був звільнений Л. Мельников, замість якого обрали О. Кириченка – першого українця на цій посаді. В січні 1954 р. Д. Коротченко був обраний Головою Президії Верховної Ради УРСР, Н. Т. Кальченко очолив Раду Міністрів. Нових керівників призначили до складу органів внутрішніх справ, перевибори відбулися в партійних і профспілкових організаціях.

Розкриваючи питання далі, слід перейти до розгляду та аналізу змісту доповіді М.Хрущова «Про культ особи і його наслідки», висвітлити обставини її підготовки та оприлюднення. При цьому слід акцентувати увагу, що на ХХ з’їзді КПРС було розкрито роль Сталіна у створенні режиму політичного терору. Після ХХ з’їзду до 1961 р. було реабілітовано багато осіб.

З приходом до влади М. С. Хрущова, який опинився дуже близьким до позиції особистої диктатури, політика якого все більше набирала консервативних рис. В практику почали повертатися досить жорсткі методи управління країною: заміни керівників партійних організацій всіх рівнів, виключення з партії деяких членів КПРС, відновлення смертної кари за економічні правопорушення, поява товариських судів, проведення антисемітських кампаній, продовження жорсткого антирелігійного курсу, відновлення переслідування інтелігенції, введення обмежень на господарську діяльність селян і жителів селищ тощо.

Необхідно відзначити, що вперше за всю історію СРСР на пленумі ЦК КПРС шляхом застосування представницької процедури у жовтні 1964 р. під приводом боротьби з волюнтаризмом, суб’єктивізмом і авторитаризмом, Хрущова було відсторонено від влади. Слід з’ясувати чому нове керівництво відсторонило М. Хрущова від влади.

Готуючи висновки, вкажіть на суперечності доби «хрущовської відлиги», виділити певні періоди у десталінізації та окреслити її межі. Також потрібно висловити власне ставлення до терміну «відлига» і пояснити доцільність його вживання.

2. Приступаючи до розгляду другого питання, необхідно згадати, що у 1964 р. до керівництва СРСР прийшли висуванці хрущовської доби і серед них Л. Брежнєв – перший секретар ЦК КПРС. Почалася доба неосталінізму: ігнорування принципу оновлення партійного апарату, переході до консервативних позицій управління, згортання критики сталінізму, відкидання реформаційних пошуків тощо. У березні 1972 р. на вищу посаду в УРСР призначено В. Щербицького, який слухняно виконував всі вказівки Москви. Завдяки цьому в ЦК КПУ виробився тип провінційного діяча, консерватора, який не мислив державними категоріями. У цей період відновився потужний ідеологічний тиск на інтелігенцію. Продовжуючи це питання, обов’язково слід дати розгорнуту характеристику політичного курсу В. Щербицького.

За Л. Брежнєва було проголошено тезу про «розвинутий і зрілий характер соціалістичного суспільства», попри те, що продовжувала існувати «Залізна завіса», інформацію про досягнення інших країн світу «дозували», зросла роль пропаганди. Суто пропагандистською акцією стало прийняття Конституції СРСР (1977) і Конституції УРСР (1978), бутафорність політичної системи в СРСР та УРСР було продемонстровано висвітленням війни в Афганістані, яка тривала 10 років. Війна підірвала авторитет СРСР як на міжнародній арені, так і серед власних громадян. Також потрібно розвинути думку про невдоволення у суспільстві безальтернативністю виборчого процесу. Продовжуючи цю думку, слід визначити, які події на міжнародній арені (в Угорщині, Чехословаччині, Польщі) стали катаклізмом розвитку опозиційного руху в Україні?

Важливо з’ясувати внутрішні передумови для діяльності опозиції в Україні, пояснити чому особлива увага в ідеологічних установах зверталась на перекручення історичної правди про долю народів СРСР, поширення тези про «добровільний» вступ підкорених народів до складу царської Росії, замовчування колонізаторської політики царського уряду, суперечливого характеру боротьби за владу Рад у багатьох національних регіонах. Пропагандистська кампанія особливо посилилася під час святкування 300-річчя входження України до складу Московського царства і після Указу Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області до складу УРСР.

Далі слід розкрити основні течії опозиційного руху в Україні у другій половині 1950 – 1980-х рр.: самостійницька (національно-визвольний рух підпільних груп), національно-культурницька (рух шестидесятників), правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). Потрібно зазначити, що найрадикальнішою і найбільш переслідуваною була самостійницька течія. Її представники боролися за державну самостійність України шляхом агітації за вихід зі складу СРСР. Короткочасний період «хрущовської відлиги» сприяв появі і оформленню демократично мислячої опозиції «шестидесятників» (національно-культурної течії), які в Україні стали на захист цивілізаційних засад розвитку суспільства, прав людини, рідної мови і культури. Вони вимагали створення умов для духовного і культурного відродження українського народу, відстоювали його національну самобутність, вимагали правдивого висвітлення історичного минулого, протестували проти русифікації України, нищення пам’яток історії і культури, проти надмірної заідеологізованості суспільства. Слід також навести представників цих течій. Формування правозахисної течії відбувалося під гаслами дотримання Конституції СРСР і законів, сповідування ідей гуманізму і демократії, свободи і прав людини, прав національних меншин. У 1970 – 1971 рр. опозиційний рух відновився після репресій і трансформувався в правозахисний під впливом Заключного акту Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі.

Підсумовуючи, слід мати на увазі, що консервативно-еволюційна форма розвитку протягом 1960-х – початку 1980-х рр. трансформувалася у консервативно-охоронну. Консервація в суспільно-політичному житті призвела до виникнення різних течій опозиційного руху. Після смерті Л. Брежнєва у листопаді 1982 р. розпочалася «п’ятирічка похорон», коли його наступники: Ю. Андропов (листопад 1982 – лютий 1984 р.), К. Черненко (лютий 1984 – березень 1985 р.), а також інші високоповажні члени партії і уряду, продемонструвавши нерозуміння і нездатність управляти державою, поступилися місцем у березні 1985 р. «молодому» М. Горбачову. Їх вихованець оцінив результат діяльності попередників як «доба застою».

3. Розглядаючи третє питання, слід підкреслити, що п'ятдесяті роки займають особливе місце у повоєнній історії розвитку народного господарства, бо створювалися можливості для використання принципово нових джерел економічного розвитку. Треба висвітлити головний зміст НТР у 1950 – 60-ті рр., відзначаючи, що він полягав у швидкому розвитку хімії і хімічної технології, ядерної техніки і енергетики, ракетобудування, космічних досліджень, мікроелектроніки. Необхідно проаналізувати проголошений радянською владою курс на технічне переоснащення народного господарства.

Відзначте, що промисловий розвиток УРСР мав динамічний характер та наведіть фактичні дані щодо промислової продукції, обсягу капіталовкладень, діяльності нових підприємств за різні роки. Україна залишалися одним з найпотужніших промислово-сировинних центрів СРСР. Підтвердьте цю тезу порівнянням показників виробництва залізної руди, чавуну, коксу, тракторних плугів, чорних металів сталі, тракторів, третину вугілля і газу в УРСР та загальносоюзних показників. Назвіть нові центри машинобудування та видобутку нафти і газу УРСР.

На початку 1950-х рр. загострилася ситуація в аграрному секторі. Врожай зерна та виробництво продуктів тваринництва ледь досягло показників дореволюційного рівня, а чисельність міського населення зросла. Тоді вперше за багато років радянської влади, селянам пішли на зустріч: підвищили закупівельні ціни на сільськогосподарські продукти, зменшили податки, повністю зняли борги за минулі роки, визначили новий порядок оплати праці колгоспникам, відмінили обов’язкові поставки сільгосппродуктів державі з кожного селянського двору. Ці заходи сприяли зростанню матеріального добробуту селян, підвищили їх зацікавленість у результатах своєї праці. Селянам видали паспорти і тим самим зробили повноцінними громадянами суспільства. Проте численні волюнтаристичні кампанії («кукурудзяна лихоманка», «молочні рекорди» тощо), призвели до того, що УРСР вперше почала імпортувати зерно із Сполучених Штатів і Канади.

Продовжуючи розгляд питання, відзначте, що у 1965 р. розпочалася економічна реформа, метою якої було розширення госпрозрахункових відносин і створення системи зацікавленості виробничих колективів у кінцевих результатах праці. В управлінні виробництвом відновили галузевий принцип. Реформа націлювала на випуск конкурентоспроможної продукції, від реалізації виробленого залежала кінцева оцінка праці колективу. Проаналізуйте зміст цих положень реформи, визначте її сильні і слабкі сторони, користуючись історико-статистичними даними по УРСР.

Слід також відзначити, що подальший пріоритет в СРСР військово-промислового комплексу та будівництво для його потреб 13 атомних енергоблоків в Україні, дало не лише високі кількісні показники. Останні роки існування СРСР і радянської системи позначилися катастрофою світового масштабу – 26 квітня 1986 р. вибухнув 4-й енергоблок на Чорнобильській атомній електростанції. Велика кількість населення змушена була покинути домівки, радіацією було уражено 80 – 85 % території України, тисячі людей отримали опромінення.

Криза в економіці, яка дедалі глибше охоплювала господарський організм СРСР, змусила радянське керівництво «прискорено» шукати вихід із неї у новому курсі – «Перебудові». Протягом 1985 – 1990 рр. була здійснена спроба реформувати колгоспи, підтримати кооперативно-індивідуальну трудову діяльність, ліквідувати планово-адміністративне регулювання, проте економічний курс М. Горбачова провалився. Визначте основні причини цього, використовуючи історичні приклади.

Серед багатьох проблем 1950 – 80-х рр. найбільш складною була житлова. Після війни в СРСР без даху над головою залишилось 25 млн. осіб. Комунальні квартири були типовим явищем в містах. Справжнім порятунком стали так звані „хрущовки”, зорієнтовані перш за все на економічність і раціональність. Протягом 1965 – 1985 рр. збільшили середньомісячну зарплату робітників і службовців майже вдвічі. Проте найхарактернішою ознакою 1970 – 80-х рр. стали довгі черги за дефіцитом. У 1990-х рр. в умовах стрімкого знецінення грошей, зниження зарплат, стипендій і пенсій, підвищення цін, життєвий рівень населення значно погіршився.

Отже, спроби реформування соціально-економічного сектору радянською владою були непослідовними, а економічні експерименти, демагогічна й бюрократична спадщина зрештою привели до історичного кута, з якого партія не змогла вийти. Більшовицько-радянська влада поступово вичерпала себе і втратила можливість визначати подальші шляхи розвитку України та інших колишніх радянських республік.

4. Вивчення останнього питання, слід розпочати з того, що наприкінці 1980-х рр. почався новий етап національно-державного відродження України, яке стало реальністю під впливом кризи тоталітаризму.

Гасла «перебудова», «соціалістичний плюралізм», «гласність», незважаючи на їхню обмеженість, сприяли відродженню суспільно-політичної думки, формуванню громадських організацій, становленню вільної преси, легалізації політичної багатовекторності.

Розповідаючи про суверенізацію слід проаналізувати передумови, втілення та наслідки конституційної реформи, яка передбачала перебудову системи політичної влади, за якої партійні комітети не втручалися у виборчій процес. Важливим етапом на шляху до суверенізації стали вибори місцевих рад (4 березня 1990), які засвідчили поступову втрату позицій Компартії України у політичному житті. Для повного розкриття питання слід висвітлити ситуацію і процес виборів до Верховної Ради УРСР, привести гасла виборчого маніфесту. Слід підкреслити, що важливі питання державного життя почали вирішуватися на засіданнях Верховної Ради, а не ЦК КПУ. У вересні 1989 р. відбулася зміна керівництва КПУ: першим секретарем, замість В. Щербицького, був обраний В. Івашко, його ж комуністична більшість обрала Головою Верховної Ради. Через короткий час його наступником став Л. Кравчук.

У 1988 – 1989 рр. в Україні відбулися перші мітинги і страйки: проти замовчування наслідків Чорнобильської катастрофи, на підприємствах та шахтах, республіканський студентський страйк тощо. Починають виникати національно-просвітницькі організації. Потрібно навести кілька таких організацій та проаналізувати їхні програмні засади, звернувши увагу на найбільш впливовий Народний Рух України за перебудову.

15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР почала працювати як постійний парламент, сесію транслювали по радіо й телебаченню, а полеміка між депутатами мала безпосередній вплив на суспільство. У березні 1990 р. було скасовано 6-ту статтю Конституції УРСР про керівну роль КПУ. Далекоглядні представники радянських кіл УРСР почали шукати опору владі у суспільстві, а не у ослабленого союзного центру на чолі із М. Горбачовим. 16 липня 1990 р. була проголошена „Декларація про державний суверенітет України”.

Розглядаючи питання, слід відзначити, що однією із спроб втримати розпад СРСР був Всесоюзний референдум 17 березня 1991 р. На запитання всесоюзного референдуму позитивно відповіло 70,5 % учасників, а на запитання республіканського – 80,2 %. Згодом саме республіканський референдум став важливою підставою для забезпечення правових підстав незалежності України.

Проголошення незалежності України прискорила кардинальна зміна ситуації в Москві. 19 серпня 1991 р. ключові фігури з найближчого оточення М. Горбачова і представники силових структур з метою збереження СРСР оголосили про введення режиму надзвичайного стану. Заборонялася діяльність усіх політичних партій, громадських організацій, вуличних демонстрацій. На позачерговій сесії парламенту 24 серпня 1991 р. народні депутати прийшли до висновку про необхідність створення всіх необхідних структур для повноцінної реалізації суверенітету України, а у ввечері був прийнятий Акт про проголошення незалежності України. За нього проголосувало 346 депутатів. Спеціальною постановою проведення республіканського референдуму з цього питання було призначено на 1 грудня 1991 р. Верховна Рада відразу прийняла низку законів, які мали б надійно забезпечити конституційний порядок і суверенітет держави: про режим надзвичайного стану, про збройні сили України, органи державної безпеки і внутрішніх військ, сформувати Конституційний суд. Було видано указ про заборону діяльності КПУ.

Отже, оголошуючи і реалізуючи новий курс М. Горбачов не усвідомлював того, що система неспроможна перебудуватися. Радикальні зрушення, які мали її покращити та зміцнити, призвели до її повного краху.