Хронологія

1773, 1793, 1795 – поділи Польщі.

1775 – захоплення Австрією Буковини.

1783 – закріпачення українських селян за наказом Катерини ІІ.

1805 – відкриття Харківського університету.

1833-1837 – діяльність „Руської трійці”.

1834 – відкриття Київського університету.

1846-1847 – діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

1863, 20 червня – циркуляр Валуєва про заборону друку українською мовою наукових, шкільних та релігійних видань.

1868 – заснування у Львові товариства “Просвіта”.

1876, 18 травня – видання Емського указу, що забороняв друкування оригінальних або перекладних текстів українською мовою та ввезення їх до Російської імперії з-за кордону.

1873 – створення літературно-наукового Товариства ім. Тараса Шевченка.

1890 – заснування Русько-української радикальної партії.

1900 – утворення Революційної української партії – першої політичної партії Наддніпрянської України.

1906, травень – липень – формування та діяльність Української парламентської громади у І Державній думі.

1906, 22 листопада – початок Столипінської аграрної реформи.

1914, 1 серпня – утворення Головної Української Ради у Львові.

1914, 4 серпня – утворення у Львові Союзу визволення України.

1914 – формування у Галичині та Закарпатті загонів Українських січових стрільців.

1916, травень – серпень – “Брусиловський прорив”.

Тема 7. Визвольно-революційна боротьба в україні 1917-1921 рр.

(4 год.)

Плани семінарських занять

Заняття перше

1. Піднесення національно-визвольного руху в Україні. І-ІV Універсали. Внутрішня і зовнішня політика Центральної Ради.

2. Українська держава. Соціально-економічна платформа уряду П. Скоропадського.

3. Директорія в Україні. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Взаємовідносини УНР і ЗУНР.

Література

Винниченко В. Відродження нації: У 3-х Т. - К., 1990.

Гриценко А.П. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні. Кінець 1917 – початок 1919 р. – К., 1993.

Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка / Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. та ін. – К., 2006.

Грушевський М. На порозі нової України. - К., 1991.

Діячі Української Центральної Ради. - К., 1999.

Капелюшний В.П. Здобута і втрачена незалежність. – К., 2003.

Литвин В.М. Історія України. Т. ІІІ. Новітній час (1914-2004). Книга перша. – К., 2005.

Розовик Д.Ф. Культурне будівництво в Україні у 1917-1920-х рр. – К., 2011.

Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія. – К., 1997.

Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку / Солдатенко В.Ф., Бевз Т.А. та ін. – К., 2007.

Шаповал М. Соціологія українського відродження. – К., 1994.

Методичні поради

1. Перша світова війна привела Російську імперію до глибокої економічної і політичної кризи, яка завершилася Лютневою (1917 р.) революцією, падінням монархії, утворенням Тимчасового уряду й установленням в державі певних демократичних свобод. Одним із наслідків цих перемін стало посилення національно-визвольного руху в окраїнах імперії, у тому числі і в Україні та утворення в м. Києві з різних громадських, культурних і політичних організацій Української Центральної Ради (далі УЦР) (3 березня 1917 р. – 28 квітня 1918 р.).

Навесні 1917 р. Центральна Рада спочатку виконувала функції загальноукраїнського громадсько-політичного центру. Однак після рішення Національного з’їзду (19-21 квітня 1917 р.), який надав Центральній Раді правові повноваження, поступово перетворюється у політико-правовий суб’єкт і розгортає боротьбу за відновлення державності українського народу. Весняно-літній період 1917 р. цієї боротьби завершився прийняттям І та ІІ Універсалів, у яких був визначений курс на правове здобуття автономії України.

Влітку 1917 р. в Росії назріває нова революційна криза. Вона привела до того, що революційні маси, керовані більшовиками, есерами та іншими партіями лівого спрямування 24 – 25 жовтня 1917 р. здійснили збройне повстання у Петрограді, повалили Тимчасовий уряд, а ІІ Всеросійський з’їзд Рад проголосив про перемогу соціалістичної революції і встановлення радянської влади на всій території (з вересня 1917 р.) Російської республіки. Крім цього на з’їзді були прийняті декрети про мир, землю, обговорені основні положення декларації прав народів Росії, обрано уряд – Раднарком РРФСР на чолі з В.І. Леніним та Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (законодавчо-виконавчий орган рад) у складі 101 особи.

Жовтневі події в Петрограді дали поштовх для збройної боротьби у м. Києві проти комісара Тимчасового уряду краю та підпорядкованим йому збройних сил. Ця об’єднана боротьба, у якій брали участь робітники Києва, керовані більшовиками, і підпорядковані Центральній Раді війська, завершилася приходом до влади УЦР і проголошення ІІІ Універсалу.

Отже, восени 1917 р. в Україні склалася своєрідна соціально-політична ситуація. Її зміст полягав у тому, що у доповнення до національно-визвольного руху на політичну арену вийшов не менш могутній соціалістичний рух. Його соціальною базою були робітничий клас, бідне і середнє селянство, значна частина інтелігенції та інші верстви трудового народу. Ці сили повели боротьбу за ліквідацію капіталістичних відносин, експлуатації людини людиною, національного гноблення, встановлення влади трудового народу, загальнонародної власності на основі засобів виробництва (землю, ліси, надра, заводи, фабрики), рівності всіх громадян в суспільстві тощо.

Задекларувавши у ІІІ Універсалі практично всі вище перелічені положення, особливо ті, які торкалися радикальних соціальних перетворень, керівництво УЦР не поспішало реалізовувати їх на практиці й, насамперед, вирішення корінного питання революції – аграрного на користь селянства. Внаслідок зволікань щодо проведення радикальних соціальних перетворень, на першому Всеукраїнському з’їзді рад (грудень 1917 р.) відбувся глибокий політичний розкол революційних сил України на два табори. Одна частина залишилася на національно-визвольних позиціях і послідовно підтримувала в державно-господарському будівництві Центральну Раду, а інша – очолювана більшовиками, вимагала радикальних перемін у суспільстві, а саме; перевибори Центральної Ради, уряду, проведення у житті декрету про землю, передачі управління підприємствами робітникам, встановлення восьмигодинного робочого дня та реалізації інших соціальних перетворень.

Не знайшовши між собою взаємопорозуміння, більшовицька частина з’їзду з деякими своїми політичними прибічниками переїхала до Харкова, об’єдналася тут з делегатами з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну та представників армії і Чорноморського флоту (всього 220 чол.) й проголосила про встановлення радянської влади в УНР (11-12 грудня 1917 р.). З’їзд також обрав свій уряд – Народний секретаріат, Центральний Виконавчий Комітет України. Скасував закони і акти Центральної Ради, оголосив чинність декрету про землю на території УНР, продекларував необхідність боротьби за суверенну Україну в інтересах робітничо-селянських мас. Було також прийняте рішення розпочати формування власних збройних сил з трудового народу тощо.

Більшовикам України у їх політичній конфронтації з Центральною Радою моральну і навіть матеріальну допомогу надавав Раднарком РРФСР. Це найбільше відкрито проявилося у “Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Української (тобто Центральної ) Ради”. Згідно цього документу, Раднарком визнав право УНР на самостійний розвиток і виходу її зі складу РРФСР, але не визнавав УЦР як вищим законодавчим, демократичним органом (парламентом) УНР. Безпосередньою причиною конфлікту між Раднаркомом і УЦР стало те, що УЦР надавала підтримку антирадянському заколоту Каледіна на Дону, розпустила робітничі і селянські ради в ряді регіонів України. Згодом Раднарком перейшов від заяв до дій і на підтримку радянського уряду України та ліквідації заколоту Каледіна надіслав у Харків збройні робітничі загони з Москви і моряків Балтфлоту з Петрограду.

Посилилася політична криза в Україні забороною скликання окремими лідерами УЦР Всеукраїнських Установчих Зборів (9 січня 1918 р.). Їх проведення ініціювала сама УЦР ( ІІІ Універсал). Але більшість голосів на виборах в Установчі Збори здобули українські есери – 63 % і більшовики – 17 %. Це були партії лівого радикально налаштованого спектру, які відображали інтереси селян і робітників. Їх програма не влаштовувала лідерів окремих фракцій УЦР, які не підтримували політики революційних соціальних перетворень, тому й виступили із забороною скликання Установчих Зборів. Це до краю загострило суперечності в УЦР, призвело, фактично, до її розпаду та загострення збройного громадянського конфлікту.

Не сформувавши власної боєздатної армії та втративши підтримку у широких народних масах, УЦР не спромоглася зупинити наступ більшовицьких загонів Муравйова на Київ, проголошує незалежність УНР (22 січня 1918 р., IV Універсал), відходить з Києва до Ковеля і укладає мирний договір з країнами Четверного союзу. Згідно одного з пунктів договору, УЦР запросила військову допомогу у Німеччини і Австро-Угорщини для боротьби з радянсько-більшовицькою владою в Україні. Протягом березня-квітня 1918 р. 600-тисячна німецько-австрійська армія витіснила Червону армію з території України у нейтральну зону в район Льгова – Курська. У доповнення до цього, УЦР розпустила всі радянські органи влади і повсюдно у місцеві органи самоврядування надіслала своїх представників. Проте допомога з боку Німеччини була небезкорисна. Німецько-австрійські війська, окупувавши УНР, усунули від влади УЦР, керівництво якої протестувало проти німецького пограбування України. Замість УЦР, німецьке військове командування поставило на чолі держави П. Скоропадського (28 квітня 1918 – 14 грудня 1918 рр.). П. Скоропадський оголосив себе Гетьманом Української Держави (назва УНР була замінена на Українська Держава).

2. Прийшовши до влади, гетьман розпочав згортати всі ті соціально-економічні завоювання, які здобув український народ за рік своєї революційної боротьби. Якщо у зовнішній політиці П. Скоропадський продовжував далі посилювати авторитет України на міжнародній арені і зміцнювати її як суверенну державу, то в плані соціально-економічному здійснив відступ у зворотному напрямку. Гетьман сформував свій уряд в минулому з великих землевласників, фабрикантів, промонархічно налаштованих урядовців. Вони повернули поміщикам землю, заводи – капіталістам. З ініціативи П. Скоропадського був підписаний з Німеччиною (вересень 1918 р.) досить невигідний для Української Держави торгово-економічний договір. Це все разом привело до посилення експлуатації трудящих мас, згортання демократій, встановлення влади капіталу.

Повернення до побудови економіки і суспільно-політичних відносин на поміщицько-капіталістичних засадах, пограбування німецько-австрійськими військами економіки України, руйнування ними культурних установ, репресій щодо партій лівого спектру та розгортання німецькими військовими масових єврейських погромів, призвели до масового невдоволення серед населення, вибуху повстання проти окупантів і гетьманського режиму. У цьому повстанському русі приймали участь різні сили: робітники, селяни, прогресивно налаштована інтелігенція, партії, рухи, національні меншини. Осередком цієї боротьби став Український Національний Союз (утворився у серпні 1918 р.). Його очолили в минулому лідери УЦР В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов, А. Андрієвський та інші політичні діячі. Спроби П. Скоропадського ліквідувати цю опозиційну організацію не дали бажаного результату. Натомість, організатори Союзу, переїхавши з Києва до Білої Церкви, утворили тут Директорію (14 листопада 1918 р.). До її складу увійшли В. Винниченко – голова, члени: С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. Зібравши навколо себе всі повстанські сили, Директорія перейшла у рішучий наступ проти гетьмана і 14 грудня 1918 р. вступає в Київ. У цей же день П. Скоропадський складає свої повноваження, а його уряд передає владу Директорії на всій Україні.

3. Вивчаючи діяльність Директорії, варто звернути увагу на те, що її влада в Україні встановлювалась тричі. Перше тривало з грудня 1918 р. по березень 1919 р. і поширювалося майже на всю територію УНР, крім окремих районів Лівобережної і Південно-Східної України. Друге – з липня по листопад 1919 р. діяло на частині Київщини, Волині, ряду повітів Поділля. Третє – травень-липень 1920 р. спільно з польськими військами під контроль Директорії потрапила частина Київщини, Поділля, Волині.

Прийнявши владу у свої руки, Директорія обнародує свій програмовий документ – Декларацію. Ця програма була досить прогресивна, демократична і відображала інтереси робітників, селян, інтелігенції, національних меншин. Однак Директорія реалізувати її не змогла. Головна причина цього полягала в тому, що продекларувавши демократію і виборність органів управління, Директорія направляла на місця своїх представників – отаманів. Отамани, отримавши широкі повноваження, розпочали розпускати ради, розганяти з’їзди селян, робітників, забороняти діяльність профспілок, не виконувати розпоряджень Директорії, Трудового Конгресу (парламенту), уряду щодо вирішення соціальних питань й встановлювали на місцях свою необмежену владу. Це призвело до того, що вже через місяць, з моменту приходу до влади, проти Директорії розпочався повстанський рух та масовий перехід бійців армії УНР на бік радянської влади. Внаслідок цього, в лютому 1919 р. серед керівництва Директорії пройшло декілька політичних розколів, розпалася армія, відмовився від голови Директорії В. Винниченко (його місце зайняв С. Петлюра), а Директорія і уряд УНР у березні 1919 р. емігрували за рубіж.

Торкаючись питання зовнішньополітичної орієнтації Директорії, слід звернути увагу на те, що її лідери, взявши курс на побудову суверенної України, шукала у цій боротьбі підтримку і союзників на міжнародній арені. У січні 1919 р. Директорія, за визначенням В. Винниченка, укладає вигідний для УНР мирний договір з РРФСР. Однак, із-за розколу в керівництві Директорії, уряд УНР не втілює його в життя. У січні-лютому цього ж року уряд Директорії веде переговори з англо-французькими військами, які окупували південь України, про спільну боротьбу проти РНК УСРР і його політичного союзника Радянської Росії. Згодом укладає договір з А. Денікіним (літо 1919 р.) про спільні дії проти більшовиків та радянської влади і з цієї ж самої мотивації підписує таємний Варшавський договір з Польщею (квітень 1920 р.). Всі ці договори не дали бажаного результату. Вони не зберегли владу Директорії в Україні, а навпаки загострили громадянську війну. До того ж Варшавський таємний договір призвів до чергової іноземної інтервенції в Україну. Її наслідками стало те, що до Польщі відійшла Західна Україна площею у 46 тис. кв. км. з населенням 9,5 млн. чол. (Ризький договір 18 березня 1921 р.).

4. Розглядаючи питання утворення ЗУНР, зверніть увагу на те, що внаслідок поразки країн Четверного союзу у Першій світовій війні, розпалася Австро-Угорська імперія і на її місці утворилися незалежні національні держави. Національно-визвольна революція не обійшла і Галичину. У ній наприкінці жовтня 1918 р. утворилася Українська Національна Рада, яка 13 листопада 1918 р. проголошує Галичину суверенною Західноукраїнською Народною Республікою і обирає уряд ЗУНР.

Однак при сприянні Антанти, проти ЗУНР розпочала агресію Польща. У цій складній ситуації 22 січня 1919 р. відбулося об’єднання в м. Києві “… відірваних віками одна від одної частини єдиної України: Західноукраїнської Народної Республіки (Галичини, Буковини і Угорської Русі) і Наддніпрянської Великої України… в єдину незалежну Українську Народну Республіку”. Проте ідею про повне і гармонійне злиття двох Україн у єдину цілісну державу повністю реалізувати не вдалося. Головною причиною в цьому стало те, що як лідери УНР, так і ЗУНР у питанні об’єднання проявили непослідовність. Кожна з влад мала власне бачення вирішення соціально-економічних потреб народу і свою політичну мету. Влади обох країн переважно орієнтувалися у своїй політиці не на власний народ, а на підтримку зовнішніх сил (держав).

Заняття друге

1. Встановлення радянської влади в Україні. Воєнний комунізм. Утворення УСРР.

2. Радянсько-польська війна. Новий поділ українських земель.

3. Історичні уроки боротьби за українську державність у 1917-1921 рр.