Література

Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1996.

Катренко А.М. Український національний рух XIX ст. Ч. ІІ. Друга половина XIX ст. – К., 1999.

Колесник В.Ф., Могильний Л.П. Політичні партії та суспільно-політичні рухи в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – К., 2007.

Коцур А.П. Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. – Чернівці, 2000.

Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.) / Гол. ред. Я.Й.Малик. – Л., 2001.

Реєнт О. Україна в імперську добу: (ХІХ – поч. ХХ ст.). – К., 2002.

Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Програм. і довідкові матеріали / Упоряд. В.Ф.Шевченко та ін. – К., 1993.

„Українське питання” в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). У 3-х ч. – К., 1999.

Методичні поради

1. В історії політичної думки й рухів в Україні ХІХ ст., зокрема, його друга половина, характеризується широтою нових ідей та ідеологій. Цей період традиційно вважають продовженням культурно-освітнього (організаційного) етапу національного відродження і переходом його у політичний.

У суспільно-політичному русі Наддніпрянської України у цей час провідну роль відігравали дворянство та інтелігенція, у Західній Україні – греко-католицьке духовенство майже до кінця ХІХ ст., поки не сформувалася світська інтелігенція, яка взяла на себе керівництво громадсько-політичним життям. Водночас назрівають зв’язки та починаються інтеграційні процеси між національними силами обох частин України.

Після поразки Російської імперії у Кримській війні та смерті Миколи І в країні починаються здійснюватися реформи та відбувається лібералізація суспільного життя, пожвавлюється український національний рух. Протягом 1859 – 1863-х рр. у Петербурзі, Києві, Катеринославі, Чернігові виникають громади, що ставили за мету поширення національної ідеї шляхом видання книжок, журналів організації недільних шкіл тощо. Серед найактивніших їх діячів слід назвати В. Антоновича, П. Чубинського, Т. Рильського, М. Драгоманова, Л. Глібова та інших. Їхній діяльності став на перешкоді Валуєвський циркуляр.

У 1870-х рр. громадсько-політичне життя активізується. Представники відновленої таємної київської “Старої громади” (існували й нові “молоді”) виробили свою політичну програму, основним положенням якої була вимога федеративного ладу в Росії та надання широкої автономії для України.

Негативно позначився на подальшому розвитку українського національного руху та діяльності громад Емський указ. Українські діячі Наддніпрянської України зневірились у політичній боротьбі та почали схилятися до роботи лише в галузі національної культури.

Старше покоління українських діячів було пов’язане з українським національним рухом, натомість радикально настроєна частина інтелігенції (В. Дебагорій-Мокрієвич, М. Кибальчич), захопившись народництвом, вступили до російських революційних організацій. Більшість народників зосереджувало свою увагу на просвітницько-пропагандистській роботі серед селянства – “ходіння в народ”, дехто віддавав перевагу пропаганді серед робітників. Їхня діяльність була згорнута після низки судових процесів над радикальними народниками, що здійснювали замахи на представників влади. Захоплення “романтикою” народницького революційного руху мало негативні наслідки для національного, оскільки відволікало молодь. Водночас український національний рух у вигляді політичного культурництва й етнографізму перебував у глибокій ідейній кризі, оскільки опинився в ар’єргарді суспільно-політичного життя. Проте з часом із середовища народників виділилися нові групи, які мали намір перетворити український рух із літературно-культурницького на політичний. З’явилися “свідомі українці”, які цікавилися питаннями власної незалежності. Вперше це виявилося у створенні 1891 р. “Братства Тарасівців” студентами І. Липою, Б. Грінченком, М. Міхновським та ін. Молодь починає пов’язувати національне питання із соціально-економічними. Популярності набувають соціалістичні ідеї, з’являються марксистські гуртки.

У 1900 р. у Харкові було створено першу політичну партію Наддніпрянської України – Революційну українську партію (Д. Антонович, М. Русов та ін.). З неї починається інший період в українському національному русі, який вийшов за межі культурництва і вступив у новий етап розвитку: саме з цього часу ми можемо говорити про його політизацію.

На західноукраїнських землях український рух мав більше умов для розвитку. Зокрема, після видання Валуєвського циркуляру сюди переноситься українська видавнича діяльність. Наприкінці ХІХ ст. поступово починають втрачати свій вплив москвофіли, що сформувалися як політична течія у 1850-х рр. і атрибутували українців як частку російського народу. Частина українських громадських діячів (народовців) уклала угоду з австрійським урядом про співробітництво у парламенті з польською урядовою більшістю – т.зв. “нова ера”. Це спричинилося до розколу в середовищі народовців і утворення 1890 р. першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії (М. Павлик, І. Франко, В. Охримович), що відображала та захищала інтереси селянства і пов’язувала вирішення українського національного питання із соціальним визволенням, а також возз’єднанням українських земель. 1895 р. Ю. Бачинським була опубліковано працю “Україна уярмлена”, в якій обґрунтовувалася необхідність політичної самостійності України.

Отже, незважаючи на несприятливі умови, український національний рух не лише продовжує розвиватись, але й переходить у нову фазу політичної боротьби.

2. Розкриваючи питання, зверніть увагу на те, що на початку ХХ ст. сталися докорінні зміни в розвитку капіталістичного господарства – почався монополістичний капіталізм. Прискореними темпами розвивалася промисловість України, проте нерівномірно – на сході та півдні (вугільна, металургійна, залізорудна, цукрово-бурякова промисловість). Західноукраїнські землі продовжували залишатися аграрним регіоном та постачальником сировини для промисловості Австро-Угорщини. У сільському господарстві посилюється процес соціальної диференціації, наслідком чого стала еміграція українців до країн Західної Європи та Америки. Новими явищами на селі були поява й поширення кооперативного руху і кредитних спілок.

У суспільному житті українців Російської імперії на початку ХХ ст. відбулася не лише політизація національного руху, але й посилилася земсько-ліберальна опозиція царизму. Усе це спричинило появу нових політичних партій різних спрямувань, кожна з яких відображала інтереси певної верстви населення.

Розвиток капіталістичних, пережитки феодальних суспільних відносин, зовнішньополітичні невдачі Російської імперії та економічна криза призвели до загострення існуючих протиріч і початку першої російської революції 1905–1907 рр. Наслідком цього стала певна лібералізація суспільного життя. Було створено умови для переходу Росії від самодержавного устрою до конституційної монархії – скликано Державну думу, що мала законодавчі повноваження. У її діяльності брали участь представники українських політичних сил, які утворили Українську громаду. Проте з 1907 р. Думу було розпущено (Думи також діяли: у березні – червні 1907 (ІІ), листопаді 1907 – липні 1912 (ІІІ), листопаді 1912 – 1917 рр. (IV)). Розпочалася реакція.

Пореволюційний період в історії Російської імперії характеризується спробами вирішити назрілі соціально-економічні проблеми, що пов’язується з ім’ям П. Столипіна. Він розробив та почав здійснення аграрної реформи, за якою селянин отримав право виходу з общини і можливість взяти землю у приватну власність. Її дозволялося виділяти в окреме індивідуальне господарство – хутір або відруб. Програма передбачала піднесення агрокультури сільськогосподарського виробництва, надання селянам фінансової допомоги, реорганізацію місцевого самоврядування, запровадження загальної початкової освіти. Реформою планувалося переселення селян з європейської частини Росії на Далекий Схід та в Середню Азію.

Проти революційного руху П. Столипін повів жорстку політику репресій. Особливо це стосувалося національних сил та рухів, в тому числі українського.

Отже, початок ХХ ст. в Україні характеризується як подальшим розвитком визвольного руху, що виявлявся в різних формах, так і капіталістичних відносин.

3. Розглядаючи питання, необхідно зауважити, що з початком Першої світової війни і до самого її кінця значна частина території України опинилася у прифронтовій смузі, а в Галичині, Буковині та Прикарпатті розгорнулися бойові дії. Україна фігурувала у планах усіх воюючих сторін та опинилася між двома блоками – Троїстим союзом та Антантою, що обумовило для неї братовбивчий характер війни.

Громадськість східного та західного регіону неоднозначно поставилася до війни. Частина підтримувала Росію, частина – Австро-Угорщину. У серпні 1914 р. у Львові було утворено міжпартійний блок – Головну Українську Раду проавстрійського спрямування (з 1915 р. Загальна Українська Рада). З українців Галичини почав формуватися національний військовий підрозділ Українських Січових Стрільців. Одночасно емігранти із Східної України утворили у Відні “Союз визволення України”, що мав на меті створення самостійної України за допомогою співробітництва з Австро-Угорщиною та Німеччиною. У Наддніпрянській Україні члени Товариства Українських Поступовців (засновано 1908 р.) закликали виступити на боці Росії. По-різному поставилися до війни й політичні партії, проте переважна більшість їх підтримувала ту воюючу сторону, на території якої вони знаходились. Наддніпрянські партії сподівалися на досягнення автономії у складі Росії та приєднання до неї західноукраїнських земель, тоді як західноукраїнські передбачали утворення із російської України самостійної держави, а з австро-угорських – автономії з перспективою незалежності.

Протягом 1914 – 1916 рр. на території Західної України проходили бойові дії. Спершу російській армії вдалося захопити ці землі. На окупованих територіях було створено генерал-губернаторство на чолі з Г. Бобринським, який повів політику репресій та переслідувань українців. Не кращим було ставлення австро-угорської влади по поверненні 1915 р. Російська армія досягла успіхів внаслідок здійснення Брусиловського прориву, проте до кінця 1916 р. змушена була перейти до позиційної війни, що тривала майже до укладення мирного договору в 1918 р.

Український народ під час Першої світової зазнав величезних людських та матеріальних втрат. Проте війна прискорила розпад Російської і Австро-Угорської імперій, створила умови для проголошення власної національної держави.