Література

Гетьмани України. Історичні портрети: Збірник. – К., 1991.

Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна. – К., 1999.

Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1830). – К., 1996.

Мазепа. Людина і історичний діяч: Збірник. – К., 1991.

Мельник Л. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709). – К., 1995.

Руїна: друга половина XVII ст. – К., 1996.

Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII ст. – К., 1998.

Методичні поради

1. При розгляді першого питання основну увагу слід зосередити на причинах Руїни як явища в історії України, окреслити хронологічні рамки і визначити її наслідки.

Поняттям “Руїна” історики окреслюють третю чверть XVII ст., яка відзначилась розпадом української державності і загальним занепадом під дією зовнішніх чинників.

Після смерті Б.Хмельницького гетьманом України обрали його сподвижника, писаря Івана Виговського (1657-1659). На відміну від свого попередника, який намагався утримати в Україні соціальну рівновагу, І.Виговський повністю став на бік старшини та шляхти і взяв курс на закріпачення селян. Це викликало вибух невдоволення низів.

Прагнучи досягти незалежності від Московської держави, І.Виговський уклав з польським урядом у вересні 1658 р. Гадяцький договір про входження України до складу Речі Посполитої як рівноправного члена федеративної держави (“Великого Князівства Руського”). Опираючись на польську допомогу, І.Виговський в 1658-1659 pp. досить успішно вів бойові дії з московськими військами. У битві під Конотопом (28-29 червня 1659 р.) його полки вщент розгромили московське військо, яке втратило 30 тис. убитими. Та невдоволена пропольською політикою І.Виговського частина старшини на чолі з полковником І.Богуном і запорозьким кошовим отаманом І.Сірком виступила проти гетьмана. Повстанці діяли спільно з військами Московської держави. І.Виговський зазнав поразки і втік до Польщі, де і загинув у 1664 р.

Після падіння І.Виговського гетьманом проголосили сина Б.Хмельницького Юрія (1659-1663 pp.). Слабкий і безвольний політик, він став пішаком у руках різних старшинських угруповань. Користуючись цим, московські і польські війська, татарські орди безперешкодно грабували Україну. Внаслідок цього в 1663 р. Ю.Хмельницький втратив гетьманську булаву, а українські землі фактично розкололись на дві частини – на Лівобережжі наказним гетьманом став Я.Сомко, а на Правобережжі старшина обрала гетьманом П.Тетерю, де той правив до 1665 p., стоячи на пропольських позиціях.

2. У 1665 р. гетьманом Правобережної України став видатний політичний і військовий діяч Петро Дорошенко. Стратегічною метою його внутрішньої і зовнішньої політики було об’єднання Лівобережжя і Правобережжя в соборній Українській державі. Після підписання між Москвою і Польщею Андрусівського перемир’я 1667 р., за умовами якого Московській державі відійшла Лівобережна, а Польщі – Правобережна Україна, П.Дорошенко уклав союз з Туреччиною. Здійснивши ряд успішних бойових операцій проти Польщі на чолі об’єднаного українсько-турецького війська, він змусив польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і розпочав боротьбу за Лівобережжя. В 1668 p., після смерті лівобережного гетьмана І.Брюховецького, під тиском сусідніх держав, невдоволених посиленням гетьманської влади, П.Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя. Наказним гетьманом Лівобережжя він залишив Д.Многогрішного (1668-1672). У 1669 р. П.Дорошенко уклав угоду про перехід України під владу Туреччини на правах автономії. Проте народ не підтримав цей вчинок гетьмана. У 1676 р. П.Дорошенко зрікся гетьманства і був переселений у Московщину.

Таким чином, під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, їх правителі ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручались у внутрішні справи України; українська влада прагнула підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки (І.Брюховецький, Ю.Хмельницький, С.Опара, І.Сірко, Я.Сомко, П.Суховій). Деякі гетьмани (І.Виговський, П.Дорошенко) намагались вивести Україну з кризи.

Наслідком Руїни стали численні людські втрати, руйнування господарства, втрата значної частини здобутків часів Б.Хмельницького.

3. В російській і радянській літературі Іван Мазепа, український гетьман, завжди характеризувався як “зрадник”. Існували й існують протилежні оцінки. Так хто ж він: зрадник чи герой і патріот? Студенти мають навчитися будувати систему доказів і аргументацій.

І.Мазепу – високоосвічену, досвідчену людину з неабияким талантом керівника, було обрано гетьманом України 25 липня 1687 р. на Коломацькій раді. Гетьман підписав новий договір між козацькою старшиною і представниками уряду Московії, який отримав назву Коломацькі статті і значно обмежив козацьку автономію, посиливши московську присутність в Україні. Почався тотальний наступ Москви на автономні права України.

Ставши гетьманом, І.Мазепа прагнув зміцнити гетьманську владу і становище старшини, об'єднати в єдиній державі Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину. Мріяв про побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. І.Мазепа піклувався про формування аристократичної верхівки українського суспільства: козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержувала нові права та привілеї. За його сприяння Києво-Могилянська колегія в 1701 р. одержала статус Академії. За гетьманування І.Мазепи було збудовано або відновлено ряд монументальних споруд в стилі українського бароко. Він опікувався станом науки, освіти, мистецтва, церковних справ. Піднесення набула друкарська справа. Сам гетьман мав найкращу в Україні книгозбірню і щедро обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб.

В перші роки Північної війни – війни між Московською державою і Швецією (1700-1721), посилилось гноблення Гетьманщини царським урядом. Зросли і фінансові тягарі, особливо за рахунок збільшення податків, а згодом і через розміщення в Україні московських військ, які нещадно реквізували продукти харчування і худобу. Повністю припинилась торгівля з іншими країнами. Це викликало невдоволення і народу, і козацької старшини. Козаків непокоїло також обмеження царським урядом їх станових прав. Так, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Пруссії, на регулярні драгунські. Довідавшись про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій, І.Мазепа весною 1705 р. розпочав таємні переговори із союзником шведського короля Карла XII польським королем С.Лєщинським. Між шведським королем Карлом XII і українським гетьманом І.Мазепою було укладено угоду, що передбачала відновлення державної незалежності України в союзі з Швецією. З початком наступу шведських військ на Москву через територію України восени 1708 р. гетьман відкрито перейшов на бік Карла XII. Після цього московськими військами було знищено гетьманську столицю – Батурин, причому всі жителі (від 5 до 15 тис. осіб) були вирізані, а козаків місцевого гарнізону жорстоко закатовано. В травні 1709 р. було захоплено і зруйновано

Чортомлицьку Січ. У вирішальній битві під Полтавою 26 червня 1709 р. шведсько-українські війська були розгромлені військами Петра І. Карл XII і І.Мазепа втекли у турецькі володіння, де гетьман оселився у передмісті м. Бендери. Помер І.Мазепа 21 вересня 1709 р.

Період гетьманування І.Мазепи став часом піднесення українського господарства і культури, певної стабілізації суспільства. Прагнення І.Мазепи посилити національну еліту, його політика в царині культури й освіти мали далекосяжну мету. Доба І.Мазепи – це час відродження України, епоха політичного, економічного й культурного поступу.

4. Перехід І.Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для рішучих дій по ліквідації української автономії. До обраного в 1708 р. гетьмана Івана Скоропадського був приставлений для нагляду царський міністр-резидент. У 1721 р. Петром І Московська держава проголошена імперією, що прискорило процес інкорпорації українських земель до її складу. Восени 1722 р. царський уряд створив Малоросійську колегію. Так з’явилась ще одна структура, що відстоювала інтереси Росії.

Після смерті гетьмана І.Скоропадського (1722) Петро І заборонив вибори нового гетьмана, а організаторів опозиції царській політиці на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком (1722-1724) було суворо покарано. Вся влада в Україні належала Малоросійській колегії. Лише в 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол, який відразу ж дуже енергійно взявся за відновлення втраченої автономії. Після смерті Д.Апостола в 1734 р. нова російська імператриця Анна Іванівна знову заборонила обрання гетьмана, а відання українськими справами було передано “Правлінню гетьманського уряду”. В часи правління Єлизавети Петрівни, фаворитом якої був українець Олексій Розумовський, було дозволено обрати нового гетьмана. Ним став брат Олексія Кирило Розумовський. За час його гетьманування (1750-1764) українські справи були передані з Сенату до колегії закордонних справ. У липні 1754 р. Сенат законодавчо ліквідував і до того досить прозорий кордон між Україною та Росією, припинив функціонування державних митниць у цьому районі, запровадив на українських землях загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися, головно, як позитивні: в контексті поліпшення економічних зв'язків між Україною і Росією, сприяння їхньому спільному народногосподарському розвитку Насправді цим скасовувалась одна із важливих ознак української автономії.

У цей період відбувається також поступова ліквідація більшості соціальних здобутків Національно-визвольної війни й перетворення значної кількості в недалекому минулому відносно незалежних з економічного та правового поглядів груп населення фактично на кріпаків. Усе це супроводжувалося поглибленням соціальної диференціації посполитих і козаків, зростанням майнової нерівності серед них.

З приходом до влади в Росії Катерини II було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. У 1764 р. управління Гетьманщиною було передано Другій Малоросійській колегії. Указом від 17 листопада “головним малоросійським командиром” Катерина II призначила генерал-губернатора. Маніфестом від 28 липня 1765 р. вона ліквідувала козацьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їхніх прав і привілеїв (їх перевели на статус звичайних “військових обивателів”).

У серпні 1775 р. набув чинності “Маніфест про знищення Запорозької Січі й про причисления оної до Новоросійської губернії”. Запорозьку Січ було ліквідовано, надзвичайно трагічна доля спіткала її останнього кошового отамана Петра Калнишевського. На початку 80-х pp. на Лівобережжі був скасований полковий устрій, а замість нього створено Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське намісництва. В 1782 p., відповідно до указів цариці й Сенату, вийшло розпорядження намісницького правління, в якому ще раз проголошувалась необхідність остаточного скасування внутрішніх “малоросійських” митниць і “застав” на кордонах білоруських, Псковської та Смоленської губерній, перенесення їх “по кордоні імперії...”. Указом 1783 р. українське козацьке військо розформовувалось і зливалось із російською армією. У 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію.

Таким чином, на кінець XVIII ст. більша частина українських земель була об'єднана під російським скіпетром шляхом повного знищення української державності. Були знехтувані здобутки багатовікової національної та соціально-визвольної боротьби. Повністю ліквідовано залишки української автономії. Козацтво, як суспільна верства України, перестало існувати.