6. Поняття й особливості лісового сервітуту.

Ст. 23 ЛК України передбачає існування лісових сервітутів. Незважаючи на деяку нечіткість норми, видається, що лісовий сервітут - це різновид земельного сервітуту. Про це свідчать положення ч.ч. 4-6 ст. 23 ЛК України.

Стаття 23. Лісові сервітути

Лісовий сервітут - право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною лісовою ділянкою.

Громадяни мають право вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності, якщо інше не передбачено законом.

Права власників лісів або лісокористувачів можуть бути обмежені на користь інших заінтересованих осіб на підставі закону, договорів, заповіту або за рішенням суду.

Установлення лісового сервітуту не веде до позбавлення власника земельної лісової ділянки, щодо якої встановлений лісовий сервітут, права володіння, користування та розпоряджання нею, а користувача - володіння, користування.

Лісовий сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника лісів або користувача земельної лісової ділянки, щодо якої він установлений.

Положення Цивільного та Земельного кодексів України застосовуються до лісових сервітутів у частині, що не суперечить вимогам цього Кодексу.

7. Особливості відшкодування втрат лісогосподарського виробництва.

Визначення понять

Поняття, умови, розміри та напрями використання коштів від відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва регламентують ст. 207–209 Земельного кодексу України (далі – ЗК) та Порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуванню, затверджений постановою Кабінету міністрів України від 17.11.1997 р. № 1279. Відповідно до ст. 207 ЗК відшкодуванню підлягають втрати сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень, перелогів, сінокосів, пасовищ), лісових земель та чагарників як основного засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві внаслідок вилучення (викупу) їх для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом. Під втратами сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва слід розуміти виведення відповідних земель із сільськогосподарського та лісогосподарського обороту у зв’язку зі зміною їхнього цільового призначення, а також обмеження можливості ефективного господарювання на землі у зв’язку зі встановленням різного роду обмежень та погіршенням її якості через діяльність фізичних та юридичних осіб. Ця норма відображає принцип пріоритетності використання земель для потреб сільського та лісового господарства, закріплений у ст. 23 ЗК та ст. 57 Лісового кодексу України (далі – ЛК).

Слід зазначити, що відшкодуванню підлягають втрати не будь-яких земель сільськогосподарського призначення, а тільки сільськогосподарських угідь. Згідно зі ст. 22 ЗК до них належать рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги. Стаття 55 ЗК відносить до земель лісогосподарського призначення землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Земельні ділянки під чагарниками вони можуть бути як сільськогосподарського, так і лісогосподарського призначення. Про це свідчать, зокрема, норми ст. 55 ЗК та ст. 1 ЛК.

А от щодо визначення обставин, з якими закон пов’язує виникнення обов’язку відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, існує різна практика правозастосування. При буквальному тлумаченні ч. 2 ст. 207 ЗК підставою для відшкодування втрат є вилучення (викуп) земельних сільськогосподарських та лісогосподарських угідь для цілей, не пов’язаних із сільським та лісовим господарством. Порядок вилучення (викупу) земельних ділянок визначено ст. 149 та 151 ЗК. Відповідно до цих норм вилучення (викуп) має місце в разі надання уповноваженими органами державної влади або місцевого самоврядування ділянок, що вже перебувають у постійному користуванні (власності). За цих умов постає питання про необхідність відшкодування втрат при зміні цільового призначення земельних ділянок приватної власності їх власниками та при набутті права на земельні ділянки державної та комунальної власності без їх вилучення (викупу).

Чинне законодавство не передбачає обов’язку відшкодування втрат у зазначених випадках, однак місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, органи земельних ресурсів більш загально тлумачать норми ст. 207 ЗК і зобов’язують землевласників та землекористувачів відшкодовувати втрати сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва при будь-якій зміні цільового призначення відповідних земель, а також при відведенні земельних ділянок із земель запасу. При цьому цільове призначення земель, що не надані у власність або користування, визначається місцевими органами земельних ресурсів на підставі земельно-облікових документів (форми 6-зем).