Речення для аналізу

Правда, він майже нічого не зрозумів з усього, про що німці говорили в хаті, але невмируща ота цікавість і фантазія Мини Товченика і пристрасне бажання проникнути в тайни розмови оцих душогубів були такі великі, що Мині мимоволі почало здаватися, ніби він почав розуміти уже все, про що вони говорили.

О.Довженко

Ось і його річка, що має чотири броди, ось і принишкле село з корогвами тополь, ось і його могутні ясени над потемнілим тином, і старенькі вдовині ворітця, що кигикають, мов чайка, і під солом’яною шапкою хатина, що тримає у віконцях сновійність місяця.

М.Стельмах

Іще не полюбивши нікого, дівчина в незрозумілій тривозі ждала його, і чиїсь таємничі очі з’являлися їй з вечорів, і чиїсь кроки бентежили її, і комусь на всі чотири броди посилала свій голос, щоб по ньому хтось прийшов до неї.

М.Стельмах

Вчора Ігор одержав гроші і запросив усіх до ресторану, але, поки вони збиралися, з’явилися Ніна і Ніла і сказали, що це буде величезне свинство, якщо не запросять їх.

М.Зарудний

Іван Запорожний приїздив увечері, щоб помитися та змінити білизну, і Ярина, дивлячись на його змарніле обличчя, за якоюсь штучною посмішкою приховувала свої тривоги, які не давали їй спокою ні вдень, ні вночі.

М.Зарудний

Карпо дивився на голі білі гори, що зовсім зливалися з білим небом у вечірній імлі так, що не можна було розібрати, де кінчались гори, де починалося небо.

І.Нечуй-Левицький

Вона йшла й навіть забула за свій страх, але тільки що спустилась по стежці у глибоку долину, де дзюрчала Боровиця, де густе дерево кидало на воду, на розсипане каміння чорну тінь, у неї у вухах задзвеніло й зашуміло.

І.Нечуй-Левицький

Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі.

В.Барка

Хоч кутий сріблом повіз був тяжкий, шестеро білих волів тягли його дружно й уперто, погоничів було добрано вміло й передбачливо, та все ж і вони неминуче мали стомитися від далекої дороги; одноманітність руху приспала пильність, і якось на непробитих путівцях серед темних пущ княжий повіз потрапив у грузовисько.

П.Загребельний

Тепер, коли вже написано чотири романи, можна б, не лякаючись звинувачень у претензійності, сказати, що авторові хотілося, виходячи, ясна річ, з його скромних сил, здійснити своєрідні художні дослідження народних доль, кожна з яких не втратила свого значення й сьогодні.

П.Загребельний

Він так зріднився з думкою, що ця дівчина, яка йому подобається, буде його дружиною, життєвим його подорожником на рівноправних підставах, і от цей план нагло розбивався об її дівочу примху, якої безглуздя він так ясно бачив!

В.Підмогильний

Він так щиро признався, що щось невловиме хвилювало його, коли читав Богданові поезії, і туманно визначив: щось у них є, та чогось і немає.

М.Стельмах

Він довгим поглядом прощання оглянув мальовані в синє, і срібне, і сиве квіти, оглянув садок, що відродив йому, очерети, що відшуміли йому, і навряд чи побачить він, як з них весною будуть випливати дрібні чирята і качки.

М.Стельмах

Коли оглянувся, кілька ворожих танків уже горіло, а один, найближчий до нього, злетів у повітря від прямого влучання й вибухнув такою буйною багрово-червоною кулею, що в нього серце затріпотіло, мало не луснувши, й гаряча хвиля ніби жаром сипнула.

О.Довженко

Вогнища то згасали, то знов спалахували, жахаючи собою темряву, і тоді здавалося, що на яр налетіли якісь фантастичні чорні птахи, які кружляють над ним, махаючи велетенськими крилами, і все намагаються викрасти ті вогні.

Я.Баш

Виїхали вночі, і вже ось їм світає в дорозі; зелені луги Придесення купаються в росах, швидко розвидняється, і раптом, дух захопивши хлоп’яті, постає перед ним по небосхилу чудо якесь, ранковий міраж, сяюча казка, що, однак, не розвіюється, височіє в реальності: то відкривсь на горі старовинний Чернігів, білі грона його соборів на екрані світанкового неба.

О.Гончар

Коли хлопець підходить до неї, стара запитує, чи бачив він те судно, що в лимані стоїть, та чув про нього, і, довідавшись, що хлопець на власні очі бачив його, стала з незвичайною жвавістю допитувати – яке ж собою те судно?

О.Гончар

Петро Метелиця, стоячи на носі катера, прислухався до щасливого настрою, який усе дужче брав його душу в бентежний бран, і піднесено думав про те, що добре отак плисти по незнайомій річці, стежити, як місто відступає і відступає назад, як зникають береги, поодинокі людські постаті серед верболозів, а натомість відкривається інший простір, з’являються інші заводі, стариці, густі гаї…

Є.Гуцало

Річка дедалі повніше входила в єство Петра Метелиці, яке було радісно відкрите назустріч свіжим враженням, річка дедалі владніше опановувала його серце, і Метелиці хотілось, щоб так тривало довго, бо такий стан відкрив у його істоті начебто запону над глибокими почуттями, яких він раніше не звідував, то й, звісно, не міг замислитись над їхньою природою.

Є.Гуцало

Чим довше стояв на носі катера, пильно та зворушено вглядаючись у мінливі береги, тим ближчою й зрозумілішою починала видаватись йому ріка, яка, зостаючись у зелених берегах, усе глибше проникала в його свідомість, і та, інша течія Десни, прокладена в надрах мозку, починала таємничо сяяти, освітлюючи, кличучи до життя ще неясні, але такі зворушливі, такі потрібні почуття.

Є.Гуцало

Пітьма відсунула і стала за плечима: коли Дащенко відступив від вогню і спустився до річки, щоб помити руки, йому здалося, що назавжди втратив орієнтацію, не міг сказати, де кінець, а де початок ночі, де її верх, а де низ, аж поки трохи оговтався й побачив чорні купи дерев на майже чорному тлі.

Ю.Мушкетик

Кидаю на спориш похідну валізу і підбіжки поспішаю до неньки, щоб не завдати їй клопотів – знаю, як важко старенькій зводитись, але вона таки встигає випередити мене, кидається в обійми.

В.Скуратівський

Україна – країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої – велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня…

С.Васильченко

Із-за обрію стали накочуватися хмари, що громадилися все більше і більше, з білих робилися попелястими; потім стали бузиновими; нарешті завирували, закипіли і тяжко рушили вперед, підминаючи під себе небо, опускаючись все нижче і нижче, так, що на землі ставало все важче і важче дихати людям.

Гр.Тютюнник

І вже перед тим, як на сході затремтіло бузкове родиво дня, біля річки, за густими просинюватими лозами, тихо озвалися баси, спочатку самі, потім непомітно, як два ручаї у виярку, злилися з несміливими, тремтливими підголосками і вже у парі пішли на левади, у вулички змореного села, переціджуючи голубий ранок чистою росою першої радості першого відкриття.

Гр.Тютюнник

З-за кущів на кручі долинули людські голоси – чоловічий і жіночий, зарипіли на твердому піску колеса і кінські копита, однак німий того не чув, а видобув з картуза цигарку, скручену ще на березі сухими руками, і закурив, затягаючись з такою силою, що йому аж щоки западали двома глибокими ямками.

Гр.Тютюнник

Це був один із тих підйомів, коли, здається, моторові не вистачає якоїсь краплини сил, щоб узяти його, і люди в машині мимоволі напружуються всім тілом, мовби намагаючись підпихати самих себе, передати моторові силу своїх м’язів, щоб він міг витягти їх.

О.Гончар

Сонце ще не зайшло, а вже виплив місяць, якось непомітно виступив з імлистого туманного небосхилу, і вже вони, обидва світила, освітлюють цей тихий, більше степовий, ніж луговий, простір, що з правіку, мабуть, носив назву Чари-Комиші.

О.Гончар

Юна, переповнена мріями душа знаходила відраду і в тому елементарному світі, де найскладнішою машиною була прядка, де пломінчик на ґнотику був єдиним неоном ваших осінніх ночей, де взимку сміливий маляр-мороз малював по вікнах буйні свої вітражі – білі розмашисті папороті, лілеї, химерне квіття тропіків.

О.Гончар

Зраділа земля, усміхнулись високі могили срібною росою; закурілись положисті долини пахучим туманом; жайворонки, як не перервуться, щебечуть; перепели хававкають та підпадьомкають, а неугавні коники завели у траві таке сюрчання, аж у вухах ляскотить…

Панас Мирний

Там, у гущавині молодого гілля, ціла орда усякої пташні завелася: чижі, кропив’янки розсипають своє цьомкання, горлиці туркочуть журавлину пісню, лісові кішки перегукуються, зозуля кує літа, горобці несамовито жирують, а солов’ї розлягаються на увесь ліс заливним щебетанням.

Панас Мирний

З жита раптом виринає Русалка Польова: зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать: на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки з куколю, ромен, березка.

Леся Українка

Після довгого літнього дня, коли сонце сідає, а розпечена земля поволі скидає з себе золоті шати, коли на блідому, втомленому днем небі з’являються крадькома несміливі зорі, в останньому промені сонця справляє грища мушва, а дивно м’яке, злото-рожеве повітря приймає оддаль бузкові тони і робить простори ще ширшими і глибшими, – Маланка з Гафійкою волочать курною дорогою утому тіла й приємне почуття скінченого дня.

М.Коцюбинський

Хлопець здивовано відійшов і озирнувся навкруги оком бурлаки, що до рідного краю прибився після блукань і нічого не знайшов того, що був полишив, побачив усе зміненим і таким від спогадів далеким, що навіть жалю ця спотворена дійсність не була варта.

В.Підмогильний

Люблю слухати, як гудуть бджоли, і стежити за їхнім дивним, улагодженим життям, адже немає комахи, шляхетнішої за цю; шелестить біля мого куреня торочкаста трава, під цей тихий, лагідний супровід перо моє пише легко й вільно; в самому курені пахне медом і сухим зіллям, чебрецем, материнкою та рум’янком.

В.Шевчук