Розділ XIII вегетативhа hервова система.

Стан вегетативної іннервації оцінюється за її висхідним тонусом, реактивністю на різні стимули та показником вегетативного забезпечення різних форм діяльності.

Вегетативний тонус і реактивність дають уявлення про гомеостатичні можливості організму, а вегетативне забезпечення - про адаптивні механізми.

Під вегетативним тонусом розуміють більш менш стабільні характеристики стану вегетативної системи в період "відносного спокою", тобто розслаблення (неспання).

При обстеженні звертають увагу на форму і розмір зіниць, наявність синдрому Горнера, екзо-або енофтальма, стан фотореакцій, колір радужної оболонки. Визначають симетричність лицевого скелету, тулуба, кінцівок; наявність атрофій м'язів і кістково -суглобового апарату; вегетативну іннервацію шкіри (колір, пігментація, блідність, гіперемія, акроціаноз; гра вазомоторів на обличчі та грудях, мармуровість, сальність, гіперкератоз, підвищення пітливості, наявність набряків, температура); стан трофіки волосся (розподіл, облисіння, гіпертріхоз, характер сивини), нігтів (поперечна надкресленість, ламкість, деформація, потовщення), виразність підшкірно-жирового шару (наявність і характер ожиріння, кахексія, ліподістрофії), наявність і характер ендокринних порушень, стан артеріального тиску, пульс.

Для того щоб мати уявлення про стан вегетативної нервової системи, необхідно враховувати (в тому числі і в анамнезі) наявність головного болю типу мігрені, непритомності, мін'єроподібних приступів, кропивниці, ангіоневротичних набряків, появу вегетативних пароксизмів та їх характер (симпатоадреналові, вагоінсулярні, змішані).

Для симпатоадреналових (симпатичних) кризів характерні підйом артеріального тиску, мідріаз, тахікардія, гіпертермія, гіперглікемія, неприємні відчуття в ділянці серця. Вони супроводжуються тривогою, страхом, хворого морозить. Зазвичай криз закінчується виділенням великої кількості прозорої сечі.

Вагоінсулярні (парасимпатичні) кризи характеризуються відчуттям слабкості, зниженням артеріального тиску, брадікардією, відчуттям нестачі повітря, жаром, запамороченням, гіпергідрозом, нудотою, шлунково-кишковою дискінезією. Різновидністю вагоінсулірних кризів бувають непритомні стани (при психотравмах, гострих болях, затяжному кашлі, крововтратах та інш.).

Змішані кризи характеризуються сполученням симптомів, характерних для симпатоадреналових та вагоінсулярних кризів, або періодичною зміною одного криза на інший - симпатовагальні кризи.

Hа основі вищезазначених чисельних чинників О. М. Вейном розроблена схема, що дозволяє отримати уявлення та дати характеристику висхідному вегетативному тонусу. Але при буденному неврологічному обстеженні звичайно обмежуються такими показниками.

Про переважання симпатичної іннервації свідчать: похудіння, зябкість, блідість шкірних покровів, підвищена сухість шкіри, зменшення салівації та потовиділення, закрепи; хороше сприймання холоду і погане тепла, посилений блиск очей, розширення зіниць; схильність до тахікардії, тахіпноє, артеріальної гіпертензії, підвищення лейкоцитозу та цукру крові; тривожність, краща працездатність ввечері, ініціативність при зниженій зосередженості і ін.

Про переважання парасимпатичної іннервації свідчать: ожиріння, схильність до почервоніння шкіри, нормальна сухість шкіри, підвищена салівація та потовиділення; погане сприйняття холоду і краще тепла, звуження зіниць; схильність до брадікардії, артеріальної гіпотонії, проносів та нудоти; зниження кількості лейкоцитів та рівня цукру в крові; апатія, нерішучість, краща працездатність зранку.

Вегетативну реактивність, яка дозволяє уточнювати суттєвість порушень, оцінюють шляхом вивчення шкірних, судинних, зіничних, вісцеральних рефлексів у відповідь на різні фізичні подразнення та проведення фармакологічних проб (введення аспіріну, адреналіну, пілокарпіну, атропіну і інш.).

Вибір методик залежить від завдань і умов дослідження, співвідношення між складністю та інформативністю кожної з них.

Серед чисельних клінічних та параклінічних досліджень, що докладно надаються в посібниках та підручниках з неврології, більшість, незалежно від їх простоти, до цього часу не втратили свого діагностичного значення. Вони допомагають визначити топографію вегетативних уражень; дозволяють вирішувати питання про порушення функцій сегментарного апарату на різних рівнях, локальних чи поширених змінах тонусу її симпатичної і парасимпатичної частин; про стан надсегментарних (стовбурових, гіпоталамічних та ін.) утворень.