2. Поняття «регіональна інтеграція» в вітчизняній та зарубіжній науковій думці Анотація

У лекції проаналізовано підходи до дослідження поняття «регіональна інтеграція». Удосконалено існуюче у політичній думці визначення міжнародної інтеграції як багаторівневої системи, яка характеризується посиленням взаємозалежності між державами, що призводить до виникнення інститутів та правових норм, які забезпечують функціональну ефективність взаємодії.

Постановка проблеми. Міжнародна інтеграція як соціокультурний та політико-економічний феномен є ключовою ознакою сучасного світового порядку. Існування різноманітних схем взаємодій між окремими інтеграційними утвореннями та між державами й об’єднаннями свідчить про тривалий процес інституціоналізації підсистем міжнародних відносин на регіональному та міжрегіональному рівнях. Для України актуальним завданням сьогодні є визначення можливостей залучення до процесу формування регіонального комплексу безпеки у просторі її найближчого оточення – Чорномор’ї, що неможливо без ґрунтовного розуміння природи міжнародної інтеграції, її основних цілей тощо.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженню феномену інтеграції, інтеграційних механізмів, особливостей інтеграційних процесів в окремих державах та об’єднаннях держав присвячені праці багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених. Теоретико-методологічні основи вивчення процесів інтеграції в кінці 40-х-50-х рр. ХХ століття розроблялись провідними зарубіжними вченими, зокрема: Р. Арон, Б. Баласса, К. Дойч, А. Етціоні, та ін. Концепції «негативної» та «позитивної» і «негативної» інтеграції представлені в працях Дж. Піндера та Ф. Шарпф. Ключові ідеї цієї концепції отримали подальший розвиток у творчих доробках М. Стрежневої, праці якої присвячені дослідженню інструментів глобального управління, зокрема інтеграції. Серед російських вчених, які займаються дослідженням механізмів та характерних особливостей процесів регіональної інтеграції, варто виокремити В. Барановського, Ю. Борко, О. Буторіну, Л. Глухарєва, Н. Захарову, Г. Костюніну, В. Шемятєнкова, Ю. Шишкова та ін., серед українських - В. Манжолу, В. Копійку, О. Ковальову, В. Крушинського, Б. Парахонського, І. Піляєва, О. Потєхіна, А. Суботіна, Т. Шинкаренко, Г. Яворську, праці яких присвячені аналізу політичних проблем європейської інтеграції.

Утім, аналіз існуючих розробок свідчить про відсутність комплексного бачення природи інтеграційних процесів на регіональному та міжрегіональному рівнях, що і обумовило потребу у дослідженні зазначеної проблеми.

Метою лекції є аналіз існуючих в науковій думці теоретико-концептуальних підходів до дослідження поняття «регіональна інтеграція».

Виклад основного матеріалу. Концепт «інтеграція» походить від латинського «integratio», що в перекладі означає поєднання, об’єднання розрізнених частин в щось ціле, спільне/нову більш велику систему. З позиції відомого соціолога Т. Парсонса, інтеграцію слід розглядати як структури та процеси, за допомогою яких відносини між частинами соціальної системи впорядковуються способом, що забезпечує їхнє гармонійне функціонування в системі [1, с.364]. Як системне явище, інтеграція може бути інтерпретована як стан пов’язаності окремих диференційованих частин в ціле, як процес, у результаті якого такий стан досягається, а також як процес входження в систему окремого елемента. Інтеграція - це завжди свідома взаємодія (interaction) елементів, а не однобічні дії (action). Результатом, наслідком інтеграційних взаємодій є виникнення цілісності, що має нові якість та сутність. У процесі взаємодії відбувається формування (примусово або органічно) інтересів, цілей, які усвідомлюються як спільні для цієї цілісності. В такому сенсі інтеграцію інколи визначають як злиття, зокрема такої думки дотримується Йохан Галтунг [12; 36-37]. Як бажаний або логічний результат інтеграційного процесу часто розглядають політичне об’єднання.

Інтеграція може бути різних видів. Провідною є міжнародна інтеграція, обслуговуюча роль якої полягає у зближенні народів і країн світу в різних сферах їх життєдіяльності [10, с. 91]. Серед основних видів інтеграції більшість вчених виокремлює політичну, військову та економічну. Враховуючи проблематику дослідження, автор значну увагу в роботі приділятиме саме політичній інтеграції. Базовим визначенням політичної інтеграції можна вважати трактування цього феномену, яке пропонує вітчизняний Політологічний енциклопедичний словник, яке полягає у сукупності політичних процесів, спрямованих на консолідацію, об’єднання суспільства, політичних структур або етносів у рамках однієї держави чи кількох держав для протидії внутрішнім і зовнішнім деструктивним чинникам [6, с. 144]. Проте, на думку автора, це визначення є не повним, адже не розкриває взаємозв’язку політичної інтеграції з попередніми етапами інтеграції. Адже, як свідчить історична практика, політичній інтеграції завжди передує економічна, військова. Отже, визначення, яке є загальноприйнятим у вітчизняній науковій традиції, є н цілком повним і потребує уточнення у частині констатування тих процесів, які заклали фундамент для політичної інтеграції.

Виокремлюють такі стадії політичної інтеграції: (1) інституційна інтеграція стосується запровадження практики колективного ухвалення рішень групою країн. Спільні інституції необхідні для розвитку та адміністрування правил і регулювання, яких потребує економічна інтеграція; інтеграція державної політики полягає у мірі відповідальності за проведення політики на вищому наддержавному рівні, або політики, що спільно здійснюється чи координується на кількох рівнях; (2) інтеграція ставлень пов’язана з підтримкою регіональної інтеграції громадськістю і політичною та економічною елітами; (3) інтеграція безпеки визначається як «спільна безпека», що ґрунтується на ненасильницькій взаємодії держав [2, с. 23].

На думку російського вченого Н. Ісінгаріна, політичній інтеграції притаманні такі риси, як: незалежність (створення суверенних держав та формування відносин, які базуються на міжнародних нормах і правилах); взаємодія (встановлення тісних дво- чи багатосторонніх відносин на основі угод про дружбу і взаємодію, інших відносин, які встановлюють близькість зовнішньої і внутрішньої політики); узгодження (формування відносин, які встановлюють практику взаємного узгодження в зовнішній і внутрішній політиці, спільних дій з тих чи інших питань, що стосуються інтересів обох країн. Створення координуючих органів з відповідними функціями); єдність (здійснення єдиної політики щодо основних проблем життєдіяльності держав. Формування єдиної системи управління такими питаннями, як захист, зовнішня політика, зовнішньоекономічна діяльність) [3, с. 36].

Розглянемо підходи до вивчення феномену «регіональна інтеграція».

Федералізм (європейський федералізм) є першим за часом виникнення та найбільш широко розповсюдженим в західній науковій думці підходом до вивчення витоків та природи інтеграційних процесів. Мета інтеграції з позиції прибічників даного підходу – об’єднання Європи шляхом утворення наддержави, яка функціонуватиме на принципах розподілу влади. Дана концепція передбачає створення наднаціональних органів, яким держави-учасники повинні бути передати частину свого суверенітету. Федералізм дозволяє адекватно здійснити розподіл джерел легітимності та повноважень між різними рівнями влади – місцевим, регіональним, національним та наднаціональним. Представники федералізму (Д. де Ружмон [8], М. Алле [23], О. Марк [21], Г. Бругманс [13], А.Спінеллі [30], П.Тейлор [31, 32], Д. Сіджанскі [9], К.Фрідріх [18], М.Бургесс [17]) не вважають результатом інтеграції об’єднання, що функціонує виключно на основі міждержавного співробітництва. Обов’язковою ознакою інтеграції є наявність централізованого управління (в практиці ЄС це називається комунітарним принципом). Тому як результат поглиблення інтеграційних процесів розглядається створення об’єднання з національними органами управління. Відповідно, зрілість того чи іншого інтеграційного угрупування оцінюється залежно від того, яка частина рішень приймається на наднаціональному рівні.

До представників європейського федералізму можна віднести   декілька напрямків теоретичних досліджень, які проголошують за остаточну мету інтеграції утворення наднаціональних інститутів: (1) класичний федералізм 50-60-х років, що відрізняється нормативістським, доктринальним характером, з притаманним суб’єктивним та дещо ідеалістичним уявленням про об’єднану Європу (Л.Тіндеманс [34], Д.де Ружмон [8], Г. Бругманс [13]); (2) реформатори класичного федералізму (А.Спінеллі [30], П.Тейлор [31, 32], К.Фрідріх [18]); (3) “інтегральний” федералізм, який передбачає перехід до федерації через залучення до інтеграційних процесів всього суспільства та формування системи “багаторівневого управління” (К.Бленк [22]); (4) “галузевий”  федералізм, що розглядає федералізм, як гнучку модель, яка дозволяє використовувати форми та методи інших інтеграційних теорій (М.Бургесс [17], Д.Сіджанскі [9]). 

Важливо зазначити, що федералістська концепція широко використовується вітчизняними науковцями при дослідженні феномену регіональної інтеграції у частині його дефініювання. Так, українська дослідниця Татаренко Т. підкреслює що, поняття «інтеграція» у значенні «регіональна, політична або економічна» широко використовується в політологічній літературі для характеристики сучасних процесів формування соціальних систем супердержавного (міждержавного) і субдержавного рівнів. Аналіз процесів інтеграції у політичних і соціальних науках припускає постановку питання про те, «чи може ціле бути більшим, ніж сума його складових», чи можуть групи людей складати органічне ціле. Це органічне виступає як комплекс елементів, що перебуває у взаємозалежності, де зміни в одному з елементів позначаються на становищі і стані інших складових системи елементів [11, с. 541.].

Наступний підхід ґрунтується на використанні положень теорії комунікації для дослідження природи інтеграційних об’єднань. У теорії комунікації головна увага приділяється дослідженню контактів між окремими соціальними групами та індивідуумом в інтеграційному об’єднанні. При вивченні цих контактів представники даного напряму (К.Дойч, Д.Пучала [16, 14]) використовували методичні засоби математичного та статистичного аналізу, що дозволило їм визначити ступінь інтенсивності взаємодій та зробити висновки щодо розвитку інтеграції в різних регіонах світу в ІІ половині ХХ століття. Відмітною рисою інтеграції в теорії комунікації називається такий стан, коли члени об’єднання мають з партнерами по угрупуванню більш тісні зв’язки, ніж з аутсайдерами, а відносини всередині угрупування виокремлюються з інших відносин того ж порядку. Значення інтеграції полягає у формуванні безпекової спільноти, що ґрунтується на загальних (ліберально-демократичних) цінностях. Особливе значення в цьому контексті надається розвитку відчуття спільної ідентифікації. Таким чином, в рамках теорії комунікації під інтеграцією слід розуміти процес створення безпекового співтовариства, що сповідує загальні цінності, які складають первинну основу для об’єднання та закладають фундамент для розвитку спільної ідентичності.

Яскравим представником комунікативної теорії є американський політолог К. Дойч [16]. Його концепція «спільноти безпеки» заклала фундамент для нового наукового напряму – транcакціоналізму, - який за ідейним наповненням близький до неофункціоналізму, проте головна увага в рамках цього підходу зосереджується на дослідженні міжнародного порядку та безпеки. Трансакціоналістська теорія Карла Дойча кидає виклик державоцентричним теоріям, таким як реалізм, визначаючи при цьому міждержавну/міжнаціональну інтеграцію як досягнення в межах певної території/ регіону відчуття певної спільності, що безумовно не можливо без існування певних рушійних чинників, серед яких ключову роль відіграють зусилля урядів держав окресленого простору, спрямовані на заснування інституцій та встановлення практик, які і мають створити фундамент для формування плюралістичної спільноти безпеки [14]. На думку К. Дойча, інтеграція – це сукупність взаємовідносин щодо системного продукту [15]. В інтегрованій спільноті держави не вступатимуть у фізичну боротьбу – спірні питання вирішуватимуться іншими засобами. В цьому плані інтеграція розглядалась як процес пошуку різними активними політичними групами системи колективної безпеки, в основі якого лежить такий психологічно-соціологічний фактор, як відчуття спільності. Саме розуміння того, що вони належать до єдиної спільноти, диктує учасникам цього процесу необхідність вирішувати спільні проблеми лише шляхом мирного узгодження. Враховуючи вище зазначене, таке інтеграційне об’єднання К. Дойч пропонував назвати «плюралістичною спільнотою безпеки» [5, с. 41].

Історія доводить, що процес інтеграції може досягати успіху, а може й зазнати невдачі. Значною мірою це залежить від передумов, які існують в кожної одиниці, що інтегрує, та між ними усіма. Ці передумови К. Дойч поділяє на чотири групи: а) взаємна відповідність частин, що мають інтегрувати; б) сумісність їх цінностей; в) взаємна відповідальність; г) певний ступінь спільної ідентичності або лояльності. Всі ці групи передумов можуть взаємодіяти і посилювати одна одну. Водночас К. Дойч досліджує й уточнює умови успішного розвитку інтеграційних процесів. Головними серед них є: (1) взаємна сумісність норм політичної поведінки; (2) більш високе, порівняно з сусідніми територіями, економічне зростання; (3) розширення політичних та економічних еліт; (4) різноманітність і масштабність потоку взаємної інформації; (5) передбачуваність поведінки всіх учасників. На думку К. Дойча, цілі й умови інтеграції значною мірою визначають характер цього процесу і засоби його забезпечення. Ці засоби він знову ж поділяє на чотири групи: (а) виробництво цінностей; (б) розподіл цінностей; (в) утримування силою; (г) ідентифікація [4, с.141].

Таким чином, К. Дойч та його послідовники приходять до висновку, що що поряд з утилітарними причинами, пов’язаними з досягненням більшого добробуту, стабільності та міркуваннями безпеки, суттєвою, якщо не визначальною, передумовою інтеграції є суб’єктивний чинник, тобто ставлення до неї еліти та широких верств населення в країнах, що інтегруються. Важливість цього чинника пов’язана з усвідомленням, сприйняттям інтересів, що лежать в основі інтеграційних процесів, як спільних. Суб’єктивний чинник виявляється через психологічний стан, формування почуттів солідарності, лояльності, довіри, часткового ототожнення з погляду власних образів та інтересів. Такі психологічні почуття можуть формуватися як завдяки передумовам, що існували до початку інтеграційних процесів, так і значною мірою в процесі інтеграції [29].

Феномен інтеграції також досліджувався в рамках функціональної теорії міжнародних відносин. Концепцію функціональної інтеграції, її основні положення сформулював англійський соціолог Д. Мітрані. Саме цю концепцію було покладено в основу європейського будівництва було покладено, передусім, концепцію функціональної інтеграції. На відміну від класичної федералістської теорії, яка будувала свою стратегію на ідеалізованих розрахунках і готовності суспільства сприймати федерацію як необхідність інтеграційного процесу, Д. Мітрані виводив основні положення своєї концепції з реальних тенденцій і потреб міжнародних відносин у міжвоєнний період, особливо в період кризи 1930-х років. Основна ідея полягала в «запобіганні політичних розбіжностей шляхом розширення мережі міжнародних агентств, націлених на інтеграцію життєвих інтересів усіх націй».

Важлива особливість функціоналізму полягала у запереченні будь-яких проявів силової політики як міждержавного, так і федеративного характеру, які могли відродити націоналістичні тенденції в тій чи іншій формі. Аналізуючи і моделюючи систему міжнародних відносин, Д. Мітрані пропонував оперувати не поняттями, що визначають рівень розподілу влади - держава, конфедерація, федерація, а елементами менш широкого характеру, визначених потребами окремої людини. Він закликав спочатку виокремити проблеми, які необхідно вирішити для забезпечення економічного і соціального добробуту, а форма, за допомогою якої вони будуть вирішені, визначиться сама по собі. Співробітництво і взаємодія при цьому пропонувалися саме в питаннях соціально-економічного характеру, вирішення яких є актуальним для всіх країн, що, в деякій мірі, об’єктивно може стати об’єднувальним елементом. Таке функціональне співробітництво, наприклад, в галузях транспорту, охорони здоров’я або енергетики виключало необхідність попередньої розробки тієї чи іншої конституційної моделі, якогось ідеологічного підґрунтя. Ініціатива тут мала виходити, в кожному конкретному випадку, від індивідуумів, приватних груп чи урядів, які самі визначили б ту чи іншу форму співробітництва. «Щоразу, - зазначав Д. Мітрані, - природа та значення проблеми визначатимуть відповідну форму інституцій» [5, с. 23-24].

Заперечуючи ідеї творення федерації та управління континентального масштабу, фундатор ідеї функціоналізму Д. Мітрані не тільки довів недоцільність утворення статичного і штучного, територіально обмежуючого федеративного об’єднання, визначаючи це як «оману федералізації», але сформулював та обґрунтував ідеї, які вже сьогодні стали реаліями, а саме роль і значення творення нових суб’єктів міжнародних відносин – міжнародних організацій, більше того – формування їх мережі в контексті динамічної трансформації системи міжнародних відносин [24]. Заперечення Д. Мітрані ідеї територіальної обмеженості та можливої практики панєвропейської федерації стосувалися, зокрема, врахування геополітичних реалій, за яких формувалися ці ідеї, тобто коли Європа через свої метрополії по суті контролювала значну частину світу [25].

З огляду на майбутнє розширення ЄС вельми цікавим є теоретичне узагальнення Д. Мітрані щодо виокремлення дихотомії концепції континентальних уній (де пріоритетом є визначення території членів об’єднання і «чужинців») та концепції світової, універсальної ліги (як визначення функцій з метою інтеграції при врахуванні якомога більшої кількості інтересів їх учасників). У цьому зв’язку ключового значення набувають дві тези Д. Мітрані. По-перше, регіональні інтеграційні проекти відтворюватимуть територіальні квазідержавні функції, але вже на наднаціональному рівні, де вирішальну роль матимуть не всі, а лише найпотужніші держави. Хоча, слід завважити, що Д. Мітрані відзначає беззаперечність успішності утворення спеціалізованих європейських інституцій – Європейського об’єднання вугілля і сталі та Євроатома [26].

Прихильником концепції функціональної інтеграції був і французький державний діяч Ж. Монне. У своїх міркуваннях він виходив з того, що національні уряди швидше згодяться на втрату своїх суверенних прерогатив, якщо процес інтеграції буде здійснюватися поетапно й погалузево (насамперед – в економічній сфері) відповідно до чітко визначених функцій і завдань. Створення ж реальної солідарності в тій чи іншій галузі економіки мало викликати потребу подальшої інтеграції в інших сферах і призвести, зрештою, до побудови європейської федерації. Іншими словами, на переконання Ж. Монне, досягненню політичної єдності Європи мусила передувати її реальна економічна єдність. Європейське будівництво також мало покладатись на верховенство наднаціонального права і силу компетентної та незалежної від національних урядів інституції, спроможної представляти й захищати спільні інтереси держав-членів і спільноти в цілому. Окрім того, функціональний метод передбачав комбінацію негативної (скасування бар’єрів) і позитивної (дотримання спільної політики) форм інтеграції. Таким чином, метод Ж. Монне вдало поєднував давню ідею романтиків федеративного наднаціонального об’єднання з прагматичним баченням конкретних економічних та політичних реалій [7, с. 31]

Інший підхід до розуміння природи інтеграційних процесів представлений в працях неофункціоналістів: Ф.Шміттера [28], П.Тейлора [33], Дж.Найа [27] та ін. вчених. Одним із засновників неофункціональної теорії є Е. Хаас. В його ранній праці «Об’єднання Європи: політичні, соціальні та економічні сили» (1968 р.) [19], написаній під впливом реальних успіхів західноєвропейського інтеграційного процесу, були закладені базові положення неофункціонального підходу до регіональної інтеграції, що характеризувалися досить оптимістичним характером і далекосяжними завданнями. Е. Хаас не тільки підкреслив визначальну роль політичного фактора в процесі інтеграції, зокрема як фактора творення постнаціональних політичних спільнот, поступову інтеграцію у сферах «низької» та «високої» політики [20], але й визначив європейську інтеграцію як цілком якісний процес, котрий не можна ототожнювати з міждержавною чи міжурядовою співпрацею. Невід’ємною складовою теорії неофункціоналізму залишилась ідея «переливання», але вже значно модифікованою до реалій євроінтеграційного процесу [19].

В рамках неофункціоналістської концепції інтеграція розглядається як можливість задовольнити певні потреби, що виникають у тих чи інших соціальних груп. Стратегічна ціль інтеграції як така відсутня в уявленні неофункціоналістів на відміну від бачення федералістів, у яких вона чітко визначена. Відповідно до цього підходу інтеграція розвивається завдяки тому, що усі сфери сучасного суспільства тісно пов’язані між собою. Тому вирішення одного, навіть занадто вузького, завдання інтеграційним методом потребує взаємопов’язаних дій в інших сферах. Це призводить до «переливу» («spillover») процесу інтеграції з економіки в політику, право, науку, освіту тощо. З позиції неофункціоналістів, інтеграція передбачає, що національні органи влади делегують центральним органам об’єднання виконавчі повноваження, які необхідні для вирішення конкретних завдань. При цьому передача державного суверенітету не передбачається. Оскільки нові центри сили виявляються достатньо корисними для населення, воно починає проявляти подвійну або множинну лояльність – по відношенню як до національних, так і наднаціональних органів управління.

Висновки. Узагальнюючи теорії інтеграції, що існують в політичній науковій традиції, на думку автора, доцільно взяти за основу робочого визначення існуючі дефініції, проте при цьому зробити акцент на особливих характеристиках концепту. Таким чином, в дослідженні під міжнародною інтеграцією варто розуміти об’єктивне, складне й суперечливе явище як складну багаторівневу систему, що розвивається у протистоянні з дезінтеграційними тенденціями у світо-системі, характеризується процесами об’єднання держав і народів з метою спільного розв’язання проблем та реалізації спільних цілей/завдань, супроводжується посиленням взаємозалежності між ними, що в результаті призводить до злиття в єдине ціле, виникненням спільних інститутів та правових норм, що забезпечують функціональну ефективність процесів взаємодії. В перспективі при дослідженні поняття «регіональна інтеграція» доцільно розглянути цей феномен в рамках ліберального міжурядового підходу, який є відносно нещодавно сформованим, а також розкрити проблему інтеграції крізь призму процесів глобалізації та міжнародної стратифікації.

Література

1. Американская социология: Перспективы, проблемы, методы. – / Пер.: Воронин В.В., Зиньковский Е.В.; Ред.: Осипов Г.В. (Вступ. ст.) - М.: Прогресс, 1972. - 392 c.

2. Бесараба О. Регіоналізація Європи // Людина і політика. – 2000. - № 4. – С. 21 – 25.

3. Исингарин Н. 10 лет СНГ. Проблемы, поиски, решения. – г. Санкт-Петербург. «Паллада-медиа», «СЭРЦ «Русич» – 2001. – 400 с.

4. Картунов О., Лаптєв С. Західні теорії економічної та політичної інтеграції: спроби стислого аналізу // Зовнішня торгівля. – 1999. - № 3 - 4. – С. 140 – 143.

5. Копійка В. В., Шинкаренко Т. І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничний Дім „Ін Юре”, 2001. – 448 с.

6. Політологічний енциклопедичний словник: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

7. Посельський В. Європейський Союз: інституційні основи європейської інтеграції. – К.: Смолоскип, 2002. – 168 с.

8. Ружмон Д. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до європейців.: Пер. з фр./ Д. Ружмон. – Л.: Центр. гуманіт. дослідж.– 1998. – 280 с.  

9. Сиджански Д. Федералистское будущее Европы: от Европейского сообщества до Европейского союза. – М.: Российский государственный гуманитарный университет, 1998. – 420 с.

10. Скакун О. Ф. Верховенство права як принцип інтеграції правових систем // Матеріали IV Міжнародної науково-практичної конференції «Від громадянського суспільства — до правової держави» (24 квітня 2009 року), присвяченої 5-річчю відродження юридичного факультету. – Харків.: ХНУ ім.. В. Н. Каразіна. – 573 с. – С. 91-94.

11. Татаренко Т. М. Регіональні інтеграційні системи: сучасна модель організації етносоціального простору. С. 540 - 545 // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 15. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. – 608 с.

12. Эрлих А.Р. Современные мировые системы в анализе Йохана Галтунга // Социально-политические науки. – 2002. – № 2-3. – С. 36-37.

13. Brugmans, Henri L Idee Europeenne 1920- 1970. ( = Cahiers de brughes, N. S. , 26)De Tempel Bruges 1970. - 405 S.

14. Deutsch K Nationalism and Social Communication, 2nd edition, MIT Press Cambridge, MA, 1966. –159 p.

15. Deutsch Karl W. Political Community and the North Atlantic Area. International Organization in the Light of Historical Experience. - New York: Greenwood Press Reprint - 1969. – 228 р.

16. Deutsch K. The Impact of Communication Upon International Relations Theory. – N.Y., 1978. - 121 p.

17. Federalism and European Union: the Building of Europe, 1950-2000 [Text] / Michael Burgess. - London ; New York : Routledge, 2000. - 290 p.

18. Friedrich, C.J. Trends in Federalism in Theory and Practice. – London: Pall Mall Press, 1968.- 194 p.

19. Haas E. The Uniting Europe: Political, Social, and Economic Forces, 1950 - 1957. - Stanford CA: Stanford University Press, 1968. - 2nd Ed. – P. 62 – 74; 315-317.

20. Haas E. Turbulent Fields and the Study of Regional Integration // International Organization. - 1976. - Vol. 30. - P. 169 – 199.

21. Lega A. Adieu a Alexandre Marc, prophete du federalisme global // La Padania. — 2000.—11 avril. — http://old.lapadahia.com/index4.htm

22. Marc, Alexandre, (1979) "New and Old Federalism: Faithful to the Origins," Publius: The Journal of Federalism (Fall): pp. 117-130.

23. Mayhew, Alan. Recreating Europe. The European Union’s Policy towards Central and Eastern Europe, Cambridge: Cambridge University Press, 1998, 403 p.

24. Mitrany D. A Working Peace System: An Argument for the Functional Development of International Organization. - Chicago: Quadrangle Books, 1966. - 221 p.

25. Mitrany D. The Functional Approach in Historical Perspective // International Affairs. - 1971. - Vol. 47. - No 3. - P. 345 – 386.

26. Mitrany D. The Prospect of Integration: Federal of Functional // Functionalism: Theory and Practice in International Relations. Editors A.J.R.Groom and P.Taylor. – London: University of London Press, 1975. – P. 70.

27. Nye Joseph S., "Comparing Common Markets: A Revisited Neo-Functionalist Model", in Leon N. Lindberg and Stuart A. Scheingold (eds.), Regional Integration: Theory and Research (Cambridge MA: Harvard University Press, 1971), pp. 192-231.

28. Schmitter, P. C.: A Revised Theory of European Integration, in: L. N. Lindberg and. S. A. Scheingold (eds), Regional Integration: Theory and Research. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1971. – p. 160-191.

29. Schneider Heinrich. The dimensions of the historical and cultural core of a European identity// Reflections on European Identity/ Edit.by Thomas Jansen. – European Commission, Forward Studies Unit, 1999. - P. 7-20 http://europa/eu.int/comm/cdp/working-paper/europian_ identity_en.pdf . 

30. Spinelli A. The Eurocrats; conflict and crisis in the European Community. – Baltimore: Johns Hopkins Press. – 1966. – 229 p.

31. Taylor P. International Organization in the Modern World: The Regional and the Global Process. – London: Pinter, 1993. –262 p.

32. Taylor P. The Limits of European Integration. - London: Croom Helm, 1983. – 284 p.

33. Taylor Paul, "The Politics of the European Communities: The Confederal Phase", World Polities Vol 27 No 3(1975) рp. 336-360.

34. Tindemans, L. Report on European Union. Bulletin of the European Communities. Supplement.Brussels, January 1976. – 52 p.