Анотація

У лекції проаналізовано тенденції розвитку системи загальноєвропейської безпеки. Доведено, що трансформації системи безпеки на Європейському континенті обумовлені представленням російської ініціативи щодо Договору про європейську безпеку, прийняттям нової Стратегічної концепції НАТО та початком процесу інституціоналізації спільної зовнішньої політики та політики безпеки Євросоюзу внаслідок імплементації Лісабонського договору ЄС.

Постановка проблеми. На сьогодні європейську безпеку забезпечують три організації – НАТО, ОБСЄ та ЄС. Ключову роль у системі безпеки в Європі відіграє НАТО, водночас спостерігається збільшення ваги ЄС як самостійного гравця, що продовжує розвивати власну зовнішню та безпекову політику, включно із оборонною складовою. В цьому зв’язку варто пригадати зусилля ЄС, спрямовані на застосування засобів політики безпеки та оборони у врегулюванні конфліктів та миротворчих місіях не тільки на Європейському континенті (Балкани), але й за його межами. При цьому дії ЄС у цьому напрямі є скоординованими з НАТО і значною мірою спираються на потенціал Альянсу. Роль ОБСЄ продовжує конкретизуватися та поступово звужуватися, наразі вона практично не виходить за межі важливої сфери контролю за забезпеченням демократії, верховенства права та посткризового врегулювання. Про можливості переформатування системи європейської безпеки йдеться в ініціативі російського президента Д. Медвєдєва, вперше озвучений у Берліні у 2008 р., основна мета - укладання нового Договору про європейську безпеку (далі – ДЄБ) на базі ОБСЄ, із включенням до нової системи ОДКБ і, можливо, ШОС, одночасно з кардинальним обмеженням ролі НАТО та США в Європі.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Актуальним проблемам внутрішніх трансформацій системи європейської безпеки присвячені праці вітчизняних науковців, зокрема, О. Бодрука, В. Вірного, В. Горбуліна, Б. Парахонського, Г. Перепелиці, В. Посельського, О. Снігир, Г.Яворської та зарубіжних дослідників: Р. Асмуса, Дж. Саймона, Дж. Шерра та ін. На особливу увагу заслуговує аналітична записка із проблематики дослідження К. Кононенка та О. Резнікової, розміщена на сайті Національного інституту стратегічних досліджень, підготовлена експертами з використанням аналітичних матеріалів авторки статті, ключові положення яких викладені в цьому доробку. Аналіз існуючих розробок свідчить про відсутність комплексного бачення ключових тенденцій розвитку та перспектив інституціоналізації загальноєвропейської системи безпеки з урахуванням нових підходів ключових акторів регіональної системи міжнародних відносин щодо забезпечення міжнародної стабільності, що і обумовило потребу у дослідженні зазначеної проблеми.

Метою лекції є аналіз особливостей сучасного розвитку процесу інституціоналізації загальноєвропейської архітектури безпеки з акцентуацією на вивченні питання розподілу функцій між ЄС, НАТО та ОБСЄ щодо підтримки міжнародної стабільності в цілому та на Європейському континенті зокрема.

Виклад основного матеріалу. Головні положення проекту ДЄБ [1], який було запропоновано для обговорення на засіданні глав зовнішньополітичних відомств держав-учасниць ОБСЄ 1-2 грудня 2009 р. в Афінах (Греція), повністю корелюються із загальним зовнішньополітичним курсом РФ, зокрема зі змістом документів, які складають зовнішньополітичну доктрину Росії, - Концепція зовнішньої політики Російської Федерації (затверджена 12 липня 2008 р.) [2] та Стратегія національної безпеки Російської Федерації до 2020 року (затверджена 12 травня 2009 р.) [3]. Спроба узгодити ключові положення ДЄБ з концепціями інших геополітичних акторів відбулась на самміті ОБСЄ 1-2 грудня 2010 р. в Астані (Казахстан).

Сама ідея побудови нової системи загальноєвропейської безпеки була чітко прописана в тексті Концепції зовнішньої політики Російської Федерації – “Головною метою російської зовнішньої політики на європейському напрямку є створення … системи загальнорегіональної колективної безпеки та співробітництва, що має забезпечити єдність Євроатлантичного регіону, не допускаючи його нової фрагментації, відновлення попередніх блокових підходів, інерція яких зберігається в сучасній європейській архітектурі, що оформилася в епоху холодної війни. Саме на це спрямована ініціатива укладання Договору про європейську безпеку” [2]. Відповідно до статті 1 проекту Договору про європейську безпеку “учасники мають співробітничати на основі принципів неподільної та рівної безпеки, ненанесення збитків безпеці один одного”. Цей принцип цілком корелюється з тезою з Концепції про те, що “великий договір про європейську безпеку” повинен ґрунтуватися на “неприпустимості фрагментації безпеки на частини, відповідно до визнання неподільності безпеки на європейському просторі” [2].

Розцінення у Стратегії національної безпеки РФ до 2020 р. подальшого процесу розширення НАТО як загрози національній безпеці РФ, проглядається і в тексті проекту ДЄБ (стаття 2, п. 2), відповідно до якої рішення, які приймаються в рамках військових союзів, коаліцій або організацій, не повинні зачіпати істотним чином безпеку одного або декількох учасників цього Договору [3]. Отже, чергове розширення НАТО на Схід трактуватиметься Москвою як порушення пунктів 1 та 2 статті 2 проекту ДЄБ [1], особливо якщо це стосується можливого набуття членства в Альянсі України та Грузії. Більш того, це в черговий раз підтверджує одну з ключових тез Стратегії РФ, яка полягає у відмові щодо надання суверенного права державам обирати ту чи іншу систему колективної безпеки з метою забезпечення належним чином власної. Враховуючи позаблоковий статус України, кроки нашої держави розбудовувати конструктивне партнерство з Альянсом без перспективи членства не трактуватимуться Москвою як порушення пунктів 1 та 2 статті 2 проекту ДЄБ, а, отже, не складатимуть загрозу для її геополітичних інтересів, на відміну від Грузії, основним зовнішньополітичним пріоритетом якої залишається вступ до НАТО.

Дотримання статті 2 проекту ДЄБ створить усі необхідні передумови для офіційного закріплення за РФ права здійснювати вплив на вибір союзників/партнерів та загалом на зовнішню політику інших держав, передусім країн пострадянського простру, які відповідно до Концепції 2008 р. були визначені “зоною привілейованих інтересів РФ” [2]. Більш того імплементація статті 2 в такій редакції істотним чином обмежить реалізацію регіональних ініціатив ЄС та НАТО, зокрема, для Чорноморсько-Каспійського регіону (“Східне партнерство”, “Чорноморська синергія”, безпекові проекти, які реалізуються в рамках РМО ПСЄ за сприяння Альянсу). Будь-які регіональні ініціативи, які реалізовуватимуться в рамках інституцій, учасницею якої РФ не являється, наприклад (ОДЕР-ГУАМ, СДВ та ін.), трактуватимуться як загроза національній безпеці РФ, що унеможливлюватиме розвиток міжрегіональних проектів, спрямованих на диверсифікацію шляхів енергопостачання, та поставить під загрозу можливості повномасштабної реалізації незалежної зовнішньої регіональної політики країн Чорноморського простору, передусім України, зокрема, одного з її ключових завдань – активізації участі нашої держави у врегулюванні конфліктів у зазначеному просторі та сприянні подальшому процесу інституціоналізації регіональних ініціатив за умов активного залучення ресурсів зовнішніх геополітичних гравців (ЄС, НАТО, США).

Стратегія однозначно проголошує “неприйнятність для Росії планів просування військової інфраструктури Альянсу (НАТО) до її кордонів”. Ця теза закріплена і в статті 2, п. 3 проекту ДЄБ про заборону використання території з метою підготовки та здійснення збройного нападу проти одного або декількох учасників Договору [1]. Приєднання б до цього договору унеможливило б розміщення американської системи ПРО у Центрально-Східній Європі.

В проекті ДЄБ також зафіксовано прагнення РФ зіграти провідну роль у становленні нового світового порядку, який має бути багатополярним, стати невід’ємною його частиною та відігравати все більш значущу роль. Саме це положення витікає зі змісту статті 10 проекту ДЄБ, відповідно до якої “Договір відкритий для підписання …. усіма учасниками євроатлантичного та євразійського просторів від Ванкувера до Владивостоку та такими міжнародними організаціями: ЄС, ОБСЄ, ОДКБ, НАТО, СНД” [1]. Проте незрозумілим залишається питання про розподіл функцій та сфер відповідальності між цими організаціями. Більш того, з тексту проекту ДЄБ не можливо збагнути, яку роль відіграватимуть інші міжнародні організації/об’єднання, діяльність яких обмежується одним регіоном або декількома, адже до компетенції більшості з них входить виконання безпекових функцій, наприклад, у сфері боротьби з асиметричними загрозами безпеці.

Іншим важливим питанням, яке потребує уточнення, це окреслення існуючих та потенційних загроз, які є спільними для усіх учасників Договору. Так, ЄС розуміє під безпекою передусім стан захищеності від загроз асиметричного типу (“м’яких” загроз): міжнародний тероризм, нелегальний трафік наркотичних та психотропних речовин, нелегальна міграція тощо. Для РФ безпека означає передусім стан захищеності від “жорстких” загроз. Москва вкладає передусім військово-політичний зміст в поняття безпеки як на національному, так і на регіональному/міжнародному рівнях.

Реакція країн та міжнародних організацій на російську ініціативу була стриманою. Більшість європейських країн та США продовжують наполягати на збереженні існуючої інституціональної структури системи європейської безпеки, вважаючи, що такі структури як ОБСЄ, НАТО, ЄС, за умов узгодженості дій та налагодження системи мобільного реагування на виклики та загрози на трансрегіональному рівні, здатні власними силами забезпечити стабільність на континенті. Отже, немає потреби створювати нову систему колективної безпеки в Європі. Окрім цього, США наполягають на тому, щоб в договорі було чітко прописано принципи та механізми врегулювання регіональних конфліктів, можливості підвищення ефективності міжнародних організацій у цій сфері шляхом збільшення їх повноважень. Зокрема, США мають намір представити власні пропозиції щодо вдосконалення процедури механізмів ОБСЄ у питанні мобільного реагування на виклики та загрози, зокрема, розглянути можливість навіть за умови відсутності консенсусу в самій організації вжити заходів щодо попередження ескалації конфліктів та вжиття інших превентивних заходів. Реакція Альянсу є більш ніж стриманою. Адже стаття 2 проекту ДЄБ [1] суперечить статті 10 Вашингтонського договору щодо права окремих європейських країн вступати до Альянсу (за умов наявності запрошення) [4], більш того процеси розширення НАТО інтерпретуватимуться як загроза одному з учасників Договору, зокрема, РФ. Серед держав, які підтримали проект ДЄБ, це країни-учасниці ОДКБ, які неодноразово заявляли підтримку російським ініціативам щодо створення нової системи європейської безпеки.

Таким чином, реалізація проекту ДЄБ в такій редакції створить усі необхідні передумови для окреслення чітких меж зон геополітичної відповідальності та остаточно закріпить за РФ пріоритетний вплив на країни пострадянського простору. Україна в цьому випадку, за умов приєднання до майбутнього ДЄБ в такій редакції, ризикує на завжди залишитись у секторі впливу РФ, адже її інтеграція до ЄС та відповідно приєднання до Європейської зовнішньої політики та політики безпеки (далі – ЄЗППБ) трактуватиметься як загроза національній безпеці одного з учасників ДЄБ – РФ, тобто як грубе порушення Договору, зокрема, статті 2 [1]. Більш того, приєднання до ДЄБ вимагатиме кореляції усіх концептуально-нормативних документів у сфері зовнішньої політики та національної безпеки, де зазначено, що національним інтересам України відповідає її інтеграція у європейський безпековий простір шляхом набуття членства у ЄС.

Суттєві трансформації системи безпеки на Європейському континенті також обумовлені прийняттям нової Стратегічної концепції НАТО (самміт 19-20 листопада 2010 р., Лісабон) [5] та початком процесу інституціоналізації спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС внаслідок імплементації Лісабонського договору Євросоюзу [6]. Нова Стратегічна концепція має на меті адаптацію до нового безпекового середовища на глобальному та регіональному рівнях. При цьому пункт про колективну оборону зберігається. Закріплення глобальної ролі Альянсу не зменшує ролі НАТО як ключового гаранта безпеки в Європі. Важливо зазначити, що відповідно до нової Стратегічної концепції НАТО залишає за собою право реагувати на конфлікти за межами власної традиційної зони геополітичної відповідальності, за умови, якщо ці конфлікти загрожують безпеці країн-членів НАТО [5]. При цьому в тексті відсутнє згадування про необхідність отримати мандат Ради Безпеки ООН для проведення військових операцій з метою врегулювання конфліктів або криз. Зрозумілою є реакція РФ, яка вбачає недоцільним втручання Альянсу у врегулювання регіональних конфліктів Чорноморсько-Каспійського простору та розцінює це як зазіхання на зону її геополітичної відповідальності. Отже, будь-які спроби Альянсу посилити свою участь у вирішенні «заморожених» конфліктів розцінюватимуться РФ як загроза її національним інтересам у зовнішньополітичній сфері.

Іншим важливим питанням, яке викликало неоднозначну реакцію у російської зовнішньополітичної еліти, є проблема забезпечення енергетичної безпеки. В планах Альянсу – забезпечення системи захисту енергетичної інфраструктури на територіях країн-транзитерів енергоносіїв в Європу. Йдеться про країни Чорноморсько-Каспійського регіону, заморожені конфлікти на територіях яких не дозволяють забезпечити стабільне функціонування трубопроводів та безперебійний транзит. РФ виходить з того, що може власними силами з урахуванням існуючих регіональних механізмів безпеки забезпечити безперебійний транзит енергоносіїв в Європу.

Потреба у реформуванні європейської системи безпеки обумовлена змінами на рівні безпекових структур Європейського Союзу, зокрема підписанням Лісабонської угоди наприкінці 2007 р., яка є значним кроком до формування наповненої реальним змістом спільної зовнішньої та безпекової політики Європейського Союзу (далі - СЗБП), а також її невід’ємної складової – Європейської політики безпеки та оборони (далі - ЄПБО). Імплементація Лісабонської Угоди внесе помітні зміни до інституційної структури зовнішньої, безпекової та оборонної політики ЄС. Лісабонська угода передбачає, що країни-члени мають демонструвати у зовнішній політиці солідарність, а ЄС може представляти їхні інтереси на світовій арені [6]. Нині спостерігається виразна тенденція до зменшення ролі політики розширення ЄС як дієвого інструменту впливу на безпекове середовище в Європі, у ролі якого вона використовувалася протягом 90-х – початку 2000-х рр. При оцінці перспектив України активно увійти до реальної системи європейської безпеки, слід зважати на роль ЄПБО з її військовою складовою та з процесом подальшого розширення простору участі Євросоюзу у врегулюванні конфліктів, також за межами Європи (на Близькому та Середньому Сході та інших регіонах світу). В цьому зв’язку важливо підкреслити, що станом на квітень 2011 р. ЄС здійснює одночасно чотирнадцять воєнних та цивільних місій у 4 регіонах світу: на Європейському континенті (Балкани, Молдова/Україна), Близькому Сході, в Азії та Африці. Крім того завершилось 11 воєнних та цивільних операцій на Балканах, Південному Кавказі, Азії та Африці.

СЗБП формується як принципово доповнювальна щодо НАТО, хоча й не дублює її. Таким чином оформлюється роль ЄС на континенті не тільки як м’якої, але й як «жорсткої» потуги. Європейський Союз вже кілька років успішно працює над посиленням військового потенціалу, спеціальне Європейське управління обороною координує діяльність у цій сфері, дедалі більшого розвитку отримує ідея постійної структурованої взаємодії у галузі безпеки та оброни між країнами-членами, перспектива створення добровільних коаліцій. Франція у другій половині 2008 р. виступила з кількома важливими ініціативами у цій сфері. Зокрема щодо передбаченої Лісабонською угодою «постійної структурної кооперації», запропонувавши перейти до посиленого співробітництва у галузі оборони країнам «великої шістки» ЄС – Франції, Великої Британії, Німеччини, Іспанії, Італії та Польщі. Кожна з цих держав мала б виділити контингент чисельністю 10 000 осіб для створення «спільних сил» кількістю 60 000, що має стати першим кроком на шляху створення спільної армії ЄС. Щоправда поки що одностайної підтримки немає – наприклад, позиція Великої Британії поки що є досить стриманою.

Ключовим положенням документу є зафіксований у Лісабонський угоді пункт про взаємну оборону (т.зв. клаузула Солідарності), про зобов’язаність надати допомогу і підтримку у разі, коли територія країни члена ЄС стане жертвою військової агресії [6] (цей пункт нагадує статтю V Вашингтонського договору [4], хоча і не копіює її, звертає на себе увагу, що європейський документ сформульований жорсткіше, ніж документ НАТО). «Клаузула солідарності» - це зобов’язання про колективну оборону у випадку воєнного нападу на будь-яку з країн членів (з посиланням на 51 статтю Статуту ООН [7]), а також положення про зобов’язання взаємного захисту країн членів ЄС у разі терористичної атаки, стихійних або техногенних катастроф [6]. Це створює суттєві проблеми для європейських країн з нейтральним та позаблоковим статусом, хоча на практиці формально нейтральні Швеція та Фінляндія, а також Австрія беруть у політиці оборони активну участь. І все ж яким чином має бути застосована «клаузула солідарності» у такому випадку залишається неясним. Для України можливості брати участь у СЗБП, так само як у політиці оборони є принципово обмеженими – вона може (за власним бажанням за умови підписання додаткових угод) брати участь у певних спільних діях та операціях, однак з боку ЄС не існує жодних безпекових зобов’язань щодо України.

Зміни у СЗБП мають торкнутися не тільки інституційних змін та заходів з впровадження безпекової та оборонної політики, але також зачіпають Європейську стратегію безпеки [8] (за останні кілька років з’явилася необхідність переглянути перелік та ієрархію новітніх викликів та загроз, а також дати відповідь на зміни, що відбулися за цей час на розкладі сил у світі). Так, у переліку новітніх загроз відтепер враховується загроза енергетичній безпеці, які за останні роки вийшла ледь не на перший план і стоїть поруч із загрозами міжнародного тероризму, регіональних конфліктів, поширення ЗМУ. Практично йдеться про необхідність врахування «російського чинника» в Європі. Не викликає сумніву, що саме дії Росії, яка відверто використовує енергетичну залежність як інструмент тиску і залякування, призвели до усвідомлення значення цієї загрози.

НАТО у цьому контексті не тільки зберігає, але й підвищує свою вагу. Відтак на сьогодні не тільки ЄС у вирішенні питань безпеки визнає свою взаємопов’язаність з НАТО, але й НАТО розглядає шляхи укріплення трансатлантичного партнерства і створення дедалі більш узгодженої системи з ЄС. Один з напрямків реформування НАТО вбачається у необхідності використання альянсом не тільки жорстких, але й м’яких засобів впливу – оскільки характер новітніх загроз не дає змоги обмежитися застосуванням військової сили. Одна з пропозицій полягає у поєднанні зусиль Альянсу з можливостями ЄС – так само, як європейська політика оборони передбачає можливість застосування військового потенціалу НАТО, так само НАТО у майбутньому повинно мати можливість доступу до ресурсів безпекової політики ЄС (кризове врегулювання, поліційні підрозділи, цивільна допомога тощо). В цьому зв’язку виникає питання щодо розподілу функцій між ЄС та НАТО в системі міжнародної безпеки. Певний алгоритм вирішення цієї проблеми було закладено у 2002 р., коли країни ЄС усвідомили, що реалізація настільки амбіційного європейського проекту та подолання нових викликів безпеці можливо лише в рамках євроатлантичного партнерства. На його зміцнення були спрямовані серйозні дипломатичні зусилля. В результаті ЄС отримав політичну підтримку США у формі підписання в грудні 2002 р. так званих угод “Берлін плюс”. Відповідно до них створювались механізми використання Євросоюзом воєнної інфраструктури НАТО, включаючи вільний доступ до системи оперативного планування, засобів та ресурсів Альянсу, а також Європейської системи командування НАТО. З іншого боку, США були схвильовані більше новими подіями у світі (війна в Іраку та ін.), ніж формуванням незалежної ЄПБО. За умов, коли сили НАТО були в Афганістані, війська США – в Іраку, а ООН продемонструвала нездатність вирішити ці проблеми, з’явилась об’єктивна потреба у європейських інструментах постконфліктної стабілізації й інтегровані воєнно-цивільні ресурси кризового врегулювання стали в нагоді [10, с. 3]. Проте одночасне зближення між ЄС та НАТО, зокрема в рамках співробітництва на Балканах (операції “Проксима”, “Конкордія” та “Алтея”), ще не означало подолання усіх протиріч. Питання про те, чи будуть відносини між ЄС та НАТО у сфері міжнародної безпеки союзницькими, чи суперницькими залишається відкритим. Обидві організації переслідують глобальні цілі та намагаються брати участь у врегулюванні різних кризових ситуацій, а також у заходах, спрямованих на подолання асиметричних загроз безпеці. Виникає необхідність чіткого розмежування зони їх відповідальності за географічним та функціональним критеріями, враховуючи що 19 з 25 країн ЄС є членами НАТО. ЄС та НАТО почали розвивати певною мірою схожі проекти – Європейські сили швидкого реагування та “бойові групи”, з одного боку, та багатонаціональні оперативно-тактичні угрупування та сили оперативного реагування НАТО, з іншого. В результаті відносини між двома організаціями, з позиції багатьох європейських дослідників, являють собою “конкуруюче партнерство”. На сьогодні ЄС не здатен провести великомасштабну воєнну операцію без спирання на структурні можливості НАТО, хоча він і вживає активні зусилля, щоб змінити ситуацію та з низки функцій замінити НАТО у сфері забезпечення європейської безпеки. Зі створенням у 2001 р. Воєнного комітету (далі – ВК) ЄС та Воєнного штабу (далі – ВШ) ЄС можна говорити про початок нового періоду розвитку безпекової взаємодії між ЄС та НАТО. Так, одним з основних завдань ВК є організація взаємодії з НАТО у воєнній сфері, а при ВШ ЄС розгорнута група взаємодії НАТО, яка здійснює координацію спільної діяльності блоку та ЄС. Зокрема, вона організовує обмін інформацією між ВШ ЄС та міжнародним воєнним штабом Альянсу. Крім цього, група інформує керівництво НАТО про вжиті ЄС дії у сфері кризового врегулювання [10, с. 4].

Окреслимо нові підходи ключових акторів регіональної системи міжнародних відносин щодо забезпечення міжнародної стабільності з урахуванням їх позиції щодо майбутньої архітектури загальноєвропейської безпеки. Впливові країни ЄС та НАТО – Німеччина, Франція, Великобританія – акцентують на необхідності створення налагодженої системи взаємодії міжнародних інституцій у сфері боротьби з асиметричними загрозами. Німеччина та Франція наполягають на подальшій трансформації НАТО, яка б дозволила цій організації відігравати більш значущу роль у вирішенні політичних проблем європейської безпеки. Сутність запропонованої реформи полягає у політизації структури як одного з засобів утримання США від односторонніх силових дій на міжнародній арені. Одночасно ці країни виступають за необхідність реформування ЄС з метою отримання більшої незалежності об’єднаної Європи від США в економічній та воєнно-політичній сферах. Сьогодні їх головні зусилля в рамках Альянсу спрямовані на: вдосконалення структури та системи управління організації збройних сил НАТО; збільшення коаліційних можливостей щодо реагування на асиметричні загрози (насамперед, міжнародний тероризм і поширення зброї масового ураження). Великобританія підтримує США практично з усіх питань безпеки, захищаючи ідею про неможливість стабільного існування Європи без політичної, економічної та воєнної присутності США; виступає за активне нарощування воєнного потенціалу Альянсу, розширення його складу та зони відповідальності, а також за збільшення воєнних бюджетів країн-членів Альянсу. [10, с. 1-2].

Таким чином, незважаючи на відсутність консенсусу та запеклі дискусії з приводу подальших напрямів стратегічного співробітництва, ЄС і НАТО демонструють готовність до співпраці для вдосконалення їх обороноспроможності, поліпшення координації та планування, розвитку та уникнення дублювання, впровадження військових технологій та спільної підготовки.

Висновки. Укріплення трансатлантичних зв’язків, координація зусиль ЄС з НАТО та ОБСЄ (з урахуванням ініціативи РФ) відповідає потребам глобалізованого безпекового середовища в Європі та світі. Перебуваючи поза членством в ЄС та не інтенсифікуючи свою співпрацю з НАТО, Україна практично не бере повноцінної участі у системі європейської безпеки. Характер новітніх загроз, що мають транскордонний асиметричний характер, виключає можливість самостійного протистояння цим загрозам з боку окремих держав. Відносини партнерства з НАТО, так само як відносини сусідства з ЄС не вирішують проблеми, оскільки поза членством у цих організаціях Україна співпрацює з ними, але не отримує жодних гарантій власної безпеки. «Клаузула солідарності» Лісабонської угоди, так само як V стаття Вашингтонського договору гарантує захист країнам членам, а не сусідам чи партнерам. Європейська інтеграція та співпраця з НАТО мають залишатися зовнішньополітичними пріоритетами України. Лише продовження курсу на європейську інтеграцію надасть змогу у подальшому збільшити роль України в системі загальноєвропейської безпеки, підвищити її міжнародний рейтинг взагалі і значення для Євросоюзу, зокрема в рамках ЄПБО. В перспективі при дослідженні можливих тенденцій подальшого розвитку процесів загальноєвропейської системи безпеки доцільно окреслити можливі напрями взаємодії України з ЄС, НАТО та ОБСЄ з питань підтримки регіональної стабільності.

Література

1. Проект Договора о европейской безопасности [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kremlin.ru/news/6152

2. Концепция внешней политики Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kremlin.ru/text/docs/2008/07/204108/shtml

3. Стратегия национальной безопасности Российской Федерации до 2020 года. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scrf.gov.ru/documents/99.html

4. Североатлантический договор. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nato.int/docu/other/ru/treaty.htm

5. Стратегічна концепція НАТО 2010. Активне залучення, сучасна оборона. Стратегічна концепція оборони та безпеки членів Організації Північноатлантичного договору, прийнята главами держав та урядів в Лісабоні 19 листопада 2010 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nato.int/cps/uk/natolive/official_texts_68580.htm

6. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, signed at Lisbon, 13 December 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/JOHtml.do?uri=OJ:C:2007:306:SOM:EN:HTML

7. Charter of the United Nations and Statute of the International Court of Justice [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://treaties.un.org/doc/Publication/CTC/uncharter.pdf

8. A Secure Europe in a Better World European Security Strategy (Brussels, 12 December 2003) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ena.lu/

9. Стародуб Т. С. Напрями співпраці України з Євросоюзом та НАТО у сфері протидії асиметричним загрозам міжнародній безпеці. – Аналітична записка. – Поточний архів Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України. – К.: НІПМБ. – 2008. – 13 с.

Лекція 6 “Вплив змін безпекового середовища у Чорномор’ї на процеси становлення нової системи регіональної безпеки”

• Російсько-грузинський конфлікт зруйнував існуючу модель безпеки та співробітництва у регіоні, утворивши зону нестабільності у басейні Чорного моря; країни регіону усвідомили можливість ескалації інших конфліктів у цьому просторі.

• Використання сили з боку РФ зайвий раз підкреслило неможливість для невеликих та середніх держав забезпечувати власну безпеку національними засобами поза військовими союзами, що лише посилює прагнення окремих держав Чорноморського простору інтегруватися до структур Північноатлантичного альянсу та конструювати власний регіональний комплекс безпеки у Чорномор’ї.

• Створення та імплементація системи антикризового менеджменту є ключовим завданням регіонального комплексу безпеки у Чорномор’ї, що має бути сформований у середньостроковій перспективі. Завдяки цій системі держави зможуть керувати ризиками, зокрема запобігати їх появі та сприяти зменшенню деструктивного впливу небезпек на розвиток системи регіональної безпеки та співробітництва в цілому.

• Розробка Спільної стратегії подальшого розвитку Чорноморського регіону на сучасному етапі – своєрідного плану дій, реалізація яких приведе до створення ефективного механізму взаємодій різних регіональних інституційних об’єднань, має стати ключовим завданням порядку денного ОЧЕС.

• Побудова майбутньої моделі регіональної безпеки можлива лише за умови залучення до процесів формування ресурсів зовнішніх сил (ЄС, НАТО, РФ) з урахуванням інтересів усіх країн Чорноморського простору.