1. Підходи до вивчення феномену “глобалізація”. Визначення впливу глобалізації на процеси регіоналізації

Глобалізація як науковий феномен, як об’єкт міждисциплінарних досліджень привертає протягом останніх десяти років усе більшу увагу вітчизняних дослідників. Сьогодні глобалізацію розглядають не лише як економічний, соціальний, політичний, але й культурний феномен. Глобалізація стала модним напрямом публіцистики і мистецтва, виступає як універсальна першопричина будь-яких явищ — і позитивного, і негативного звучання. Саме тому виникає значна дилема в її термінологічному визначенні, окресленні її методології.

Значний внесок до розуміння феномену глобалізації та розробки теоретичних засад глобалізму зробили зарубіжні вчені, які представляють чотири наукові школи з досліджень глобалізаційних процесів: технократична (У. Браун, Т. Веблен, Г. Кан, Д. Несбіт, Г. Скотт, А.Тоффлер), технопесимістична (У. Бек, К. Боулдінг, А. Ерліх, Г. Маркузе, Д. Медоуз, М. Робертс), еколого-популістська (Л. Браун, Р. Теобальд, Дж. Уолд) та екзистенціонально-культурна (І. Гальтунг, С. Мендловіц, Г. Фолк). На сучасному етапі осмислення процесів глобалізації можна виокремити три підходи: революційний (Р. Кеохане, Дж. Най, Т. Фрідман), еволюційний (А. Гідденс, Дж. Розенау, Р. Фолк) та скептичний (Е. Вітткопф, Ч. Кеглі, Н. Ренвік). Основні риси філософії глобалізму представлені в рамках цілої низки концепцій, які пояснюють новий глобальний світоустрій, зокрема: концепція “відкритого суспільства” К. Поппера та “кінця історії” Ф. Фукуями, “світосистемна” концепція І. Валлерстайна, концепція “зіткнення цивілізацій” С. Хантінгтона, теорія глобального лідерства Зб. Бжезінського та ін. Соціокультурні складові сучасних процесів глобалізації розглянуто в працях М. Кастельса, А. Сена, А. Турена, Ф. Шміттера. Проблемним питанням цивілізаційної взаємодії в контексті глобалізації присвячено праці Н. Данилевського, А. Дугіна, С. Кисельова, А. Панаріна, А. Тойнбі. В Україні було здійснено цілу низку ґрунтовних досліджень феномену глобалізації. На особливу увагу заслуговують праці В. Андрущенка, О. Білоуса, О. Гончаренка, О. Зернецької, В. Зленка, Є. Камінського, В. Кременя, М. Михальченка, С. Кримського, Д. Лук’яненка, Ю. Павленка, Ю. Пахомова та ін. Головною метою досліджень українських вчених є вивчення наслідків глобалізації, впливу глобалізаційних процесів на формування зовнішньополітичної стратегії України.

Розглядаючи питання історичного розвитку політичної глобалістики, варто зазначити, що дискурс глобалізації в соціальній науці виникає в середині 1980-х рр., коли це поняття став розробляти й популяризувати Р. Робертсон.¹ З кінця 1980-х рр. більшість пошуків в рамках теорії змін зосереджено на новому генеральному напрямку - розробці теорій глобалізації. В 1990 р. виходить програмна збірка статей «Глобальна культура»², у якому опубліковані роботи провідних теоретиків І. Уоллерстайна, М. Арчер, Р. Робертсона, М. Фазерстоуна, А. Аппадураї, Б. Тернера та ін. Із цього часу одна за іншою з’являються фундаментальні монографії про глобалізацію, написані Л. Склером³, Р. Робертсоном⁴, О. Іанні⁵, М. Уотерсом⁶, А. Аппадураї⁷⁸, У. Беком⁹ та іншими видатними науковцями, які заклали фактично теоретичні підвалини політичної глобалістики.

Альтернативним, але менш вживаним терміном до глобалізації є «мондіалізація». Французька дефініція з’явилась у наукових доробках вже в кінці 40-х на початку 50-х років ХХ століття, хоча обмежувалась межами Франції, яку фактично можна назвати синонімом глобалізації або ж її різновидом.

Розглянемо різні підходи до вивчення феномену «глобалізація».

Соціально-економічний підхід до вивчення феномену «глобалізація»

В економічній науці термін «глобалізація» вперше був введений в обіг відомим американським економістом, фахівцем в сфері організації й управління виробництвом Т. Левіттом (1983)¹⁰. Він позначив цим поняттям феномен злиття ринків окремих продуктів, вироблених великими багатонаціональними корпораціями.

Подальше удосконалення змісту цього терміну відбулось в працях представників Гарвардської школи бізнесу, один з яких у своїй книзі «Світ без кордонів» (1990)¹¹ К. Омає акцентує увагу на тому, що в новій ері глобалізації всі народи й всі основні процеси потрапляють у залежність до так званого глобального ринкового простору, а традиційні держави-нації стають невідповідними партнерами по бізнесу. У відповідності до чого, т. зв. «економічний націоналізм» окремих держав стає безглуздим, оскільки роль «сильних акторів» на світовій економічній сцені відтепер грають «глобальні фірми». Крім того, К. Омає робить наголос на тому, що світова економіка відтепер визначається взаємозалежністю центрів «тріади» (США, Японія, ЄС). Саме в цьому, на думку автора, і виражається суть глобалізації.

Розкриваючи природу глобалізаційних процесів в рамках соціально-економічного підходу, доцільно визначити особливості глобалізації, її ключові характеристики. Найбільш ґрунтовно це питання розкрито ізраїльським дослідником Ж. Адда, який у своїх доробках розкриває сутність глобалізації, яка полягає в поширенні ринкових механізмів ринку на всю планету. В процесі глобалізації, на думку Ж. Адда, варто розрізняти дві сторони: зовнішню (географічне поширення капіталізму шляхом вивозу виробничих капіталів, створення в інших країнах субпідрядних виробництв і надання міжнародних кредитів) і внутрішню (сприйняття слаборозвиненими країнами капіталістичного динамізму шляхом або простої імплантації, тобто пасивного засвоєння, або в інноваційній формі, тобто через активне засвоєння».¹² (с.16).

Глобалізація як системне явище розглядається зарубіжними вченими як сукупність цілої низки процесів, що відбуваються у світі наприкінці ХХ сторіччя. Так, на думку С. Краснера, найбільш значимими із цих процесів є легітимізація прав людини, уніфікація правил ведення комерційних справ, небачені темпи створення й поширення нових засобів зв’язку, збільшення чисельності й посилення впливу міжнародних неурядових організацій, швидке зростання міжнародних ринків капіталу, розширення масштабів легальної й нелегальної імміграції й т.д. (с. 34).¹³

Як констатує М. Шумілов, в сучасних умовах посилення економічної взаємозалежності виокремилася вагома закономірність глобалізаційних процесів, яка полягає в тому, що жодна країна без зростаючого залучення у світову економіку не здатна домогтися серйозного економічного зростання й значного підвищення добробуту населення. Саме тому при визначенні національних інтересів уже недостатньо орієнтуватися винятково на внутрішні інтереси держави, а тому найважливішим пріоритетом стає включення країни в процес світового економічного розвитку.¹⁴

Слід наголосити, погоджуючись з У. Беком, що в практичній площині проблемне поле глобалізації криється в тому, що економіка, глобальна за своєю суттю і масштабами, виступає стимулюючим чинником для усунення базових економічних та політичних принципів національних держав, адже головним напрямком дії глобалізації є усунення національно державних обмежень.

В цьому зв’язку З. Бауман в своїй роботі «Глобалізація. Людський стан» (1998) наголошує на тому, що глобалізація зумовлює передусім посилення та укріплення міжнародних соціальних відносин, в зв’язку з чим можливість вільного переміщення або «мобільність» відіграє як ніколи важливе значення.¹⁵

Сучасна економічна, політична, культурна глобалізація супроводжується все більшою індивідуалізацією¹⁶ за аналогією з відкритим суспільством К. Поппера, яке характеризується спільною системою цінностей, при цьому зберігається можливість зберегти власне індивідуальність кожного окремого представника соціуму, мова йде про взаємозв’язок глобального та індивідуального, про безпеку особистості через безпеку великої соціального групи та світу в цілому.

Дослідження феномену глобалізації у його взаємозв’язку з дефініцією «глобальне»

Слід зауважити, що термін «глобальне» включається в науковий дискурс лише в середині 1960-х рр., коли В. Мур увів в науковий обіг термін «глобальна соціологія»¹⁷, а М. Маклюен - термін «глобальне село».¹⁸ Останній в своїй роботі «Гутенбергова галактика» (1962) використовував поняття «глобальне село» для опису тенденцій, які в першу чергу стосувалися електронних засобів масової інформації, за допомогою яких руйнуються бар’єри простору й часу в людській комунікації, для того щоб дозволити людям спілкуватися в глобальному/планетарному масштабі. Фактично в його розумінні земна куля була перетворена в село електронними засобами масової інформації.

За сучасних умов цей термін (глобальне село – авт.) переважно використовується як метафора, щоб описати такі засоби як Інтернет, що поєднує комунікацію, дозволяючи користувачам з усього світу з’єднатися один з одним, який за допомогою «всесвітньої павутини глобалізує світ» (пов’язані з мережею комп’ютери дозволяють людям посилити віртуальну комунікацію).

Згодом у роботі «Розуміння медіа»¹⁹²⁰ (1964 р.) М. Макклюен підкреслює, що визначальним принципом культури суспільства є засіб її передачі, більше ніж її зміст. Засоби включають будь-які можливості поширення образів, і відповідно, технології транспортування та комунікації. Цей принцип дозволяє здійснити періодизацію історії, поділити її на дві основні епохи, першу з яких можна назвати «епохою племен», що базувалась на технології усного слова та колеса. В усній культурі досвід людини є безпосереднім та колективним.

Другою є «епоха, що базується на технології писемності та механізації». У цій культурі досвід людини стає більш фрагментарним та індивідуальним. Писемність допомагає також конструювати думку в послідовні ряди причин-наслідків, що дозволяє раціоналізувати і пізніше індустріалізувати суспільство. Перехід від першої культури до другої має глобаліуючі наслідки. Використання паперу, колеса, доріг дозволяє прискорити комунікацію, поєднати віддалені місцевості, а також обмежити і виокремити самосвідомість окремого племені або селища. Центри влади змогли б поширити свій вплив на далекі відстані.

Німецький дослідник глобалізації У. Бек в своїй відомій роботі «Що таке глобалізація» на методологічному рівні розрізняє глобалізацію, глобальність та глобалізм. Під останнім він розуміє «розуміння того, що світовий ринок витісняє або підміняє політичну діяльність», до того ж він наголошує на тому, що глобалізм є ідеологією панування світового ринку та/або неолібералізму.

Саме дана ідеологія діє виключно за економічним принципом, «зводить багатовимірність глобалізації тільки до одного господарського виміру, при цьому інші аспекти глобалізації – економічний, культурно-цивілізаційний, політичний розглядаються як такі, що підпорядковуються ключовій детермінанті світового ринку.

На думку У. Бека, ідеологічна основа глобалізації, її ядро полягає в тому, що відбувається ліквідація розбіжності між політикою і економікою. В цьому зв’язку, головне завдання політики полягає в тому, аби виявити правові, соціальні і економічні рамкові умови, за яких господарська діяльність взагалі стає суспільно можливою і узаконеною.

У. Бек наголошує на тому, що глобалізація – це передусім процеси, або «багатомірність без єдності». Фактично, в його розумінні, глобалізація - це процес, рух, хоча й не прямолінійний, що призводить до формування транснаціональних просторів, проблем, конфліктів, людських біографій. Глобалізація є непереборна умова людської діяльності наприкінці XX століття» [с. 34.].²¹

Глобалізація представлена У. Беком у трьох вимірах: як об’єктивна тенденція світового розвитку; як ціль, висунута політичним керівництвом держав світу; як методологія аналізу світового розвитку й формулювання національних інтересів.

Детально ознайомившись з ідеями У. Бека, можна зробити висновок про те, що процеси глобалізації дійсно означають ліквідацію відстаней, занурення в часто небажані й незрозумілі транснаціональні форми життя або в діяльність і співіснування, що не визнають відстаней. Визначення глобалізації, яке дає У. Бек, розкриває головним чином наслідки та зовнішні прояви глобальних процесів, тоді як внутрішня сутність та причини феномену залишаються практично за межами інтерпретації дефініції, що досліджується.

Глобальність та глобалізація

Глобальність - це особливий вид виміру реальності чи відповідно певний рівень. Її оцінка та результати зазнають прямої залежності від характеру й ступеню виявлених дослідниками вимог (т. зв. критеріїв глобальності). У ситуації, коли позначається спрямованість на "глобальність", визначається те, що зазначений вимір у реальності пізнання існує й передбачається його досягти або освоїти. Тому для отримання необхідного ефекту в дослідженні явища, загальнопланетарного вирішення певних соціально-економічних завдань необхідно сконцентрувати увагу на досягненні ефективності глобальності. Таким засобом досягнення згаданого виміру й виступає глобалізація, як чинник глобального суспільного розвитку, який визначає стратегію, необхідну для досягнення ефективного рівня "глобальності".

Інакше кажучи, у ситуації глобалізації передбачається виконання задач, необхідних для досягнення критеріїв глобальності. Рішення будь-якої задачі визначається її роллю й місцем не просто в більш складній системі, а в тій, котра має відношення до глобалізації суспільного розвитку та до аналізу певної глобальної проблеми.²²

Досліджуючи зв'язок двох дефініцій «глобальність» та «глобалізація», варто звернути увагу на визначення поняття «глобалізація» в працях російських вчених, які розглядають цей феномен крізь призму інших суміжних категорій. Так, М. Чешков у свої роботі «Глобальне бачення й нова наука» підкреслює, що у сучасному науковому обігу жодне слово не може конкурувати з «глобальністю» у якості ключового кодового терміну. Цей термін, на думку автора, позначає широку сукупність процесів і структур, яку можна визначити як процеси взаємозалежності, взаємопроникнення й взаємозумовленості всіляких компонентів світового співтовариства. Інакше кажучи, у сучасному світі створюється таке єдине ціле, де будь-яка локальна подія визначається подіями в інших локусах і навпаки. Зазначені процеси виступають як «феномени глобальності й глобалізації».²³

Глобальність в різні історичні періоди характеризувалась різними змістами – від певного світобачення або світосприйняття до ідеологічно орієнтованого дискурсу, а також – і не в останню чергу – як позиції або концепції наукового пізнання сучасного світу» (с.6).²⁴

М. Чешков у розвитку міждержавних зв’язків виділяє три етапи, що відрізняються зміною форм світо-цілісності:

• перша форма — «локальна» — світ складається із самодостатніх й слабко зв’язаних між собою частин (період до XV-XVI ст.);

• друга форма — «інтернаціональна» — загальносвітова система складається із взаємозалежних частин, чия самодостатність порушена, однак дійсної цілісності ще немає (XIX ст.);

• третя форма — «планетарна» — виникає дійсно світова цілісність, яка характеризується процесами посилення взаємозалежності (початок та особливо друга половина ХХ століття).²⁵

Така історична періодизація глобальності або типологізації форм світо-цілісності перетинається за сутністю з баченням природи глобальних процесів представників наступного підходу, які досліджували феномен глобалізації як інструмент формування єдиного світу.

Глобалізація як концепція єдиного людства

Концепція «єдиного людства» широко представлена у релігійних, політичних та філософських вченнях. Сутність цієї теорії полягає в тому, що сучасний світ виступає як єдина цілісність; надзвичайно активно відбувається глобальна інтеграція господарських, технологічних та інформаційних структур, які все більше стають транснаціональними; актуалізується пошук діалогу між самодостатніми й принципово різними державами, цивілізаціями та культурами. Сучасний процес глобалізації світу недостатньо кваліфікувати як лише нову форму міжнародних стосунків. Він є процесом об’єктивним, отже незалежним від суб’єктивних його інтерпретацій.

Побутує думка, що глобалізація поки що зовсім не є інструментом формування дійсно єдиного світу, де панує етнічна толерантність, співпраця й співіснування різноманітних етносів та культур, про що заявляють її адепти. Вона уособлює експансію виключно європейської цивілізації і зовсім не прагне бути засобом взаємодії різних культур і традицій. Здійснюється агресивне насаджування методів ринкового фундаменталізму "відсталим" суспільствам. Навіть в економічному аспекті вона не зближує, а чітко стратифікує регіони і країни світу, не долає, а закріплює периферійний характер окремих країн.

Один з представників підходу, що розглядається, американський дослідник Т. Фрідман у своїй книзі «Усвідомлення глобалізації. Лексус і Маслинове дерево», пояснюючи природу глобалізаційних процесів, зазначав, що глобалізація – це «безперервна, безжалісна інтеграція ринків, національних держав і технологій до фантастичного рівня, що уможливлює прискорений глибокий і дешевший, ніж коли-небудь, рух індивідуумів, корпорацій і національних держав до (єдиного) світового співтовариства».²⁶ⁱ Хоча, як підкреслює автор, існує і зворотній рух, відповідно на рівні індивідуумів, корпорацій та держав.

Окрім цього, слід зауважити, що Т. Фрідман протиставляє бар’єри з відкритими перспективами, а старіння із сучасністю, державний контроль з вільними ринками. Глобалізація як феномен логічно пов’язана із культурою миру (мир та стабільність необхідні для подальшого прогресивного розвитку глобалізації – війна може перервати цей розвиток та пригальмувати глобалізаційні процеси), і демократією (нові технології збільшують прагнення до індивідуальної автономії й заохочують ініціативу, що безмовно відображається на тенденції до взаємопосилення двох протилежних процесів: глобалізації та індивідуалізації. Певною мірою такий стан речей, на думку Т. Фрідмана, можна назвати глобалюцією («globalution»).²⁷ (p. 169).

Дослідження поняття глобалізації крізь призму вивчення процесів посилення взаємозалежності в світі

З метою чіткої інтерпретації поняття «глобалізація» низка дослідників використовують термін «взаємозалежність», а «глобалізація» дуже часто трактується ними як процес посилення взаємозалежності. На думку Г. Дилігенського, саме взаємозалежність різних суспільств, її зростання, а зовсім не нівелювання світу на всіх «поверхах» суспільної дійсності становить суть глобалізації» (с.37).²⁸

Німецький дослідник К. Кайзер, досліджуючи причини глобалізаційних процесів, робить наголос на тому, що соціальні учасники економічного життя (окремі індивіди, соціальні групи ті ін.) сприяли створенню системи світової економічної взаємозалежності, що й знайшло своє відображення в тому факті, що дана система еволюціонувала й в сучасних умовах вступила в стадію глобалізації (с. 5-6).²⁹

Російський академік О. Богомолов також бачить суть глобалізації в взаємозалежності, але в той же час він підкреслює, що процеси взаємозалежності не обмежуються лише економічною сферою, а поширюються на всі види людської діяльності. Зростаюча взаємозалежність країн світу й народів, незважаючи на всі розходження в рівнях розвитку, культурі, релігії, історичних традиціях, досягла такої стадії, що стали позначати терміном «глобалізація». Це поняття можна однаково застосовувати й до економіки, і до політики, і до культури.³⁰

Якщо зазначені вище дослідники вважали, що глобалізація та процеси взаємозалежності є тотожними, то є низка науковців, які в своїх працях доводили необхідність розмежування понять «глобалізація» та взаємозалежність». Зокрема, американський вчений В. Рейнике відзначає, що хоча дотепер не існує загальноприйнятого визначення поняття «глобалізація», як правило, воно використовується для опису процесів розширення міжнародної економічної й фінансової діяльності, що веде до посилення економічної взаємозалежності між країнами. По суті, поняття «взаємозалежність» і «глобалізація» виступають як синоніми. Проте при цьому створюється парадоксальна ситуація: той же самий термін, що вживався для опису кількісного росту зв’язків між країнами в 1960 -і роки, використовується й у наші дні для опису якісних змін у світовій системі, причому, змін настільки важливих, що вони, можливо, приведуть до відмирання держави-нації» (с.127).³¹

Отже, на думку В. Рейнике, необхідно провести чітке розмежування між двома поняттями – «взаємозалежність» і «глобалізація». Розходження між такими явищами, як «економічна взаємозалежність» і «глобалізація» полягає в наступному: взаємозалежність скорочує відстань між суверенними державами й приводить до посилення кооперації на макрорівні. Глобалізація ж, розширюючи сферу діяльності компаній і виводячи її за рамки національних держав, тим самим ставить компанії перед необхідністю внесення змін як у їхню організаційну структуру, так і в стратегію їхньої діяльності. Міждержавне переміщення капіталу, інформації й нових технологій стає умовою посилення конкурентоспроможності компаній, тому глобалізацію варто розглядати як «мікроекономічне явище» (с. 127).

Вивчення процесів глобалізації крізь призму глобальних трансформацій

Процес глобалізації розглядається як лише складова частина комплексу сучасного буття людства. Глобалізація зумовлює глобальні трансформації, що відбуваються по всіх рівнях розгортання, включаючи політичний, економічний, соціокультурний, екологічний, інформаційний, освітній та ін. Зазначений процес складний за своєю структурою, яка є чітко ієрархізованою та має свої особливі детермінанти. З точки зору лінеарної парадигми, він може бути одночасно і в лінійній і нелінійній площинах в якості процесу нерівномірного розвитку, який одночасно розчленовує й координує, при цьому розпорошуючи й консолідуючи, з одного боку спрощуючи, а з іншого – ускладнюючи сучасне буття. Саме тому ключовою ознакою глобалізації може бути так звана «мозаїчність» та «фрагментарність», які стимулюються плюралістичною парадигмою постмодерну, проголошуючи пріоритетність принципу множинності, посилюючи тим самим значення різних форм розмаїття (соціального, політичного, культурного та ін.).

Сучасні глобальні зміни, які відбуваються, в науковій літературі визначаються по різному. Наприклад, Е. Ласло пропонує використовувати для пояснення категорії глобальних змін поняття «біфуркації». Інші автори пропонують альтернативні категорії.

Е. Тофлер в даному зв’язку наголошує на «індуст-реальності» як до певної міри стимулюючого чинника глобалізації та соціальних змін суспільства третьої хвилі (або глобального суспільства, в хвилеподібних категоріях).

Д. Хелд, Е. МакГрю, Д. Гольдблатт и Д. Перратон виділяють три школи дослідників глобальних трансформацій, спричинених глобалізацією: гіперглобалістів (сучасна глобалізація є новою ерою, коли люди повсюдно в більшій чи меншій мірі підпадають під вплив і фактичну залежність від тих порядків, що панують на світовому ринку), скептиків (глобалізація є фікцією (міфом) за допомогою якої представники «світової закуліси» намагаються заховати посилення і конкуренцію трьох основних регіональних блоків) та трансформістів (глобалізація є безпрецедентним процесом в загальносвітовій історії, а тому держави й суспільства у всіх куточках земної кулі намагаються адаптуватися як на внутрішньому так і на зовнішньому рівнях до сучасного мінливого світу). Таким чином, кожна з цих шкіл, намагаючись зрозуміти й пояснити глобалізацію, дає власну оцінку цьому соціальному феномену.³²

Жодна з цих трьох шкіл не обмежується застосуванням певних традиційних догм та поглядів. Саме тому в межах трьох шкіл можна сказати присутні плюралістичні чинники, які сприяють тому, в їх межах відсутня жорстка ієрархізація.

Визначення впливу глобалізації на процеси регіоналізації

Тенденція до поєднання елементів регіоналізму та глобалізму виникла у зв’язку з увагою, що посилюється, прихильників новітніх глобалістських теорій до регіональних аспектів економічної інтеграції та регіонального рівня економічної безпеки утворень, що досліджуються.

Хоча є деякі спільні аспекти, пов’язані з поєднанням елементів двох наукових напрямів, регіоналістичні та глобалістичні теорії по-різному трактують проблеми безпеки міжнародних відносин, структуру системи міжнародних відносин тощо. Регіоналістичні теорії заперечують ключове твердження глобалізму про глобальну детериторіалізацію як основоположну ідею для розуміння сучасної світової політики та безпеки, а також положення глобалістів про згортання багаторівневої структури міжнародних відносин у напрямі формування однорівневої глобальної системи [ ,65 ]³³.

Проте в реальності ці розбіжності мають більш декларативний характер, ніж принциповий. Так, представники сучасних глобалістичних теорій безпеки в своїх дослідженнях спираються на ідею діалектичної єдності територіальності та детериторіалізації, вивчають аспекти регіоналізації, які посилюються (зокрема, тих, які пов’язані з процесами економічної інтеграції та формуванням регіональних структур і груп за інтересами) як результату глобалізації та процесів, що з нею пов’язані.³⁴

Представники і глобалістичних теорій і регіоналістичних схиляються до спільного розуміння детериторіалізації, з одного боку, беручи до уваги реальність цієї глобальної тенденції, з другого, погоджуючись з тим, що територіальність залишається визначальним чинником динаміки багатьох процесів в економічному та політичному секторах глобального розвитку, а також проблемах безпеки, що пов’язані з ними. Саме регіональний підхід сьогодні володіє більш розвинутою емпіричною та теоретичною базою, яка забезпечує коректність розуміння та достовірність політичного аналізу динаміки міжнародної безпеки в сучасних умовах.

У рамках регіоналістичних теорій безпеки розглядається і проблематика розвитку регіонів в умовах глобалізації, зокрема питання співвідношення процесів глобалізації та локалізації. Так, на думку І. Бусигіної, глобалізація представляє поєднання процесів концентрації та централізації, з одного боку, та процесів деконцентрації та децентралізації – з другого. Аналізуються взаємовідносини глобалізації та локальності в рамках теорії культурної глобалізації [ , 267].³⁵ Глобалізація завжди пов’язана з локалізацією, мова, таким чином, йде про нове посилення ролі локального [ , 86].³⁶ Глобалізація означає не тільки делокалізацію, а й релокалізацію, під час якої локальні спільноти зміцнюють свій вплив на відповідні національні контексти. У теорії культурної глобалізації глобальне та локальне не виключають одне одного, навпаки, локальне слід розглядати як аспект глобального [ , 25].³⁷ Глобалізація означає також зіткнення локальностей.

У рамках глобалістських теорій безпеки глобалізацію розглядають як складний процес, що є тотожністю та відмінністю універсалізму і протилежних проявів, зокрема:

1. Регіоналізм – посилення ролі внутрішньодержавних регіонів.

2. Регіоналізація – виникнення розподільчих ліній між регіональними угрупованнями держав, які зміцнюють свої позиції в контексті глобалізації.

3. Мультирегіоналізм (багатосторонній регіоналізм) – світовий порядок, під яким розуміють відносини між усіма регіональними організаціями, що набувають форми глобального управління. Введення в науковий обіг терміна “мультирегіоналізм” пов’язано з ім’ям шведського вченого Б. Хеттне. Мультирегіоналізм, який формується під час регіональної інтеграції, є ознакою переходу від класичного вестфальського світового порядку, за якого ключову роль відіграють суверенні держави, до такого порядку, де провідну роль в управлінні світом починають відігравати регіони планети та їх організації – євразійські структури, ЄС, Африканський Союз, Ліга арабських держав, МЕРКОСУР тощо. Процеси регіональної інтеграції дедалі більше впливають на міжнародні відносини і навіть формують їх; вони пов’язані з питаннями миру та безпеки, з урегулюванням транскордонних питань тощо [, 228].³⁸

4. Старий регіоналізм – регіональний світовий порядок, який існував в умовах біполярності і формувався значною мірою “зверху” під контролем двох конкуруючих наддержав; мав протекціоністський характер, був чітко спрямований на розв’язання або економічних проблем, або проблем безпеки; включав у себе лише відносини між суверенними державами [, 7–8].³⁹

5. Новий регіоналізм – регіональний світовий порядок, який розвивається як сучасна версія багатополярності; формується “знизу”, мається на увазі, що процес сучасної регіоналізації містить елементи миттєвості та автономії його акторів; прагне до реалізації ідеї “відкритого регіоналізму”, що сумісний з економічною взаємозалежністю; є більш багатовимірним, ніж “старий регіоналізм”, адже включає в себе торговельно-фінансовий, екологічний, соціально-політичний та інший виміри; передбачається участь недержавних та субнаціональних акторів.

6. Автономізація – відродження національних, етнічних центрів тяжіння всередині країн, регіонів, цивілізацій.

7. Традиціоналізм – заперечення абстрактної концепції сучасності; відродження націоналізму.

8. Локалізація – консолідація етнічних та цивілізаційних утворень, які проводять політику “культурної ізоляції” [, 134].⁴⁰

9. Глокалізація (під цим терміном слід розуміти поєднання процесів глобалізації та локалізації, вперше його запропонував керівник японської корпорації “Соні” Акіо Моріта) – поєднання процесів модернізації локальних культур з досягненнями глобальної мультикультурної цивілізації, що формується; відбувається процес глокалізації в результаті культурної гібридизації, тобто конструктивного співробітництва та взаємозбагачення культур у рамках регіонів. Проте є і інша інтерпретація цього поняття. Наприклад, З. Бауман, погоджуючись з тим, що інтеграція та фрагментація, глобалізація та територизація світу взаємопов’язані і є різними сторонами одного процесу, вважає, що глокалізація – це процес, який об’єднує тенденції глобалізації та локалізації, що ґрунтується передусім на перерозподілі привілеїв та дискримінації, багатства та бідності, сили та безсилля, свободи та залежності. Отже, це процес рестратифікації світу, що базується на нових принципах, процес створення нової ієрархії світового масштабу [__, 134–135]. Досліджуючи глобальні та локальні тенденції, Р. Робертсон пише про їх взаємодоповнюваність, проте в окремих випадках, на його думку, ці процеси можуть зіштовхуватися. Глокалізація, на думку Р. Робертсона, – поширений варіант глобалізації, що проявляється у здатності основних тенденцій у сфері виробництва та споживання універсальних товарів перетворитися на регіональні форми, тобто адаптуватися до специфіки локального ринку [__, 28–29].⁴¹

10. Фрагментація світу – зіткнення інтересів різних міжнародних суспільних груп через причину їх расової, національної або культурної диференціації. Зростання націоналізму стає формою боротьби місцевих традицій з глобалізацією.

11. Фрагмеграція (термін, який означає поєднання процесів інтеграції та фрагментації, був ведений Дж. Розенау) – формування та зміцнення (інтеграція) блоків та союзів “національних держав” у вигляді складних ієрархічних систем, які боротимуться за ресурси.

12. Багато дослідників вважає, що ці процеси є протилежністю глобалізації. На їхню думку, всі ці процеси не лише є протилежними універсальному та всеохоплюючому процесу глобалізації, а й відбуваються паралельно йому.

Висновки

Узагальнюючи підходи до дослідження феномену глобалізації, можна зробити висновок, що до числа найбільш вагомих рис глобалізації більшість авторів відносить посилення взаємозалежності країн і народів у всіх сферах людської життєдіяльності; утворення всесвітнього ринку фінансів, товарів і послуг, або світової економіки; становлення глобального інформаційного простору, а відтак – глобального інформаційного суспільства; вихід бізнесу за національні рамки й формування глобальних транснаціональних корпорацій, що часто підсилюють значення держав, до яких вони приписані, але часто зводять нанівець політичні можливості національних держав на світовій арені за рахунок використання більш прогресивних технологій мережевого менеджменту; формування ідеології наздоганяючої модернізації, яка обґрунтовує принципову нездатність незахідних суспільств рухатись в руслі світового глобалізаційного розвитку, що неминуче веде до їх хронічного відставання і випадання зі світової геоекономіки, геополітики, геокультури тощо.

Україна нині ще недостатньо залучена до глобалізаційних процесів. Постає необхідність вироблення стратегії її участі в глобалізаційних процесах сучасності з залученням до розробки цього документа громадянського суспільства, без якого неможливе прийняття ключових політичних рішень. Реалізація цієї стратегії залежить не тільки від зовнішніх чинників, а й передусім від внутрішніх, зокрема від того, наскільки Українська держава спроможна подолати соціальні та економічні труднощі й завершити демократичні перетворення.