Тема 3. Теоретико-методологічні підходи до визначення ключових понять дисципліни: «глобальна безпека», «регіональна безпека», глобалізація, регіональна інтеграція, регіональний комплекс безпеки

Забезпечення безпеки на національному, регіональному та глобальному рівнях є ключовою проблемою всієї системи міжнародних відносин. Традиційна парадигма національної безпеки поступилася місцем новим парадигмам глобальної та регіональної безпеки.

(1) Вихідним положенням глобалістських теорій безпеки є концепція детериторіалізації світової політики (Deterritorialization of World Politics). Оцінюючи характер зв’язку глобалізації та безпеки, представники глобалістичних теорій обґрунтовують ускладнення проблеми безпеки у сучасному світі, що супроводжується водночас послабленням ролі держави у забезпеченні безпеки та скороченням механізмів ефективного контролю й реалізації відповідних стратегій. У цьому зв’язку автори глобалістичних теорій безпеки висувають тезу про політичні стратегії, що передбачають співробітництво держав у сфері безпеки, особливо на регіональному рівні.

Концепції, які пояснюють новий глобальний світоустрій: концепція “відкритого суспільства” К. Поппера та “кінця історії” Ф. Фукуями, “світосистемна” концепція І. Валлерстайна, концепція “зіткнення цивілізацій” С. Хантінгтона, теорія глобального лідерства Зб.Бжезінського та ін.

(2) Сутність глобальної безпеки досліджується в рамках таких підходів: вивчення глобальної безпеки як складної багаторівневої системи (М. Мисаревич, Е. Пестель, К.Джон, К. Сем) - глобальна безпека розглядається як багаторівнева ієрархічна система; тільки цілісна система може бути глобальною і тільки за її допомогою можна найбільш надійно, вірогідно й систематично охопити весь комплекс факторів, пов’язаних із глобальною проблематикою; дослідження сутності глобальної безпеки крізь призму її взаємозв’язку з безпекою особистості (Р. Джексон, “Глобальна згода”) - глобальна безпека розглядаються крізь призму концепції безпеки особистості та ідеї індивідуальної безпеки, співвідносячи її з концепціями глобальної й національної безпеки; вивчення глобальної безпеки в теорії глобальної держави М. Шоу – висувається ідея глобальної держави як гаранта безпеки в епоху глобальності, вводиться поняття глобального, що охоплює тріаду взаємозалежних концепцій: глобальності, глобальної революції і глобальної держави. Глобалізація в теорії М. Шоу трактується не як процес, а як стан або кондиція, тобто як глобальність.  

(3) Регіоналістичні теорії безпеки ґрунтуються на двох теоретичних припущеннях. Перше – ідея про зниження протистояння наддержав та нова якість сучасної світової політики, що пов’язана зі зміною структури політичних інтересів та втратою зацікавленості більшої частини країн світу у боротьбі за глобальне панування. Друге припущення полягає у трактуванні структури міжнародних відносин, що склалася після завершення “холодної війни”, для якої характерне домінування національного інтересу у забезпеченні динамічного розвитку держави, що сприяє формуванню позиції неучасті у воєнних кампаніях та стратегічному протистоянні у зонах конфлікту. Така позиція передбачає перегляд воєнно-політичних відносин таким чином, щоб уникнути можливості втручання у внутрішні справи наддержав.

(4) Регіональна безпека – це загальне уявлення про національну безпеку (чи про можливість позбавитися від зовнішніх загроз), чинники регіональної системи міжнародних відносин та заходи (індивідуальні або колективні), що можна втілити у певному просторі та часі для усунення зовнішніх та внутрішніх загроз. Нині більшість європейських країн, особливо тих, яких відносять до так званої нової демократії, має обмежені силові ресурси гарантування власної безпеки. Для компенсації слабкості та вразливості вони об’єктивно змушені організовувати ті чи ті форми коаліцій, союзів, регіональних об’єднань. Тобто регіональна безпека, що ґрунтується на спільних зусиллях членів інтеграційних регіональних об’єднань, має подвійну природу: з одного боку, є чинником стабільності регіону, з другого, гарантією безпеки кожного члена окремо. Регіональна безпека в сучасному багатополярному світі передбачає також певний рівень регіональної ідентифікації.

(5) Взаємозв’язок регіональної ідентичності та регіональної безпеки досліджується у працях представників британської соціологічної школи (Б. Б’юзен у книзі «Народи, держави та жах. Порядок денний для студій, що вивчають проблеми міжнародної безпеки, які постали після завершення «холодної» війни»). Як аналітичний засіб, за допомогою якого можна було б позначити регіональні утворення, Б.Б’юзен започатковує термін «комплекс безпеки» (група держав, інтереси безпеки яких пов’язані настільки, що їхня національна безпека не може розглядатися окремо одна від одної).

Основою взаємозв’язку чинників регіональної безпеки та регіональної ідентичності є система, де конкретна регіональна ідентифікація зумовлює інституціональне, організаційне та інше оформлення комплексу заходів, спрямованих на гарантування регіональної безпеки. До інституціонального оформлення насамперед маємо віднести конституювання регіональних та субрегіональних інститутів з різним рівнем формалізації їхньої діяльності. Серед організаційних заходів привертає увагу проведення спільної (узгодженої, консолідованої) політики у межах конкретної регіонально-ідентичної спільноти у сфері забезпечення та гарантування системи безпеки.

(6) Сутність регіональної безпеки та її зв’язок з національною та глобальною розглядають залежно від визначення терміна «регіон». Перший підхід – глобальний. Згідно з ним, можна визначити чотири основні рівні безпеки: національна – передбачає захист основних інтересів конкретної держави; міжнародна – ґрунтується на взаємозв’язку безпеки однієї держави з безпекою інших (колективне використання збройних сил, міжнародні інститути і режими); регіональна – ґрунтується на необхідності забезпечення найефективніших систем безпеки в межах конкретних регіонів; глобальна – містить, окрім військової безпеки, захист громадянських прав, навколишнього середовища, економічного розвитку. Другий підхід – локальний, відповідно до нього, наприклад, економічну безпеку розглядають у межах окремо взятої держави на різних рівнях: державному, регіональному, на рівні суб’єкта господарювання. Залежно від цього визначають завдання забезпечення безпеки.

(7) Розглянуто сутність поняття «глобалізація» з точки зору соціально-економічного підходу до вивчення феномену «глобалізація»; дослідження феномену глобалізації у його взаємозв’язку з дефініцією «глобальність»; аналізу глобалізації як концепції єдиного людства; дослідження поняття глобалізації крізь призму вивчення процесів посилення взаємозалежності в світі; вивчення процесів глобалізації крізь призму глобальних трансформацій.

(8) Подається стислий аналіз ключових ідей праць, присвячених вивченню феномену глобалізації, зарубіжних вчених: У. Бека, У. Брауна, І. Гальтунга, Г. Кана, Р. Кеохане, Д. Медоуз, Дж. Найя, Д. Несбіт, Г. Скотта, А.Тоффлера, Т. Фрідмана, та вітчизняних науковців: В. Андрущенка, О. Білоуса, О. Гончаренка, О. Зернецької, В. Зленка, Є. Камінського, В. Кременя, М. Михальченка, С. Кримського, Д. Лук’яненка, Ю. Павленка, Ю. Пахомова та ін.

(9) До числа найбільш вагомих рис глобалізації більшість авторів відносить посилення взаємозалежності країн і народів у всіх сферах людської життєдіяльності; утворення всесвітнього ринку фінансів, товарів і послуг, або світової економіки; становлення глобального інформаційного простору, а відтак – глобального інформаційного суспільства; вихід бізнесу за національні рамки й формування глобальних транснаціональних корпорацій, що часто підсилюють значення держав, до яких вони приписані, але часто зводять нанівець політичні можливості національних держав на світовій арені за рахунок використання більш прогресивних технологій мережевого менеджменту; формування ідеології наздоганяючої модернізації, яка обґрунтовує принципову нездатність незахідних суспільств рухатись в руслі світового глобалізаційного розвитку, що неминуче веде до їх хронічного відставання і випадання зі світової геоекономіки, геополітики, геокультури тощо.

(10) Систематизовано підходи до вивчення феномену «регіональна інтеграція»: федералізм (Д. де Ружмон, М. Алле, О. Марк, Г. Бругманс, А.Спінеллі, П.Тейлор, Д. Сіджанскі, К.Фрідріх, М.Бургесс) - передбачає створення наднаціональних органів, яким держави-учасники повинні бути передати частину свого суверенітету; теорія комунікації (К.Дойч, Д.Пучала) - дослідження контактів між окремими соціальними групами та індивідуумом в інтеграційному об’єднанні; при вивченні цих контактів представники даного напряму використовували методичні засоби математичного та статистичного аналізу, що дозволило їм визначити ступінь інтенсивності взаємодій та зробити висновки щодо розвитку інтеграції в різних регіонах світу в ІІ половині ХХ століття; функціональна теорія міжнародних відносин (Д. Мітрані, Ж. Монне) - концепція функціональної інтеграції, яку було покладено в основу європейського будівництва; метод Ж. Монне вдало поєднував давню ідею романтиків федеративного наднаціонального об’єднання з прагматичним баченням конкретних економічних та політичних реалій; неофункціоналістська концепція (Е. Хаас, Ф.Шміттер, П.Тейлор, Дж.Най).- інтеграція розглядається як можливість задовольнити певні потреби, що виникають у тих чи інших соціальних груп; стратегічна ціль інтеграції як така відсутня в уявленні неофункціоналістів на відміну від бачення федералістів, у яких вона чітко визначена; дослідження процесів інтеграції крізь призму їх взаємозв’язку з глобалізацією (Т. Падоа-Шиоппа, В. Барановський, О. Буторіна). Глобалізація неминуче веде до стратифікації світу, а регіональна інтеграція до відокремлення від третіх країн.

(11) Під міжнародною інтеграцією варто розуміти об’єктивне, складне й суперечливе явище як складну багаторівневу систему, що розвивається у протистоянні з дезінтеграційними тенденціями у світо-системі, характеризується процесами об’єднання держав і народів з метою спільного розв’язання проблем та реалізації спільних цілей/завдань, супроводжується посиленням взаємозалежності між ними, що в результаті призводить до злиття в єдине ціле, виникненням спільних інститутів та правових норм, що забезпечують функціональну ефективність процесів взаємодії.

(12) Теорія комплексу безпеки в її класичному вигляді надає можливість використання такого теоретичного концепту як «регіональні комплекси безпеки» для аналізу системи міжнародних взаємодій, що склалась у будь-якому просторі світу.

Під регіональною безпекою в рамках цієї теорії варто розуміти стан, за якого для об’єкту регіональної безпеки (держави окремого міжнародного політичного/економічного регіону) створені усі умови для захисту від зовнішніх та внутрішніх загроз, забезпечення сприятливого розвитку, закладені механізми з мінімізації ризиків, з попередження та ліквідації явищ, процесів, які здійснюють негативний вплив на просторову систему в цілому. Усі учасники системи регіональної безпеки мають більш-менш спільне уявлення про систему забезпечення безпеки на національному та регіональному/трансрегіональному рівнях. При цьому проблеми національної безпеки кожної держави не піддаються аналізу без врахування загальних тенденцій, які характерні для інших країн регіону або простору в цілому.

Поняття «регіональна безпека» тісно взаємопов’язане з дефініцією «комплекс безпеки». Відповідно до класичної теорії комплексу безпеки, комплекс безпеки являє собою транснаціональний регіон, який включає в себе держави та їх складові частини, яких об’єднують сталі уявлення про безпеку та відносини у сфері безпеки. Регіональний комплекс безпеки визначається зовнішніми кордонами та сутнісною структурою. Зсув у будь-якому з ключових компонентів сутнісної структури у комплексі безпеки призводить до трансформації комплексу.

Вперше в науковий обіг поняття класичної теорії комплексу регіональної безпеки вводить британський дослідник Б. Б’юзан, який в рамках зазначеної теорії пояснює нову структуру регіональної безпеки, оцінює відносний баланс сил, взаємовідносини всередині комплексу та між державами - учасницями комплексу регіональної безпеки з урахуванням регіональних та глобальних тенденцій в усіх сферах міжнародного життя. Ідеї Б. Б’юзана набули свого подальшого розвитку у його подальших працях у співавторстві з іншими провідними вченими – фахівцями у сфері регіональних досліджень, які продемонстрували можливість використання його теоретичних конструкцій на практиці (М. Келстрап, П. Леметр, Е.Тромер) [206].

Б. Б’юзан та О. Уівер пропонують два визначення комплексу регіональної безпеки. Перше – комплекс безпеки являє собою групу держав, первинні інтереси безпеки яких тісно пов’язані одне з одним такою значною мірою, що їх національна безпека не може розглядатись відокремлено одна від іншої. Друге – акцент робиться більшою мірою не на державно-центричній структурі регіонального комплексу, а на сприйнятті проблем безпеки політичною спільнотою. В рамках цього визначення під регіональним комплексом безпеки варто розуміти групу одиниць, в рамках яких основні дискурсивні процеси, що відбуваються, нерозривно взаємопов’язані (в межах означених процесів політична спільнота формує уявлення про той чи інший чинник як існуючу загрозу або, навпаки, знижує значимість загрози (секьюрітизація та десекьютерізація)). Внаслідок цього проблеми безпеки даних одиниць не можуть бути адекватно проаналізовані або вирішені відокремлено одна від іншої. Таким чином, друге визначення охоплює більш широкі аспекти безпеки, проте невирішеним залишається питання, як бути у випадку, якщо загроза (наприклад, нетрадиційного характеру) являє собою небезпеку, але не розглядається політичною спільнотою в якості такої.

У книзі «Регіони та держави: структура міжнародної безпеки» (2003) Б. Б’юзан удосконалює нові підходи до дослідження регіонів, регіональної та глобальної систем безпеки. В методології Б. Б’юзана важливу роль відіграє конструктивістський підхід, який спрямований на розкриття ролі політичних та інших еліт у конструюванні регіональних комплексів безпеки.

Змістовий модуль 2 “Особливості формування регіональних систем безпеки в світі (на прикладі окремих регіонів) в умовах нового світового порядку”