Анотація

У лекції проаналізовано культурний, політичний та правовий виміри регіональної безпеки, що закладені в основу процесу забезпечення безпеки та стабільності на регіональному та глобальному рівнях. Отримало подальший розвиток положення про те, що вироблення дієвого підходу до розуміння чинників, які впливають на архітектуру глобальної безпеки, можливо лише за умови досягнення балансу між здатністю гнучко реагувати на новітні загрози та мобільно діяти з метою покращання процесу імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки.

Постановка проблеми. В контексті формування сучасного міжнародного порядку актуальним питанням на порядку денному різноманітних міжнародних форумів є вироблення ефективного підходу до розуміння чинників, які впливають на архітектуру глобальної безпеки, що можливо лише за умови досягнення балансу між здатністю гнучко реагувати на новітні загрози та мобільно діяти з метою покращання процесу імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблема забезпечення безпеки на регіональному та глобальному рівнях розглядається в працях фундаторів класичної теорії регіональних комплексів безпеки Б. Б’юзана, Я. Вайлда та О. Уівера, а також дослідників школи глобального управління регіональними процесами Г. Кеннеді, М. МакМіллан, Т. Феліціо та Ст. Шлезінгера. Актуальним проблемам забезпечення безпеки на національному, регіональному та глобальному рівнях присвячені праці вітчизняних науковців, зокрема, В. Горбуліна, О. Литвиненка, В. Манжоли, О. Мельника, Б. Парахонського та ін.

Утім, аналіз існуючих розробок свідчить про відсутність комплексного бачення багатовимірності регіональної безпеки в контексті імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки, що і обумовило потребу у дослідженні зазначеної проблеми.

Метою лекції є аналіз культурного, політичного та правового вимірів регіональної безпеки, що закладені в основу процесу забезпечення безпеки та стабільності на регіональному та глобальному рівнях.

Виклад основного матеріалу. Під культурним виміром слід розуміти сукупність чинників, які є рушіями політичних ідей, та рішень, зміст яких залежить від структурних характеристик та стабільності/нестабільності регіональних підсистем міжнародних відносин, а також геополітичних стратегій окремих гравців простору, які спрямовані на посилення власного впливу на інституціоналізацію інтеграційних процесів. Політичний аспект регіональної безпеки обумовлений культурним виміром – поведінкою великих та середніх держав на глобальному рівні, наприклад в рамках Ради Безпеки (далі РБ) ООН, та регіональному – в межах окремих організацій, об’єднань, що репрезентують окремі міжнародні політичні/економічні простори. Правовий вимір полягає в тому, наскільки законними є дії держав, регіональних організацій та РБ ООН, чи відповідає поведінка зазначених суб’єктів нормам міжнародного права. Таким чином, повноцінне розуміння сутності культурного, політичного та правового вимірів є суттєво важливим елементом у процесі імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки.

Розглядаючи культурний аспект, доцільно звернути увагу на важливість врегулювання конфліктів в сучасному світі. У Звіті ЮНЕСКО «Наше творче різноманіття» мир розглядається як стан світового співтовариства, за якого повністю відсутні конфлікти або протиріччя. В результаті міжсуб’єктної взаємодії передбачається формування плюралістичної світової спільноти, що здатна жити в гармонії шляхом винайдення спільних конструктивних та раціональних шляхів вирішення глобальних проблем [6, p. 48].

Побутує думка, що процеси регіоналізації, посилення ролі регіонів на міжнародній арені можуть послабити світову згуртованість у питанні подолання глобальних загроз, в цьому зв’язку варто пригадати жваве обговорення регіоналістичних ідей під час розробки проекту Статуту ООН в 40-х рр. ХХ століття. На сучасному етапі посилення ролі регіональних організацій розглядається як рух до світового порядку, ключовою характеристикою якого буде лібералізація торгівельних режимів, вільне пересування товарів, послуг, капіталу, людських ресурсів. Іншим важливим питанням нового міжнародного порядку є визначення можливостей використання ресурсів регіональних організацій з метою забезпечення безпеки на регіональному та глобальному рівнях, пошук шляхів застосування механізмів забезпечення регіональної безпеки для гарантування світової стабільності.

Для кожного міжнародного політичного/економічного регіону характерне власне уявлення про політичну, економічну та культурну системи як простору в цілому, так і країни окремо. Тому нав’язування глобальними інституціями власних принципів та цінностей породжує численні конфлікти передусім на мікрорівні між регіонами та макрорівні між цивілізаціями. Наприклад, проблема поширення демократії. Останні напрацювання мондіалістських організацій звертають увагу експертної спільноти на необхідність розробки регіонами як цілісними просторовими комплексами власних статутів прав людини та підходів до демократизації політичної системи з урахуванням унікальності власне регіону та стану його модернізації. Також країни окремих регіональних систем міжнародних відносин мають докласти значних зусиль у справі інтенсифікації регіональної співпраці з питань підтримки та просування демократії в рамках регіону.

В цьому зв’язку важливо зазначити, що ще у квітні 2004 р. Комісія ООН з прав людини ухвалила рішення, сутність якого полягає в тому, аби запросити до політичного діалогу трансрегіональні, регіональні та субрегіональні організації/об’єднання з метою визначення найкращих пропозицій щодо впровадження демократичних реформ та обміну досвідом з питань налагодження, міжнаціонального діалогу, забезпечення прав людини [7, p. 233].

Сама ідея формування нового міжнародного порядку після розпаду Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, що ґрунтується на переході ліберальної демократії на домінуючі позиції у світі, була розкрита американським політологом Ф. Фукуямою в його концепції «кінця історії». Під «кінцем історії» розуміється перемога ліберальної демократії над усіма іншими конкуруючими ідеологічними/політичними проектами [1]. Ідея про можливе формування спільноти демократичних держав у планетарному масштабі була піддана значній критиці, але при цьому вона створила підґрунтя для додаткових роздумів над науковим припущенням про створення «демократичного світу», що за своєю природою є безконфліктним. Адже демократичні держави не вступають у збройну боротьбу між собою.

В цьому зв’язку важливо зазначити, що теза Ф. Фукуями про кінець історії та гіпотеза про можливість формування «демократичного миру» частково перетинаються з ідеєю «міжнародної спільноти» (international society), автором якої є представник британської школи теорії міжнародних відносин Х. Булл. Відповідно до його концепції міжнародна спільнота, що існує в рамках міжнародної системи, являє собою групу країн, взаємовідносини яких ґрунтуються на спільних інтересах, цінностях та принципах, яких дотримуються усі учасники цієї спільноти [3, p. 13-14]. Таким чином, при переважанні у світі тенденції до демократизації ризик міждержавного воєнного зіткнення може бути зведений до мінімуму.

Важко не погодитись з конструктивною критикою представника школи структурного реалізму К. Уолца про те, що у випадку мирного співіснування демократичних держав одне з одним структура міжнародних відносин продовжує зберігати характер анархії, хоча б тому, що вони (демократичні держави – авт.) можуть вступити у війну прости недемократичних держав, вважаючи їх загрозою миру [8, p. 5-7].

Розглядаючи структурні характеристики сучасної системи міжнародних відносин та критикуючи ідею Ф. Фукуями «кінця історії», С. Хантінгтон приходить до висновку про поділ світу на декілька крупних культурних спільнот-цивілізацій, між якими на сучасному етапі і можливі конфлікти макрорівня [2]. Оперуючи категоріями теорії С. Хантігнтона «зіткнення цивілізацій», на думку автора, можна говорити про те, що кожна регіональна спільнота обирає для себе власну культурно-цивілізаційну, соціальну та політичну системи. Найчастіше конфлікти виникають через неприйнятність іншими цінностей або ідеології в цілому окремо взятої культурно-цивілізаційної, соціальної та політичної системи. Формування демократичної спільноти в планетарному масштабі передбачає врахування регіональних особливостей різних систем. Отже, при невиконанні конкретною країною регіональної системи міжнародних відносин своїх зобов’язань в сфері прав людини та демократії РБ ООН, приймаючи рішення, має враховувати специфіку політичної та культурної системи, до якої вона належить. Наприклад, під час Іракської кризи (2002-2004 рр.) утвердження необхідності просування демократії в Арабському світі, як обґрунтування вторгнення військ США, продемонструвало нехтування Вашингтоном регіональною специфікою Близькосхідного комплексу безпеки. В результаті це призвело до необхідності звернутися за допомогою до регіональної структури (Ліги арабських держав), яка виступила проти поширення демократії силовими засобами, – демократії, яка ґрунтується на принципах християнського світу.

Посилення культурного виміру регіональної/глобальної системи безпеки має визначити хід процесу його імплементації протягом наступних десятиріч. Це своєрідна точка перетину культури, безпеки людства та боротьби з такими нетрадиційними загрозами як міжнародний тероризм. РБ ООН акцентує увагу регіональних організацій на необхідності усвідомлення процесу, коли культура (система цінностей, ідеологія) керує політикою, визначає поведінку держав на регіональному та глобальному рівнях, та наполягає на удосконаленні існуючих регіональних механізмів забезпечення безпеки. Недотримання рекомендацій РБ ООН, на думку експертної спільноти, може призвести до посилення конфліктогенності у світі у майбутньому та звести нанівець світові зусилля щодо впровадження культури миру у планетарному масштабі.

Політичний вимір регіональної безпеки необхідно розглядати крізь призму існуючих підходів світового співтовариства в цілому та окремих регіональних спільнот до вирішення глобальних проблем, передусім проблем миру та війни у міжнародних відносинах. Перед науковою спільною постає питання щодо управління світу: віддати усі важелі одному актору - глобальному гегемону, що поширює свій вплив на всю планету, або декільком регіональним гегемонам, що здійснюватимуть власні функції контролю над світом через регіональні інституції, повноваження яких та механізми реалізації покладених на них завдань окреслюватимуться глобальною інституцією (ООН – авт.) та існуючим міжнародним правом. При здійсненні вибору необхідно визначити, що більше сприяє міжнародній стабільності: глобальна чи регіональна гегемонія, чи мають дії основних гравців бути синхронізованими в рамках створення нового світового порядку – багатостороннього регіоналізму, кінцева мета якого – всесвітня інтеграція.

Питання регіональної гегемонії тісно пов’язано з ідеєю глобальної легітимності. У світі «досконалого регіоналізму» кожна країна-член ООН належала б до одного чітко визначеного регіону. РБ ООН могла б делегувати відповідальність за врегулювання будь-якого конфлікту одній конкретній регіональній/субрегіональній інституції та відповідно не втручатись у процес вирішення, надаючи регіональній агенції повну свободу дій з метою поступового розв’язання конфліктної ситуації, зобов’язуючи її лише інформувати про роботу центральній (глобальній – авт.) інституції, тобто РБ ООН. Проте таке бачення не відповідає реаліям сучасної системи міжнародних відносин, яка являє собою сукупність складних схем переплетених національних інтересів регіональних та позарегіональних держав, які є різноспрямованими та конкуруючими. Наприклад, позиція та роль однієї наддержави, США, ускладнюється будь-якими спробами побудувати «досконалий регіоналізм» з метою підтримки міжнародного миру та стабільності, оскільки ця держава – єдина поки що у світі, яка може заявити, маючи усі на це підстави, що сприймає весь світ як свій «регіон».

Розглядаючи перспективи подальшої імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки, необхідно звернути увагу на те, що в реальності, не дивлячись на можливість делегування регіональній агенції функцій врегулювання конфліктів в окремо взятому просторі, на процес розв’язання все одно впливатимуть як США, так і регіональні гегемони та інші держави, які зацікавлені у затягуванні або розв’язанні конфліктних ситуацій [7, p. 239-240]. Так деякі колишні колоніальні держави втручаються у вирішення конфліктних ситуацій в країнах, що були їхніми колоніями, з метою захисту власних національних політичних або економічних інтересів. Наприклад, дії Великобританії в С’єра-Леоні, Бельгії у Руанді, Франції у Бурунді та Кот-Д’Івуарі, в останньому випадку підставою для введення французьких збройних сил був захист багаточисельного європейського населення країни (2002). У кожному такому разі національні інтереси та інтереси регіональної безпеки дуже близькі та перетинаються. Питання лише полягає в тому, чи сприяють такі дії стабільності в регіоні чи навпаки посилюють його конфліктогенність та дестабілізують ситуацію не лише в окремо взятому просторі, але і за його межами, наприклад, воєнно-політична ситуація у Західній та Центральній Африці.

В цьому зв’язку важливо звернути увагу на необхідність налагодження взаємодії між регіональними комплексами безпеки (за Б. Бюзаном) [4] та РБ ООН. Виникає питання про потребу постійного представлення регіональних спільнот в РБ ООН. В процесі подальшої імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки різниця між повноваженнями країн-членів РБ ООН (постійних та тих, що обираються) та повноваженнями регіональних гегемонів буде впливати на прийняття рішень на глобальному та регіональному рівнях, особливо у частині врегулювання конфліктів та криз [7, p. 245]. На думку автора, було б доцільно врахувати цей аспект проблеми при оцінюванні переваг «регіонального представництва» в РБ ООН у разі його реформування, що може мати місце у майбутньому.

На сьогодні дійсно РБ ООН являє собою модель «глобальної першості». За військовими витратами, місцем у світовій економічній системі, обсягами фінансування, кількістю населення країни-члени РБ ООН об’єктивно слід вважати першими в рамках планети. Ми можемо стверджувати, що саме ці показники враховуються в рамках концепції «глобальної легітимності», проте не можемо не враховувати той факт, що сьогодні контроль над світом та його окремими регіонами здійснюється не лише засобами «жорсткої сили» (озброєння, економіка/енергетика), але й «м’якої» (інновації, новітні технології, інвестиції тощо). Поява нових центрів зростання, що використовують для поширення власного впливу засоби «м’якої» безпеки, загострила проблему «регіонального представництва» в РБ ООН та викликала труднощі у процесі узгодження підходів щодо її реформування на початку ХХІ століття [7, p. 247].

Отже, при імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки у майбутньому необхідно враховувати роль регіональних спільнот у підтримці миру та стабільності в окремо взятих просторах та в світі загалом, а також зростаюче значення засобів «м’якої сили» в контексті формування нового міжнародного порядку – багатостороннього безпекового регіоналізму.

Досліджуючи правовий вимір регіональної безпеки, варто звернути увагу на зв'язок між світовою політикою та системою міжнародного права, а саме якою мірою великі та середні держави дотримуються міжнародно-правових норм, на скільки це відповідає їхнім національним інтересам. У науковому та експертному середовищі не припиняється полеміка навколо питання, сутність якого полягає у необхідності пристосування норм права до політичних реалій, що постійно змінюються, адже ці зміни обумовлюють потребу світової спільноти у перегляді існуючої системи міжнародного права, її кардинальній трансформації у частині акцентуації на виборі між окремими принципами мирного співіснування, наприклад, між правом націй на самовизначення та дотриманням територіальної цілісності держав (яскравим прикладом є російсько-грузинська війна 2008 р.).

В цьому зв’язку виникає необхідність визначити важливі відмінності між заходами «м’якої» та «жорсткої» безпеки. Відповідно до розділу VII Статуту ООН регіональним організаціям дозволяється використовувати засоби «м’якої» безпеки, проте обмежуються їх дії у сфері «жорсткої» безпеки. Регіональні організації можуть проявляти власну ініціативу з метою мирного врегулювання та встановлення миру (стаття 52), але відповідно забороняє втілення цих заходів самостійно, отже, без відповідного рішення РБ ООН (стаття 53) [5].

Досвід Косово, Афганістану та Іраку свідчить про необхідність, що лише посилюється, розрізняти поняття «легітимний» та «законний». Думки щодо законності дій окремих національних урядів, що вживаються в певних конфліктних/кризових ситуаціях, часто розкривають цілу низку позицій, що відображають конкретні політичні інтереси. Питання збройного вторгнення є в цілому спірним з політичної точки зору та таким, що можна піддати сумніву та оскаржити в міжнародних інстанціях, з точки зору законності [7, p. 250]. На думку автора, дві проблеми, які визначатимуть подальший конструктивний розвиток процесу імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки, - це збройне вторгнення та право держав та блоків на самооборону.

Безспірно, що вторгнення збройних сил без дозволу РБ ООН (чіткого або умовного) є порушенням Статуту ООН та норм міжнародного права в цілому. Проте проблема полягає в тому, що деякі резолюції РБ ООН носять стихійний/випадковий характер зі зворотною силою, при цьому такі рішення виключаються Статутом ООН, отже, є порушенням міжнародного права. Позиція більшості урядів країн-членів ООН полягає в тому, щоб допустити лише можливість прийняття попередніх рішень щодо вжиття примусових заходів. Проте РБ ООН не завжди дотримується єдиних стандартів при вирішенні конфліктних ситуацій. Лише у випадку послідовного дотримання РБ ООН міжнародних стандартів при прийнятті попередніх рішень щодо вжиття примусових заходів можна говорити про те, що буде збережено шанобливе відношення до РБ ООН, як інституції, що уповноважена діяти в інтересах миру законними шляхами.

Стаття 51 Статуту ООН про право на самооборону була піддана широкій інтерпретації в другій половині ХХ століття та слугувала юридичним виправданням збройного втручання. Розробники Статуту і думки не могли припустити, що окремі положення зазначеного документу не сприятимуть зміцненню системи колективного захисту. На сьогодні так і на закріплено у міжнародно-правовому полі чіткого положення про законність застосування права на самооборону, зокрема, в яких випадках і наскільки такі дії відповідають політичній реальності. Варто зазначити, що країнам-членам ООН необхідно лише проінформувати Раду про дії, які вони хочуть вжити [5]. Відомі приклади екстремального використання статті 51, серед яких можна виокремити часткову морську блокаду США Куби у відповідь на установку ракетно-пускового комплексу СРСР (1962) та палестино-ізраїльські атаки під час другої інтифади (2000-2004) [7, p. 255]. В цьому зв’язку варто зазначити, що найбільш проблематичним використанням права держав на самооборону було використання цього принципу США з метою вторгнення в Афганістан (2001). Правовою підставою для операції «Незламна свобода» стало прийняття РБ ООН резолюції 1386, яка закликає виходити з права на самооборону та готовність РБ ООН вжити усі необхідні заходи для боротьби з усіма формами тероризму та екстремізму. Для підтримки порядку в Кабулі були розгорнені Міжнародні сили сприяння безпеці (далі МССБ). У серпні 2003 р. командування контингентами МССБ перейшло до НАТО. Не дивлячись на те, що партизанська війна в певних її проявах триває в країні і досі, експертна спільнота замислюється над проблемою часових рамок проведення операцій, які ґрунтуються на праві держав на самооборону. Так, відповідно до статті 51 Статуту використання право на самооборону діє до тих пір, поки РБ ООН не застосує «необхідних заходів» щодо підтримки миру. Варто зазначити, що на сьогодні РБ ООН такі не розробила часових обмежень для виконання операцій із самооборони. Через відсутність правового механізму регулювання часу перебування іноземних військових контингентів, на території Афганістану продовжують перебувати іноземні контингенти НАТО та МССБ, чисельність яких, з позиції Вашингтону, лише збільшуватиметься задля «досягнення перемоги над тероризмом». Така непрозорість використання права націй на самооборону викликає занепокоєння у світової спільноти та створює підстави для прийняття РБ ООН додаткових резолюцій, наприклад з питань необхідності подовження мандату перебування іноземних військ на підставі попереднього інформування про досягнуті домовленості з країною перебування щодо зазначеного вище питання. При цьому зазначені домовленості можуть трактуватися іншими акторами як втручання у внутрішні справи. Наприклад, у 2004 р. США звинуватили Сирію у втручанні у внутрішні справи Лівану (після прийняття відомої поправки до Конституції Лівану 3 вересня 2004 р. парламент Лівану під тиском Сирії продовжив максимальний термін перебування на посту президента з 6 до 9 років, щоб дозволити просирійському кандидату президенту Е. Лахуду залишитися при владі); у відповідь на це РБ ООН була прийнята резолюція 1559, відповідно до якої Сирія повинна була негайно вивести війська та роззброїти просирійські організації Лівану (передусім Хізбалли) [7, p. 256].

Право на самооборону також використовується окремими державами світу з метою захисту своїх громадян на території інших держав, що слугувало виправдуванням в окремих випадках збройного вторгнення, наприклад, вторгнення Бельгії в С’єра-Леоне (1997) та Росії в Грузію (1992, 2008). Збройне вторгнення з метою захисту громадян у міжнародному праві вважається звичаєм, який з’явився на багато раніше Статуту ООН. Коли операція здійснюється швидко та обмежується виключно спасінням конкретних особистостей, як правило, відповідальність за її проведення не передбачається. У разі ж коли зазначена операція використовується як прикриття для тривалої присутності іноземних військ, а громадяни не є вже більше об’єктом місії, тоді це точно є прямим порушенням Статуту.

Введення в дію концепції колективної самооборони, що ґрунтується на праві держав на самооборону, створило підстави для розширення повноважень регіональних організацій у частині вжиття примусових заходів у разі зовнішньої агресії, проте й ускладнило процедуру прийняття рішень РБ ООН відносно правомірності збройного вторгнення. Більш того, розширення трактування статті 51 Статуту ООН остаточно закріпило право за ключовими світовими гравцями на дії за межами зони власної геополітичної відповідальності та виправдування вторгнення на будь-яку територію.

Якщо виходити з традиційного розуміння права на самооборону, то надання більш широких повноважень у сфері врегулювання конфліктів регіональним організаціям дозволить розглядати систему регіональної колективної безпеки як засіб реагування на агресію, не залишаючи можливості використання цього права за межами регіону. Проте сьогодні дещо змінилось трактування поняття «самооборона». В світі, що глобалізується, де зростає кількість терористичних атак та проблема неконтрольованого поширення зброї масового ураження, суспільство стає вразливим для нападу у будь-якій точці планети. Отже, поняття самооборони набуло глобального характеру, про що свідчить, наприклад, реакція світової спільноти на події 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку та відповідь на це – зміна режиму у Кабулі.

В умовах глобалізації, коли концепція цивільного захисту кардинально змінюється, РБ несе відповідальність за реагування на агресію з боку окремих держав. Але механізм реагування на недержавну агресію відсутній. Питання полягає в тому, якою має бути правильна реакція РБ ООН на агресію з боку приватних осіб та окремих груп. На сучасному етапі РБ ООН реагує на агресію зі сторони приватних осіб так, ніби це своєрідний вид традиційної агресії, проте, на думку автора, воєнізована відповідь на агресивні дії окремих осіб не є доцільною стратегією в даному випадку. Ймовірно, необхідно створити інший орган в рамках системи ООН для кримінального розслідування, переслідування та засудження на світовому рівні, що безумовно доцільно враховувати при реформуванні РБ ООН та структури організації в цілому.

Висновки. На підставі проведеного аналізу культурного, політичного та правового вимірів регіональної безпеки можна стверджувати, що саме ці складові закладені в основу процесу забезпечення безпеки та стабільності на регіональному та глобальному рівнях. Вироблення ефективного підходу до розуміння чинників, які впливають на архітектуру глобальної безпеки, можливо лише за умови досягнення балансу між здатністю гнучко реагувати на новітні загрози (міжнародний тероризм, неконтрольоване розповсюдження зброй масового ураження тощо) та мобільно діяти з метою покращання процесу імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки. В перспективі при дослідженні ключових вимірів регіональної безпеки доцільно розробити ймовірні моделі майбутнього механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки.

Література

8. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. – М.: ООО «Издательство АСТ». – 592 с.

9. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? / пер. с англ. // Полис. – 1994. - № 1. – С. 33 – 48.

10. Bull H. The Anarchical Society. A Study of Order in World Politics. – Publisher: Columbia University Press; 3rd edition. - 368 p.

11. Buzan B., Woever O. Regions and Powers The Structure of International Security. - Cambridge: Cambridge University Press – 2003. - xxvi+564 p.

12. Charter of the United Nations and Statute of the United Nations and Statute of the International Court of Justice, San Francisco, available at: http://treaties.un.org/doc/Publication/CTC/uncharter-all-lang.pdf [accessed 22 November 2010].

13. Javier Perez de Cuellar, ‘Our Creative Diversity’, Report of the World Commission on Culture and Development, (UNESCO Publishing / Oxford & IBH Publishing), 1996. - 66 p.

14. Kennedy Gr. and Felнcio T. Regional Security and Global Governance: A Study of Interaction between Regional Agencies and the UN Security Council, with a Proposal for a Regional-Global Security Mechanism, Publisher: VUB Brussels University Press, Brussels, 2006. – 362 p.

15. Waltz K. Sructural Realism after the Cold War // International Security Summer 2000. – Vol. 25. – Iss. 1. – p.: 5 – 41.

Лекція 3 “Теоретико-методологічні підходи до визначення ключових понять дисципліни: “глобальна безпека”, “регіональна безпека”, “глобалізація”, “регіональна інтеграція”, “регіональний комплекс безпеки”