2. Чорноморський регіон у загальноєвропейській системі безпеки

Важливим позитивним чинником підтримки безпеки в Чорноморському регіоні є поступове посилення стабілізуючої ролі ЄС та НАТО, активізація їхньої участі у реалізації економічних/енергетичних та політичних/безпекових проектів. Враховуючи важливість долучення до процесів конструювання системи регіональної безпеки ЄС та НАТО, не варто нехтувати геополітичним/геоекономічним впливом РФ на зазначені процеси, яка з метою відновлення власного престижу у регіоні та у світі загалом застосовує різні важелі досягнення цілі, зокрема можливості “енергетичної гри”.

ЄС – Чорноморський регіон

Наразі відбувається інституційне становлення системи регіональної безпеки та співробітництва у Чорноморському просторі та інтенсифікація взаємодії держав регіону в межах форматів регіональної співпраці ОДЕР-ГУАМ, Спільноти демократичного вибору (СДВ), ОЧЕС, BLACKSEAFOR, Ради міністрів оборони держав Південно-Східної Європи (РМО ПСЄ) та інших, – із залученням ЄС до імплементації відповідних ініціатив.

Інтенсифікований характер взаємодії між ЄС та регіональними інституціями у сфері безпеки у контексті формування регіональної системи безпеки та співробітництва обумовлений необхідністю визначення нових схем взаємодії ЄС з країнами та міжнародними організаціями Чорноморського регіону, що у перспективі надасть поштовх до розробки Стратегії співробітництва ЄС з регіональними організаціями Чорноморського регіону як правового документу ЄС з метою посилення ефективності реалізації спільних політичних, економічних, енергетичних та безпекових проектів.

Політика ЄС щодо Чорноморського регіону сьогодні передбачає використання вже існуючих механізмів взаємодій в рамках Європейської політики сусідства. Євросоюз зацікавлений у реалізації міжрегіональних проектів (безпекових, енергетичних, транспортно-комунікаційних, соціально-економічних) у Чорноморському просторі, більш того останнім часом спостерігається посилення взаємодії Євросоюзу з країнами і регіональними організаціями Чорноморського простору. Нові ініціативи ЄС “Чорноморська синергія” та “Східне партнерство” є підтвердженням підвищеної зацікавленості Євросоюзу поглиблювати формат співпраці з країнами Чорноморського простору як на двосторонньому рівні, так і регіональному/міжрегіональному, що передбачає залучення ЄС до процесів інституціонального становлення системи регіональної безпеки або комплексу регіональної безпеки як невід’ємної складової загальноєвропейської архітектури безпеки.

Регіональне співробітництво держав Чорноморського регіону має ґрунтуватися на спільних (енергетичних, транспортно-комунікаційних, екологічних) проектах без політичних обмежень участі, зокрема, це стосується, по-перше, проектів щодо захисту навколишнього середовища, які фінансуються Європейською Комісією, по-друге, розвитку транскордонного співробітництва; по-третє, реалізації транспортно-комунікаційних проектів (проект TRACECA); вчетверте, взаємодії з питань реалізації енергетичних проектів (програма INOGATE).

Основними пріоритетами Євросоюзу в Чорномор’ї є формування єдиного політико-економічного простору, своєчасне реагування на виклики та загрози як в регіоні, так і у загальноєвропейському контексті, забезпечення безпеки кордонів та налагодження контактів між мешканцями суміжних територій, а також - подолання міжнародних наслідків російсько-грузинської війни (серпень 2008 р.) та підтримка нових держав-членів ЄС, зокрема, тих, які мають вихід до Чорного моря, - Болгарії та Румунії, у питанні реалізації їх регіональних ініціатив та вирішення спірних питань з іншими країнами регіону.

Політичні та безпекові аспекти взаємодії ЄС з країнами та регіональними організаціями Чорноморського простору

До 2005 р. фактично була відсутня позиція ЄС щодо врегулювання конфліктів у Чорноморському регіоні, окрім заяв щодо застосування мирних засобів.⁴⁷ ЄС розуміє: якщо він залишатиметься осторонь процесів урегулювання конфліктів, проблеми Чорноморського регіону можуть перекинутися на Європу, що створюватиме небезпеку для східних кордонів ЄС. Враховуючи це, 11 квітня 2007 р. Європейська комісія запропонувала нову ініціативу “Чорноморська синергія”, де окремий розділ присвячено питанню врегулювання заморожених конфліктів. Позиція ЄС полягає в тому, що посилення регіонального співробітництва сприятиме генерації більшої взаємної довіри й усуненню певних перешкод, які стоять на шляху врегулювання.

Попри певну обмеженість політики ЄС щодо врегулювання конфліктів у Чорноморському регіоні, Європейська комісія вважає, що Євросоюз має посилити свій вплив через політичне залучення до врегулювання конфліктів у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагорному Карабаху шляхом моніторингу за процесами врегулювання та за безпекою кордонів. ЄС вважає за доцільне надавати допомогу в економічних реформах, поліпшенні системи державного управління, участі громадськості, а також у просуванні заходів зі зміцнення довіри та діалогу між сторонами конфліктів.⁴⁸

Хоча один із розділів документа “Чорноморська синергія” присвячено співробітництву з регіональними організаціями, йдеться лише про економічне співробітництво з ОЧЕС та взаємодією з країнами регіону в рамках Чорноморського форуму за діалог та партнерство, а можливості співробітництва з іншими регіональними організаціями, зокрема ОДЕР – ГУАМ, не розглядаються.

Перша ініціатива залучити ЄС до розв’язання Придністровського конфлікту, запропонована країнами – членами ГУАМ на саміті об’єднання 22 квітня 2005 р. у Кишиневі, викликала інтерес з боку ЄС. ЄС призначив Спеціального представника у Придністров’ї. Також було змінено формат переговорів з 5 (ОБСЄ, РФ, Молдова, Україна та Придністров’я) на “5+2” шляхом включення до переговорів ЄС та США як спостерігачів. Одним із досягнень є також діяльність Місії ЄС зі сприяння на українсько-молдовському кордоні (the EU Border Assistance Mission at the Ukrainian-Moldovan border) зі штаб-квартирою в Одесі.

З погляду ЄС, зміцнення кордонів та співробітництва митних служб на регіональному рівні підвищує рівень безпеки та допомагає боротися з такими наслідками конфлікту, як організована злочинність, торгівля людьми та зброєю, наркотиками, контрабандою тощо.

Щодо участі ЄС у врегулюванні конфліктів на Південному Кавказі. Фактично з 1997 по 2006 р. у конфліктах на території Грузії ЄС обмежувався фінансовою допомогою на відновлення районів, постраждалих від конфліктів. Лише з 2004 р., коли ЄС призначив свого Спеціального представника на Кавказі, можна говорити про початок включення Євросоюзу до процесів врегулювання конфліктів. Одним із завдань Спеціального представника ЄС на Кавказі стало сприяння відновленню миру в Азербайджані, Вірменії та Грузії та поверненню біженців. Насправді мандат Спеціального представника поширювався лише на підтримку дій ООН та ОБСЄ в регіоні. І тільки 2006 р. мандат було розширено до сприяння у врегулюванні конфліктів, оскільки ЄС почав шукати можливі варіанти активнішого залучення до цих процесів.⁴⁹

Російсько-грузинська війна (серпень 2008 р.) обумовила необхідність вироблення власної стратегії ЄС щодо врегулювання конфліктів на Південному Кавказі.

1 вересня 2008 року у рамках надзвичайного саміту ЄС щодо ситуації на Кавказі відбулося позачергове засідання Ради Європейського Союзу, під час якого лідери держав ЄС обговорили російсько-грузинський конфлікт та виробили спільну позицію Євросоюзу щодо наслідків цього конфлікту для відносин ЄС – РФ. У заяві за результатами обговорення лідери Європейського Союзу висловили глибоке занепокоєння ситуацією в Грузії, асиметричністю дій Російської Федерації та заявили про неприпустимість застосування збройних сил для врегулювання конфліктів; засудили одностороннє рішення РФ про визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії, закликали інші держави не визнавати незалежності самопроголошених республік та підтвердили пріоритет цілісності території та непорушність суверенітету Грузії; підтвердили суверенне право європейських держав самостійно визначати засади своєї зовнішньої політики та приймати рішення щодо вступу до міжнародних альянсів; наголосили на необхідності повної імплементації т. зв. “Плану Саркозі”, підкреслили готовність ЄС до залучення у процес врегулювання конфлікту і бажання надати необхідну підтримку ОБСЄ та ООН щодо відновлення діяльності місій спостерігачів; заявили про готовність подальшого надання допомоги Грузії, включно зі спрощенням візового режиму, проведенням конференції щодо реконструкції тощо; акцентували на впливі ситуації в Грузії на весь регіон та закликали до розвитку таких ініціатив, як “Чорноморська синергія” та “Східне партнерство”; запропонували створити посаду спеціального представника ЄС з питань кризи у Грузії; наголосили на необхідності диверсифікації джерел енергопостачання для ЄС.

З огляду на заяви лідерів держав – членів ЄС, офіційний Брюссель наразі не готовий до застосування щодо РФ суворих санкцій. Водночас Євросоюз зробив низку висновків із ситуації в Грузії. Передусім рівень довіри до РФ як партнера істотно знизився. Про це свідчить чергова заява про необхідність диверсифікувати джерела постачання енергоносіїв. Окрім того, ЄС виявляє політичний інтерес до ситуації в регіоні. Поряд із заходами економічного характеру, Брюссель дедалі активніше застосовуватиме у регіоні політичні інструменти, найефективнішими з яких можуть бути “Чорноморська синергія” та “Східне партнерство”. Водночас перебіг саміту та підготовка до нього засвідчили значні розбіжності серед держав – членів ЄС щодо їхнього позиціонування у відносинах з РФ. Найрадикальніше засуджували дії офіційної Москви Великобританія, Польща та держави Балтії. Натомість позиція Італії та Іспанії була найстриманішою, а у Німеччини в ході визначення ставлення до подій на Кавказі виникли тертя між членами урядової коаліції. Така ситуація дає можливість спрогнозувати подальше поглиблення розбіжностей між “новими” чи/та проамериканськими державами ЄС та “старою Європою”.

1 жовтня 2008 року розпочалося розміщення Моніторингової місії ЄС в Грузії, яка була створена щодо Угоди про припинення вогню між РФ та Грузією, прийнятої за посередництва Франції. Завданням місії ЄС є моніторинг припинення вогню у регіоні та спостереження за виведенням російських військ з т. зв. буферних зон на території Грузії навколо адміністративних кордонів Південної Осетії та Абхазії. Місія наразі складається з понад 200 неозброєних спостерігачів та більш як 150 осіб технічного персоналу (є вірогідність збільшення кількості спостерігачів до 300). Місія складається з представників 22 держав ЄС на чолі з представником Франції (найбільша кількість спостерігачів з Франції – 76 осіб, ФРН, Італії). Мандат місії – 1 рік з можливістю його пролонгації.

Представники ЄС наголошують на “надзвичайно м’якому підході до своєї функції” і планують після виведення російських військ контролювати повернення у зазначені райони грузинської поліції з метою недопущення утворення вакууму безпеки. Однак лише окремі моніторингові команди ЄС були допущені російськими військовими до місць спостереження через питання безпеки, а також не остаточно визначений статус місії ЄС, що потребує додаткових домовленостей між керівництвом РФ та ЄС. Речник російських сил у Південній Осетії, зокрема, заявив, що інспектори ЄС мають змогу контролювати лише південні кордони “буферної зони”, без доступу навіть до прикордонної зони з Південною Осетією та Абхазією з боку Грузії, що є порушенням домовленостей. Європейський Союз та Грузія також наполягають на необхідності поширення зони діяльності моніторингової місії ЄС на територію Південної Осетії та Абхазії, посилаючись на умови перемир’я. Однак РФ відмовляє Євросоюзу у такому доступі, наголошуючи, що місія створена з метою незастосування сили Грузією, й угода стосується контролю суто над грузинською стороною.

Початок діяльності Моніторингової місії ЄС в Грузії, вірогідно, зменшить можливість випадкових або провокативних сутичок між конфліктуючими сторонами, а також скоротить кількість випадків, пов’язаних зі снайперськими обстрілами. Однак ця місія ЄС не має можливостей повною мірою виконати покладені на неї безпекові та стабілізаційні функції, понад те, сприяти врегулюванню ситуації навколо визначення статусу Південної Осетії та Абхазії. Її функції не поширюватимуться безпосередньо на території конфліктних регіонів – Південну Осетію та Абхазію. Без наявності контролю з боку ЄС за розвитком ситуації безпосередньо в Південній Осетії та Абхазії, у цих регіонах вірогідні утиски грузинського населення (з можливістю їх депортації), надалі розвиватиметься практика незаконного відмивання грошей, контрабанди зброєю, торгівлі людьми та наркотиками, що активно відбувалося упродовж існування цих самопроголошених республік (насамперед це стосується Південної Осетії). Двозначність трактування сторонами положень угоди про перемир’я та зон відповідальності Моніторингової місії ЄС у Грузії ставлять під сумнів успішне її виконання. Жодних умов для започаткування міжнародного діалогу щодо відновлення територіальної цілісності Грузії та статусу Південної Осетії й Абхазії зазначена місія ЄС не створює, а відтак, не передбачає розв’язання конфлікту, лише його замороження. Безконтрольний розвиток ситуації у Південній Осетії та Абхазії може призвести до остаточного перетворення їх на джерела постійної регіональної нестабільності й території для можливих військових провокацій.

Таким чином, політика Євросоюзу на східному векторі, зокрема у питаннях, пов’язаних з врегулюванням конфліктів, зараз є слабко вираженою. Нові ініціативи на кшталт “Чорноморської синергії” та “Східного партнерства” наразі перебувають на стадії становлення і не є інструментом стримування політики РФ у регіоні.

Активізуючи свою участь у врегулюванні конфліктів, особливо на Південному Кавказі, ЄС наражається на небезпеку зіпсувати свої відносини з РФ. Більшість країн ЄС проти активізації участі Євросоюзу в процесі врегулювання конфліктів. Єдиної позиції щодо цього питання у ЄС немає. Російський чинник пояснює також прагнення ЄС посилити співпрацю з ОЧЕС, членом якої є РФ, а не з ОДЕР-ГУАМ, яку Росія сприймає негативно.

У 2006 р. через свого Спеціального представника ЄС долучився також до Карабаського конфлікту, не беручи безпосередньої участі у переговорах. ЄС може задіяти ті важелі й інструменти, що застосовує в контексті спільної європейської політики безпеки й планів дій у рамках європейської політики сусідства з країнами Південного Кавказу, щоб підтримувати переговорний процес, зусилля ОБСЄ й МГ ОБСЄ.

Таким чином, незважаючи на відсутність всередині ЄС єдиної позиції щодо участі організації у врегулюванні конфліктів на Південному Кавказі (не в останню чергу через різне бачення державами – членами ЄС відносин з РФ), прийняття плану Медвєдєва – Саркозі, проведення переговорів у Женеві та створення Моніторингової місії ЄС у Грузії свідчить про бажання та готовність Брюсселю активніше долучитися до процесу врегулювання конфліктів на пострадянському просторі.

Зацікавленість ЄС у врегулюванні конфліктів у Чорноморському регіоні випливає також із прагнення європейських країн забезпечити потік енергоносіїв з Каспію та Середньої Азії, а також безпеку торгових комунікацій у межах проекту ТРАСЕКА.

Важливим напрямом діяльності ЄС у взаємодії з міжнародними організаціями є співпраця у боротьбі з міжнародним тероризмом та проявами агресивного сепаратизму, визначених у Декларації ЄС і Стратегічних цілях ЄС щодо боротьби з тероризмом, Декларації про солідарність у боротьбі з тероризмом, а також означених запровадженням посади Координатора ЄС з питань боротьби з тероризмом.

Вплив російсько-української газової війни на реалізацію енергетичних міжрегіональних проектів та забезпечення енергетичної безпеки країн регіону й Європи загалом

Беручи до уваги рішення Ради ЄС з питань транспорту, телекомунікацій та енергетики за підсумками засідання від 12 січня 2009 року та рішення Європейської газової координаційної групи (ЄГКГ) від 19 січня 2009 року, можна говорити про наступні процеси у взаєминах між країнами ЄС та РФ:

• відбуватиметься переосмислення загальних принципів організації регіонального газового ринку на користь створення міжнародних механізмів регулювання і контролю транзиту газу територією України;

• з боку РФ спостерігатимуться спроби переконати країни ЄС в доцільності реалізації стратегії диверсифікації газових поставок до ЄС шляхом створення альтернативних українським енерготранзитних маршрутів.

Таким чином, подальше поглиблення взаємодії між Євросоюзом та державами й регіональними організаціями Чорноморського простору поступово створює підґрунтя для оформлення спільного бачення країнами регіону та ЄС перспектив розвитку регіональної безпеки та співробітництва у Чорноморському регіоні як невід’ємної складової процесу формування загальної системи європейської безпеки і стабільності.

НАТО – Чорноморський регіон

Сутність політики та основні цілі політики НАТО щодо Чорноморського регіону викладені у концептуальному документі “Параметри європейської безпеки на півдні континенту” (2001 р).

У зазначеному документі відображено зміст домовленості щодо створення єдиної регіональної системи безпеки, інтегрованої у загальноєвропейську систему безпеки в рамках Євроатлантичної спільноти (після набуття Румунією та Болгарією членства в НАТО (квітень 2004 р.)), (ініціатори: Румунія, Болгарія, Туреччина). Передбачалось, що країни Південного Кавказу та Україна можуть стати членами Альянсу в рамках єдиної чорноморської системи безпеки та співробітництва, інтегрованої в НАТО.

Нова політика НАТО щодо розширеного Чорноморського регіону ґрунтується суто на реалізації геополітичних інтересів Альянсу:

• Підтримка безпеки та стабільності в Європі певною мірою залежить від здатності протистояти загрозам, які походять з регіону Великого Близького Сходу (Чорноморський регіон є одним з основних маршрутів нелегального трафіку в Європу; регіон є простором, де зберігаються “заморожені” конфлікти, що створює сприятливі умови для зрощування організованої злочинності та тероризму).

• Розширений Чорноморський регіон є природним географічним тилом регіону Великого Близького Сходу (ВБС), в зв’язку з цим він набуває ще більшого стратегічного значення (стабілізація Чорноморського регіону слугуватиме стабілізації ВБС). Тому розміщення баз НАТО в країнах регіону з метою боротьби з тероризмом є нагальною невід’ємним елементом стратегії Альянсу в Чорноморському регіоні.

• Основна мета НАТО – трансформація країн Чорноморського регіону на процвітаючі демократичні держави, які перетворюються на форпост для просування західноєвропейських цінностей у південному та східному напрямах.

• Створення регіональних інтеграційних утворень та контроль за їх діяльністю з боку НАТО сприятиме стабілізації та демократизації регіону.

З метою зростання впливу євроатлантичної інтеграції на регіональне співробітництво необхідно, з позиції експертної спільноти, активізувати зусилля як країн Чорноморського регіону, так і НАТО. Слід зосередити увагу насамперед на підвищенні інтересу керівництва Альянсу до діяльності регіональних структур у Чорноморському просторі, зокрема Спільноти Демократичного Вибору (СДВ) (наповнення економічної та безпекової складових СДВ реальними проектами) та Організації за демократію та економічний розвиток – ГУАМ (сприяння з боку НАТО завершенню процесу інституціоналізації об’єднання)⁵⁰.

Російська Федерація – Чорноморський регіон

Політика РФ у Чорноморському регіоні концептуально означена у новій концепції зовнішньої політики РФ від 12 липня 2008 р. Нова концепція не є конфронтаційною, але доволі жорстко визначає межі балансу інтересів Росії, Європи та США в питаннях національної безпеки та нового світового порядку.

Нову концепцію можна також назвати стратегією м’якого стримування США у світі та на пострадянському просторі. РФ висловлює свою незгоду з подальшим розширенням НАТО (особливо за рахунок держав Чорноморського регіону - України та Грузії) та розміщення американської ПРО в Європі.

РФ виступає за просування ініціативи щодо нового договору про європейську безпеку (на зміну Гельсінського акту) та формування нової архітектури безпеки в Європі при подальшому розвитку стратегічного партнерства між РФ та ЄС.

Підкреслюється, що врегулювання заморожених конфліктів на підставі укладених угод про незастосування сили конфліктуючими сторонами та в рамках існуючих форматів врегулювання.⁵¹

До вирішення спірних питань у відносинах РФ з Україною Москва активно залучатиме третіх сторін, особливо ЄС. При цьому активно протидіятиме американським геополітичним проектам на пострадянському просторі.

Відповідно до документу, РФ докладатиме усіх зусиль, або запобігти вирішенню конфліктів силовим шляхом в Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабасі з боку Грузії та Азербайджану. У цьому зв’язку, Росія використає весь політико-дипломатичний потенціал у РБ ООН та ОБСЄ, а також фактор присутності російських миротворців, щоб зробити на міжнародному рівні нелегітимною спробу країн ОДЕР-ГУАМ вирішити наявні конфлікти силовим шляхом. Це, у свою чергу, поставить на порядок денний двосторонніх відносин питання про присутність українських військовослужбовців у зонах конфліктів країн ОДЕР-ГУАМ та передачу Україною наступальних озброєнь сторонам конфлікту.

Наступний документ - Стратегія національної безпеки Росії (до 2020 р.) – означив особливості сучасного зовнішньополітичного курсу РФ, основна мета якого - повноцінне набуття нею статусу одного з ключових світових центрів сили, безальтернативне збереження за собою монопольного впливу на країни Чорноморського простору та Центральної Азії й використання потужного ресурсного потенціалу з метою зміцнення своїх позиції на світовій арені.

З тексту Стратегії випливає, що кожний регіон має всі шанси перетворитися на зону виняткових інтересів одного зі світових центрів сили або групи провідних держав. Право малими та великими регіональними державами самостійно вирішувати питання, пов’язані, зокрема, з вибором власної моделі суспільного розвитку чи визначенням інтеграційних пріоритетів зводиться нанівець.

Показово, що в зазначеному документі (на відміну від попередньої Стратегії національної безпеки та Концепції зовнішньої політики Росії) не закладено принцип “рівноправного партнерства” з країнами Чорноморського регіону та Центральної Азії. Констатується лише, що Росія буде прагнути розвивати співробітництво, потенціал регіональної й субрегіональної інтеграції та координації на пострадянському просторі.

Очевидність такого підходу з особливою силою проявилась після російсько-грузинського військового конфлікту та російсько-української газової війни, які остаточно засвідчили завершеність процесу формування в євразійському макрорегіоні нового пріоритетного співвідношення сил і одностороннього проведення Росією червоної демаркаційної лінії, що розмежовує сфери її впливу з країнами Заходу.

На цих засадах Росія готова всебічно зміцнювати механізми взаємодії з ЄС, включаючи формування спільних, у тому числі безпекових просторів (РФ дедалі чутливіше сприймає ЄС як конкурента у Чорноморському регіоні; політика “Східного партнерств” стала для Росії виявом вторгнення ЄС у традиційні сфери впливу Москви); вибудовувати рівноправний і повноцінний діалог зі США на онові сумісних інтересів.

Інший варіант взаємодії Росії з країнами Заходу передбачає прийняття ним раніше задекларованої російської ініціативи щодо докорінної перебудови всієї архітектури європейської та євроатлантичної безпеки. В підсумку Росія виступає за створення суцільного поясу безпеки від Ванкувера до Владивостока, але таким чином, щоб суб’єктами його творення ставали не військово-політичні блоки, а винятково самі держави, що входять до зазначеної системи геополітичних координат.

Фактично пропонується радикальний вихід – ліквідація наявних військових блоків (НАТО і ОДКБ) та створення спільної євроатлантичної системи безпеки без так званих розподільчих ліній.

Закономірно, що вищезазначений варіант безпекової політики не влаштовує Захід. Не бажаючи конфронтації з Росією, він одночасно залишається ідеологічно далеким від кардинального переформатування системи європейської безпеки з двоблокової її моделі на єдину мозаїчно-державну модель, в якій явно зберігалась би завуальована ієрархія за силовою ознакою.

Серпневі події 2008 р. в Грузії та як їх наслідок – визнання РФ незалежності Південної Осетії та Абхазії змінили баланс сил у Чорноморському регіоні на користь РФ. Інші гравці – ЄС та США були поставлені перед дилемою: визнати нові встановлені нові сфери впливу російських інтересів у Чорноморському регіоні чи отримати нестабільне Чорномор’я загалом та Південний Кавказ зокрема на довгострокову перспективу. Росія вже сьогодні робить спроби сформувати свою композицію та баланс сил у Чорноморському регіоні завдяки посиленню ролі Туреччини та Ірану у питаннях регіональної безпеки і розвитку транспортно-комунікаційних проектів⁵².

Таким чином, проблеми регіонального співробітництва в ширшому Чорноморському регіоні та питання реалізації інтеграційних прагнень країн можуть бути розв’язані тільки спільними діями держав регіону та європейських країн. Держави Чорноморського простору повинні активніше ініціювати проекти, які стимулювали б співробітництво в рамках вже існуючих програм і підвищували б зацікавленість до себе на шляху до інтеграції з Альянсом та Євросоюзом.

З іншого боку, НАТО та ЄС теж мають використовувати всі свої можливості для багатостороннього співробітництва з неоднорідним і нестабільним Чорноморським регіоном, при цьому беручи до уваги зміни у зовнішній політиці РФ, які стосуються переформатування самої системи регіональної безпеки та співробітництва у Чорномор’ї із можливістю залучення до цих процесів третіх країн, зокрема, Ірану.