Джерела

25. Казанцев А. «Большая игра» с неизвестными правилами: мировая полтика и Центральная Азия: монография. – М.: МГИМО – Университет, 2008 – 381 с.

26. Buzan B., Wæver. O., Wilde J. Security: a new framework for analysis. – Colorado: Lynne Rienner Publishers, Inc. – 1998. – 239 p.

27. Макарычев А. С. Безопасность как феномен публичной политики: общие закономерности и проекции на Балтийский регион. – http://megaregion.narod. ru/articles_text_2.htm

28. Buzan B. People, States and Fear: An Agenda for International Security Studies in the Post-Cold War Era (Second Ed.). – New York: Harvester Wheatsheaf. – 1991. – 398 p.

29. Buzan B., Kelstrup M., Lemaitre P., Tromer E., Waever O. The European Security Order Recast: Scenarios for the Post-Cold War Era. – London: Pinter Publishers. – 1990. – 282 p.

30. Buzan B. Wæver. O. Regions and Powers. The Structure of International Security. – Cambridge: Cambridge University Press, 2003. – 564 p.

31. Wæver O. Securitization and Desecuritization. In Ronnie D. Lipschutz, ed., On Security. – New York: Columbia University Press, 1995. – Р. 46 – 86.

32. Шелест Г. Посилення ролі України у формуванні системи безпеки в Чорноморсько-Каспійському регіоні // Чорноморська безпека. – 2008. – № 2 (8). – С. 29 – 32.

Лекція 4 “Конструювання регіональних комплексів безпеки у світі⁴² як результат процесів регіональної інтеграції та посилення глобальних викликів”

1. Динаміка розвитку комплексів безпеки в різних регіонах світу

1.1. Особливості процесів формування нового регіоналізму в Тихоокеанському просторі

Українська Держава в сучасних умовах розвитку системи міжнародних відносин перебуває у пошуку нових партнерів з метою створення розгалуженої системи зовнішньополітичних пріоритетів та виходу на ринки країн, які лише нещодавно здобули незалежність. Як і Україна, нові острівні держави Тихоокеанського простору зі здобуттям незалежності зіштовхнулись із труднощами в процесі розбудови політичної системи, проведення економічних та соціальних реформ тощо. В цьому зв’язку доцільним є вивчення досвіду тихоокеанських держав для України та визначення можливостей його використання для нашої держави. Важливо зауважити, що для подолання труднощів острівні країни застосовують не лише національні (внутрішні) механізми, але й регіональні, чим наразі нехтує Українська Держава, залишаючи на периферії зовнішньополітичної палітри можливості вирішення власних проблем за рахунок регіональних механізмів забезпечення безпеки (економічної, військової, екологічної тощо). З огляду на зазначене, актуальним є вивчення інтеграційного досвіду держав Тихоокеанського простору в контексті формування нового регіоналізму з акцентуацією на визначенні чинників, які обумовили появу складних схем міждержавних взаємодій.

Весь спектр практичних аспектів взаємодії острівних країн в рамках різних регіональних об’єднань в контексті еволюції тихоокеанського регіоналізму знаходить своє висвітлення в роботах зарубіжних вчених (С. Доран, Р. Ерр, С. Парк, Г. Фрай, С.Чан, Ш. Хаманака). Питання надання цільової підтримки Австралією та Новою Зеландією регіональним організаціям Тихоокеанського простору розглядаються в працях Д. Константине та П. Хьюіт.

В публікаціях провідних українських (М. Кулініч, Ю. Курнишова, Л. Лещенко, В. Чужиков, О. Шевчук) та російських (О. Богатуров, В. Петровський, В. Плотніков, В. Федотов) науковців Тихоокеанський простір розглядається як інтегральна складова Азійсько-Тихоокеанського регіону з акцентуацією на першій його складовій. Окремо проблемні питання взаємодії острівних держав практично не вивчаються, за виключенням поширеної в мережі Інтернет статті О. Ковтун під назвою “Інтеграційні процеси та міждержавні об’єднання Австралії та Океанії”, яка присвячена розгляду особливостей інтеграційних процесів у регіоні Австралії та Океанії та визначенню впливу окремих чинників на їхній розвиток та інституційне оформлення.

Аналізуючи наявний стан наукової розробки цього питання, важливо зазначити про диференційованість у підходах щодо вивчення причин формування складних схем міждержавних взаємодій, які ґрунтуються на інтеграційній основі, з метою вирішення проблем національного та регіонального розвитку. Адже тихоокеанський регіоналізм, якщо розглядати цей феномен у темпоральному вимірі, віддзеркалює не лише розгалужену мережу регіональних організацій, але і наявність групових або ситуаційних альянсів, створення яких передбачає вирішення окремо взятої цілі протягом обмеженого періоду часу, передусім з метою забезпечення інтересів національної безпеки держав Тихоокеанського простору. Саме відсутність комплексного підходу до дослідження еволюції тихоокеанського регіоналізму, а також визначення ключових напрямів, принципів та механізмів реалізації різноманітних інтеграційних проектів в рамках міжнародних організацій/об’єднань, членами яких є острівні держави, у вітчизняній політичній науковій думці обумовила мету цієї статті – аналіз особливостей становлення та формування нового регіоналізму в Тихоокеанському просторі.

Тихоокеанський регіон сьогодні представлений 16 суверенними острівними державами та більше ніж 10 залежними територіями [1, p. 1]. Сучасних рис тихоокеанський регіоналізм набув протягом другої половини ХХ століття, починаючи з процесу деколонізації, й на сучасному етапі свого розвитку перебуває в постійній динаміці. Якщо на початку формування Тихоокеанського простору як міжнародно-політичного регіону держави віддавали перевагу власним політичним та економічним інтересам, то нині пріоритети регіонального розвитку за важливістю не поступаються національним цілям країн, а є певною мірою компліментарними за своїм змістом. Держави регіону мають спільне бачення ієрархії загроз на національному, регіональному та глобальному рівнях, що дозволяє виробити спільну стратегію дій, спрямованих на подолання сучасних викликів та загроз безпеці як окремої країни регіону, так і простору в цілому.

Особливості тихоокеанського регіоналізму обумовлені передусім історією його розвитку, процесами колонізації та деколонізації, географічним положенням та економічним потенціалом, а також багатими природними ресурсами. Останнє викликає посилений інтерес переважно у великих та середніх держав сучасної системи міжнародних відносин.

Країни об’єднує спільне колоніальне минуле та географічне розташування на мапі світу, проте за національними, етнічними, мовними, релігійними, просторовими та демографічними характеристиками вони є дуже різними. Так, наприклад, кількість населення в Ніуе складає 1398 осіб (станом на 2009 р.) та у Папуа Новій Гвінеї – 6,3 млн осіб (станом на 2007 р.). Загальна площа території коливається від 21 кв. км (Науру) та 452,380 кв. км (Папуа Нова Гвінея) [1, p. 2].

Розкриваючи особливості процесу деколонізації, варто зазначити, що він розпочався у 1962 р. з моменту отримання незалежності Західним Самоа.⁴³

У 1965 р. Острови Кука стали автономним державним утворенням у вільній асоціації з Новою Зеландією. У 1968 р. Науру отримала незалежність. В період з 1900 по 1970 роки Королівство Тонга знаходилось під протекторатом Великобританії. В 1970 р. острови Тонга отримали незалежність. Острови Фіджі здобули незалежність у 1970 р., Папуа Нова Гвінея – у 1975 р., Соломонові острови та Тувалу (до 1975 р. Острови Елліс) – у 1978 р., Кірібаті (колишні Острови Гілберта) – 1979 р., Вануату (колишні Нові Гебріди) – у 1980 р., Федеративні Штати Мікронезії та Маршалові Острови – у 1986 р., Палау – у 1994 р. На початку ХХ століття Американське Самоа, Гуам та Гавайї залишились залежними територіями США, Нова Каледонія та Французька Полінезія – Франції, Німецька Нова Гвінея стала провінцією Індонезії Іріан-Джая (західна частина острова) [1, p. 8].

Поява нових держав в Тихоокеанському просторі посилила вплив світових релігій (християнство (протестантизм, католицизм) та іслам) на суспільні процеси в острівних державах, викликала підвищений геополітичний інтерес у таких впливових акторів міжнародних відносин як Об’єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії й Франція та обумовила нагальну потребу новостворених держав у підтримці власної безпеки за допомогою регіональних та позарегіональних гравців. Яскравим прикладом, є колишні британські колонії, безпекові потреби яких можуть бути задоволені лише за допомогою сил та ресурсів Австралії та Нової Зеландії. Посилений інтерес світової спільноти до держав Тихоокеанського простору також викликаний дешевою робочою силою та покладами мінералів, наприклад, Нова Каледонія відома своїми покладами нікелю, та також можливостями отримувати значні прибутки від рибного промислу. Усі перераховані чинники є ключовими структурними характеристиками процесів регіоналізації Тихоокеанського простору з початку ХХІ століття.

Початок еволюції тихоокеанського регіоналізму знаменується укладанням Австралійсько-новозеландської угоди 21 січня 1944 р., що передбачала обмін інформацією та фактами, які викликали обопільну зацікавленість, а також створення постійного секретаріату для співпраці у вирішенні проблем повоєнного устрою в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Обидві країни тоді задекларували намір заснувати спеціальну міжнародну організацію для безпеки Тихого океану й запросили зацікавлені країни приєднатися до угоди. Однак провідні держави антигітлерівської коаліції розцінили тоді цю угоду як внутрішньополітичний аспект життя Британської імперії й не надали їй великого значення [2, p. 283-284].

Інституціоналізація процесу формування тихоокеанського регіоналізму розпочалась із створення Південно-тихоокеанської комісії для сприяння соціально-економічному розвиткові народів Океанії. Саме цей крок вважають справжнім початком самостійної австралійсько-новозеландської дипломатії. Угоду від 6 лютого 1947 р. в Канберрі підписали також представники Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, Нідерландів, США і Франції [2, p. 284]. З часом Лондон і Амстердам вийшли з комісії, котра поповнилася представниками 22-х нових незалежних держав і несамоврядних територій, перетворившись у Тихоокеанське співтовариство. Створення Південно-тихоокеанської комісії розглядають як результат виявлення аспірацій політичних еліт зацікавлених держав в рамках формування “нового світового порядку” після ІІ світової війни [3].

Паралельно із Тихоокеанським форумом, який діє з 1971 року, Тихоокеанське співтовариство складають каркас сучасного відкритого тихоокеанського регіоналізму. Активний процес створення регіональних організацій сприятиме поглибленню міждержавної взаємодії, забезпечить безперервність політичного діалогу, що створить передумови для вироблення спільної позиції з питань регіональної та глобальної безпеки та дозволить в цьому зв’язку формулювати колективну думку тихоокеанської спільноти в рамках роботи міжнародних форумів/організацій (наприклад, ООН).

Таким чином, регіоналізм є неминучим процесом міждержавної взаємодії у Тихоокеанському просторі. З однієї сторони, регіоналізм створив підґрунтя для створення спільної політичної платформи з метою налагодження діалогу між лідерами малих острівних держав, а, з іншої, − заклав фундамент для реалізації різних інтеграційних проектів, передусім в економічній та логістичній сферах.

Дослідження процесів формування нового регіоналізму в Тихоокеанському регіоні варто розпочати із оцінки викликів та загроз, з якими зіштовхнулися держави простору, а також міжнародні організації.

Серед основних викликів слід відзначити труднощі, які виникають в державах регіону, на шляху економічного розвитку, побудови належної системи публічного управління та посилення власної безпеки не лише національним засобами, але й регіональними або інтеррегіональними.

Економічні труднощі пов’язані передусім із зростанням залежності від таких країн як Нова Зеландія та Австралія, показники економічного розвитку яких вражають своїми цифрами. Так, населення Австралії майже вдвічі переважає над сукупним населенням Кірибаті, Нової Зеландії, Науру, Ніуе, Папуа Нової Гвінеї, Самоа, Соломонових островів, Того, Тувалу і Вануату, а економіка є більшою від економіки означених держав разом узятих у п’ять разів. Найбільш розвиненими є такі сфери економіки: послуги (туризм, фінанси, освіта), виробництво одягу, сільське господарство, яке становить від 5 до 10 % в структурі економіки [4].

Через високий дисбаланс у розвитку країн Тихоокеанського простору Австралія та Нова Зеландія є найбільшими донорами допомоги тихоокеанським острівним державам. Тільки протягом 2007-2008 рр. Австралія надала допомогу на 3,155 млрд доларів США. Найбільшим реципієнтом цієї допомоги залишаються Соломонові острови. Половина надходжень до бюджету країни становить іноземна допомога [4].

Поглибленню економічних інтеграційних процесів заважає не лише велика кількість самих острівних держав, але й відстань між ними.

Відсутність розвинутої системи публічного управління характерна для таких країн регіону як Папуа Нова Гвінея, Острови Фіджі, Соломонові острови та Науру. Найбільш розвинута сьогодні форма регіональної взаємодії в Тихоокеанському просторі – Форум тихоокеанських островів – пропонує власне бачення виходу зазначених країн з політико-управлінської кризи, запроваджуючи відповідний підхід, сутність якого полягає у наданні експертизи щодо стану кризи та пошуку оптимальних шляхів виходу з неї. Вирішення проблем управління призведе автоматично до економічного зростання та зміцнить національну безпеку країн регіону.

Початок процесу усвідомлення політичною елітою острівних країн необхідності забезпечення безпеки на національному та регіональному рівнях пов’язаний із нездатністю країн Тихоокеанського простору забезпечити безпеку власними засобами, про що свідчить проблема Східного Тимору, до вирішення якої залучаються миротворчі сили чотирьох держав (Австралія, Малайзія, Нова Зеландія та Португалія), які стримують ескалацію насильства. В цьому зв’язку важливо зауважити, що у Східному Тиморі найгірша криміногенна обстановка на островах Полінезії. Для усунення криміногенної обстановки в країні оголошений надзвичайний режим, вулиці патрулюють підрозділи ООН.

Ядерний чинник також відіграв важливу роль у процесі консолідації зусиль з метою забезпечення власної безпеки. Поштовхом послугувало випробування французької зброї на атолі Мороруа (1995) та атолі Фангатауфа (1996), що змусило до координації дій усіх держав регіону, які за активної позиції Нової Зеландії та Австралії змогли проголосити статус без’ядерної зони.

Держави Тихоокеанського простору стикаються з проблемами забезпечення людської безпеки. Саме безпека людини поступово стає наріжним каменем національних стратегій розвитку країн регіону. Уряди держав сьогодні наполегливо працюють над розробкою комплексної стратегії реформування сфер охорони здоров’я, освіти та науки, забезпечення громадського порядку.

Особливістю країн Тихоокеанського простору є їх небажання копіювати досвід країн інших регіонів світу, прагнення виробити власну модель розвитку. З цією метою на Форум тихоокеанських островів як на провідну інтеграційну структуру регіону покладаються функції вироблення спільного бачення розвитку як країн простору, так і регіону в цілому. Окрім цього, уряди держав не заперечують проти надання спеціалізованих (наднаціональних – авт.) функцій цьому об’єднанню з метою збільшення ефективності співпраці та проведення більш узгодженої стратегії дій. Зі свого боку Форум надає технічну підтримку, а також залучає кошти різних міжнародних інституцій з метою реалізації регіональних/міжрегіональних проектів, що в результаті має призвести до розширення та поглиблення економічної співпраці між країнами простору.

Для того щоб зрозуміти природу тихоокеанського регіоналізму, спробуємо використати економічну теорію клубів або клубну теорію (the economic theory of clubs). Клубну теорію зазвичай використовують при аналізі процесів створення, еволюції та безпосередньо напрямів діяльності військових альянсів, в тому числі ситуаційних, обумовлених військово-політичною ситуацією в регіоні або світі, міжнародних організацій різного характеру, а також при дослідженні транскордонних проектів, зокрема, т. зв. мережевих ініціатив. Під “клубами” слід розуміти угрупування агенцій, компаній, держав, які мають різні характеристики, що й обумовлюють їх належність до різноманітних об’єднань [5, p. 4].

Будь-яке угрупування або “клуб” має відповідати двом головним умовам: (1) “клуб” повинен бути самодостатнім або таким, для функціонування якого немає потреби у залученні зовнішніх ресурсів; (2) членство в “клубі” надає цілу низку переваг кожному члену об’єднання.

Розквіт або занепад “клубу” залежить від співвідношення: переваги : витрати. Значна відстань між державами Тихоокеанського простору впливає на рівень економічного розвитку, що обумовлено фактично постійним перебуванням в економічній ізоляції. Таким чином, висока вартість на товари, послуги та інформацію обумовлена саме великою відстанню між країнами, що впливає на остаточну ціну продукту на національному та регіональному ринках. Єдиний вихід з такої ситуації вбачається в утворенні т. зв. оптимального клубу (групи країн), в рамках якого були б створені засади спільної фіскальної політики [5, p. 4-5].

Враховуючи фактичне перебування держав Тихоокеанського простору в економічній ізоляції, тільки регіональні ініціативи, які пропонують значні переваги для національних економік, є життєздатними та такими, які мають перспективу подальшого розвитку. В цьому зв’язку важливо зауважити, що часто субрегіональні ініціативи продукують більш життєздатні “клуби”. Наявність значної кількості “клубів” свідчить про фрагментарність міжнародного середовища, що певною мірою характерно для Тихоокеанського простору.

Оперуючи категоріями “клубної теорії”, можна виокремити чотири принципи нового регіоналізму в Тихоокеанському просторі:

1. Вжиття регіональних заходів “клубами” доречно лише тоді, коли йдеться про країни, найбільш розвинуті в економічному відношенні. Не варто застосовувати регіональні механізми у випадках, коли вихід країни із ізоляції потребує значних колективних зусиль.

2. Застосування регіональних важелів впливу необхідно тільки в тому випадку, коли спільний ринок не може забезпечити вільний рух товарів та послуг, а також у разі, якщо реалізація регіональних проектів надає не лише державам-учасницям “клубу” більше переваг в економічному відношенні, але й певні плюси для регіону в цілому, наприклад, у побудові регіональних інформаційних мереж.

3. Субрегіональні ініціативи необхідні передусім для пошуку оптимальних шляхів вирішення проблем, пов’язаних із економічною та транспортною ізоляцією. Вибір оптимальних рішень обумовлений високою ціною, яку сплачують країни за власну ізоляцію.

4. Запровадження спеціальних ініціатив є доцільним з метою забезпечення фінансового та консультаційного сприяння у сфері проведення реформ. Такі програми розраховані передусім на малі та бідні країни.

Побутує думка, що протягом становлення та формування регіональних схем взаємодії у другій половині ХХ століття – на початку ХХІ століття застосовувались переважно заходи, що сприяли полегшенню режиму пересування людей. Сприятливий режим переміщення людей дозволяє вирішити проблеми сезонного працевлаштування, а грошові перекази не є проблемою завдяки системі економічних переваг, які пропонуються “клубом” [5, p. 5].

Бачення країн Тихоокеанського простору перспектив подальшого розвитку регіону є поетапним. Усі держави погоджуються в тому, що шлях до міцної міжурядової взаємодії можливий тільки через створення передумов економічної інтеграції. Стратегія розвитку об’єднань ґрунтується не лише на політичній волі лідерів країн регіону, але й на визначенні можливості отримання миттєвих практичних переваг від функціонування “клубу”. Отримання ранніх дивидентів сприяє зміцненню співробітництва між країнами-учасницями “клубу” та посилює інтерес інших позаклубних акторів до об’єднання. Закладається основа для розробки спільної стратегії та плану регіональних/субрегіональних заходів, спрямованих на стабілізацію як в країнах Тихоокеанського простору, так і регіоні/субрегіоні певного об’єднання (“клубу”).

Співробітництво держав Тихоокеанського простору забезпечується такими шляхами (механізмами тихоокеанського регіоналізму – авт.):

1. Регіональна взаємодія, що включає в себе підтримку постійного діалогу на рівні урядів держав та укладання відповідних міждержавних угод, які регулюють питання багатосторонньої співпраці. Контроль за імплементацією угод відбувається національними урядами. Поки що варто констатувати відсутність функції контролю за імплементацією угод з боку регіональних агенцій. Важливу роль в сфері моніторингу відіграє налагоджений обмін інформацією. Усі рекомендації в рамках регіональних засобів приймаються консенсусом і не носять обов’язкового характеру. Якщо співробітництво має більш поглиблений інтеграційний формат, укладання додаткових угод може посилити координацію та реалізацію регіональних проектів та сприяти підвищенню ефективності контролю за дотриманням зобов’язань державами-учасницями в рамках імплементації “клубних” ініціатив. Значні витрати регіональних угрупувань на початковому етапі йдуть на проведення комунікативних заходів (зустрічей, конференцій, нарад). Витрати різко зростають у разі долучення до роботи об’єднань найізольованіших країн.

2. Регіональне забезпечення послуг, що ґрунтується на національних заходах сприяння регіональному розвитку. Ключове завдання регіональної співпраці – сприяння руху товарів, послуг та людей на далекі відстані в рамках Тихоокеанського простору. Найбільш ефективними контрибуторами регіональної співпраці в економічній та гуманітарній галузях є такі об’єднання як Центр фінансової та технічної підтримки тихоокеанських островів й Південно-тихоокеанський університет.

3. Створення спільних регіональних ринків, що означає зменшення бар’єрів для вільного руху товарів, послуг та людей між країнами, включаючи спрощення митних та візових процедур. Ключова перевага для всіх полягає у формуванні потужного регіонального ринку для тихоокеанських компаній, які перебувають в постійній конкурентній боротьбі, збільшення вибору для тихоокеанських споживачів та створення додаткових економічних можливостей для тихоокеанських робітників. На сучасному етапі розвитку тихоокеанського регіоналізму діють такі регіональні механізми щодо створення спільного ринку: Угода про створення зони вільної торгівлі між країнами тихоокеанських островів (Pacific Island Countries Trade Agreement (PICTA); Тихоокеанська угода про більш тісні економічні відносини між країнами-членами Форуму острівних держав (Pacific Agreement for Closer Economic Relations (PACER) та Угода про економічне партнерство між країнами-членами Форуму острівних держав та ЄС [5, p. 6].

Формування нового регіоналізму в Тихоокеанському регіоні можливо за умов створення оптимального Тихоокеанського “клубу”, до якого б увійшли усі країни-члени Форуму острівних держав, а також країни-партнери – Нова Зеландія та Австралія.

З метою наповнення реальним змістом діяльності Тихоокеанського “клубу” країни-члени Форуму острівних держав запропонували власне бачення розвитку регіону у вигляді Тихоокеанського плану регіонального співробітництва та інтеграції, який включає можливі регіональні ініціативи щодо покращання публічного адміністрування, проведення дієвих економічних реформ, забезпечення сталого розвитку, підтримки регіональної безпеки та стабільності. Сама ідея своїми витоками бере початок з оклендської зустрічі, яка відбулась 4 квітня 2004 р., за результатами якої було прийнято Оклендську декларацію, що містить реалістичне бачення майбутнього регіону країнами Тихоокеанського простору [6, c. 1].

Відповідно до Оклендської декларації Тихоокеанський регіон може, повинен бути й буде регіоном миру, гармонії, безпеки та економічного процвітання., в якому б всі його люди могли б жити вільним та гідним життям. Лідери тихоокеанських країн висловлюють свої прагнення зберегти різноманітність Тихоокеанського регіону, вони прагнуть майбутнього, в якому культура простору, його традиції та релігійні переконання будуть цінувати, поважати та розвивати. Вони прагнуть до створення Тихоокеанського (міжнародно-політичного – авт.) регіону, який би поважали за його високу якість управління ним, стале управління його ресурсами, усесторонню повагу до демократичних цінностей та за його захист прав людини. Лідери острівних країн прагнуть до налагодження партнерських відносин з сусідніми державами та іншими країнами з метою поглиблення знань, розвитку зв’язків та забезпечення сталого економічного добробуту для всіх [6, c. 1].

На основі цієї програмної заяви й був розроблений Тихоокеанський план регіонального співробітництва та інтеграції, який був прийнятий лідерами Форуму тихоокеанських островів в жовтні 2005 р.. Загальна мета Плану полягає в розширенні та стимулюванні економічного зростання, сталого розвитку, публічного адміністрування (управління) та безпеки в тихоокеанських острівних країнах на основі регіоналізму.

Цей план розрахований на 10 років та містить пріоритетні ініціативи, які будуть здійснювати тихоокеанські малі острівні країни, що розвиваються, на колективній основі. Окрім зазначеного вище, ініціативи включають розробку національної політики та механізмів планування щодо регіональних підходів з метою більш ефективного використання регіональних товарів та послуг [6, c. 2].

Розглянемо заходи, які пропонується вжити згідно плану, у сфері публічного адміністрування, проведенні економічних перетворень, в галузі забезпечення сталого розвитку та підтримки стабільності на національному та регіональному рівнях.

Публічне адміністрування. Слабкість системи публічного управління посилює й вразливість системи стратегічного управління економікою країни. Це явище характерне практично для всіх острівних держав. З метою вирішення проблем публічного управління в сфері економіки пропонується вжити такі заходи:

• надання фінансової та технічної підтримки країнам-членам Тихоокеанського “клубу” з метою проведення більш ефективних реформ на національному рівні в сфері оподаткування, моніторингу експортно-імпортних операцій, статистики. В цьому зв’язку планується створення єдиної регіональної бази статистичної інформації, яка буде постійно оновлюватись, що дозволить відстежувати динаміку макроекономічних та мікроекономічних показників. Функції моніторингу, фінансового, технічного та статистичного (аудиторського) сприяння буде покладено на таку регіональну інституцію як Тихоокеанський центр фінансової та технічної підтримки (the Pacific Financial Technical Assistance Centre (PFTAC), що частково виконує їх сьогодні. Щорічний бюджет проекту оцінюється в 8 млн доларів Фіджі;

• надання регіонального сприяння країнам-членам Тихоокеанського “клубу” у сфері уніфікації правил розмитнення. Щорічний бюджет ініціативи оцінюється в 1 млн доларів Фіджі;

• введення посади регіонального омбудсмена, щорічні витрати складатимуть 500 000 доларів Фіджі;

• регіональний комітет аудиторів, який має виконувати такі функції як: (1) уніфікація стандартів фінансової звітності підприємств острівних держав та проведення в цьому зв’язку відповідних тренінгів для фахівців-аудиторів; (2) створення асоціації головних фінансових інспекторів острівних країн та фінансове забезпечення організації регіональних навчальних програм; (3) створення регіонального комітету аудиторів, який би виконував функції контролю фінансової звітності підприємств країн регіону та компаній, які мають статус т. зв. регіональних агенцій, тобто охоплюють повністю або частково ринок Тихоокеанського простору.

Реалізація зазначених заходів сприятиме скороченню витрат національними урядами на проведення реформ, пов’язаних із виходом із політико-управлінської кризи, та покращить функціонування системи стратегічного управління економікою. Очікується, що через 10 років в результаті виконання зазначених заходів у повному обсязі потенційний прибуток, який можуть отримати економіки Папуа Нової Гвінеї, Соломоновів островів та островів Фіджі, складатиме 8 млрд доларів США [5, p. 9].

Економічне зростання. Велике значення для країн регіону відіграє створення додаткових робочих місць. Острівні країни зацікавлені у збільшенні квоти на надання тимчасових робочих місць такими країнами як Нова Зеландія та Австралія. Наразі вона складає лише 1 %. Йдеться не лише про висококваліфіковану робочу силу, але і про робітників низької кваліфікації [5, p. 10]. В свою чергу Нова Зеландія та Австралія зацікавлені у постійному оновленні трудових ресурсів, більш того Веллінгтон та Канберра надають можливості мігрантам підвищити їх кваліфікацію та здобути додаткову освіту. Організація тренінгів на національному та регіональному рівні є центральним питанням на порядку денному країн Тихоокеанського “клубу”, адже це збільшить можливості для звичайних громадян отримати гідну роботу в будь-якій країні регіону, звичайно, при наявності відповідних сертифікатів про підвищення власної кваліфікації.

Серед інших заходів з метою забезпечення економічного зростання пропонується таке:

• створення тихоокеанської служби з питань авіаційної безпеки, основна мета якої – вжити заходів щодо убезпечення можливих катастрофічних інцидентів, а також надання підтримки у разі авіакатастроф з метою подолання наслідків. На реалізацію цієї мети включно із витратами на адміністративне забезпечення планується виділити приблизно 570 000 доларів США на період до 20 років;

• розвиток спільної енергетичної політики, яка б створила єдину ціну на нафтопродукти для всіх країн простору, що б підвищило б закупівельну спроможність національних компаній на регіональному та світовому ринках. Термін реалізації проекту – 15 років. Реальна вартість майбутніх надходжень складає 145 млн доларів США;

• узгодження умов доступу на промисел риби у відкритому морі; в цьому зв’язку слід відзначити, що у 2010 році було введено тимчасову заборону на риболовлю Західною та Центральною Тихоокеанською риболовною комісією (WCPFC); створення відкритого списку рибних господарств усіх острівних країн, які цілком ймовірно підлягатимуть реєстрації в регіональних агенціях, не винятково, що цією інституцією буде зазначена вище комісія. Запровадження таких механізмів свідчитиме про відкритість регіональних заходів та їх публічність;

• лібералізація телекомунікаційних ринків. За 5 років внаслідок реалізації процесів лібералізації планується отримати прибуток понад 286 млн доларів США (реальна вартість майбутніх надходжень);

• проведення навчальних тренінгів з питань здійснення експортно-імпортних операцій. Планується витратити 33 100 доларів Фіджі. Чиста дисконтована вартість майбутніх додаткових надходжень грошових коштів, що очікуються від зазначених активів з урахуванням витрат поточної/ дисконтованої вартості додаткових виплат грошових коштів, оцінюється у 200 000 доларів Фіджі [5, pp. 10-11].

Сталий розвиток. З метою вирішення проблем зазначеної сфери пропонується вжити такі заходи:

• створення регіонального інституту спорту. Планується витратити 30-50 млн доларів США протягом 5-10 років. Результатом проведення активної регіональної спортивної політики має стати покращання показників здоров’я громадян острівних країн;

• створення регіонального управління статистики. Загальні витрати оцінюються в 13-15 млн доларів США, на спеціалізовані потреби планується виділити 5,5 млн доларів США;

• створення регіональної інституції з питань захисту прав інтелектуальної власності. В результаті належної діяльності зазначеної інституції та гармонізації законодавств острівних країн відповідно до міжнародних стандартів планується отримувати чистий прибуток вартістю приблизно 1 млн доларів США щороку [5, p. 11].

Безпека. З метою підтримки безпеки на національному та регіональному рівнях пропонується проводити тренінги для цивільної поліції з метою участі їх в миротворчих операціях з підтримки громадського порядку в різних регіонах світу. Тобто йдеться про участь цивільних підрозділів в роботі миротворчих контингентів ООН та інших міжнародних організацій за наявності укладених угод. Планується створення тихоокеанського цивільного контингенту для участі у миротворчих місіях, які здійснюються під егідою міжнародної спільноти. Витрати (разові) на початковому етапі складатимуть 17 млн доларів США. В подальшому щорічно на реалізацію проекту виділятиметься 8 млн доларів США. Уряди острівних країн очікують, що реальна вартість майбутніх надходжень від участі поліцейських підрозділів у миротворчих операціях складатиме щорічно 3 млн доларів США [5, p. 11]. Окрім цього, постійне підвищення кваліфікації поліцейських сприятиме покращенню забезпечення громадського порядку загалом та людської безпеки зокрема в країнах Тихоокеанського простору.

Реалізація зазначених заходів в усіх чотирьох сферах сприятиме суспільно-політичному, економічному, гуманітарному та безпековому розвитку усіх країн регіону. Відповідальність за імплементацію зазначених заходів покладається на тихоокеанські регіональні організації, передусім, на інфраструктурні організації, які створювались у разі виникнення потреби. Серед головних таких організацій виокремлюють Форум тихоокеанських островів агентства з риболовлі, Тихоокеанський форум суднохідних ліній, Центр фінансової та технічної підтримки тихоокеанських островів, Південно-тихоокеанська комісія з прикладної геології, Південно-тихоокеанська рада з питань оцінювання освітніх знань/навичок, Південно-тихоокеанська програма із захисту навколишнього середовища регіону, Південно-тихоокеанський університет. З метою координації діяльності цих потужних шести регіональних організацій було створено Раду регіональних організацій в Тихому океані. Динаміка участі/неучасті тієї чи іншої країни/залежної території в регіональних організаціях Тихоокеанського простору відображена в таблиці 1, що подається нижче.

Таблиця 1

Регіональні організації Тихоокеанського простору

Держава/ залежна територія	Південно-тихооке-анський універси-тет (1968)	Південно-тихооке-анська комісія з прикладної геології (1972)	Тихооке-анський форум судно-хідних ліній (1977)	Форум тихооке-анських островів агентст- ва з риболовлі (1979)	Південно-тихооке-анська рада з питань оцінювання освітніх знань/нави-чок (1980)	Південно-тихооке-анська програма із захисту навколи-шнього середо-вища регіону (1993)	Центр фінан-сової та технічної підтрим-ки тихооке-анських островів (1993)	Захі-дно- та цент-рально- тихо-океан-ська комісія з рибо-ловс-тва
Австралія		+		+	+	+		+
Американські Самоа		+				+		+
Вануату	+	+		+	+	+	+	+
Гуам	+					+		+
Кірибаті	+	+	+	+	+	+	+	+
Маршалові острови	+	+	+	+		+	+	+
Науру	+	+	+	+	+	+	+	+
Ніуе	+	+	+	+		+	+	+
Нова Зеландія		+	+	+	+	+		+
Нова Каледонія		+				+		+
Острови Кука	+	+	+	+		+	+	+
Острови Піткерн
Острови Фіджі	+	+	+	+	+	+	+	+
Палау		+		+		+	+	+
Папуа Нова Гвінея		+	+	+		+	+	+
Північні Маріанські острови						+		+
Самоа	+	+	+	+	+	+	+	+
Соломонові острови	+	+	+	+	+	+	+	+
США						+		+
Такелау	+	+		+	+	+	+	+
Тонга	+	+	+	+	+	+	+	+
Тувалу	+	+	+	+	+	+	+	+
Уолліс та Футуна						+		+
Федеративні Штати Мікронезії		+		+		+	+	+
Франція						+		+
Французька Полінезія		+				+		+
Разом членів	12	21	12	17	11	25	15	27*

Джерело: офіційні веб-сайти зазначених організацій станом на 2012 рік.

1. Південно-тихоокеанський університет http://www.usp.ac.fj/

2. Південно-тихоокеанська комісія з прикладної геології http://www.sopac.org/

3. Тихоокеанський форум суднохідних ліній http://www.pflnz.co.nz/

4. Форум тихоокеанських островів агентства з риболовлі http://www.ffa.int/about

5. Південно-тихоокеанська рада з питань оцінювання освітніх знань/навичок http://www.spbea.org.fj/

6. Південно-тихоокеанська програма із захисту навколишнього середовища регіону http://www.sprep.org/

7. Центр фінансової та технічної підтримки тихоокеанських островів http://www.pftac.org/

8. Західно- та центрально-тихоокеанська комісія з риболовства http://www.wcpfc.int/

* Не враховано такі члени: Канада, ЄС, Японія, Республіка Корея, Філіппіни та Китай (Тайбей) та країни, з якими організація співпрацює: Беліз, Індонезія, Сенегал, Мексика, Ель-Сальвадор.

Найбільш впливовими організаціями є Форум тихоокеанських островів агентства з риболовлі та Південно-тихоокеанська комісія з прикладної геології [1, p. 13]. Форум тихоокеанських островів агентства з риболовлі був створений у 1979 році за ініціативи лідерів Тихоокеанського Форуму, що була оприлюднена на відповідному самміті у 1978 році. Створення цієї організації є наслідком обговорення проблем світового океану в рамках третьої конференції ООН з морського права, під час якої лідери держав-членів Тихоокеанського Форуму підкреслили важливість контролю цих країн за ресурсами, що знаходяться у відкритому морі, та необхідність закріпити правові рамки здійснення риболовної діяльності у відкритому морі, накладаючи певні обмеження на обсяги вилученої продукції (зокрема, щодо вилову тунця). Обмеження передусім накладались на такі країни як СРСР, США, Японія, Республіка Корея та Китай (Тайбей) [7, p. 484]. Така сама мотивація обумовила й формування Комітету з питань координації спільного видобутку мінеральних ресурсів у Південно-тихоокеанському просторі, попередницю Південно-тихоокеанської комісії з прикладної геології, яка сьогодні працює над реалізацією Стратегічного плану (2011-2015), основна мета якого – проведення робіт з моніторингу, оцінки та покращання стану реалізації технічних проектів з якості питної води, використання ресурсів океану, подолання наслідків природних катастроф тощо [8].

Реалізація регіональних та міжрегіональних проектів відбувається за рахунок фінансування урядами держав Тихоокеанського простору, а також співфінансування різними міжнародними організаціями, фінансовими та комерційними структурами, наприклад, Азійський банк розвитку, Міжнародний валютний фонд та Світовий банк. З цією метою створюються нові регіональні інституції, зокрема нова Можливість для розвитку інфраструктури в Тихоокеанському регіоні, що була утворена в серпні 2008 р. урядами Австралії, Нової Зеландії за сприяння Азійського банку розвитку та Світового банку. Вартість проекту – 200 млн австралійських доларів на період до 4-х років. Мета – розвиток та підтримка критичної економічної інфраструктури, включаючи автошляхи, порти, транспортно-комунікаційні та енергетичні системи; системи постачання питної води, очистки води тощо. Учасницями Можливості є Кірибаті, Самоа, Соломонові острови, Тонга, Тувалу та Вануату [1, p. 18].

Острови Фіджі та Папуа Нова Гвінея з метою посилення співпраці в сфері економіки ініціювали створення бізнесових рад з такими країнами як Австралія та Нова Зеландія, які виступають донорами багатьох проектів, передусім в сфері логістики та безпеки комунікацій.

Активну роль в налагодженні міжрелігійного діалогу в острівних країнах відіграє Тихоокеанська конференція церков, в якій представлені усі церкви країн Тихоокеанського простору.

І нарешті Тихоокеанська неурядова організація, штаб-квартира якої находиться в Суві, координує та узгоджує напрями діяльності усіх зазначених організацій, здійснює моніторинг реалізації регіональних та міжрегіональних проектів, розробляє відповідні пропозиції та ініціює їх розгляд в рамках Тихоокеанського Форуму.

Усі регіональні організації на сучасному етапі свого розвитку потребують реформування внутрішньої структури та раціоналізації регіональних заходів у частині розподілу коштів та визначення часового терміну. Проведення реформ носить повільний характер. Процеси регіональної інтеграції є ще занадто слабкими, про що свідчить співпраця в рамках Угоди про створення зони вільної торгівлі між країнами тихоокеанських островів. Ключову роль в встановленні нових схем взаємодії та підтримці існуючих між регіональними організаціями відіграють провідні країни Тихоокеанського простору – Австралія та Нова Зеландія, які виступають своєрідними донорами та забезпечують фінансову та технічну спроможність реалізації регіональних проектів. Проте є питання, які заважають сталому розвитку діалогу між острівними державами. Зокрема, останнім часом суттєво збільшився потік некваліфікованої робочої сили до Нової Зеландії та Австралії, що вимагає від Веллінгтону та Канберри вжиття низки заходів щодо обмеження доступу некваліфікованих робітників на ринки праці зазначених країн. Острівні країни у відповідь на такі кроки зі сторони Нової Зеландії та Австралії намагаються виробити спільне бачення вирішення низького фахового рівня робочої сили. Головне завдання регіональної міграційної політики – залучення ресурсів з метою проведення тренінгів, шкіл, курсів для підвищення кваліфікації або перекваліфікації робочої сили за потребою ринку праці.

Важливою запорукою економічного розвитку країн регіону є дотримання зобов’язань у сфері публічного адміністрування. Окрім цього, на думку експертної спільноти, поведінка акторів Тихоокеанського простору має ґрунтуватись на приматі регіональних угод над національним законодавством, що створить передумови для прискорення процесу розробки та прийняття рішень, пов’язаних із реалізацією національних, регіональних та міжрегіональних проектів. А функціонування т. зв. регіональних мереж галузевого характеру дозволить оптимізувати пошук додаткових ресурсів для імплементації ініціатив. Важливо зауважити, що реалізація інтеграційних проектів не можлива без вжиття заходів довіри, на яких ґрунтується здійснення ініціатив.

Отже, сучасні тенденції до посилення процесів інституціоналізації тихоокеанського регіоналізму свідчать про прагнення політичних еліт острівних країн до більш глибокої співпраці в економічній, транспортно-комунікаційній, енергетичній та освітній сферах шляхом інтеграції та створення ситуаційних альянсів з метою забезпечення власної безпеки та безпеки регіону. Майбутнє тихоокеанського регіоналізму обумовлено впливом географічного, геополітичного та економічного чинників. Тихоокеанський простір залишається регіоном посиленої уваги з боку впливових акторів світової політики. Регіональні організації сприяють формуванню спільного бачення острівних проблем розвитку Тихоокеанського простору та глобальних проблем безпеки, про що свідчить їх спільна позиція з питань глобального потепління, використання ресурсів світового океану в рамках роботи в ООН.

Досвід тихоокеанських держав правляча еліта України може використати у таких сферах як: публічне адміністрування, соціально-економічна галузь, сталий розвиток та національна безпека. З цією метою Українській Державі доцільно за прикладом тихоокеанських країн спиратись не лише на внутрішні механізми, але й на зовнішні, тобто регіональні. Створення тимчасових ситуаційних альянсів в регіоні найближчого оточення нашої держави, спрямованих на вирішення однієї цілі або реалізацію окремо взятого проекту, підвищить ефективність реалізації зовнішньої регіональної політики України, зокрема у розширеному Чорноморському просторі, що відповідає інтересам її національної та регіональної безпеки.

Висновки

Процес конструювання тихоокеанського регіоналізму обумовлений багатьма чинниками, зокрема історичним (хвиля деколонізація обумовила появу нових острівних держав, які заради забезпечення власної безпеки (політичної, економічної, енергетичної тощо) почали об’єднувати власні зусилля та створювати необхідні для їх реалізації регіональні організації), географічним (особливості розташування на мапі світу) та геополітичним (постійно посилена увага з боку впливових акторів сучасної системи міжнародних відносин: США, РФ, Японія, Китай, Франція та ін.).

Численна кількість регіональних організацій віддзеркалює сучасні тенденції розвитку нового тихоокеанського регіоналізму, формування якого неможливо без зовнішньої донорської допомоги. В цьому зв’язку Австралія та Нова Зеландія як найбільші та найрозвинутіші держави-члени Тихоокеанського Форуму відіграють вагому роль у підтримці функціонування існуючих регіональних організацій у Тихоокеанському просторі. Очікується, що у майбутньому ця роль лише підвищуватиметься в зв’язку із необхідністю реалізації нових регіональних проектів.

Для України на сучасному етапі важливим питанням залишається потреба у встановленні та розбудові відносин із острівними країнами Тихоокеанського простору на прагматичній та взаємовигідній основі. З цією метою необхідно активізувати політичний діалог з такими країнами регіону як Австралія та Нова Зеландія, остання, на думку автора, цілком може бути провідником інтересів Української Держави у Тихоокеанському регіоні. Інтенсифікація співробітництва з Новою Зеландією створить нові можливості для України, відкриє нові ринки збуту вітчизняної продукції. При цьому активний діалог Києва з Веллінгтоном дозволить глибше зрозуміти специфіку регіонального розвитку Тихоокеанського простору в умовах формування нового світового порядку.

Джерела

1. Chand Satish. Shaping New Regionalism in the Pacific Islands: Back to the Future // ADB Working Paper Series on Regional Economic Integration. – No. 61. – October 2010. - Published and Printed by the Asian Development Bank. – 40 p.

2. Herr R. Regionalism and Nationalism. In Howe et al, eds. Tides of History: The Pacific Islands in the Twenties Century. New South Wales, Australia: Allen & Unwi. – pp. 283-299.

3. Doran S. Australia and the Origins of the Pacific Island Forum // Australia in the world: the Foreign Affairs and Trade files; no.1. – Canberra: Dept. of Foreign Affairs and Trade, 2004. – 35 p.

4. Ковтун О. Ю. Інтеграційні процеси та міждержавні об’єднання Австралії та Океанії / [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2011_45/Gileya45/P28_doc.pdf

5. Toward a New Pacific Regionalism. Executive Summary. – Pacific Studies Series. – An Asian Development Bank – Commonwealth Secretariat Joint Report to the Pacific Islands Forum Secretariat. – Published and Printed by the Asian Development Bank. – 2005. – 15 p.

6. Вопросы политики, касающиеся региона ЭСКАТО: укрепление положения тихоокеанских островных развивающихся стран и территорий на основе регионального сотрудничества // Записка секретариата Экономической и социальной комиссии для Азии и Тихого Океана Экономического и Социального Совета ООН, подготовленная для 62-й сессии 6-12 апреля 2006 года в Джакарте. – General E/ESCAP/1361 dated on 20 March 2006. Russian. Original: English. – 13 p. / [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.unescap.org/62/Russian/E1361r.pdf

7. Park C-H. The Changeable Legal Status of Islands and “Non-Islands” in the Law of the Sea: Some Instances in the Asia-Pacific Region // In Caron and Scheiber, eds. Bringing New Law to Ocean Waters. – Berkeley: Law of the Sea Institute. University of California, Berkeley. – pp. 483-491.

8. Strategic Plan 2011 – 2015 // Applied Geoscience and Technology Division (SOPAC) – Secretariat of Pacific Community. – October. – 2010. – 38 p. / [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.sopac.org/sopac/docs/SPC%20SOPAC%20Division%20Strategic%20Plan%202010-2015%20final.pdf

31.01.2012