4. Підходи до визначення поняття «регіональна безпека»

Завершення «холодної» війни та пов’язані з цим зміни актуалізували роль та місце регіональних систем безпеки у системі глобальної безпеки. Постає необхідність теоретичного осмислення проблеми безпеки регіонів.

Регіональна безпека в сучасному світі нині є важливою часткою міжнародних відносин, що включає питання війни та миру, політичної, економічної та військової взаємодії, конфліктності, формування та розпаду союзів.

Питання стабільного миру у будь-якому регіоні світу мають розглядатися у трьох площинах, а саме: урегулювання конфліктів, формування системи безпеки, розгортання співпраці та інтеграційних процесів; усвідомлення громадськістю ціннісних основ співробітництва; вплив регіональних та глобальних центрів сили, місце регіону в глобалізованому світі.

Будь-яка модель регіональної безпеки має ґрунтуватися на визнанні пріоритету міжнародно-правових норм, насамперед гуманітарних, під час урегулювання конфліктів та розгортання співробітництва в регіоні, а підґрунтям для системи регіональної безпеки має бути відкрита взаємодія сторін. Нині, наприклад, країни Чорноморського регіону, зокрема, Туреччина, РФ та Румунія, дедалі частіше акцентують увагу на проблемі створення нової системи регіональної безпеки в зоні Чорноморського басейну, пропонуючи свої підходи. У цьому контексті актуальною є розробка теоретичних засад поняття «регіональна безпека» та формування підходу України до створення нової архітектури регіональної безпеки у Чорноморському регіоні, що ґрунтується на системі багатостороннього співробітництва.

Ключові концептуальні та практичні аспекти визначення поняття регіональної безпеки та питання створення регіональних структур безпеки розглядають О.Білорус, Х.Булл, Є.Кіш, Д.Лук’яненко. Значний внесок у розвиток вітчизняної науки – індивідуальні та колективні монографії І.Бінька, С.Головащенка, В.Кременя, В.Ткаченка (участь України в регіональних та колективних системах безпеки в контексті вивчення процесів формування геополітичних ідентифікацій України як чинника її внутрішньої та зовнішньої політики в галузі безпеки). Питанню впливу зовнішньополітичних орієнтацій України на процеси формування регіональних структур стабільності та співробітництва, зокрема в Чорноморському регіоні, присвячено праці В.Глєбова, О.Гончаренка, В.Коробова, Б.Парахонського, Г.Перепелиці, О.Серебріана та ін. Утім бракує комплексного аналізу питань регіональної безпеки та систематизації підходів до визначення цього поняття.

Метою лекції є аналіз наявних підходів та розробка авторського бачення щодо визначення поняття «регіональна безпека».

У наукових та публіцистичних виданнях найпоширенішим є таке визначення регіональної безпеки як складової міжнародної безпеки: це стан міжнародних відносин у конкретному регіоні світової спільноти як вільний від воєнних загроз, економічних небезпек тощо, а також від вторгнень та втручань ззовні, пов’язаних із завданням збитків, зазіхань на суверенітет та незалежність держав регіону. Регіональна безпека має спільні риси з безпекою міжнародною, водночас вирізняється різноманітними формами виявлення, що враховують відмінні особливості регіонів, конфігурації балансу сил у них, історичні, культурні, релігійні традиції тощо. Відрізняється вона, по-перше, тим, що процес підтримки регіональної стабільності можуть забезпечувати спеціально створені для цього організації (зокрема в Європі – ОБСЄ) й універсальні об’єднання держав (Організація американських держав, Організація африканської єдності та ін.) [1].

У словнику за редакцією Д.Рогозіна «Війна і мир у термінах та визначеннях» система регіональної безпеки – це комплекс заходів щодо забезпечення безпеки регіонального рівня. Серед найважливіших систем регіональної безпеки виокремлюють загальноєвропейську та азійсько-тихоокеанську [2].

До аналізу предмета регіональної безпеки є чотири основні підходи. Прихильники першого переконані, що регіональна безпека – це захист основних геоінтересів конкретної держави, другого – що регіональна безпека передбачає наявність найефективніших систем безпеки у межах конкретних географічних регіонів, третього – що маємо звертати увагу на взаємозв’язок безпеки держав (колективне використання збройних сил, міжнародні інститути, режими безпеки), представники четвертого трактують регіональну безпеку як таку, що характеризується поліпредметністю та поліоб’єктністю і охоплює, крім військової безпеки, захист громадянських прав, навколишнього середовища, економічного розвитку та ін.

Однак наведена диференціація понятійної сутності регіональної безпеки не є категоричною. Вона прийнятна радше для пізнавального виокремлення тих чи тих її визначальних рис, оскільки безпека в сучасному світі неподільна. Незаперечним є те, що жодна країна світу не в змозі нині захистити національні інтереси, спираючись лише на власні ресурси (це – один із найвагоміших аргументів на користь моделі безпеки на основі співпраці).

З огляду на загальний характер міжнародної безпеки заходи, спрямовані на забезпечення стабільного і ненасильницького миру, мають бути всеосяжними, тобто зачіпати різні сфери і галузі взаємодії держав: політичну, військову, соціально-економічну, екологічну, гуманітарну та ін. Останнім часом на форумах міжнародного співтовариства дедалі частіше наголошують на екологічному і гуманітарному аспектах. Нині неможливо забезпечити загальну безпеку без екологічної безпеки та без дотримання основних прав і свобод людини. Основою системи всеосяжної безпеки у третьому тисячолітті в умовах світу, що перманентно змінюється, є колективна безпека.

Визначення поняття «колективна безпека» для розуміння сутності безпеки регіональної

Колективна безпека – це система колективних заходів, що застосовують держави на універсальній чи регіональній основі з метою усунення загрози для світу, запобігання актів агресії та відновлення міжнародного миру і безпеки відповідно до міжнародного права.

Поняття «колективна безпека» з’явилося у 1920 – 1930 роки. Головні елементи колективно ї безпеки – наявність групи держав, об’єднаних спільною метою (захист власної безпеки), та система воєнно-політичних заходів, спрямованих проти потенційного супротивника чи агресора [3]. Є різні види колективної безпеки, що відрізняються типом міждержавної коаліції, покладеної в її основу, та цілями учасників системи колективної безпеки. Це може бути організація держав з подібним суспільно-політичним устроєм, спільними цінностями та історією (НАТО, ЄС та ін.). Коаліція може бути утворена і через зовнішню небезпеку, що загрожує групі держав, зацікавлених у колективному захисті від спільного ворога.

Загалом колективна безпека фокусує увагу на воєнно-стратегічних проблемах та спрямована на такі аспекти міжнародної безпеки, як економічний, суспільний, екологічний та ін., що окреслює межі використання цієї моделі в сучасних умовах.

Регіональна безпека – це загальне уявлення про національну безпеку (чи про можливість позбавитися від зовнішніх загроз), чинники регіональної системи міжнародних відносин та заходи (індивідуальні або колективні), що можна втілити у певному просторі та часі для усунення зовнішніх та внутрішніх загроз. Нині більшість європейських країн, особливо тих, яких відносять до так званої нової демократії, має обмежені силові ресурси гарантування власної безпеки. Для компенсації слабкості та вразливості вони об’єктивно змушені організовувати ті чи ті форми коаліцій, союзів, регіональних об’єднань. Тобто регіональна безпека, що ґрунтується на спільних зусиллях членів інтеграційних регіональних об’єднань, має подвійну природу: з одного боку, є чинником стабільності регіону, з другого, гарантією безпеки кожного члена окремо. Регіональна безпека в сучасному багатополярному світі передбачає також певний рівень регіональної ідентифікації [4, 3].

Отже, під регіональною безпекою розуміють таке поєднання внутрішніх та зовнішніх умов, за якого немає загроз критичного характеру і зберігається повноцінна спроможність держав адекватно реагувати на них у разі появи. Загроза в цьому визначенні – взаємодія об’єктивних та суб’єктивних чинників, що може призвести до порушення стабільного функціонування підсистеми.

Система регіональної безпеки як структуроутворювальний компонент глобальної системи

Проблеми безпеки у міжнародних відносинах необхідно розглядати як безпеку певного окремого суб’єкта міжнародних відносин (національна безпека); як безпеку груп суб’єктів, об’єднаних спільними інтересами та цілями (регіональна, субрегіональна безпека); як безпеку функціонування всієї системи міжнародних відносин (міжнародна безпека).

Безпеку класифікують як глобальну або регіональну залежно від рівня взаємодії суб’єктів. Регіональні міжнародні відносини – інтегральна частка глобальної системи, проте водночас самостійний структуроутворювальний компонент. Регіональна підсистема є сукупністю специфічних зв’язків, що виходять зі спільної географічної належності [5, 69].

Під час розгляду питань регіональної безпеки доцільно аналізувати взаємодію тієї чи тієї підсистеми з глобальними компонентами та елементами системи міжнародних відносин різних рівнів та напрямів: регіональноглобального, двостороннього з елементами різних рівнів, між складовими підсистеми.

На будь-яку підсистему міжнародних відносин впливають так звані центри сили (держава або союз держав). Цю проблему ґрунтовно висвітлено у працях відомих науковців Г.Моргентау, Дж.Кеннана, Г.Кіссінджера [5, 83].

Характерна риса сучасних міжнародних відносин – ліквідація біполярності. Багатополярність виникає на регіональному рівні, де поширюється завдяки зміцненню регіональних, трансрегіональних та локальних центрів сили. Взаємозв’язок політико-географічного положення держави та її геополітичного бачення особливо помітний зі змінами у світовій геополітичній ситуації. Будь-які значні геополітичні зміни, пов’язані з розпадом великих держав чи їх утворенням, супроводжуються двома відповідними процесами – інтеграцією та дезінтеграцією.

Ознака сучасного міжнародного порядку – суперечливість процесів на глобальному та регіональному рівнях. Якщо на глобальному рівні процеси визначаються поступовою гармонізацією інститутів, інтеграцією, роззброєнням, зростанням довіри, то на регіональному – дестабілізацією міжнародних відносин, дезінтеграцією, гонкою озброєнь. Країни, що прагнуть відігравати роль регіональних центрів сили, воліють змінити баланс сил на свою користь, дестабілізуючи міжнародні відносини та безпеку. Водночас великі держави намагаються зберегти статус-кво у третьому світі.

Щодо поняття «регіональний центр сили» (регіональна держава). Під регіональною державою, за визначенням Г.Широкова, розуміють здатність порівняно великої держави нав’язувати волю сусіднім, зазвичай, меншим країнам мирними, дипломатичними (політичними й економічними) методами. Тобто виникнення регіональної держави від самого початку передбачає значну нерівність (за економічним, демографічним та іншим потенціалом) [6, 56 – 57]. Взаємовідносини у систем і «велика держава – залежні країни» можуть визначатися не якоюсь всеосяжною угодою, а будуватися на неформальних засадах. Але ці домовленості, не утискаючи де-юре жодної країни, надають певних переваг провідній державі [6, 57]. До регіональних держав, на думку Г.Широкова, можна віднести Австралію, Індію, КНР, РФ.

Взаємозв’язок регіональної ідентичності та регіональної безпеки у працях представників британської соціологічної школи

Узагальнене бачення цього питання пропонує Б.Б’юзен у книзі «Народи, держави та жах. Порядок денний для студій, що вивчають проблеми міжнародної безпеки, які постали після завершення «холодної» війни» [7]. Він розглядає регіональний рівень як проміжний між державою і міжнародною системою загалом. В анархічній міжнародній системі регіональна система є сполучною ланкою між динамікою глобальної і локальної безпеки. Регіон варто розглядати як чітку систему географічно близьких держав, в яких відносини у галузі безпеки дуже тісні. Як аналітичний засіб, за допомогою якого можна було б позначити регіональні утворення, Б.Б’юзен започатковує термін «комплекс безпеки» (група держав, інтереси безпеки яких пов’язані настільки, що їхня національна безпека не може розглядатися окремо одна від одної) [7, 190]. Вплив географічного чинника на взаємини держав, їхні силові відносини, взаємозалежність суперництва й інтересів країн, як і приклади більш-менш багаторічної дружби (чи ворожнечі) з усталеними відносинами добросусідства, захисту, підтримки, підозрілості, страху, – все це маємо брати до уваги, аналізуючи комплекси безпеки.

На думку Б.Б’юзена, комплекс безпеки може існувати незалежно від визнання зацікавленими сторонами [7, 192]. Останні більшою чи меншою мірою усвідомлюють військові й політичні загрози, не обов’язково даючи при цьому повну оцінку параметрів безпеки.

Розуміння ситуації всередині комплексу регіональної безпеки, що досліджується, будується насамперед на поділі держав на «сильні» та «слабкі». Спектр «сильних» та «слабких» держав визначається за рівнем: соціополітичної єдності між громадянським суспільством та установами уряду, відповідності держави та нації, державності, стабільності внутрішнього порядку.

Один із вітчизняних науковців О.Бодрук вважає, що формування сучасних регіональних систем безпеки можливе тільки за:

• пристосування та постійної модернізації функцій наявних структур безпеки до нових викликів та загроз (спроби формування нових структур безпеки за умов існування оборонних союзів викличе протидію останніх, що може «поховати» саму ідею такого створення на початковому етапі);

• чіткого розподілу функцій між структурами, враховуючи їхні можливості, набутий досвід, специфіку діяльності та склад учасників (досвід НАТО, ОБСЄ, ЗЄС свідчить про певну спеціалізацію їхньої діяльності);

• визначення пріоритетів між структурними компонентами системи безпеки;

• встановлення та зміцнення взаємозв’язків між структурними компонентами регіональної безпеки, що давало б можливість координувати їхню діяльність або залучати до виконання того чи того завдання [8, 197].

Ефективність регіональних систем безпеки значною мірою залежатиме від закладених принципів. Так, принцип оборонної достатності дасть змогу визначати оптимальні параметри збройних сил, спроможних захистити інтереси всіх учасників.

Оскільки система регіональної безпеки охоплює держави з різним рівнем економічного розвитку, важливим є такий принцип системи безпеки, як надання однакових умов безпеки всім членам цієї системи. Одна з таких умов – збіг елементів системи безпеки (хоча б за основними параметрами).

Зникнення глобального протистояння привело до підвищення ролі регіональних та субрегіональних систем безпеки за подальшої автономізації та зростання значення внутрішньорегіонального розвитку, зміни цивілізаційної ідентичності низки регіонів. Тобто на регіональному рівні постала нагальна потреба у трансформації наявних структур безпеки і пристосування їхніх функцій та організаційних можливостей до сучасних вимог.

На думку автора, основою взаємозв’язку чинників регіональної безпеки та регіональної ідентичності є система, де конкретна регіональна ідентифікація зумовлює інституціональне, організаційне та інше оформлення комплексу заходів, спрямованих на гарантування регіональної безпеки. До інституціонального оформлення насамперед маємо віднести конституювання регіональних та субрегіональних інститутів з різним рівнем формалізації їхньої діяльності. Серед організаційних заходів привертає увагу проведення спільної (узгодженої, консолідованої) політики у межах конкретної регіонально-ідентичної спільноти у сфері забезпечення та гарантування системи безпеки.

Взаємозв’язок категорій «транснаціональна ідентичність» та «регіональна безпека»

Нині науковці дедалі більше приділяють уваги соціальним нормам, груповим цінностям, політичній свідомості та політичній культурі, використовуючи категорію ідентичності як найважливішого засобу для аналізу нових тенденцій розвитку глобальної політичної системи [9, 10]. Представник англійської школи Х.Булл в основу аналізу міжнародної системи поклав її бачення як цілісного суспільства, де панують єдині норми поведінки для її держав-членів [11, 185]. При цьому Х.Булл розмежовував міжнародну систему і міжнародне суспільство: «Система держав (чи міжнародна система) формується, коли дві і більше держави достатньо контактують між собою, щоб функціонувати як частка цілого... Співтовариство держав (міжнародне суспільство) виникає, коли група держав (утворюючи систему) усвідомлює деякі загальні інтереси і цілі, форму є суспільство з огляду на спільні правила і наявність спільних інститутів [12, 9 – 13]».

Транснаціональні ідентичності можуть формуватися і у межах суспільних груп, і між державами за наявності кількох чинників:

• спільна характеристика, що може слугувати основою для транснаціональної суспільної групи (етнічність, релігія, форма держави, політична чи економічна системи, відносний рівень розвитку);

• єдина позиція у ставленні до інших держав (чи суспільних груп), що є важливим елементом групової згуртованості і підкреслює різницю між тими, хто її поділяє, і тими, хто не поділяє;

• високий рівень позитивної взаємозалежності. Позитивність полягає в тому, що взаємозалежність має бути взаємовигідною, інакше – може призвести до конфлікту.

Зазначені чинники – передумови для формування спільної ідентичності. Однак за відсутності політичної свідомості вони її не формуватимуть.

Сутність регіональної безпеки крізь призму її взаємозв’язку з національною безпекою

Сутність регіональної безпеки та її зв’язок з національною розглядають залежно від визначення терміна «регіон». Перший підхід – глобальний. Згідно з ним, можна визначити чотири основні рівні безпеки:

• національна – передбачає захист основних інтересів конкретної держави;

• міжнародна – ґрунтується на взаємозв’язку безпеки однієї держави з безпекою інших (колективне використання збройних сил, міжнародні інститути і режими);

• регіональна – ґрунтується на необхідності забезпечення найефективніших систем безпеки в межах конкретних регіонів;

• глобальна – містить, окрім військової безпеки, захист громадянських прав, навколишнього середовища, економічного розвитку.

Регіональна безпека визначається тут як складова загальної безпеки, стан відносин між групою держав, за якого їм не загрожує небезпека (війна чи інший замах на суверенний та незалежний розвиток). Регіональна безпека – це система, елементи якої пов’язані між собою і вертикально (національна, регіональна, міжнародна безпека), і горизонтально (військова, політична, економічна, гуманітарна та ін. безпека) [13].

Другий підхід – локальний, відповідно до нього, наприклад, економічну безпеку розглядають у межах окремо взятої держави на різних рівнях: державному, регіональному, на рівні суб’єкта господарювання. Залежно від цього визначають завдання забезпечення безпеки [13].

Отже, основою взаємозв’язку понять «регіональна безпека» та «регіональна ідентичність» є система, де конкретна регіональна ідентифікація зумовлює інституціональне, організаційне та інше оформлення комплексу заходів, спрямованих на гарантування регіональної безпеки.

Україна бере активну участь у регіональних та колективних структурах безпеки, зокрема, співпрацює з системами колективної безпеки (НАТО, ОДКБ у сфері ППО), взаємодіє з державами Чорноморського регіону в межах регіональних організацій, що не є структурами безпеки, однак здійснюють взаємодію у сфері безпеки та підтримки стабільності в регіоні (ОДЕР–ГУАМ, ОЧЕС) чи функціонують у рамках програм НАТО (ПЗМ, БЛЕКСІФОР, «Чорноморська гармонія»), а також є активним учасником ОБСЄ.

Очікують, що тенденція до зміцнення співробітництва України з різними регіональними та колективними системами безпеки зберігатиметься і надалі. Серед найпріоритетніших нині зовнішньополітичних завдань – набуття Україною статусу регіонального лідера, зокрема її участь у регіональних структурах безпеки в зоні Чорноморського басейну. З цією метою автор пропонує:

• поглибити наукові дослідження категоріально-методологічного апарату, пов’язаного з регіональною безпекою та регіональною ідентичністю;

• розробити цілеспрямовану комплексну програму дослідження теоретичних засад нової регіональної політики України, спрямованої на формування нової зовнішньополітичної стратегії України в Чорноморському регіоні;

• розробити концепцію регіонального лідерства України, що вміщуватиме питання впливу участі нашої держави в регіональних системах безпеки на її національну безпеку;

• розвивати співпрацю з країнами Чорноморського регіону щодо розробки та втілення у життя заявлених ініціатив та проектів (ОЧЕС, БЛЕКСІФОР, ОДЕР–ГУАМ);

• запроваджувати спільно з країнами регіону нові форми співпраці у сфері політики, економіки, безпеки, врегулювання наявних конфліктів мирним шляхом, розв’язання проблем енергетичної безпеки.

Нині шукають нові підходи до регіональної політики. Україна має стати надійним та прогнозованим партнером у вирішенні нагальних зовнішньополітичних завдань в інтересах безпеки, стабільності та співробітництва. Наша держава як потенційний лідер регіону у взаємодії з рештою держав Причорномор’я має ініціювати створення нової моделі регіональної безпеки в зоні Чорноморського басейну за багаторівневою системою співробітництва. Передумови для цього є.