Особливості лірики

Фет виходив з визнання високого призначення поезії, протисвлаячи її реальній дійсності. В пейзажній ліриці поета панують життєствердні і оптимістичні мотиви. Фет писав про те, що бачив, зупиняючи увагу на простому і звичайному, передаючи радше власні враження від побаченого, тому природа і почуття у нього нерозривно пов’язані, знаходяться в гармонії. Характерний стан ліричного героя Фета — це стан естетичної захопленості. Читач по­ступово прилучається до його переживань, а згодом і сам ніби стає учасником художньої дії. Пристрасне ставлення до природи вводить героя Фета у світ краси, визначає його романтичне відчуження від земного буття.

Вірші про природу стали неперевершеними зразками пейзажної лірики, поет вміє не тільки побачити красу російської природи, а й передати її мінливість наповнити свої ліричні мініатюри глибоким філософським підтекстом: «Цей ось листок, що відсох і обірвався, // Золотом вічним горить в піснеспіві». Фет широко використовує яскраві деталі, конкретні прикмети пори року чи часу, які викликають певні асоціації, (таку техніку надалі використають Чехов і Бунін).

Колір і звук, зорові й слухові образи у вішах Фета доповнюють один одного, багатьом були незрозумілими такі визначення, як «дзвінкий сад», «румяна скромність», «таюча скрипка», «серце квітує», але таку єдність всіх людських почуттів проголосять своїм гаслом символісти.

Безмежну владу над героєм має й жіноча краса. Споглядання чарівного обличчя коханої жінки дарує йому не меншу естетичну насолоду, ніж нескінченне милування природою. На відміну від віршів про природу, вірші про кохання у нього позбавлені конкретності, вони привертають увагу насамперед глибиною передачі почуттів, найтонших порухів людської душі. Основний мотив інтимної лірики Фета – життєствердне почуття кохання, завжди світле і радісне. Одухотворена і людяна любов стає у нього осяйним святом. «Мовою кохання» говорять пахощі квітів, солов’їний спів, місячне сяйво, людина чує її, бо сама закохана: «Як не розквітнути всевидющому маю // При ріднім відблиску очей таких!» Але зустрічаються вірші, сповнені особливої ніжності та глибокого суму: «Сонця промінь межи хмар…», «Давні листи», «Ти відстраждала, я ж іще страждаю…». В них тема кохання пов’язана не тільки зі спогадами про неповторну втрату, а втілює всі тривоги і негаразди людського життя. Поет використовує символи згасання і смерті, заходу сонця, вечірньої зорі, чорної мли.

Романтична концепція життя у пізній ліриці Фета набуває остаточного худож­нього завершення. Кохання вмирає, а без нього світ людей стає чужим, ворожим і страшним. Героя Фета засмучує туга за іншим, духовним світом, і поет надає йому змоги жити в цьому світі. Певною мірою на поета мала вплив філософія Шопенгауера, який порівнював любовну пристрасть з «демоном». Не менший вплив в цьому відношенні мав і Соловйов, який вважав кохання трагічним протиріччям між «божественим» і «земним», тобто «духовним» і «тілесним». Поет створює символічний образ небесного світу. Взагалі, багатозначність, відсутність чіткої межі між прямим і переносним значеннями слів у ліриці поета роблять його одним з попередників символізму.

Поезію Фета відзначають музикальність, розмаїття ритмів і звуків. Митець використав усі ритмічні можливості силабо-тонічної системи, істотно удоскона­ливши її метричні форми. Це удосконалення здійснено завдяки дивовижній пого­дженості метра і поетичного синтаксису, бо у Фета майже кожна стопа має свій синтаксичний аналог. У синтаксисі поета з'являються ритмічно подовжені скла­ди, які створюють додатковий музичний ефект. Як результаті виникає особлива, фетівська музикальність, коли музична інтонація, народжена поетичним словом, набуває здатності жити поза ним, своїм окремим життям. Звідси і визначення стилю Фета як «наспівного стилю». Не дивно, що композитори Рахманінов, Чайковський, Римський-Корсаков знаходили у віршах поета велике джерело натхнення.