Особливості лірики ф.Тютчева

Тютчев продовжував традиції філософської поезії, пред­ставниками якої в російській літературі були В. Жуковсь­кий, Є. Баратинський, О. Пушкін. Він створював вірші, в яких домінувала думка, хоч вона й була тісно поєднана з почуттям. Водночас поет, як справедливо відзначають дос­лідники, не був прихильником якоїсь однієї філософської системи. Його творчий шлях можна охарактеризувати з допомогою влучного вислову В. Жуковського: "Життя і поезія — одне". До останнього дня життєві радості, нега­разди і драми знаходили відображення у його творах.

Філософські мініатюри Тютчева мають всеосяжний, космічний зміст, вони здатні на тривалий час прикути до себе читацьку думку, ставши «еталоном» філософської поезії. Тютчев навчає нас розуміти світ і самих себе, виховує відчуття безмежності всесвіту і любов до природи.

У поезії Тютчева важко виокремити філософську та пейзажну лірику, не­зважаючи на те, що він писав і суто пейзажні вірші. Дос­лідники часто називають його поезії натурфілософськи­ми, тому що в них пейзажі одухотворені, а людське і природне начала тісно поєднані. Про це свідчать, наприк­лад, такі його шедеври, як "Весняна гроза", "Літній вечір", "Осінній вечір", "Сон на морі", "Тіні сизії...", "Не те, що ви гадаєте, природа..." та ін.

Поет зображує напружений, пристрасний і суперечливий внутрішній світ людини. Його ліричний герой водночас тяжіє і до смирення, і до бунту, і до віри, і до сумніву. Це істота слабка, жалюгідна, але водночас прекрасна і нездоланна. Популярна у романтиків тема трагічної самотності людської душі у навколишньо­му світі знайшла в ліриці поета нове вираження. "Душа моя — Елізіум тіней", — заявляв він, не знаходячи нічо­го спільного між світом душі, яка не знає меж і кор­донів, та буденним навколишнім життям. «Не плоть, а дух розтлився в наші дні», - так визначає поет стан сучасного йому цивілізованого людства. Завершувач російського романтизму, Тютчев уже виходить за його рамки. Вла­стиве поету відчуття катастрофічності буття, яке змушує його шукати порятунку у сфері ідеального і навіть мріяти про перетворення життя, робить його творчість провіщенням художніх течій межі XIX—XX ст., передусім символізму.

Інтимна лірика Тютчева має трагічну забарвленість. Це можна пояснити максималізмом почуттів та індивідуалізмом ліричного героя. Людина, на його думку «вбивчо любить». Тому справжнє кохання можливо тільки при умові самозречення, відмови від власної особистості, таку роль відіграє в його ліриці жінка, яка свідомо жертвую собою, віддаючи «усю себе» коханому.

Сам Тютчев не вельми високо цінував власний доробок, будучи скромною і вимогливою до себе людиною. Чотири сотні віршів дають змогу простежити становлення його світогляду, ознайомитися з найвизначнішими подіями життя. Поезія Тютчева тяжіє до силабо-тонічної системи віршу­вання, а в її межах — до двоскладових розмірів і особливо до ямбу, Із 230 його віршів приблизно 125 написано чоти­ристопним ямбом і понад 40 — п'ятистопним.

Філософська лірика

"Silentium!" (1830) Тютчева належить до шедеврів його філософської лірики. У перекладі з латини ця назва озна­чає: "Мовчання!" Поет порушує у вірші проблему, до якої вже зверталися його попередники-романтики, зокрема В. Жу­ковський: чи все підвладне мовному оформленню і виражен­ню, чи, може, є речі, які залишаються невисловленими?

У вірші відчувається співчуття автора до людини, яка приречена на внутрішню самотність і нерозуміння. Він закликає дослухатись себе, адже «в душевній глибині» можна вловити найглибші істинні смисли серед протиріч життя.

У назві перекладу тютчевського вірша, здійсненому М. Вороним, немає окличного знаку. Можливо, цим са­мим він хотів підкреслити власне бачення трагізму ситу­ації, який в оригіналі досить відчутний.

Мовчи, заховуй од життя

І мрії, і свої чуття!

Нехай в безодні глибини

І сходять, і зайдуть вони,

Мов зорі ясні уночі:

Любуйся ними і мовчи.

Як серцю висловить себе?

Чи зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слова він,

Бо думка висловлена — тлін.

Джерел душі не рви вночі:

Живися ними і мовчи.

В собі самому жить умій!

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівливих дум;

Заглушить їх буденний шум,

І зникнуть, в сяйві дня мручи, —

Ти слухай спів їх і мовчи,

У поетичному перекладі М. Вороного тютчевський афоризм "Мысль изреченная есть ложь" набуває трохи інших відтінків: "Бо думка вис­ловлена — тлін..." Перекладач зберігає значення і місце у структурі вірша чотирикратного повтору "мовчи", інто­наційну та смислову завершеність двовіршів, з яких скла­даються строфи, особливості ритмомелодики оригіналу.

Російський літерату­рознавець Д. Овсянико-Куликовський у праці "До пси­хології розуміння" писав: "Тютчев, як і ми з вами, усві­домлює, що взаємне розуміння є ілюзією. Але усвідом­лення цього ніскільки не заважає ні поетові, ні нам пе­ребувати під владою цієї ілюзії, зберігати її, користува­тися її послугами". Дослідник вбачає в цій ситуації особ­ливу принадність: якщо б душі людські розкрилися для взаємного проникнення, жити на світі було б нецікаво.