Лекція11 Два напрямки в російській поезії середини ХІХ ст.

Російська поезія ХІХ ст. відзначена трьома злетами. Перший, на початку століття, пов'язаний з ім'ям Пушкіна, другий припадає на 60-ті роки ХІХ ст., третій –– на межу ХІХ-ХХ ст., коли розпочав творчу діяльність Олександр Блок.

Ще в 40-і роки в російській поезії відбуваються принципово важливі явища: формується творчість Некрасова, починає свою літературну діяльність Фет. Про поезію починають писати критики Чернишевський, Добролюбов, Дружинін, Боткін. В 1856 році виходить збірка віршів Некрасова, а слідом - Фета, Огарьова, Полянського. В «Сучаснику» друкується ряд статей, присвячених поетичним явищам епохи, зокрема, «Російські другорядні поети» Некрасова. Якісно змінюється і сам характер поезії, відновлюється увага, наприклад, до лірики Ф. Тютчева. Так в поезії середини ХІХ ст. окреслюються два напрямки: демократичний і так зване «чисте мистецтво», епіцентрами двох таборів стають М. Некрасов і О. Фет.

В межах некрасівського напрямку знаходимо оспівування народного життя, зявляється й новий герой – людина високого громадянського обов’язку. Його представники звертались до злободенних суспільно-політичих проблем, прагнули надати поезії прямого агітаційного звучання, в центрі їхньої уваги була сучасна людина з її потребами і розчаруваннями. Вони швидко давали віднук на суспільні явища, брали активну участь у літературній боротьбі епохи, широко використовували сатиричні жанри. Для їх творів характерні викривальні тенденції, критичний характер. Основними темами були страждання селян та міської бідноти, поети некрасівської школи стверджували пророцьку місію поета. Громадянська поезія будує своєрідний свій світ думок і почуттів нової людини, що позначається і на інтимній ліриці, де стосунки між чоловіком і жінкою набувають нового характеру. Найвідоміші представники некрасівського напрямку – М.Нєкрасов, М.Добролюбов, М.Чернишевський, М.Салтиков-Щедрін, В.Курочкін, Д.Мінаєв. Свої віші вони друкували в журналі «Іскра», сатиричному додатку до «Соврємєнніка» «Свистку».

Поетами «чистого мистецтва» були А.Фет, А.Майков, О.Толстой, Ф.Тютчев, Л.Мей, Я.Полонський. Поети заглиблювались у світ філософських і психологічних проблем, зосереджували увагу на особистих переживаннях людини, не торкаючись в своїй творчості суспільних проблем, стверджували самоцінність мистецтва, зверталить до так званих вічних тем, відчували зв'язок природи з душевним станом людини. Їх твори мали сповідальних характер, характеризувались посиленим інтересом до художньої форми, пошуків нових засобів виразності, використанням вишуканої лексики, особливою ритмікою та мелодійністю поезій. Демократичні читачі, які намагались в літературі знайти відповіді на актуальні питання епохи, не сприймали їхньої поезії.

Витоки концепції "чистого мистецтва"

Ознаки устремлінь до "чистого мистецтва" можна віднайти у різних країнах, починаючи з глибокої давни­ни. Платон писав, що "Краса є вічна і незмінна ідея". І. Кант підкрес­лював: "Краса є те, що безпосередньо у всіх одною фор­мою викликає незацікавлену насолоду". Ще древні розу­міли, що формальна краса — цілковита марність з по­гляду утилітарного підходу, але вона високо цінується, бо задовольняє душу.

В естетиці XIX ст. набули поширення ідеї І. Канта про незацікавленість "суджень смаку" (естетичних пережи­вань). Романтики відстоювали думку про свободу натх­нення. Наприклад, для О. Пушкіна було принципово важ­ливим наголосити на незалежності поета від натовпу, він стверджує, що поет народжений для натхнення, "солод­ких звуків і молитв". Саме в епоху романтизму з'являєть­ся і сам термін — "мистецтво задля мистецтва". Одним із перших його почав уживати Т. Готьє, який заявив, що він чужий політичним пристрастям і пише вірші, щоб мати заняття для дозвілля, стверджував, що його вправи у віршуванні служать Красі. Остаточно концепція «мистецтво заради мистецтва» була ним сформульована у передмові до роману «Мадемуазель де Мосьє» (1835), де Готьє чітко протиставив красу і практичну користь. Прекрасне ним тлумачилось як антипод корисного. «Прекрасним є тільки те, що нічому не служить», - писав він.

У Росії середини XIX ст. посилення тенденцій розвит­ку "чистого мистецтва" пояснюється намаганнями його захисників протистояти популярності революційно-демок­ратичного руху та "утилітарним" підходам до розуміння природи мистецтва.

В українській поезії особливий інтерес до "чистого мистецтва" виявляв М. Вороний. Він перекладав україн­ською мовою А. Фета, Ф. Тютчева, Я. Полонського. Його перу належить своєрідний поетичний маніфест, спрямо­ваний на захист "мистецтва задля мистецтва" — "Пісень давайте нам, поети".

Поезією школи "чистого мистецтва" цікавилися ро­сійські поети-символісти: В. Соловйов, В. Брюсов та ін. Особливо приваблювала їх творчість Ф. Тютчева і А. Фета, яка була своєрідною епохою в російській ліриці XIX ст.

Ф.Тютчев — пізній романтик. Натурфілософська лірика поета, космізм образів природи. Трагічна забарвленість теми кохання.

Федір Тютчев (1803-1873)

Федір Іванович Тютчев увійшов в історію світової літе­ратури як поет-філософ, тонкий лірик. В його поезіях багато болючих роздумів і протиріч, що мають витоками протиріччя суспільного життя, спостерігачем яких був Тютчев. "У поезії Тютчева, — писав В. Брюсов, — вірш досяг тієї витонченості, тієї "ефірної висоти", яка до нього не була відома. Поряд із Пушкіним, творцем справді кла­сичної поезії, Тютчев стоїть як родоначальник поезії натяків".

Мистецька доля Тютчева незвичайна: це доля останнього російського романтика, який творив у добу реалізму і все ж таки зберіг вірність заповітам романтичного мистецтва. Романтизм Тютчева виявляється передусім у розумінні й зображенні приро­ди.

Творчо засвоївши філософсько-естетичні ідеї німецьких романтиків, учення Шеллінга про єдину «світову душу», поет був певен, що ця душа знаходить своє втілення як у природі, так і у внутрішньому житті людини.