4.1. Литовсько-руська держава

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі-України напрямі: вона була ослаблена золотоордипським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; поси­лилися агресивні сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Гали­чина. Протягом 1370—1387 рр. Галичиною володіла вже Угорщи­на, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина та Холмщина остаточно були приєднані до Польщі. Молдавське князівство захопило Буко­вину, а Угорщина — Закарпаття.

Утвердження Литви на українських землях

Ослабленням Русі-У країни скористалося й Литовське князів­ство. Оточене непрохідними для кінноти лісами й болотами, воно було недосяжне для монголо-татарських орд. У запеклій боротьбі з німецькими хрестоносцями, які насувалися з півночі, розрізнені язичницькі литовські племена об’єднались у сильну державу під керівництвом князя Міндовга. Влсе в першій пол. XIV ст. литовці захопили половину Білорусі. У 30-х роках XIV ст. вони почали за­войовувати українські землі: Дорогичипську, Берестейську, Туро- во-Пинську, Прип’ятську. У 1340 р. литовський князь Любарт- Дмитро стає галицько-волинським князем, але в 1349 р. втрачає Га­личину, залишаючи за собою лише Волинь.

У 50-х роках XIV ст. з ослабленням Золотої Орди розпочався наступ Литви на Подніпров’я. Його очолив старший брат Любарта- Дмитра великий князь литовський Ольгерд Гедимінович (1345— 1377), який рішуче проголосив, що «вся Русьпросто повинна нале­жати литовцям». У 1355—1356 рр. він захопив Чернігово-Сівср-

щину, а в 1362 р., розгромивши за допомогою українців на р. Сині Води (нинір. Синюха, ліва притока Південного Бугу, на території Кіровоградщини) монголо-татарське військо, остаточно приєднав до Литовської держави Київщину, Поділля і Переяславщину. У 1377 р., після тривалої боротьби Ольгерда з 1 Іольщею, до Литви уві йшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Підпоряд кувавши собі приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держа­ви та резиденцією великих князів було місто Вільнюс (Вільно).

В історіографи склалися різні погляди на характер литовської експансії, природу та сутність самої держави. Зокрема, радянська історична школа, виходячи головним чином із російських націо­нальних інтересів, розглядала литовську присутність на україн­ських земляхяк прояв «колоніальногозагарбання» та «націонали ного поневолення». Значна ж більшість тих українських істори ків — як давніших, так і сучасних, — які обстоювали й обстоюють національні інтереси українського народу, трактує литовців як виз волителів колишніх українських князівств з-під Золотої Орди, що набагато, порівняно з Московським князівством, скорої ило монго ло-татарсысе іго па пантих землях.

Утвердження литовського правлінні! па теренах ослабленої Русі України відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі, діючи за принципом «захоплюючи, звільняємо» (українські землі від зо- лотоордипців), виявляли незмінну повагу до тутешніх звичаї в, про голошуючи: «Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо». Пре- буваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і куль­турного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, реліїії, побуту, писемності. Руська (українська йбілоруська) мова стала державною у Литовському князі встві, нею велося все діловод­ство, писали літературні твори. В основі Литовських статуті в (1529, 1566,1588 рр.) — кодексі в середньовічного права Великого князів­ства Литовського, як засвідчує історико-правова наука, лежали зви чаєві і писані норми українського права, тобто «Руської правди» та звичаєвого права, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі. Православна церква у Литовській держа­ві також зберігала міцні позиції, зокрема, великий князь Ольгерд та 10 з 12 його синів були православними. Самі українські землі спершу перебували у становищі удільних князівств, очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Укра­їнська знать, зберігаючи свої володіння, отримувала право обіймати найвищі адміністративні посади і тому відчувала себе співгоспода-

рему Литовській державі. Офіційний титул литовського князя роз­починався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Тому й державу ряд істориків визначають як Литовсько-Руську.

Велике князівство Литовське, складаючись на 90 % і і україн­ських та білоруських земель, певною мірою нагадувало Київську Русь. Майже до кін. XIV с/г. воно було своєрідною федерацією на­півнезалежних земель, рівноправними суб’єктами якої виступали Київщина, Чернігово Сіверіцина, Волинь та Поділля.

Правда, руська династія Рюриковичів поступилася литовським .Гедиміновичам: київським і чернггово-сіверським удільними кня­зями стали сини Ольгерда Володимир і Дмитро-Корибут; на Волині княжив молодший брат великого князя Любарт, а після нього — Любартів сип Федір; на Поділлі правили племінники Ольгерда— князі Коріатовичі.

Проте за одне-два покоління за виглядом, мовою та поведінкою литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв України і Білорусі, що вже нагадували своїх попередників — Рю- риковичін. Вони розглядали свої на воювання, власне, як місію «зби­рання земель Русі» и користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у зма­ганнях за київську спадщину. Саме тому М. Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія

Крсвська унія та її наслідки

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади при­йшов його молодший син Ягаило (1377—1392). Із самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим кня­зівством Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі, ви­кликаною в значній мі рі порушенням ним принципу родового стар­шинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснажен­ням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посиленням агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він погодився на пропози­цію Польщі, яка мріяла про українські, та білоруські землі, захопле­ні Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, уішо. Крев- ська унія передбачала: 1) об’єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла; 2) обрання польським королем Ягаила, який прийняв ім’я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.

<• Ч 2001

81

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зов­нішньою заі розою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби лік відувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об’єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні, відразу ж ви кликала сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох сто літь після укладення Кревської унії зберігалася державна окре мшшість Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного волода­ря, залишалися двома самостійними політичними організмами.

З самого початку л ит овська и українська опозиція полякам зг^ р тувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Ягайла князя Вітоїті (1392— 1430), котрий у 1392 р. (Островська угода) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. У той же час, ішмагаючисьзміцпити внут рішіїьонолітнчпу єдність всередині країни, Вітовт рішуче проводив курс на її централізацію, обмежуючи тим самим автономію украш ських земель. Протягом 1392 — 1394 рр. він силоюзброїзмістив гих князів, що перестали йому коритися і ліквідував па території Укра­їни Волинське, Нош ород Сіверське, КиївськетаІІодільськеудільні князівства, перетво])ивши їх на провінції Литви. Ними стали пра­вити не вічнобуп пвливі удільні князі, а великокнязівські паміспи ки, переважно з бояр, щобеззаперечноздійсшовали волю великого князя.

Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блискучої пе­ремоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдськш битві 1410 р., де поряд із литовськими, білоруськими та польськими вшськами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонської о ордену на слов’янські землі було покладено край. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, фактично запере­чуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Вели кого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Ра­зом з тим визнавалася політична зверхність польською короля, з яким мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський пре стол після смерті Вітовга. Валошвим пололсенням унії булозрівнян ня у правах і привілеях польської і литовської шляхти католиць­кого віросповідання. На православну шляхту це положення не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управлінні. Така нерівноправність вела до розколу між православ ними і католиками на українських землях.

Боротьба за збереження автономії українських земель

У 1430 р. після смерті Вітовта великим князем литовським став молодший брат Ягайла — Свидригайло, підтриманий частиною л її і овських магнатів та українським боярством. Почалася запекла <-утичка між прихильниками литовсько- польської у ні і та її прої ив тіками. У цьому конфлікті і-тйакт ивпіше проти Польщі виступа ш українці. Однак бездарність Свидригайла, його нерішучість і невизначепіс гь дозволили перемогти полякам та їх литовським однодумцям. Щоб утихомирити країну, православну знать було зрівняно в майнових і особистих правах із католицькою. У 1432 р. Свидригайло в і ратив великокнязі вський престол на користь молод шого бра га Вітовта — Сигізмунда (Жигмоіггп) Кеіїстутопича, а в 1435 р. остаточно був розгромлений новим правителем у битві під Вількомиром. За під гримку своєї кандидатури Сигізмунд уступив Польщі Поділля й території на волинському пограниччі. Одночас­но він визнав зверхність польського короля Ягайла, до якого мало відійти Литовське князівство після його смерті.

Проте прихильники Свидригайла не змирилися з йоі о поразкою. У 1440 р. вони вбили князя Сигізмунда, надіючись, що їх покрови тель знову посяде великокнязівський престол. Але прорахували ся, бо наступником став 13 річний сип Ягайла Казимир. У 1445р., після загибелі польського короля Владислава ЇП — с гаршого брата Казимира, останнього було обрано новим королем. Одночасно він залишився і великим князем литовським. Отже, відносини між Польщею і Литвою встановилися на основі персона дьпої унії і збері­галися до сер. XVI ст.

Почуваючись у перші роки свого князювання невпевнено, Ка­зимир, щоб заручитися підтримкою шляхти та магнатів, видів у 1447 р. загально земський привілей, який передбачав розширення феодальних прав і привілеїв: гарантував особисту недоторканність, звільняв від ряду державних повинностей, надавав право вотчин ного суду, заборонив переходи селян з одного мастку в інший. Вод­ночас він поновив удільні князівства на українських землях: Київ ське, що охоплювало також Переяславщину, де правителем став син зміщеного Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича Олелько (1441—1454), а після смерті останнього — його син Семен О/іелькович (1455—1471), та Волинське, що поширювалося і на Східне Поділля, начолізі Свидригайлом (1445—1452). У 1458 р. було створено незалежну Київську митрополію. Тим самим в Україні фактично відновлювалася ситуація кін. XIV ст., коли на значній її території відродилася державність на засадах васального суверені тсту. Проте таке становище тривало недовго, і зі зміцненням по

зицій Казимира українські удільні князівства були остаточно лік­відовані й перетворені на звичайні провінції.

Скасування автономного статусу українських земель виклика­ло невдоволення та опір серед місцевої еліти. У1481 р. була органі­зована князівська змова, в якій взяли участь князі Іван Гольшан- ський, Михайло Олелькович і Федір Більський. Змовники мали намір захопити великокнязівським нрес/гол і передати його Михай­лові Олельковичу, братові останнього київського князя, а в разі не­вдачі перейти під зверхність Московського князівства. Однак змо­ву було викрито, керївникі в — Миха й па Олельковича та Івана Гол ь- шанського — страчено, і лише Більському вдалося втекти до Моск­ви. Також зазнало поразки повстання 1507—1508 рр. на чолі з кня­зем Михайлом Глипеьким, якому, незважаючи на підтримку знач­ної частини української та білоруської шляхти, не вдалося відно­вити незалежну українську державу на українських землях, що входили до складу Литви. Після невдачі він перейшов на службу до московського князя. (Ряд сучасних істориків оцінюють М.Глин ського лише як талановитого авантюриста, якому вдалося пере творити епиод придворної боротьби на подію східноєвропейського масштабу.)

Отже, українці, які більше двох отоліті, перебували у складі Великого князівства Литовського, мали відносно сприятливі умо­ви для свого розвитку. У той же час, починаюч и з прийняття Корей­ської уші, їхні права поступово обмежуються. Насамперед істотно змінюється становище православної знаті. Якщо в перші десяти­ліття після приг дпанпн до Литви українці і білоруси домінували у суспільно-політичному житті, то тепер— відтісняються на другий план, поступаючись представникам католицького віросповідання. Активнішою стає також політика великих князів, спрямована на ліквідацію залишків автономії українських земель у складі Вели­кого князівства Литовського.