13.3. Трагедія соціалістичної модернізації

У сер. 1920-х років, просуваючись рейками непу, економіка України завдяки величезній енергії та працьовитості народу набли­жалася до показників 1913 р. Відбудова зруйнованого в роки Пер­шої світової війни та революції господарства в основному заверши­лася. Проте Україна, як і раніше, була переважно аграрним краєм з низьким рівнем агрокультури. Більша частина її населення була зайнята ручною працею, у містах зростало безробіття, села зали­шалися перенаселеними. За роки непу економічно зміцніла значна частина українського селянства, яка вороже ставилася до більшови­цького режиму. Лідерам партії і держави таке становище видава­лося загрозливим. Зріла ідея необхідності радикальних змін для порятунку і поглиблення «соціалістичних завоювань». Переконані в тому, що неп є вимушеним відступом, викликаним тимчасовими обставинами, більшовики прагнули повернути суспільство назад, до політики воєнного комунізму, в умовах якого вони почувалися впевнено.

Індустріалізація

У партії розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи «будівництва соціалізму». По суті, вона служила прикриттям зав­зятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, яка тривала між керівниками більшовицької партії після смерті Леніна. На кін. 1920-х років Й.Сталін, генеральний секретар ЦК ВКП(б), та його прибічники перемогли. З того часу будь-яку думку, що не збігалася з їхньою, оголошували помилковою, опозиційною і антипартійною. Стал іністи стали ініціаторами демонтажу нової економічної політи­ки як такої, що, на їх думку, вичерпала себе. Вони почали втілюва­ти в життя ідею « побудови соціалізму в одній окремо взятій країні». Це насамперед передбачало перетворення СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — у передову індустріальну державу.

Проект всеосяжних корінних економічних перетворень розро­били в 1928 р. Було обрано стратегію прискореного розвитку важ­кої промисловості, основними етапами якого стали п’ятирічки. Першу п’ятирічку 1928—1933 рр., зі слів Й.Сталіна, було виконано за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п’ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний, а з окремих видів про­дукції, особливо легкої, харчової! хімічної промисловості, затвер­дженого обсягу виробництва в довоєнний час взагалі не було досяг­нуто.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, викорис­тання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політич­них в’язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої тор­гівлі та ін.

На відміну від розвинених країн світу, у СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежу­валося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об’єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основно­му зброї та засобів виробництва. Фінансові засоби для цього черпа­лися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі.

Вже перший п’ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї не­прийнятним. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні при­скореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечу­вали паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд крб.,

призначених згідно з планом першої п’ятирічки на народне госпо­дарство, Україні припадало 11,3 млрд крб., тобто 18,3 %, що мен­ше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призна­чалося 68 %, що набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2млрд крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд крб. Найгіршим було те, що з суми

1,2 млрд крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький район

(6,5 млн населення), отже — для задоволення потреб Росії у вугіллі і металі. На решту території України (22,5 млн чол.) припадало лише 22 % асигнувань на нове промислове будівництво.

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти в старому напрямі, що сформувався ще в царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробле- ним металом і важким прокатом. Наступні п’ятирічки не внесли сут­тєвих змін — у другій п’ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7 % від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки —

14,5 %. Частка ж Росії зросла до 71 %. Така ситуація змусила вчено- го-економістаМ.Волобуєва заявити, що революція в економіці нічо­го не змінила — Україна залишилася колонією Росії. Однак голос М.Волобуєва та інших вчених-економістів на захист суверенних прав України в умовах утвердження тоталітарного режиму був голосом волаючого в пустелі. Україна у 1930-ті та наступні роки була оста­точно позбавлена навіть залишків національної економіки.

Водночас слід зазначити також, що будівництво тисяч нових за­водів протягом десятиліття вивело У країну на рівень великих інду­стріальних країн Європи, що її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. У той час з’явилися такі велетенські підприємства, як «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дні- проГЕС», Харківський тракторний завод та ін.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здій­снити величезні економічні перетворення за такий короткий пері­од. Для цього конче необхідною була масова активність усіх, енту­зіазм мільйонів при мінімальному матеріальному стимулюванні, гострому дефіциті товарів народного споживання, продуктів хар­чування, послуг (значних обсягів також набирала примусова пра­ця в’язнів, передусім політичних).

Щоб збудити ентузіазм, використовували різноманітні методи. Головним із них було впровадження масового змагання. За вико­нання плану почали змагатися окремі бригади, заводи, міста і навіть республіки. Це в значній мірі підвищувало продуктивність праці. Багато трудівників по праву пишалося своїми здобутками. Проте невдовзі економічна ефективність змагання почала падати, зроста­ли тільки «паперові» показники.

Колективізація сільського господарства

Одним із основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих дер­жавою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпе­чувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, ставала важливою складовою формування тоталітарної системи.

Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927—1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове ви­лучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсова­ної колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 р., названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити ко­лективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я.Яковлєвим (Епштейном), встановила терміни суцільної колекти­візації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січ­ня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з низкою влас­них ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси ки­нуто гасло « шалених темпів колективізації». 24 лютого 1930 р. ге­неральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, у якій ставилося завдан­ня: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.». Таким чином, україн­ські партійні вожді скоротили терміни колективізації на 1—1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмов­лятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Адже усу­спільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худо­бу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом гру­бого насильства. Селяни, що не вступали до колгоспу, прирівню­валися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація мли­нів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо.

Особливо активним був наступ проти заможних селян — т. зв. куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував най­ману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму

господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочат­ку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада вдалася до політики відкритого терору: се­ляни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрі­лу або ув’язненню, заможніші — виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під «розкуркулен- ня» потрапляли не лише заможні господарства, ай ті, що не хотіли йти в колгоспи. Кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Якщо в 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні станови­ла 71,5 тис., то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 мли осіб. Близько 850 тис. з них як «спецпоселенців» чи, радше сказати, крі­паків, заслали на Північ і Сибір, де вони масово вмирали або жили і працювали в нелюдських умовах. Значною мірою на кістках укра­їнців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима.

«Ліквідація куркульства як класу» мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колекти­візації. У 1928—1932 рр. в Україні було винищено майже полови­ну поголів’я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліт­тя. У багатьох випадках доходило до відкритих селянських про­тестів, які нерідко переростали в збройні повстання, що охоплюва­ли цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тис. чол. На їх придушення було кинуто регулярні війська, в т. ч. й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація.

Події набували загрозливих масштабів. На поч. березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів», де засуджувалися «перегини» в колгоспному будів­ництві. Головну відповідальність за «викривлення партлінії» Ста­лін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, провина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказів­ки. Почався масовий вихід селян з колгоспів, насамперед в Україні, де їхня кількість становила понад 50 % . Але такий перебіг подій не міг влаштувати більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті до кін. 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівної площі.

Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Залякав­ши репресивними заходами, їх, по суті, перетворили на людей «дру­гого сорту». Всі ці дії партійно-державних органів були спрямовані на те, щоб перетворити селянство на основне джерело фінансування нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування була потрібна валюта. Отри­мати її можна було тільки експортуючи сировину, насамперед зер­но, ціни на яке на міжнародному ринку різко знизились. Проте ке­рівництво СРСР не бажало рахуватися із зовнішньоторговельною кон’юнктурою і, відповідно, уповільнювати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зниження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то 1931 р. зерна заготовили значно менше—695 млн ц, а на зовнішній ринок вивезли 51,8 млн ц. У багатьох колгоспів було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У ряді районів Украї­ни селяни голодували. Окремі колгоспи навіть розпались.

Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років. Проте таке становище не влаштовувало кремлів­ське керівництво, яке прагнуло збі льшення експорту зернових. Вва­жаючи, що причини низької врожайності полягають у небажанні селян без вагань підтримувати утопічну ідею «побудови соціалізму в країні», воно вирішило їм помститися.

Голодомор 1932—1933 років

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932—1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція повинна була зруйнувати не­залежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. «Голод запланувала Москва для знищення українського се­лянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями», — писав американський професор Р.Конквест.

Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українсько­му селі мали місце всі елементи політики геноциду. Такого виснов­ку дотримуються й члени Міжнародної комісії з розслідування го­лоду в Україні (до її складу входили провідні юристи світу), яка пра­цювала в 1988—1990 рр. На сьогодні це також офіційно визнали Сполучені Штати Америки, Канада, Данія, Аргентина. Низка пар­

ламентів світу, зокрема прибалтійських країн, готують таке ви­знання. Через сімдесят років після української національної траге­дії свій громадянський обов’язок перед пам’яттю мільйонів людей виконала й Верховна Рада України: 14 травня 2003 р. вона визнала голодомор 1932—1933 рр. геноцидом українського народу.

Головною причиною голодомору 1932—1933рр. була цілеспрямо­вана злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Й.Сталін визнавав, що загальний врожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, втомучислі йзер- но, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який немож­ливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жор­стоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво Укра­їнської СРР, зокрема генсек КП(б)У С. Косіор, голова Всеукраїнсько­го центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) Г. Петровський, го­лова Раднаркому України В.Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату Й.Сталіна, фактично став­ши слухняним знаряддям у його руках.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили напоч. 1933 р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини — 1 тис., щохви­лини — 17... Залишившись без хліба, селяни їли мишей, пацюків та горобців, кісткове борошно і кору дерев. Мали місце численні ви­падки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіска­ції збіжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вими­рали цілі села. За вказівкою Молотова, московського емісара, який керував хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. Всеросійський централь­ний виконавчий комітет (ВЦВК) і Рада народних комісарів (РНК) СРСР ухвалили постанову «Про охорону соціалістичної власності», за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася « вища міра соці­алістичного захисту»— розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфі" кувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жме­ню зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цей закон «законом про п’ять колосків».

Намагаючись врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, все ж пробивалися туди в надії купити хліба. Однак сільським жителям продавати хліб забо­ронялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там про­сто на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Киє­ві, інших містах померлих від голоду кожного ранку збирали і ви­возили до братських могил.

Аби позбавити селян можливості дістати щось для прохарчуван­ня, їм не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Поль­щею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло голодомору. «Була весна 1933 року, — згадує один із очевидців, — білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі вес­няні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. У той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!»

Траплялися випадки, коли діти помирали прямо на шкільних уроках. Дослідник Іван Шульга у восьмому числі журналу «Київ» за 1993р. наводить спогад жителя Поділля К. Терещенка про один з таких сумних випадків: «Із наближенням весни до школи прихо­дило все менше, і менше дітей. Під час переклички почали частіше чутися голоси: «Помер. Прийма Іван, Пустильник Петро, Лавре- га Сашко, Слинько Меланія...» Із ЗО учнів у групі в кінці травня залишилося 10—12 дітей. На парті попереду мене сиділа Марій­ка. На уроці української мови вона нараз стрепенулася, видушила із грудей незрозумілий звук, схилилася на парту і померла. Учи тел ька Параска Григорівна заплакала, схопилася за голову і вибі­гла із класу».

Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. « Хто не мав іншого рятунку, — згадує тернополянка Раї- са Дзюбіна (Опікало), яка під час голодомору проживала у селі Со­снова Переяслав-Хмельницького району теперішньої Київської об­ласті, — виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе». Лише у Вінниці, згідно з офіційними дани­ми, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той же час в інших дев’яти населених пунктах знай­дено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?!

Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили ПООДИНЦІ і групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст залізничних станцій, просили милостиню, здійснювали дрібні кра­діжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція за­тримала 307, а в липні— 1340 голодних безпритульних дітей. Таке ж становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і ма­лих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 р. на тій же станції Козятин знайдено 15 по­мерлих дітей. «Як установлено лікарем, — зазначено в акті, — їх смерть наступила від голоду».

Допомогу голодуючим намагалися надати українці Галичини. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про голодомор, дивилися на це крізь паль­ці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріля­ли в українців, які намагалися підхопити ті плоти.

Загалом, за різними підрахунками, від голодомору 1932— 1933 рр. в Україні загинуло до 9 млн чол. Особливо болісно лихо відбилося на дітях: у багатьох сіл після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Цим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався той про­шарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Трагедію українського села И. Сталін та його оточєнеія сприй­мали як чергову перемогу комуністичної ідеї. Так, один із соратни­ків «вождя народів» МендельХатаєвич, обраний наприкінці 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК КП(б)У, з гордістю заяв­ляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну».

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію україн­ського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організова­ністю з боку влади та своїми наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Демографічна катастрофа по­сіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, незво- ротно вплинула на генофонд нації. (Згідно з Указом. Президента України, починаючи з 2000р. в четверту суботу листопада у нашій державі щорічно відзначається День пам’яті жертв голодомору * політичних репресій.)

Масові репресії

Мордуючи селянство голодомором, комуністичний режим ні на мить не забував і про інтелігенцію, яка очолювала процеси україні- зації, стимулювала національну самосвідомість українського на­роду, а відповідно й прагнення реального суверенітету. Цілеспря­мована боротьба проти української національної інтелігенції, на­самперед тієї частини, яка брала активну участь у націонал ьно-виз- вольних змаганнях 1917—1921 рр. та українізації, видатних діячів науки й культури, розпочалася вже наприкін. 1920-х років. Її пер­шими наслідками стали викриття згадуваного вже «національного ухилу» вКП(б)У, розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Всеукраїнського боротьбистськогоцен­тру», «Троцькістсько-націоналістичного блоку» та ін. Застосову­ючи фізичний і психологічний терор, політична поліція — ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління (раніше — ЧК)), а зго­дом Головне управління державної безпеки НКВС (Народного комі­саріату внутрішніх справ) — змушувала свої жертви визнавати членство у цих сфабрикованих «таємних антирадянських органі­заціях» на показових судових процесах.

19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УСРР виніс вирок у справі «Спілки визволення України» (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Всього було звинувачено 45 про­відних учених, письменників, діячів культури, включаючи акаде­міків Сергія Єфремова та Михайла Слабченка, науковців Андрія Ні- ковського, Йосипа Гермайзе, церковного діяча Володимира Чехів- ського, письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську. Разом з ними до судової відповідальності притягалися молоді люди, яким інкримінували членство в юнацькій організації СВУ — «Спілці української молоді». Згідно з документами звинувачення, СВУ— СУМ мали організації у всіх головних містах України і ставили за мету за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, під­бурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР і утворити Україн­ську самостійну державу. Незважаючи на те, що конкретної вини не було встановлено, підсудні одержали від 2 до 10 років ув’язнен­ня, а згодом були фізично знищені. Один зі слідчих у справі СВУ Брук цинічно заявив: «Нам треба українську інтелігенцію поста­вити на коліна. Коли не поставимо — перестріляємо».

Після процесу «Спілки визволення України» погром україн­ської інтелігенції продовжився. У зв’язках зі СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як на­

слідок, у січні 1930 р. УАПЦ змушена була саморозпуститися, а мит­рополита М. Борецького, десятки єпископів та сотні священиків не­забаром заслали до таборів.

Наступного року значну частину інтелігенції на чолі з М.Гру- шевським було звинувачено в належності до іншої « ворожої органі­зації» — «Українського національного центру». Жертвами брех­ливих звинувачень стали 50 осіб, яких засудили на строк від трьох до шести років. (У 1934—-1941 рр. 33 з них знову засудили за «анти- радянську діяльність» і «шпигунство». 21 особу розстріляли, 12 от­римали нові строки. Більшість із них померли у таборах.) Багатьох заарештували, а М.Грушевського вислали до Росії, де він у 1934 р. помер за загадкових обставин. Почалися гоніння проти Всеукра­їнської академії наук: було введено цензуру наїї видання, закрива­лися найдіяльніші секції, виганялися й піддавалися репресіямт. зв. буржуазні націоналісти.

З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив своїм особистим представником в Україні П.Постишева. Разом з ним прийшов новий голова ОДПУ В.Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено завершити колективіза­цію без огляду на ціну, провести чистку в компартії та припинити україні »цію. У міру того, як набирало обертів правління терору нового сталінського опричника в Україні, страчу вали чи висилали в табори тисячі представників нової української інтелігенції, що з’явилася в 1920-ті роки. Заданими О.Субтельного, з 240 україн­ських письменників тоді зникло 200; із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібра­лися на свій з’їзд, заарештували ірозстріляли. Оголошували шпи­гунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як і іробили М.Скрип ник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними. иУСРРу 1930-х роках було ліквідовано майже 80% твор­чої і ите.іі 11 «мтції, що дає підстави назвати цей період «розстріляним КГфОД'.КеїІШГЧ » .

Репресії проти української інтелігенції нерідко підтримували й українські націонал-комуністи, але незабаром прийшла черга і до них самих. У 1932 р. ЦК ВКЩб) звинуватив КП(б)У в толерант­ності до українського «націоналістичного ухильництва». У резуль­таті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської парторганізації з червня 1932 р. по травень 1933 р. зменшилась майже вдвічі — з 520 до 285 тис. членів. До жовтня цього ж року зі своїх посад було усунено 80 % секретарів парторганізацій і 75 % всіх чиновників у місцевих радах. На листопадовому (1933 р.) пле­

нумі ЦК КП(б)У П.Постишев дав зрозуміти, що виключення з партії та звільнення з роботи тягне за собою арешт і розстріл» у кращому випадку — вислання й ув’язнення в таборах- На заміну десятків ти­сяч репресованих українських керівників прибували кадри з Росії та інших «братських» республік.

Якщо репресії кін. 1920-х — першої пол. 1930-х рр. були насам­перед спрямовані проти українців, то терор 1937—1938рр. охопив весь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослуж­бовці і навіть діти «ворогів народу». Суспільство дедалі глибше за­нурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКП(б) заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі «Сухановка» існу­вало не менше 52 видів катування. Крім страхітливих і витончених побоїв були і такі методи мордування, як підтруювання газом, за­нурювання ліктів у окріп, виколювання одного ока, тригодинне сидіння куприком на кутку стільця тощо. На очах у в’язнів на кри­жаний стовп був перетворений один зі священиків за те, що відслу­жив у бараці Всенощну перед Різдвом 1938 р. Існував і своєрідний електричний стілець. Не видержуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів.

Репресії в СРСР, як і все інше, здійснювалися планово. Так, НКВС України отримав із Москви наказ репресувати в 1937р. 28 тис. чол. Але плани було прийнято перевиконувати. Тому нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевськии двічі звертався в Москву з проханням збільшити ліміти на репресії. Як наслідок, «червонозоряна столиця» прислала в Україну нові плани:розстрі­ляти — 26 150 чол., відправити у концтабори — 37600.

Нерідко масові страти в’язнів приурочували до певних більшо­вицьких дат. Так, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. на вико­нання постанови політбюро ВКП(б) напередодні 20-ї річниці Жовт­невого перевороту капітан НКВС М.Матвєєв в урочищі Сандармох на півдні Карелії власноручно виконав смертні вироки 1111 в’яз­ням Соловецького табору особливого призначення. Серед них були близько 300 вихідців із України: історик М.Яворський, професор філології, поет-неокласик М.Зеров, режисер Л.Курбас, драматург М.Куліш, міністр освіти УНР А.Крушельницький з двома синами, письменники М.Ірчан, О.Слісаренко, В.Поліщук, П.Филипович, Г.Епік, В.Підмогильний.

Під час терору 1937—1938 рр. Україна знову зазнала дошкуль­ніших ударів, ніж інші республіки. А.Авторханов, аналізуючи в

книзі «Империя Кремля» національний склад жертв «великого терору» 1930-х років, зазначає: «Саме серед української... інтелі­генції жертв терору було в декілька разів більше, ніж у централь­них областях Росії». Навіть Л.Троцький, котрий свого часу не при­ховував негативного ставлення до українського народу, визнавав, що «ніде репресії, чистки, придушення і всі інші види бюрократич­ного хуліганства в цілому не досягли таких страшних розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в україн­ських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності». Таке відверто вороже ставлення московського керівництва пояснювало­ся, за словами П.Постишева, тим, що вона потребувала масовіших «чисток», оскільки постійно породжувала більше ворогів, аніж де­інде. У результаті в той час було знищено майже всіх членів ЦК КП(б)У та українського уряду, сотні тисяч українців. НКВС пла­нував ліквідувати цілі верстви населення, зокрема священиків, колишніх учасників антибільшовицької боротьби, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів із Галичини тощо.

Загалом, заданими історика А.Антонова-Овсієнка, терор 1935— 1941 рр. приніс 20 млн жертв. Що ж до України, то, за підрахунками М.Максудова, колишнього радянського демографа, який виїхав на Захід, прямі людські втрати в УРСР від репресій у 1927—1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн чол.

Масові репресії призвели не тільки до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, вони також понівечили долю багатьох людей, пов’язаних родинними узами з репресованими, — т. зв. членів сімей ворогів народу, сприяли мо­ральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом зни­щення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився в пам’яті людства під на­звою Великого теооюу.