3.2. «Королівство русі» данила галицького

Смсргь князя Романа Мстиславича була тра і едією не тільки для його сім’ї, а й для України, яка на кілька деся гиліть стала ареною кривавих міжусобиць та збройних нападів зовнішніх ворогів. Про­ти відновлення єдності Галицько-Волинської держави та зміцнен­ня великокнязівської влади виступали верхівка галицького бояр­ства, окремі удільні князі та правителі Угорщини і Польщі.

Занепад княжої влади

Насамперед смертю Романа Мстиславича скористалися галиць­кі боярські угруповання. Побоюючись, що його малолітні сини — чотирирічний Данило та дворічний Василько — з часом успадку­ють батьківський потяг до сильної влади, бояри позбавили їх князів­ського престолу. Натомість вони запросили на князювання доГали- ча Володимира, Романа і Святослава Ігоровичів (1206—1212), синів відомого своїм походом на половців у 1184 р. Ігоря Свя гославовича Сіверського. Романова вдова, княгиня Анна, з дітьми змушена була втікати спочатку у Володимир Волинський, а далі — до Польщі. Польський князь Лешко Білий залишив її з Васильком у себе, а Да­нила відіслав до угорського короля Андрія II.

Запрошуючи Ігоревичів, галицькі бояри сподівалися, що ті бу­дуть слухняними виконавцями їхньої волі. Та, як виявилося, бра­ти не збиралися коритися боярській сваволі і, щоб покінчити з нею,

стратили бл. 500 представників аристократичних родів Гали¹ Це тільки розлютило бояр. Вони, вдаючи, що прагнуть матк зем законного спадкоємця з динасі її Романовичів, заруч* підтримкою угорців і за їх допомогою захопили й повісили ] вичів. Коли ж постало питання про владу в краї, то стало зрс ло, що бояри хочуть правити самі, прикриваючись іменем її нолітнього Данила Романовича. З цією метою вони прог княгиню Анну, позбавивши її регентсч ва над сином. За нею ] нув Галич і Данило. Тоді бояри пішли па безпрецедентне пор^ ня середньовічного права — проголосили князем провідника ства Володислава Кормильчича (1213—1214). Це був єдине падок титулування князем людини з-поза династії Рюриков*

Керуючись вузькостановими інтересами, боярська олігархи ми зухвалими діями фактично спровокувала втручання Угорі й Польщі у справи Західної Русі. В результаті у 1214 р. польс князь Лешко Біл ий і угорський король Андрій II уклали догові розподіл галицько волинської спадщини. Королем Гапичипи проголошено п’ятирічного угорського королевича Коломана (1) 1219), який мав одружитися з дворічною дочкою Лешка Соло Галичину знову окупувало угорське військо. Лешко отримув«-' ремишль, Берестейську землю і частину Холмщини. Романої; залишали лише батькову вотчину — Володимир з вол ост іо.

У1219 р. галичани виступили проти угорців і запросили н; стол новгородського князя Мстислава Удатпого (1219—1227), з допомогою повсталих міщан вигнав загарбників з Галича І незабаром ві н став, за словами М.Грушевського, «безраднимзн дям» у руках боярської знаті, яка намагалася не допустити лення князівської влади. Під п впливом Мстислав воював г свого зягя — волинського князя Данила Романовича, а в 12 одружив одну зі своїх доньок з молодшим угорським королев Андрієм, на користь якого відрікся від галицького престолу.

Тим часом Романовичі «збирали докупи» землі, які станс спадщину їхнього батька. На( амнеред вони утвердилися на Во де користувалися прихильністю як у знаті, так і у простого ліс далі, зосередивши у своїх руках економічну і воєнну міць в< ського краю та реформувавши військо, зокрема організувавші; полки з міщан і селян, почали наступ на Галицьку землю брати Романовичі здобували Галич (1230,1233), але лише зат разом у 1238 р., спираючись на підтрим ку міщан і духовенства, ли там закріпитися, розбивши угорців та їх союзників — місі бояр. Залишивши за собою Галичину, Данило віддав Волинь м шому братові Василькові. Хоча, незважаючи па такий поділ, ва князівства продовжували існувати як єдиний організм пі д звер: шстіо Данила Романовича, прозваного Галицьким (1238—1264).

Данило Галицький

Відновивши внутрішню єдність своїх земель, Галицько Во­линська держава набуває сили та відвойовує втрачені позиції. На­весні 1238 р. Данило розі ромив тевтонських рицарів Добжинсько- го ордену під Дорогочином, які захопили це західиоволинське місто, і припинив їхнє подальше просування на українські терени. У1239 р він заволодів Києвом, прогнавши смоленського князя Ростислава та посадивши там свого намісника Дмитра. Пі д його владою опини­лися практично всі українські правобережні землі. Здавалося, від­родження колишньої державній могутності лише справа часу. Та па заваді здійсненню широких політичних планів галицько во­линського князя стала мошоло-татареька навала, яка стрімко на­сувалася на Русь,

На поч. 1241 р., вже завоювавши майже всю Русь, орди Батия вдерлися в Галичину і на Волиш», вбиваючи людей, плюндруючи їхнє майно. Десятки міст і сіл вже ніколи не пі днялися з попелищ, наприклад, Пліспенськ, Звенигород, Ьич. Незабаром усі українські землі опинилися в руках азійських.завойовників. У той час Данила Галицького не було у князі встві. Ві н, маючи досвід боротьби з мон­голе татарами па Калці, добре розумів їхню небезпеку, а тому подав ся на Захід, щоб домовитися з правителями У горщини та Польщі про спільні дії проти загарбників. Однак з цієї затії нічого не виишло, бо угорці и поляки, надіючись, що ординці. їх не досягнуть, відмови лися від будь яких союзів, про що згодом гірко пошкодували.

Повернувшись на рідні землі після відходу монголо татарських полчищ, Данило Романович застав згарища и руї ни. Водночас він у черговий раз зіткнувся зі свавіллям галицьких бояр. Скористав шись відсутністю князя, вони запросили на престол представника чернігівської династії Ростислава Михайловича, який був зятем угорського короля і вже тривалий час претендував на Галич. У1245 р. Данило в битві під Ярославом на Сяні вщент розгромив Ростислава разом із військом його союзників — угорців і поляків — та дружи нами бунтівливого галицького боярства. У результаті було злама но опір боярської опозиції та остаточно завершено виснажливу, майже сорокарічну боротьбу за спадщину Романа Мстиславича. Водночас Ярославська битва на ціле століття зупинила експансію Угорщини та Польщі на українські землі.

Зміцнення Галицько-Волинської держави занепокоїло монголо- татарського хана. Особливо те, що Данило тривалий час вперто ігно­рував Золоту Орду та, на відміну від північно-східних князів, не їхав до резиденції Батия за ярликом на княжіння. І лише в 1245 р. після татарського наказу «дай Галич» він, щоб убереїти династичні во-

65

лодіння від ворожого плюндрування, змушений був відправи до монголо-татарської столиці Сараю і там визнати васальн; лежність від Золотої Орди (1246).

На відміну від інших земель колишньої Київської держави,. хось чітко визначених форм підпорядкування Орді Галицьке линське князівство в той час не мало. Данило періодично був шений надавати татарам допоміжні військові підрозділи в їхні: ходах на Польщу, Литву, Угорщину, інколи сплачувати річн; иину — т. зв. татарщину, віддавати певні ознаки шани ханові, z був суддею у міжкнязівських суперечках. Натомість у краї» держава фактично зберігала незалежність у внутрішній і зовні! політиці. Разом з тим, Золота Орда уважно стежила, щоб ця е лежність не набрала небажаних для неї масштабів.

Після свого відвідання Орди Данило не відмовився від ваіу будь-що позбутися монголо татарсько; опіки. Формальне виз іія залежності від хапа давало йому можливість виграти час збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоордин: Із подвоєною енергісю береться він за відбудову держави. її от цю було перенесено зі зруйнованого Галича до Холма, де звели і тифікацшиї споруди, церкви, заклали гарний парк. Водноча лося будівництво, насамперед оборонне, в інших містах. Саме часи споруджуються перші муровані фортеці та потужні зам Бересті, Кам’янці Подільському, Хотині, Білгороді-Дніст ському тощо. З ініціативи Данила було зміцнено Карпатську ронпу систему, що закривала шлях уграм у Галицьісо-Волині князівство. До 1256 р він заклав місто Львів, яке назвав на ч свого сина Лева. Загалом, згідно з літописом, зайого правління ( засновано бл. 70 міст, в яких розвивалися ремесла та промисли душишся пишні будівлі, храми. Щоб підняти економіку держ. Данило Романович запрошував до міст ремісників та купц сусідніх країн, налагоджував внутрішню і зовнішню торпг сприяв розвитку соляних промислів. Йому вдалося захиститі надмірних поборів селян, кої рі були надійною опорою князя. З він сформував важку озброєну піхоту, що замінила боярські, жини.

Прагнучи звільнити українські землі від мопголо-татарсьі ira, Данило Галицький значну увагу прид лявідеї створення мій родної антиординськоі коаліції. З цією метою він налагоджу« юзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Владимиром дальським князівством, зміцнює їх династичними шлюбами. Зо ма, один його сип — Лев — одружився з дочкою угорського icoj Бели IV Констанцією, другий — Роман— з племінницею авст ського герцогаФрідріха II Гергрудою, спадкоємицею австрійс

го престолу (щоправда, намагання Данила утвердити сина на воло­діння його дружини зазнал и невдачі), доньки вийшли заміж за, від­повідно, мазовецького князя Зємовита та владимиро-суздальсько- го князя Андрія Ярославича. Однак до очікуваних наслідків ці зов ніиптьополітичні кроки галицько-волинського князя, на жаль, не привели. Захід не мав наміру серйозно прилучатися до збройної бо­ротьби проти ворога, тим більше споряджати воєнні експедиції у далекі східні степи. Що ж до владимиро суздальського князя, то він, після тої о як у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого пре­вентивного удару по його володіннях, втратив свій престол і втік до Швеції, а звід їй — до Да ції.

Ще одною спробою князя Данила знайти собі спільників у бо ротьбі проти золотоординського ira були його зносини з Папою Римським Інокентієм IV, який мав значний вплив на європейські країни. Головним змістом їхнього листування були питання про- титатарс ької допомоги і. церковного об’єднання. Данило Романович погоджувався передати свої володіння під церковну юрисдикцію Риму, але за умови організації хрестових походів проти Золотої Орди. Папа ж виступав з ідеєю не активної боротьби, а лише форму вання оборонного фронту для захисту Західної Європи від мопго ло'татарських набігів. Ці розбіжності привели до того, що коли у 1247 р. Інокентій IV через свого посланця передав Данилові коро лівську корону, то останній відмовився від неї, мотивуючи тим, що без серйозних гарантій західної допомоги цей крок може сировоку вати агресію татар. До того ж ідею церковного об’єднання не спри йняла православна ієрархія. Зокрема, сподвижник Данила Га лицького Кирило, якого він призначив у З 24G р. митрополитом Русі, навіть розірвав стосунки з князем і подався на північ до Олександ­ра І [енського, який гежбув противником унії. Останній був против ником унії і, на відміну від свого брата — вже згадуваного вла дпм про-суздальського князя Андрія Ярославича, не тільки строго піікопувавумови принизливого ярлика на князювання відБатия, а и « наводив > татарські війська на непокірливі руські князівства.

У 1253 р. Данило Галицький остаточно вирішив розпочати ак­тиву боротьбу з монголо татарськими ордами на Правобережжі. У той же час Папа Римський виступив з проектом організації хрес тового походу проти Золотої Орди і створення коаліції Польщі, Чехії, Моравії, Серби та померанських князівств. Тому, надіючись

о гримати допомогу від Заходу, галицько-волинський князь пого­джує гься на своє коронування та об’єднання церков. Місцем коро­па ці і став Дорогочин на Підляшші, де перебував Данило Романо­вич під час одного з воєнних походів. Що ж до питання унії, то папу

було визнано верховним пастирем руської церкви, але водночас під тверджено непорушність східного обряду і церковних прав.

Коронування Данила Романовича і надання Галицько Волин ському князівству статусу королівства істотно піднесло авторитет української держави серед європейських народів. Однак сподіван­ня, що католицька Європа допоможе, не справдилося. Тому Дан ило розриває угоду про унію і вирішує власними силами воювати проти монголо-татар. Насамперед він зайнявся зміцненням;свого війська та рубежів держави. З цією метою здійснив кілька походів на пле мена ятвягів, що нападали на прикордонні землі Волині, здобув у литовського князя Міпдовга ряд міст у Білій Русі, які передав в управління сипові Роману (у 1256р. Роман загинув, захищаючи зга дані території шд литовців), ще раніше підкорив Люблінську зем лю. У 1254 р. був укладений військовий союз Данила з Мшдовгом проти Золотої Орди, скріплений династичним шлюбом королевича Шварна з литовською княжною Протягом 1254 - 1255 рр. військо Романовичів здобуло міста, що піддалися татарам у т. зв. Бо лохівській землі (у районі річок Південний Буг, Случ і 7 етерен). А коли загони золо'і«ординського представника на Правобережжі хана Куремси перейшли в контрнаступ, то були розгромлені під Володимиром і Луцьком. Подальший намір короля Данила рупій ти на Подніпров’я та визволити Київ не був реалізований через зра­ду литовців.

Особливо ускладнилася ситуація в українському королівстві, коли Куремсу у 1258 р замінив енергійний воєначальник Бурун- дай. Романовичам довелося допомагати монголо-татарам у їхньо­му поході на Польщу й Литву і тим розірвати з останніми союзницькі відносини. А в 1259 р. вони під тиском величезного ординського війська були змушені зруйнувати укріплення найбільших фортець: Володимира, Кременця, Луцька, Львова. Лише Холм не скорився і зберіг свої фортифікації

В останні роки свого життя король Данило Галицький знову повернувся до ідеї створення антиординської коаліції, докладаю чи для її реалізаціїчималих зусиль. Але вони, як і раніше, не увін­чалися успіхом. Невдачі лягли на нього важким тягарем, підірва ли здоров’я, адже руйнувалися його плани опанувати Східну Украї­ну та Київ і визволитися від монголо татарського ярма. У 1264 р Данило Романович номер і був поховаиий у своєму улюбленому місті Холмі. Так закінчилося життя визначного правителя, дипломата і полководця, який багато зробив для економічного й культурного піднесення країни, проводив активну зовнішню політику, був єди­ним серед руських правителів XIII ст., якому неодноразово вдава­лося перемагати монголо-татарські орди.

Його заслуга полягала насамперед у тому, що він зумів в умовах складного зовнішнього оточення, монголо татарської навали пере­творити Галицько-Волинське? князівство, а згодом королівство, у міцну и велику загальноукраїнську державу, з якою рахувалися на 3-і ході й на Сході.