17.3. Від декларації про державний суверенітет україни до референдуму про її незалежність

Починаючи з 15 травня 1990 р., вперше в історії України Вер­ховна Рада республіки стала працювати у парламентському режимі. Часи, коли депутати з’їжджалися на 1-2 дні, лишещоб одностайно проголосувати за законопроекти, підготовлені апаратом, канули у вічність. Перша сесія новообраного українського парламенту три­вала 60 робочих днів. У результаті саме Верховна Рада, а не крем­лівські кабінети чи закапелки ЦК КПУ, стала тим місцем, де вирі­шувалася доля України.

Перші кроки суверенізації

Вже з перших днів роботи українського парламенту у ньому роз­почалося протистояння між прокомуністичною більшістю — т. зв. групою 239 на чолі з О. Морозом та демократичною меншістю — На­родною радою, лідером якої став академік І. Юхновський (приблиз- не співвідношення сил між ними було як 239 до 115—133 осіб). Особ­ливо воно загострилося під час виборів голови Верховної Ради. Усвідомлюючи відсутність будь-яких шансів на перемогу, демо­кратичні сили запропонували бл. десятка своїх претендентів на цю посаду (М.Горинь, І.Драч, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, І.Юхнов­ський та ін.). Таким чином, вони використали парламентську три­буну для пропаганди національно-демократичних ідей, оскільки се­сію парламенту в прямій трансляції і в запису в ті часи дивилася і слухала вся Україна. Забезпечивши обрання головою Верховної Ра­ди першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, більшість все ж змушена була погодитися, щоб з 23 парламентських ком сій 7 да­леко не другорядних (зовнішніх справ, економічної реформи, прав людини, культури і духовного відродження та ін.) очолили пред­ставники опозиції.

Основним здобутком першої сесії українського парламенту стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята

] 6 липня 1990 р. За неї проголосувала не тільки Народна рада, а й представники прокомуністичної «групи 239». Такий перебіг подій був зумовлений збігом кількох обставин. По-перше, Декларацію про державний суверенітет на той час вже прийняла Росія і це давало Народній раді додаткові аргументи у суперечці з « групою 239 ». По- друге, депутати-комуністи були розгублені несподіваною відстав­кою В.Івашка, який, перебуваючи разом із кількома десятками своїх соратників із числа депутатів у Москві на XXVIII з'їзді КПРС, змінив посаду голови Верховної Ради на заступника генерального секретаря ЦККПРС. По-третс, роботу Верховної Ради супроводжу­вали постійні багатотисячні мітинги та шахтарський страйк, під час якого шахтарі домагалися департизації підприємств, наці онал ізації майна КПРС, відставки союзного уряду на чолі з М.Рижковим.

Декларація про державний суверенітет України стала першим рішучим кроком на шляху до повної національно-державної неза­лежності. У своїй преамбулі цей документ проголосив «верховен­ство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зно­синах» . Від імені українського народу могла виступати тільки Вер­ховна Рада. Територія України в існуючих кордонах проголошува­лася недоторканною. Підкреслювалося також виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Верховна Рада зберігала за Україною право на власні збройні сили, внутрішні війська та орга­ни державної безпеки. Проголошувався намір стати в майбутньо­му постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядер­них принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Важливим було положення про українське громадянство. По суті, Декларація створила основу для республіканської законо­творчості, незалежності від союзного законодавства.

Наступним кроком Верховної Ради після прийнятя Декларації про державний суверенітет став Закон «Про економічну самостій­ність Української PCP», прийнятий 2 серпня того ж року. Голов­ними принципами економічної політики України було визнано: власність народу республіки на її національне багатство і національ­ний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; повна господарська самостійність і свобода підприємництва; введення національної грошової одиниці, само­стійність регулювання грошового обігу; створення національної митниці, захищеність внутрішнього ринку тощо.

У контексті Декларації логічними були також дії українських парламентарів, передусім представників Народної ради, які праг­нули надати відносинам України з іншими республіками СРСР

міждержавного характеру. 29 серпня 1990 р. вони спільно з росій­ськими депутатами з блоку «Демократична Росія» підписали «За­яву про засади державних відносин України і РРФСР на підставі декларацій про державний суверенітет». До кін. 1990 р. Україна підписала двосторонні державні угоди з Литвою, Латвією, Есто­нією, Росією, Білорусією, Узбекистаном, Казахстаном.

Активну державницьку позицію займала молодь, яка, об’єднав­шись у ряд молодіжних організацій, як Спілка незалежної україн­ської молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС) та ін., вдавалася до різних політичних заходів, спрямованих на дальшу демократизацію суспільного життя. Найбільш вражаючою акцією було голодування студентів у Києві, яке тривало з 2 до 17 жовтня

1990 р. і охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами голодуючих до Верховної Ради були: відмова від підписання нового союзного договору, відставка уряду, оголошення нових парламент­ських виборів на багатопартійній основі, заборона відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналі­зація майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Голодуван­ня було підтримане масовими демонстраціями, що зрештою змуси­ло парламент піти на поступки і прийняти компромісне рішення: 1) провести на поч. 1991 р. референдум про довіру тодішньому скла­ду Верховної Ради і в разі недовіри — організувати до кінця року нові вибори на багатопартійній основі; 2) забезпечити проходжен­ня строкової служби громадян У країни в межах республіки; 3) ство­рити парламентську комісію для розгляду питання про націоналі­зацію майна КПРС та ВЛКСМ; 4) до прийняття нової Конституції України «укладання союзного договору вважати передчасним»; 5) відставка голови Ради міністрів УРСР В.Масола; 6) до ЗО листо­пада 1990 р. привести діючу Конституцію УРСР у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет.

Однак з усіх цих рішень до кінця року було реалізоване лише одне — відставка голови Ради Міністрів: замість В.Масола було об- раноВ.Фокіна. У парламенті знову загострилося протистояння між Народною радою і прокомуністичною більшістю. Одним із його наслідків стало позбавлення депутатської недоторканності й арешт радикально налаштованого депутата С.Хмари. Водночас зростали розходження в «групі 239», передусім між новообраними першим секретарем ЦК КПУ С.Гуренком та головою Верховної Ради Л.Крав­чуком. Якщо Гуренко і далі зберігав лояльність до Москви, то Кравчук прагнув до реалізації Декларації про державний суверені­тет. До підтримки останнього схилялася група партійної еліти з числа директорів великих підприємств та апарату Верховної Ради. Фактично вперше за останніх 60 років в Україні відбувалося ста­новлення групи «націонал-комуністів».

Загострення економічного становища

Тим часом тривав спад виробництва в усіх галузях господарства. Відбувалося зниження продуктивності суспільної праці та падіння обсягів промислової продукції. Національний дохід у 1990 р. ско­ротився на 4 %, а в 1991-му — ще на 13 %! Дефіцитом окрім про­мислових товарів стали м’ясо, молочні продукти, вершкове масло. Зростав «чорний ринок», значна частина продукції вивозилася за межі України. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991 р. вдвічі (у січні 1992р. вони вже перевищували рівень грудня 1990 р.у8 разів, їх зростання щонайменше в 1,5риза перевищувало зростання до ходів) призвело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Оскільки не було проведено належної індексації вкладів, це підви­щення фактично знецінило всі нагромадження й залишило пере­важну частину населення, особливо людей похилого віку, без за­ощаджень, зароблених роками важкої праці. Знижувалися якість і тривалість життя. Україна ще наприкіп. 1980-х років стала єди­ною республікою в СРСР, де смертність населення перевищувала народжуваність.

З метою подолання цих негативних явищ вживалися неорди­нарні заходи. 1 листопада 1990 р. було запроваджено продаж про­довольчих і промислових товарів за картками споживача з купона­ми. У червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала контроль над економікою України з боку центральних відомств. Загальносо­юзна власність на території України була перетворена у республі­канську. Створювалися власна грошово-фінансова система, подат­кова і митна служби. Однак все це не змогло врятувати економіку України від подальшого розвалу.

У березні 1991 р. Україною прокотилися багатотисячні шах­тарські страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися й політичні: надання Декларації про державний суверенітет Украї­ни статусу конституційного закону, забезпечення реальної незалеж­ності усіх республік СРСР, відставка союзного та республіканського урядів. А вже у червні на всеукраїнському з’їзді страйкових комі­тетів було висунуто вимогу про вихід України зі складу СРСР, роз­пуск компартії, перевибори Верховної Ради України тощо.

Аналогічні процеси відбувалися по всій території СРСР. Става­ло очевидним, що імперія вичерпала свої можливості. Стагнація економіки переросла у тям^ку кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилювали соціальну напругу в суспільстві.

Останні потуги імперії

Проте імперська бюрократія, консервативні сили з числа при­хильників існування централізованого СРСР не збиралися здавати своїх позицій, перейшовши у наступ проти республік, які прагну­ли добитися реального суверенітету. Свідченням цього стали події 13—20січня 1991 р., коли московська влада вдалася до застосуван­ня військової сили у Вільнюсі й Ризі, щоб придушити незалеж- ницькі настрої у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради України у такій ситуації здійснила безпрецедентний крок — ухвалила зая­ву, де засуджувала дії центру як порушення державного суверені­тету прибалтійських республік.

Не залишилася в стороні від московського тиску й Україна. Щоб втримати її в орбіті «єдиного і неподільного Союзу», проімперські сили вдалися до інспірування сепаратистських настроїв. Залуна­ли голоси про необхідність створення на півдні України «незалеж­ної Республіки Новоросії». У Донбасі поширювалися чутки про відновлення Донецько-Криворізької республіки, яка існувала на поч. 1918 р. Закарпаття стало ареною, де пропагувалися ідеї иібито місцеве населення є не українцями, а окремою нацією русинів. У Криму під тиском з Москви та при потуранні з Києва було проголо­шено автономію. Об’єктом провокацій стало релігійне життя, коли відверті українофоби штучно роздували протиріччя між різними конфесіями. Відверту війну було розв’язано проти пам’ятників ге­роям визвольних змагань та жертвам Другої світової війни, які з початком національного відродження постали в Західній Україні. Зокрема, потужними вибухами були знищені пам ’ятники полеглим воякам дивізії «Галичина» та Євгену Коновальцю на Львівщині, Степану Бандері — на Івано-Франківщині. У Києві двічі спалюва­ли могили замордованих комуністичним режимом Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. День у день у засобах масової інформації, контрольованих комуністами, поширювалася провока- тивна дезінформація про керівників національно-демократичного табору, українську минувшину тощо.

Ще одним кроком Москви по збереженню радянської імперії мав стати загальносоюзний референдум, на який було винесене запи­тання з лукавим формулюванням: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності? » Щоб нейтралізувати можливе посилення імперського центру, Верховна Рада України, завдяки співпраці Народної ради та «націонал-комуністів» начоліз Л.Крав­

чуком, включила на референдум додаткове республіканське запи­тання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про держав­ний суверенітет України?» У Галичині додалося ще й третє запи­тання; « Чи Ви хочете, щоб У країна стала самостійною державою? » Підчас референдуму, який відбувся 17 березня 1991 р., на запитан­ня союзного бюлетеня ствердно відповіли 70,2 %, республікан­ського — 80,2 % , а в Галичині 88 % українців проголосували проти Союзу.

Провівши референдум, Москва, однак, не досягла поставленої мети, оскільки чи не в кожній республіці він відбувався паралель­но з місцевими опитуваннями, а Естонія, Латвія, Литва, Вірменія, Грузія і Молдова взагалі відмовилися від його проведення. Тому після референдуму М.Горбачов розпочав т. зв. новоогарьовськии процес — переговори, які велися у Ново-Огарьово під Москвою з керівниками 9 республік, в т. ч. й України, про зміст нового союз­ного договору. Його попереднє підписання, незважаючи наіснуван- ня у ньому багатьох невирішених питань, планувалося на 20 серпня

1991 р. Щоправда, Верховна Рада України відклала обговорення проекту союзного договору на вересень. Спеціальна парламентська комісія повинна була з’ясувати, чи його умови не суперечать Дек­ларації про суверенітет.

Подальша доля України вирішилася несподівано з точки зору поточного моменту, але закономірно з огляду на її тисячолітню істо- ріюдержавотвореннятапостійнепрагненнядоволі. 19серпня 1991р. групою найвищих державних посадовців СРСР на чолі з віце-пре- зидентомГ.Янаєвим, прем’єр-міністром В.Павловим, головою КДБ В.Крючковим, міністром оборони Д.Язовим та міністром внутріш­ніх справ Б.Пуго була здійснена спроба державяого перевороту. Створивши т. зв. ГКЧП (українською ДКНС—Державний комітет з надзвичайного стану), путчисти прагнули не допустити підписан­ня нового союзного договору та намагалися повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р. Проте їхній задум наштовх­нувся на рішучий народний спротив, який у Москві очолив росій­ський президент Єльцин (М.Горбачов у той час був інтернований у Криму). На відміну від нього, голова українського парламенту Л.Кравчук зайняв украй обережну і невизначену позицію щодо ГКЧП, не висловивши навіть моральної підтримки Б.Єльцину. Зате Народна рада різко засудила антиконституційні дії військово- комуністичної хунти. Вже на третій день — 21 серпня організатори перевороту визнали свою поразку. Так безславно закінчувалося понад сімдесятирічне існування страхітливої імперії під назвою СРСР.

24 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради Украї­ни. В умовах загальнонародного піднесення та повної розгубленості депутатів-комуністів вона проголосила незалежність України, яка мала бути підтверджена на референдумі 1 грудня 1991 р. В наступні дні Президія Верховної Ради прийняла постанови « Про департиза­цію державних органів, установ та організацій», «Про тимчасове припинення діяльності компартії України», про передачу майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих Рад. ЗО серпня 1991 р., коли була доведена участь ларт- апарату у підготовці і здійсненні путчу, Л.Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради «Про заборону діяльності компартії України».

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум на під­твердження Акта проголошення незалежності України. В ньому взяли участь 84,2 % виборців, з яких 90,32 % проголосували за не­залежність України, засвідчивши своє прагнення бути господарем на власній землі.

Одночасно з референдумом відбулися вибори Президента Украї­ни. До виборчого бюлетеня було включено прізвища 6 кандидатів — В.Гриньова, Л .Кравчука, Л.Лук’яненка, Л.Табурянського, В.Чор- новолата І.Юхновського. Більшість виборців — 61,6 % — підтри­мала Леоніда Кравчука, який став Президентом України.

Отже, після тривалого періоду бездержавності український на­род отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну у вільну, демократичну, заможну державу, яка б стала рівноправним партнером міжнародної спільноти.

Розділ 18 СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ