17.2. Зростання національної свідомості

«Перебудова», як і кожна «революція згори», була доволі обме­женою і непослідовною. Але головне її значення полягало у тому, що вона спрчинилася до різкого зростання політичної активності широких народних верств. Завдяки горбачовській «гласності» люди долали стереотипи й догми, які формувалися десятиліттями, отри­мали право на об’єктивну інформацію, могли вільно висловлювати власну думку. Цей процес, звичайно, проходив в Україні повільно і болісно, зустрічав запеклий опір з боку консервативних сил, пере­дусім партійної верхівки на чолі зі Щербицьким, але був незворот- ним. Демократизація дедалі більше охоплювала всі сторони життя українського суспільства, яке, у свою чергу, все частіше почало звертати погляди до національних глибин: історії, культури, мови.

Початки національного відродження

Провісником українського національного відродження стала Спілка письменників України (СПУ) та її друкований орган — га­зета «Літературна Україна». Публікації на газетних шпальтах ви­ступів та статей Р.Братуня, О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, В.Дроз- да, С.Плачинди та ін. письменників, де піднімалися проблеми за­хисту української культури, навколишнього середовища, містили­ся перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ, ви­словивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з нашого жит­тя йде рідна мова, дійшов висновку про доцільність її конституцій­ного захисту та відправив до Президії Верховної Ради У PCP відпо­відного листа. Значною була заслуга письменників у справі повер­нення в українську літературу раніше заборонених чи «небажаних» творів, зокрема В.Винниченка, Г.Косинки, представників «роз­стріляного відродження: М.Зерова, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Хвильового; з’явилися історичні праці М.Грушевського, Д.Явор- ницького тощо.

Стрімка нолітизація суспільства яскраво проявилася у створенні та діяльності різноманітних «неформальних» груп та організацій, непідконтрольних КПРС. У сер. 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, до якого належало чимало дисидентів та колишніх політв’язнів (С.Набока, Л.Мілявський, О.Шевченко, О.Матусевич). На його засіданнях відкрито обговорю­валися питання про голодомор1932—1933 рр., визвольні змагання 1917—1921 рр. та ін. Тоді ж у Львові з’явилося культурологічне Товариство Лева, яке об'єднувало переважно молодих людей. Починаючи з 1987 р. в Україну з ув’язнення повертається цілий ряд таких відомих представників дисидентського руху, як В.Чорновіл, М.Горинь, М.Горбаль таін. Влітку 1988р. вони на базі Української гельсінкської групи створили політичну організацію республі­канського масштабу, яка отримала назву Українська гельсінкська спілка (УГС) і виступала за самостійність У країни. Її лідером став політв’язень з 26-річним «стажем» Левко Лук’яненко, звільнений наприкін. тогожроку. Напоч. 1989р. виникло Товариство україн­ської мови ім. Т.Шевченка — перша масова українська організа­ція, що перебувала поза партійним контролем. Того ж року відбу­лася установча конференція історико-просвітницького товариства «Меморіал», яке виступало за увічнення пам’яті жертв комуні­стичних репресій. Наприкін. жовтня 1989 р. була створена Асо­ціація «Зелений світ» на чолі з письменником Ю.Щербаком, що, на відміну від заформалізованого Українського державного комі­тету з питань зовнішнього середовища, гостро ставила питання про екологічні проблеми в республіці.

Творення неформальних організацій не обмежувалося лише Києвом та Львовом, а поширювалося й на інші регіони України. Зокрема активну діяльність у 1987—1989 рр. розгорнув політклуб «Планета», створений студентами історичного факультету Кам’я- нець-Подільського педінституту. Його члени (С.Бабій, Ю.Байдюк, М.Лазарович, В.Нестеренко, К.Тимчук), виступаючи в багатьох колективах міста та області, гостро критикували партійно-держав­не керівництво республіки, передусім першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького, яке не лише пленталося у хвості демократичних змін, але й чинило їм усілякі перепони, ознайомлювали з «білими плямами» української історії, засуджували дискримінаційну полі­тику щодо української мови. У 1988 р. окремі з них організували у Кам’янці-Подільському акцію збору підписів за надання україн­ській мові державного статусу, за що під тиском місцевого управ­ління КДБ та міськкому КПУ ледь не були виключені з інституту. Врятували лише активна підтримка більшої частини викладацько­го колективу історичного факультету, студентів та статус депутата

міської ради одного з організаторів акції. Ця загалом пересічна подія яскраво засвідчила суперечливість перебудовних процесів у республіці. Якщо в Москві журнал «Огонек», редагований україн­цем В. Коротичем, вже публікував відверто антирадянських авторів, то в Україні навіть захист української мови міг послужити приво­дом для переслідування. А в Києві за спробу провести демонстра­цію до другої річниці Чорнобильської трагедії кількох лідерів Укра­їнського культурологічного клубу було заарештовано.

Проте переслідуваннями, арештами, каральними акціями за­гонів міліції особливого призначення (ОМОН) чи навіть цькуван­нями собаками годі вже було спинити хвилю зростаючого людсько­го невдоволення політикою тодішніх республіканських властей. Так, у червні—липні 1988 р. відбулися перші багатотисячні несан­кціоновані мітинги у Львові, у яких активну участь брали такі відо­мі представники дисидентського руху, як В.Чорновіл, брати Горині, подружжя Калинців та ін. Мітингуючі дискутували щодо розв’я­зання нагальних національних проблем, вимагали спорудження у Львові пам’ятника Т.Шевченкові та жертвам комуністичного те­рору, піднімали питання про реабілітацію вояків УПА. 13 листо­пада 1988 р. 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним пробле­мам, відбувся у Києві. Незабаром мітинговий вал, а разом з ним і національна символіка (вперше синьо-жовтий прапор було піднято 26 березня 1989р. на мітингу у Львові) поширилися по всій Україні.

Вагомим чинником зміцнення українського демократичного руху були незалежні українські видання: друковані органи УГС — газета «Голосвідродження» та відновлений « Український віспик», а також журнали «Євшан-зілля», «Кафедра», молодіжні часописи «Дзвін», «МолодаУкраїна», «Поступ» таін. У 1989р. нараховува­лося понад 50 таких видань, а до сер. 1990 р. їх кількість зросла до півтори сотні (як правило, вони готувалися в Україні, а видавалися у Прибалтиці). Під їхнім впливом змінювалися у кращий бік офі­ційні видання: газети «Літературна Україна», «Молодь України», журнали «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор» (останні два змінили свої назви на «Дзвін» та «Березіль») тощо. Саме на сто­рінках згаданих видань вперше з’явилися матеріали про криваві злочини комуністичного режиму в Україні, висвітлювалися основні віхи українських визвольних змагань, друкувалися твори раніше заборонених авторів.

Тим часом в Україні все частіше лунали вимоги про відставку В.Щербицького. Нарешті у вересні 1989 р. пленум ЦККПУ звільнив його з посади. Першим секретарем ЦК Компартії України став В.Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади привели до деякого прискорення демократичних процесів в Україні. Зокре­

ма, важливою віхою у національному відродженні стало прийнят­тя у жовтні 1989 р. закону «Про мови в Українській PCP», згідно з яким проголошувався державний статус української мови. У 1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвіт- ницькі заходи новоствореного Народного руху України (НРУ або Рух). Перший — це «живий ланцюг», присвячений Акту злуки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали, за різними даними, від 450 тис. до З млн осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. Він продемонстрував єдність України та зро­стаючу силу НРУ. Другою рухівською акцією було велелюдне свят­кування у серпні 500-річчя українського козацтва. У значній мірі завдяки Рухові у ряді західноукраїнських міст відбувся демонтаж пам'ятників Леніну як символів тоталітарної доби. Вперше це ста­лося 1 серпня 1990 р. у Червонограді на Львівщині. З обласних центрів комуністичного ідола першим позбувся Тернопіль — 8 серп­ня 1990 р.

Складовою демократичних процесів, які відбувалися в Україні, став рух за легалізацію українських церков— греко-католицької (УГКЦ) та автокефальної православної (УАПЦ). Першими успіху добилися вірні УГКЦ: 1 грудня 1989 p., підчас візиту М.Горбачова до Ватикану, було домовлено про її легалізацію. 26 січня 1990 р. греко-католицька ієрархія скликала синод, який проголосив лега­лізацію УГКЦ. А 5—6 червня 1990 р. в Києві відбувся собор УАПЦ, який формал ьно затвердив факт відновлення УАПЦ та ухвалив і сто­ричне рішення про створення її патріархату.

Становлення багатопартійності

Новий етап розвитку демократичних процесів в Україні був по­в’язаний з початком формування багатопартійності. Першим ши­рокомасштабним всеукраїнським політичним об’єднанням був Народний рух України за перебудову (згодом словосполучення «за перебудову» було вилучено з назви організації). Його поява відоб­ражала об’єктивну необхідність економічного і політичного рефор­мування суспільства, національного відродження України. У лю­тому 1989 р. «Літературна Україна» опублікувала проект програ­ми НРУ, розроблений ініціативною групою, до якої увійшли пред­ставники Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. А вже у вересні того ж року, незважаю­чи на шалений опір властей та цькування ними ініціаторів, відбувся Установчий з’їзд Народного руху (його чисельність у той час ста­новила 280 тис. чол., а через рік — 633 тис.), головою якого було обрано поета І.Драча, а головою Секретаріату — одного із лідерів

УГС М.Гориня. Цей широкий суспільно-політичний рух об’єднав різні політичні сили: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму. То був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих громадян на ґрунті боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України.

Після того, як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилу­чено положення про «керівну і спрямовуючу» рольКПРС, партійне будівництво прискорилося. У квітні 1990 р. на базі Української гельсінкської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), мета діяльності якої — Українська незалежна собор­на держава. Очолив УРП відомий правозахисник Л.Лук’яненко. У наступні місяці відбулися установчі з’їзди Української християн­сько-демократичної партії (лідер — В.Січко), Соціал-демократич­ної партіїУкраїни (А.Павлишин, А.Носенко), Української селянсь­ко-демократичної партії (С.Плачинда, В.Щербина) таін. У вереспі 1990 р. створено Партію зелених України, очолену ІО.Щербаком, яка виступала за збереження природи, культурної та історичної спадщини українського народу. Наприкінці того ж року оформи­лися Демократична партія України (Ю. Бадзьо) та Партія демокра­тичного відродження України (В.Гриньов, О.Ємець, В.Філенко). Всього до 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об’єд­нань, переважна більшість яких або стояли на державницьких по­зиціях, або еволюціонували до них.

Нові партії були слабкі організаційно та матеріально і не могли реально конкурувати з КПРС: якщо загальна кількість членів усіх некомуністичних партій у 1991 р. становила 35—40 тис. чол. (Рух не був політичною партією), то КПУ — 2,9 млн осіб (щоправда, значна частина з них лише формально числилась у партії, оскіль­ки не сплачувала членських внесків і не брала участі в роботі парт- організацій). Значно послаблювала демократичні партії боротьба за лідерство, невизначеність ідеології, соціальної бази тощо. Разом з тим, саме вони стали силою, яка повела рішучу боротьбу проти мо­нополії компартії на владу.

Виборчі кампанії

Значний вплив на розгортання демократичних процесів в Украї­ні , зростання національної свідомості мали вибори до союзної, рес­публіканської та місцевих Рад, які відбувалися у 1989—1990 рр. Першими в часі були вибори народних депутатів СРСР у березні— травні 1989 р., які, незважаючи на всілякі обмеження (третина депутатів, по суті, призначалася компартією та залежними від

неї громадськими організаціями), стали першими альтернативни­ми виборами за весь час існування радянської системи. Хоча ком­партійний апарат та чиновники на місцях розгорнули несамовиту кампанію проти демократичних кандидатів, всіляко обливали їх брудом, відмовляли у реєстрації тощо, народними депутатами все ж було обрано багатьох прихильників рішучих змін, серед них пись­менників Р.Братуня, Д.Павличка, Ю.Щербака, В.Яворівського, професора Р.Гром’яка, журналістку А.Ярошинську таін. За пря­мою трансляцією з Москви першого З’їзду народних депутатів СРСР із затамуванням подиху спостерігала вся країна. Інколи до мікро­фона вдавалося пробитися українським депутатам з демократично­го табору. їхні виступи, як і виступи депутатів-реформаторів з інших республік, були нещадним звинуваченням комуністичного режиму, який понад 70 років проводив злочинну політику щодо своїх громадян. Все це не могло не вплинути на світогляд навіть най- лояльніших до тодішньої влади громадян.

Наступного року (березень 1990-го) відбулися вибори до Верхов­ної Ради УРСР. Український вибор-чий закон був значно демокра- тичнішим за союзний і передбачав обрання депутатів прямим, таєм­ним голосуванням з альтернативних кандидатур. У ході передви­борної кампанії демократичні сили республіки — бл. 40 неформаль­них організацій — згуртувалися в Демократичний блок. Він ви­ступав за реальний суверенітетУкраїни, багатопартійність і політич­ний плюралізм, рівноправність і різноманітність форм власності, національне відродження українського народу, за необхідність при­йняття нової Конституції. У цілому по Україні Демблок, в якому найпотужнішим був Рух, добився непоганих результатів, завоював­ши 1/4 мандатів. Однак вибори показали, що позиції демократич­них сил на півдні і сході республіки ще доволі слабкі. Значну роль у перемозі консерваторів відіграли виборчі зловживання влади та її монопольний контроль над державними засобами масової інфор­мації. Та, незважаючи на ці порушення, Україна все ж отримала перший у своїй історії відносно демократично обраний парламент. Його головним завданням мало стати перебрання на себе всієї полі­тичної влади, що досі належала ЦК КПУ.

Одночасно з виборами до Верховної Ради УРСР відбулися вибо­ри до місцевих Рад. У більшості з них перемогу здобув компартій­ний апарат. Зате в трьох галицьких областях — Івано-Франків­ській, Львівській, Тернопільській — він зазнав нищівної поразки і вперше змушений був перейти в опозицію- По всі й Галичині над при* міщєннями місцевих органів влади замайоріли синьо-жовті прапо­ри. Демократичні сили перемогли також у ряді східноукраїнських

міст, зокрема в Києві, де 24 липня 1990 р. над будинком Київської міської ради було піднято національний стяг.

Отже, в історії України розпочався заключний етап боротьби за здобуття державної незалежності.