17.1. Горбачовська «перебудова» в українському контексті

Після смерті 76-річного Л.Брежнєва(1982), азанимідвох його наступників: 70-річного ІО.Андропова (1982—1984) та 74-річного К.Черненка (1984—1985), до влади в СРСР нарешті прийшов пред­ставник молодшого покоління — 54-річнии Михайло Горбачов, якого в березні 1985 р. було обрано генеральним секретарем ЦК КПРС (у 1988 р. він став головою Президії Верховної Ради СРСР, а в 1990-му — президентом СРСР). Саме з його ініціативи в Радян­ському Союзі почалася т. зв. перебудова, мета якої полягала в оновленні життя кра ни.

Спроби змін: причини і суть

Як і свого часу хрущовська «відлига», горбачовська «перебудо­ва» була наслідком не особистого бажання її ініціатора, хоча и це відіграло немаловажну роль, а нагальним велінням тодішнього часу. На сер. 1980-х років всеохоплююча криза вразила всі сфери життя СРСР. Неефективна «соціалістична економіка» хронічно не забезпечувала потреб країни. З кожним роком знижувався життє­вий рівень населення. Разючого удару і без того критичному еконо­мічному станові завдали падіння цін на нафту і природний газ на міжнародному ринку та радянська агресія в Афганістан. Тривала виснажлива гонка озброєнь. До економічних додавалися суспільно- політичні негаразди. Зокрема, потужна репресивна машина нещад­но придушувала всякі вияви незалежної громадської чи особистої думки. Зазнали руйнації суспільн відносини, мораль, загрозливих масштабів набирало повальне п’янство, процвітали корупція, каз­нокрадство, організована злочинність. Без рішучих змін країна була приречена на повну деградацію. Подібна перспектива змуси­ла М.Гоі>бачова на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити

про потребу докорінних змін у галузі економіки й політики, со­ціальному й духовному житті. Щодо зовнішньої політики, новий лідер висловився за впровадження нового політичного мислення у міжнародні відносини, перехід від класових до загальнолюдських цінностей. Був узятий курс на «перебудову», «демократизм» і «глас­ність».

Однак, як виявилося, ведучи мову про «перебудову», її ініціато­ри мали на меті лише вдосконалення існуючої системи. Йшлося пре лібералізацію в межах «оновленого соціалізму», про «повернення до ленінських норм» і т. ін. Тому з часом поняття «перебудова» че­рез утопічні риси, притаманні їй, поступово втратило свій зміст.

Що стосується ходу перебудовиих процесів в Україні, то певний час тут взагалі не спостерігалося будь-яких змін, оскільки вільна думка в Україні була винищена значно ретельніше, ніж у Москві, та й ідеологічний відділ ЦК КПУ, разом з відповідними службами КДБ, працювали більш цілеспрямовано. У той час як на союзному рівні відбулися важливі зміни у складі вищого керівництва, пер­шим секретарем ЦК КПУ аж до осені 1989 р. залишався одіозний В.Щербицький, оскільки Горбачов боявся швидко змінювати ситуацію в Україні, яка була надто важливою для СРСР у цілому. Відтак, у перші роки «пербудови» «гласність», проголошена в Моск­ві, мало змінила обличчя навіть республіканської преси, не кажу­чи вже про якісь істотні зрушення. Україна все ще залишалася «за­повідником застою».

Централізований «ринок»

Справжнє оновлення всіх сфер життєдіяльності країни вимага­ло глибших зрушень у вирішальній сфері — економіці. Висунута програма перетворень передбачала « прискорення соціально-еконо­мічного прогресу» країни на основі широкого впровадження досяг­нень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людського фактора. Але невдовзі стало зрозумілим, що реформу­вання економіки вимагає якісних структурних змін у радянській економічній моделі. Реформатори ж прагнули поєднати ринок з цен­тралізованим плануванням. Тому їх спроби добитися економічно­го зростання через розширення прав підприємств на основі форму­ли «самостійність», «самофінансування», «самоокупність» (було прийнято закон «Про державне підприємство та об'єднання»), активізацію приватної ініціативи (за законами «Про кооперацію», «Про індивідуальну трудову діяльність» тощо) не увінчалися успі­хом. Наслідком цього стало подальше падіння виробництва, про­дуктивності праці, зубожіння найширших верств населення, утвер­

дження в держсекторі бартерної економіки, а в новому підприєм­ницькому секторі — «економіки казино», коли головним стало не виробництво, а продаж товарів у найкоротші терміни за максималь­ними цінами з метою отримання максимуму прибутку. Гігантськи­ми темпами почав зростати внутрішній та зовнішній борг.

До абсурдних спроб поєднати ринок і централізоване плануван­ня додалися прожекти керівництва про забезпечення до 2000 р. кожної радянської сім’ї окремою квартирою чи будинком та запро­вадження в побут населення «здорового способу життя». Перший нічим не був обґрунтований, не мав ні бази, ні умов для реалізації такого широкомасштабного завдання, а тому так і залишився « пре­красною мрією радянських людей». Другий прожект був зведений до подорожчання й обмеження продажу алкогольних напоїв, виру­бування виноградників у Криму й на Закарпатті, часткової лікві­дації виноробних виробництв. Проте алкоголізм, який становив реальну загрозу фізичної, розумової і моральної деградації суспіль­ства, подолати не вдалося, а бюджет однієї лише України втратив 10 млрд крб. До того ж значно поширилося самогоноваріння, що призвело до дефіциту цукру, почастішали випадки отруєння неякіс­ним алкоголем та його сурогатами, збільшилося число наркоманів.

Значною перешкодою на шляху реформування економіки Укра­їни був її структурний дисбаланс. Зокрема, питома вага важкої про­мисловості становила більше 60 %. Оборонні галузі поглинали до 2/3 науково-технічного потенціалу. 95 % продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Залежність України від центру була закріплена у союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів республіки та послідуючий її пере­розподіл поза зв’язком з вилученою сумою, результатами виробни­чої діяльності та розмірами споживання. Так, 1990 р. лише 36,2 % витрат державного бюджету України покривалися власними дохо­дами, решта — перерозподілом союзних.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально-економічні проблеми робітництва і, як наслідок, приве­ли до формування масового незалежного робітничого руху. Влітку

1989 р. розпочалися шахтарські страйки, які охопили найваж­ливіші вугільнодобувні райони СРСР, у т. ч. Донбас та Львівсько- Волинський басейн. Крім економічних, шахтарі висували й деякі політичні вимоги, передусім про заміну місцевої влади. Уряд зму­шений був піти на поступки, задовольнивши майже всі домагання страйкарів.

Чорнобильська трагедія

Величезною проблемою для української економіки, аагально- національною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорно­бильській АЕС. За розрахунками ек-спертів, сумарний вихід радіо­активних матеріалів становив 50 мли кюрі, іцо рівнозначно наслід­кам вибухів 500 атомних бомб, таких як скинута у 1945 р. на Хіро- сіму. Республіканське керівництво під тиском Москви, зокрема М.Горбачова, певний час боягузливо замовчувало сам факт катаст­рофи, а згодом — і її справжні наслідки. В результаті населення Швеції швидше дізналося про трагедію в Чорнобилі, ніж українці. Ще одним злочином як республіканського, так і центрального керівництва стала иершотравнева демонстрація у Києві, в якій бра­ли участь діти. Звичайно, це були діти простих киян, бо партномен­клатура встигла вивезти своїх за межі Києва завчасно. Офіційне попередження про небезпеку радіоактивного опромінення було оприлюднене лише 5 травня, на 9-й день після катастрофи. До цьо­го засоби масової і нформації — як республіканські, так і централь­ні — переконували, що аварія на ЧАЕС не становить загрози для здоров’я населення.

Катастрофічні екологічні й економічні наслідки Чорнобиль­ської трагедії не піддаються точним оцінкам. Досить сказати, що до поч. 1990 р. в Україні було дезактивовано 3,5 млнга орної землі і 1,5 млн га лісу, що становило бл. 12 % території республіки. З гос­подарського обігу вилучено бл. 190 тис. га землі. У цілому, жерт­вою радіоактивного забруднення стали понад 1000 українських міст і сіл. Десятки тисяч чоловік змушені були змінити місце прожи­вання. Число людей, які загинули від раді оактивного опромінюван­ня та викликаних ним хвороб, важко точно підрахувати (На поча­ток 2001 р. офіційно померлими від катастрофи на ЧАЕС вважали­ся 15 тис. осіб. Більше 70 тис. стали інвалідами.) Загалом, за оцін­ками Міністерства охорони здоров’я України, в результаті аварії на ЧАЕС постраждало близько 3,5 млн осіб. Понад третина з них — діти. Витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської трагедії тільки за період з 1986 по 1989р. склалибільше Юмлрддол. США, а непрямі витрати — 25 млрд дол. Щорічно Україна змушена ви­трачати 800—900 млн дол. для вирішення чорнобильських проб­лем. Сама ЧАЕС згідно з міжнародними домовленостями наприкін­ці 2000 р. припинила своє функціонування.

Аварія на Чорнобильській АЕС стала поштовхом до пробуджен­ня українського суспільства, оскільки яскраво висвітлила колоні­альне становище України: рішення про замовчування справжніх наслідків катастрофи приймалися саме в Москві. (Усвідомлення

трагічної залежності від московського центру яскраво про­стежувалося навіть у тодішніх сумних жартах: «Алло, алло! Це говорять з Чорнобиля! Москва, так? Скажіть, будь ласка, яку нас справи?» ; «Що таке мілірентген? Це рентген, який пройшов через програму «Время»). Поступово, із загостренням почуття критициз­му, українці зосередились і на інших вадах суспільного життя.