2.2. Піднесення та розквіт київської русі

Після смерті кпязя Святослава в Києві почав правити його стар­ший син Ярополк (972—980) Га вже невдовзі між ним і його брата ми Олегом і Володимиром почалася кривава міжусобна боротьбаза великокнязівський престол. За словами літописця, Олег, князь древлянський, на полюванні вбив Люта, сипа воєводи Свенельда, головного радника Ярополка. За це останній, під’юджуваний Сім - нельдом, вторгся зі своєю дружиною в древлянські землі и розбив військо Олега, якии із залишками своїх воїнів намагався втекти, але був убитий.

Довідавшись про загибель брата, новгородський князь Володи мир злякався й утік до варягів, а Ярополк тим часом но( лав у Нов город свого посадника і став єдиновладно княжити на Русі. Проте у 980 р. Володимир повернувся з найманим варязьким військом, ви гнав з Новгорода київського посадника і з великою дружиною ру шив па Київ, опанувавши ним завдяки зраді боярина Блуда, голов ного Ярогюлкового радника по смерті Свенельда. Ярополк, послу ханшись підступної Блудової поради, втік із Києва і зачинив я в місті Родні, при усті ріки Росі. Обложений Володимиром та потер паючи від голоду, він змушений був розпочати переговори і виру шив до Волод имирової ста вки, де його віроломно вбили два варяги, заховані в засідці.

Володимир Великий

Князювання Володимира (980—1015), одного з найвизначніших державних діячів, розпочалося в скрутні для Русі часи. Країна була знесилена постійними війнами Святослава та міжкнязівськими чварами; завоювання у Причорномор’ї та на Балканах були втра чені; договір 971 р. позбавляв Київ переваг у відносинах з Візантією, печенізька навала спустошувала південні землі, безпосередньо за­грожуючи столиці. Як наслідок, у суспільстві активізувалися від центрові тенденції. Тому новии правитель спрямовує свої зусилля на зміцнення внутрішнього становища держави, добившись на цьо му поприщі значних успіхів. Ще під час походу проти Ярополка він

приєднав Полоцьку землю, вбивши місцевого князя Рогволда і взяв­ши за дружину його дочку Рогшду. У 981 р. Володимир виступив проти польських князів, які намагалися захопити руські землі, зай няв Перемишль, Червень та інші порубіжні міста па заході, де проживали дуліби та хорвати, а згодом і Закарпаття (992); у 982— 984 рр. придушив на півночі повстання в’ятичів і радимичів, підпо­рядкувавши їх владі Киева. У той час фактично завершується три налий процес формування державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов’ян. На сході Київ ська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході — Дністра, Кар пат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі — Чуд­ського, Ладозького, Опезькогоозер, на півдні—Дону, Росі, Сули, II їв денного Бугу. До п складу входило близько двадцяти різних земель, племен, серед яких були і слов’янські, і угро фінські, і тюркські.

Ставши правителем величезної країни, князь Володимир, за мість далеких поході в, зосередив увагу па захисті власних кордонів Зокрема він давав належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів(983), волзьким болгарам (985), полякам (981,990,992), які зазіхали па руські ;*емлі. Щоб забезпечити західний кордон, засну вав над Бугом місто, назване його іменем— Володимир (Волин­ський) Та найбільшою загрозою для Русі були печеніги. Протягом майже всього правління у Києві Володимир вів наполегливу і вис­нажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд, які кочува ли у Північному Причорномор’ї Вони постійно вторгалися на південноруські землі, вбивали і забирали в полон тисячі людей, витоптували посіви, і рабу вал и і спалювали села і міста. Джерела повідомляють про сім переможних великих війн Володимира з не ченігами, які принесли йому військову славу.

Є легенда, за якою битва русів з печенігами під нип шнім Пере­яславом у 992 р. була замінена поєдинком руського богатиря Ко кум’яки з богатирем печенігів. Паш богатир перед поєдинком по просив князя Володимира випробувати його силу, випустивши па нього великого розлюченого бика. Так і зробили. Привели бика, припекли його розпеченим залізом і пустили на юнака. Той схопив бика за бік і відірвав шкуру з м’ясом, скільки рукою захопив.

Рано вранці зійшлися русич і печеніг на полі мі іс двома полка ми. Довго нікому не вдавалося досягти переваги. Нарешті молодіш Кожум’яка схопив печеніга у свої залізні обійми, здавив до смерті і кинув об землю. Устані Володимирового війська пролунали радісні вигуки, и тієї ж миті сурмач зіграв клич до бою. Печеніги кинули ся втікати, а русичі переслідували їх і рубали мечами. Перемога була поєною. Рештки печенізької орди відійшли в степ.

Для захисту від кочівників на південних рубежах Київської; жави наприкін. X — у першій пол. XI ст. була також створена ве чезна за розмахом, складна і розгалужена система гігантських а ляних валів з добротними дубовими частоколами на них, форті укріплених міст по річках Стугш, Десні, Ірпені, Трубежі и Сулі, простягалася майже на тисячу кілометрів (т. зв. Змієві Вали).

Поряд зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир і гортає широку програму реформ, метою яких було посилення ликокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Оді з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 р.), сп мована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нов адміністративного поділу держави на уділи— землі довкола н більших міст. Туди призначали врядувати синів великого князя його довірених осіб — посадників, які в свою чергу створюв; місцевий апарат управління. Усього таких уділів було вісім: Н город, Полоцьк, Турів, Володимир Волинський, Тмутаракань, стов, Муром та Деревська земля з центром у Пінську. Киїн, Черн і Переяслав становили великокпязі вський домен. Удільні наміс ки безпосередньо залежали від великого князя і викопували й волю. Так Володимир усунув від влади племінних князів та іі| ставників могутніх боярських кланів, зосередивши п виключі руках своєї династії. Сепаратизм місцевої верхівки було йодол а Київська Русь стас об’єднаною державою, в якій родогілеміш поділ суспільства поступається місцем територіальному.

Значне місце як у посиленні обороноздатності країни, так зміцненні особистої влади великого князя посідала військова форма. Вона спрямовувалася наліквідацію «племінних■> збройї формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони, кож було запроваджено феодальну організацію війська, коли мелып володіння (бенефіці і) надавалися за умови несення служ Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які с ли опорою князівської влади, потіснивши і племінну боярську ( ту, і норовистих найманців варягів. Складовою військової реф ми, очевидно, було й будівництво згаданої влее системи обороні укріплень на південних рубежах держави. Довгий час військ* прикордонну службу тут виконували осілі племена юрків, бер деїв, чорних клобуків, яких раніше було розгромлено й підпор ковано київському князю.

Політичне об’є днання Київської держави потребувало відп( дних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійсі спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чо: Перуном — т. зв. «шестибожжя » — і зробити його обов’язког для всього суспільства. Однак досить швидко збагнув, що язичн:

тво зжило себе і не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, пе­решкоджає зв’язкам з іншими країнами Європи, більшість з яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релі гія, що захищала б іі права, багатства і привілеї, владу над залеж­ним населенням. Тому в сер. 980-х років, після ретельного ознайом леппя з провідними віровченнями, великий князь і його соратники схилилися до думки про необхідність прийняття християнства з Візантії, яке вже мало в державі повні традиції. Однак, вони розу міли, що прийняття нової віри з рук візантійського імператора і царгородського патріарха може призвести до ідеологічної, а то й політичної залежності від Візантії. Вихід зі складної ситуації знай­шовся завдяки сприятливому збігу обставин.

Близько 986 р. у відповідь па прохання візантійського імпера­тора Василія II допомогти придушити повстання полководця Фоки Варди у Малі ії Азії, князь Володимир наполіг на укладенні союзу з Київською державою та скріпленні його шлюбом з сестрою імпера­тора Аппоіо. Натомість Василій II зажадав, щоб Володимир охре­стився і запровадив християнство у своїй державі. На таких умо­вах і було укладено русько візам гійську угоду. Однак після приду­шення повстання віроломний імператор відмовився виконувати свої зобов’язання, вважаючи, іцо русі.кий князь не рівня візантійській принцесі. У відповідь Володимир з військом зайняв Херсонес (око лиці нинішнього Севастополя) — головну житницю Візантії і оп­лот 11 напування у Криму і примусив імператора дотриматися умов договору, а відповідно и визнати рівноправність обох сторін. Щоп­равда, одночасно князь Володимир припустився значної помилки, віддавши Візантії як <’Віііо» (викуп за пиречепу) кримські володій пя. Тим самим було втрачено добру нагоду зміцнити впливи Русі у Причорномор’ї.

Після урочистого шлюбу з принцесою Апною у Херсонесі Воло­димир повернувся з нею додому й заходився епері іино насаджува­ти нову віру (вваж поть, що сам він охрестився у 987 р.). За літопи­сом, у 988 р. з наказу князя духовенство хрестило киян на березі Почайни, притоки Дніпра, а згодом — і населення інших міст та сіл. Процес християнізації в Київській державі відбувався повільно, зі значним опором народу (особливо на північних землях), який про­довжував поклонятися прадавнім божесгвам, але неухильно. Вчені вважають, що за князювання Володимира більшість населення кра їни була навернута, принаймні формально, у нову віру.

Охрещення Русі України було подією великої ваги. Воно зміцни­ло державну єдність, освятило владу великого князя, і його «боже­ственний» авторитет, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву хра

мів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Значно розширилися п політичні, економічні та культурні зв’язки з багатьма європейськими країнами, насамперед з Ві шнтією, Бол­гарією, а також Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Ри­мом, Скандинавськими державами.

Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими мо­нархами і завдяки традиційній для того часу практиці династич­них шлюбів. Зокрема старшого сипа Свя гополка він одружив з доч­кою польського короля Болеслава Хороброго, а Ярослава — з доч кою шведського короля Олафн, одна його донька вийшла заміж за угорського короля, друга — за польського, третя — за чеського. Подібні шлюби мали велике значення, оскільки були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали полі тичні, економічні, кул ьтурні зв’язки між Руссю Украшоютареш тою європейського світу.

Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної мої утлості. Його діяльність сприя ла розквіту Русі і зміцненню її міжнародного авторитету Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім гривень, роз почалося карбування перших у Русі золотих і срібних монет златників і срібників. На них з одного боку було зображено образ Христа, з другого — великого князя, який сидить на троні в цар ських шатах із хрестом у руці. На деяких монетах вперше, як герб князя, було викарбувапо знак Тризуба.

Однак останні роки правління Володимира були тривожними. Непокірливість почали проявляти його сини: прийомний — Свято полк (син Ярополка), якого він кинув до в’язниці, і рідний — Яро слав, що був намісником у Новгороді. Саме під час підготовки до походу на Новгород Володимир 15липня 1015р. раптово помер (зго дом він був канонізоишіиіі церквою).

Смерть князя Володимира викликала на Русі небачені досі дра матичні події. Його найстарший син Святополк, князь турівський, якого літописець прозвав за жорстокість «Окаянним», бажаючи одноосібно панувати в Київській державі, почав знищувати своїх зведених братів. Спочатку вбив князів: ростовського — Бориса і муромського — Гліба, потім у Карпатах деревлянського — Свято слава (ряд істориків заперечують при четність Святополка до зга даних подій).

Проти нього виступив Ярослав, який князював у Великому Нов городі. Святополк звернувся за допомогою до Польщі, до свого тес­тя — короля Болеслава Хороброго. Звідти привів на рідну землю іноземне військо, яке захопи по Київ та почало чинити насильство

над місцевим населенням. Однак уже взимку 1018—1019 рр. Яро слав знову заволодів Києвом, вибивши звідти чужинців та Свято- полка, який утік до печенігів.

Навесні 1019 р. сталася вирішальна битва між: двома братами на р. Альті біля Переяслава. Переможцем вийшов Ярослав, назва­ний сучасниками Мудрим, а Святополк змушений був рятуватися втечею за кордон і там, блукаючи «між чехи та ляхи», незабаром загинув.

Ярослав Мудрий

Ставши князем у Киові*Ярослав Мудрий спрямував своізусил ля іта відновлення централізованої держави, що послабшала в часи мЬккнязівських усобиць та пабії їв печенігів. Він по зупинився пе редтим, щоб кинути до в’язниці рідного брата Судиелава— псков ського князя, котрий прагнув досамостійності; позбавив влади сво­го родича, новгородського посадника Костянтина Добринича, коли той почав підтримувати сепаратистські тенденції місцевого бояр стви; силою змусив до покори племінника Брячислава, проте зали­шив йому Полоцько князівство. Впертою була також боротьба Яро слава з іще одним братом — Мстиславом Хоробрим, князем тмута- ракангьким, який претендував на великокнязівський престол. На цей раз перемогли розсудливість і загальнодержавні інтереси: поді­ливши Русь по Дніпру, брати управляли пою з двох цеп грів: Яро слав — з Киева, а Меч ислав — із Чернігова. Після смерп останньо го в 1036 р. одноосібним правителем величезної держави с гав Яро слав, який успішно продовжив реформаторську діяльність свого батька.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого (1019— 1054) досягла свого найбільшого піднесення. Дбаючи про захист держави, уста лечшя и кордонів, він у союзі з Мстиславом нрої ягом 1030—1031 рр. відвоював захоплені Польщею у 1018 р. Червенські міста і Белзьку волость, знову підкорив угро фінські племена чуді (1030), провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів (1038) і литовців (1040), заснував міста Ярослав на р. Сян таЮр’їв (теперішнє Тарту) над Чудським озером, які мали сприяти зміц­ненню північно-західних рубежів країни. На півдні Ярослав про­довжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема закладаючи по Росі міста Юр’їв, Корсунь та ін. У 1036 р. він успіш­но завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгро­мивши їхні орди під Києвом, після чого вони назавжди покинули руські землі. На місці битви згодом постав величний собор святої Софи. Перемога над печенігами дала можливість відсунути кор­

дони Русі на 100 км на південь, однак цілковито опанувати стеш та забезпечити вільний вихід до Чорного моря не вдалося Після пе ченізьких орд Північне Причорномор’я зайняли торки, а згодом по ловці, які и контролювали дані території. Моясливо, чорноморську проблему мав вирішити похід руських дружин на чолі з сином Яро слава Вол од имиром на Візантію у 1043 р., та він закінчився невдя чею, незважаючи на чималу компенсацію, надану Русі.

Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішнії організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив йогс муром, звів Золоті ворота — головний парадний в’їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд, так що столиця Русі стала, зі словами єпископа Адама Бременського, «суперником Константи нополя >. Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир Дбав великий князь про розвиток освгги — засновував школи. 3^ любов до книжок і науки його прозвали Мудрим 1 Іри соборі свято Софії організовано бібліотеку, де гуртувалася давньоруська інтелек гуальпа еліта Неослабною кші.ииською підтримкою користувалось християнство, яке мало величезне ідеологічне значення в житт країни. В усіх великих містах розгорнулося буді впицтпо храм і в, зас новувалися монастирі. Найбільший з них — славнозвісний Киево Печерс ькии — став важливим осередком не лише чернечого жи^гі тя, а й культури, освіти, літописання. Важливою ознакою доби ста ло домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З призначенням у 1051 р київським митрополитом відомого вітчизняного релігійного діяч? і письменника їла ріона, було зроблено сп робу зменшити залежпісті руської церкви від Константинополя. Ідейній самоегі йності Київ ськоїмитрополії сприяла боротьба за канонізацію (тобто возведен ня у ранг святих) руських подвижників християнського віро вчення. Наприкінці 70 х років XI ст. вона увінчалася успіхом: спо чатку було канонізовано Бориса і Гліба, загиблих у громадянській війні, а згодом й інших діячів.

Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започат кування першого писаного зводу законів— «Руської правди >, який базувався на «Уставі земляному» — зведенні норм усного звичає вого права, запровадженого ще князем Володимиром Повий доку­мент узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узако нив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були ви­кликані насамперед утвердженням феодального господарства Ста­рі звичаєві норми поступово усувалися, наприклад, кровну помсту згодом замінили грошовими карами. До того часу належить також створення першого літописного зводу ] 037—1039 рр.

Свідченням могутності Київської Русі часів Ярослава, досягпеп ня нею рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були

численні шлюби членів великокнязівського роду з представника­ми найвпливовіших правлячих династій Заходу. Сам Ярослав, яко­го сучасники називали «тестем Європи», був одружений з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, його син Всеволод — з доч­кою візантійського імператора Константина Мономаха, Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Апна — за французького Генріха І, Єли завета — за норвезького Гаральда Сміливого, а після його смерті — за датського Свена Ул ьфсона, Анастасия — за угорського Андраша. Сестра князя Доброніга була одружена з польським князем Казими­ром. При дворі Ярослава подовгу жили і виховувалися члени ряду європейських правлячих родів, зокрема англійський та норвезький принци, які через ріДномаиі гпі обставини змушені були втікати зі своїх країн. Усе це значною мірою зміцнювало міжнародний авто­ритет Київської держави.

В останні роки правління Ярослав Мудрий спробував вирішити болючу проблему ирестолонаслідувапня, щоб запобігти князівсь­ким міжусобицям після його смерті. Для цього було запроваджено принцип сеньйорату, коли розподіл земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства у великокнязівсько­му роді. Найстаршому синові Ізнславу він заповів Київ, Новгород, Пскові Турів, другому за висом — Святославові —Чернігів, Муром і Тмутаракань, третьому — Всеволодові - Переяслав і Ростов, В’я чеславопі — Смоленськ., наймолодшому, Ігорю, — Володимир Волинський. Галицька земля відійшла онукові Ярослава, Рости славові Володимировичу, а По лоцька залишилася за сином племі нника Брячислава - Всеславом. Усі князі повніші були поважати старшого брата — великого князя київського і разом з ним правити всією Київською державою. У разі смерті великого князя його міс це посідав найс гарній й за віком брат (у випадку його відсутності — найстарший син), і всі князі пересувалися на один щабель вверх у князівській ієрархії. Таким чином кожному з князів гарантувало­ся формальне право на київський престол. Правда, пізніше вияви лося, що заповіт Ярослава Мудрого недосконалий. Закладена у ньо­му система ротації влади фактично суперечила принципу спадко ємності від батька до сипа. Ця обставина призвел і до всезростаю чих міжусобних чвар і суперечок, насамперед між племінниками і дядьками. Покривджені князі-ізгої, які були позбавлені уділів, за кликали собі на допомогу іноземців. Безкінечні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.

Ярославичі

Після смерті Ярослава троє його найвпливовіших синів — І; лав, Святослав та Всеволод — утворили своєрідний тріумвіра' чолі зі старшим київським князем. Впродовж двох десятиліть в^ проводили спільну політику, підтримуючи єдність держави. 5г, славичі разом обороняли країну від агресивних половців, які , вилися на степових просторах Русі, вдосконалили <• Руську прав/ зокрема відмінивши давню родову помсту, протистояли сен? тистським тенденціям молодших князів. Проте після невдалої, Русі битви з половцями на р. Альті на Переяславщині (1068) та ступного за цим повстання киян проти князя Ізяславау тріумві] почалися розбіжності Відновити колишню єдність не вдалося віть па з’їзді братів у Вишгороді (1072), де було прийнято «Пра Ярославичів» — кодекс юридичних норм, що значно розширю «Руську Правду». Уже в ] 073 р. Святослав з допомогою Всевол зайняв київський престол, а Ізяслав змушений був утікати до Пс щі, далі до Німеччини. З того часу Ярославичі по черзі княжш Києві: Святослав у 1073 -1076 рр., Ізяслав у 1076- 1078 рр., І волод у 1078—1093 рр.

Наприкінці XI ст. суперечки між представниками різних ні; лужень князівського роду поглибилися. Для міжусобної борот почали залучатися и сусіди, насамперед кочові племена полоні Користуючись цим, останні майже щороку вдиралися па Русь, у пали й полонили тисячі людей, палили села й міста, витонтуи; посіви. Ситуація погіршувалася тим, що наступник Всеволод* великий князь київський Святополк Ізяславич(1093—1113) в вився неспроможним власними силами зарадити лихові, яке в до послаблення могутності країни та значно погіршувало життя роду. Тому він звернувся за допомогою до переяславського кн Володимира Всеволодовича Мономаха, фактично перетворив своє правління на дуумвірат. За їх ініціативою для полагоджеі міжкнязівських суперечок та відвернення зовнішньої небезпег 1097 р. відбувся Любецькии з’їзд князів. Було проголошено припинення усобиць і необхідність вирішувати всі спірні питаї накнязівських з’їздах, об’єднання сил проти половецькоїзагре закріплено принцип спадкового володіння, за яким землі і кня; ства (вотчини) переходили від батька до сина. Останнє рішення с совувало принцип сеньйора і у Ярослава Мудрого та вело до утв дження поліцентричної форми дерл-савної влади. Незважаючи, рішення Любецького та наступних князівських з’їздів: Вити* ського 1100р., наЗолотчі 1101 р. йДолобськоіо 1103р. неусуш всіх суперечностей, вони відіграли позитивну роль в організг

відсічі кочовим ордам. У 1103—1116 рр. з ініціативи й під коман­дуванням ВолодимираМономаха було проведено п’ять великих пе реможних походів руських дружин проти половців, в результаті якихполовці кілька десятилітьно насмілювалися нападати на Русь.

Після смерті непопулярного київського князя Святоиолка й повстання киян у 1113 р. віче із заможних городян запросило до Києва на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Він ще за життя свого батька Всеволода був фактичним правителем Русі, але після його смерті, виявляючи повагу до законів та не бажаючи розпалювати чвари між князями, добровільно поступився київ ським і а чернігівським престолами на користь двоюрідних братів Святоиолка їзяславича та Олега Святославича, які були старшими від ньої о в князівському роді Ставши великим князем київським, Володимир Мономах, дотримуючись рішень Любецького з’їзду щодо вотчинного володіння, все ж. зумів тримати всіх інших князів у покорі, швидко й жорстоко придушуючи найменші спроби вне сти розбрат чи виити з під йоі о влади. Таким чином він зумів відпо вити політичну єдність 3/4 руських земель. Володимир продов жив законодавчу діяльність своїх попередників, спрямовану на побудову правової держави та нормалізацію соціальних відносин Його «Устав» суч гево доповнював славнозвісну «Руську пртшду», значно обмежуючи сваволю місцевої адміністрації та лихварів. Він установлював єдиний процент па взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці іі джерела її поповнення. Моиомаху належить знамените «Повчання», де він заповідав дітям не забува ти убогих і не да вати «сильним >> погубити людину, захищати і бідно го смерда, і вбогу вдовицю.

Припинення усобиць, відновлення централізації держави, відвернення половецької загрози сприяли суспільно економічному розвиткові Киї вської Русі. Знову зросло політичне значення Києва як центру держави, зміцніли п міжнародні позиції. Ім’я Володи мира Мономаха, онука Ярослава Мудрого та візантійського імпе ратора Константина IX Мономаха, було добре відоме у еередньовіч ній Європі. Сам він був одружений з дочкою англійського короля Гітою, його син Мстислав - зі шведською принцесою Христиною, сестра вийшла заміж за німецького імператора, одна донька — за угорського короля, а друга — за візантійського принца.

По смерті Володимира Мономаха на київському престолі утвер дився його син Мстислав (1125—1132), прозвании літописцями Великим. Його правління характеризувалося подальшим зміцнен ням великокнязівської влади, яку змушені були визнавати навіть Полоцьк та Новгород, завжди опозиційно налаштовані до Києва Мстислав успішно воював з Литвою та половцями, загнавши ос

І ч 2001

49

танніх за Дон та Волгу, його боялися ятвязькі князьки і половецькі хани. Русь у той час займала вагоме микнародне становище, про що свідчать династичні зв’язки київського князя з рядом західноєвро пейських королівських дворів. Одна з його доньок— Малфрід була одружена з норвезьким королем Сігурдом, друга — Інгеборг — з датським королем Кнутом Лавардом, третя — Ірина — з майбу гнім імператором Візангії Андрошком Комніним, четверта — Єфроси- нія — з угорським королем Гейзою II. Син Мстислава Ізяслав був одружений з польського принцесою, а Святополк — з моравською княгинею.

Однак Мстислав був останнім із київських князів, кому вдало ся утримати єдність і могутність Київської Русі. Високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших дерлош тогочасної Євро пи до нової епохи в іі історії - епохи феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.