16.3. Дисидентський рух

Термін «дисиденти» був занесений із Заходу і вживався для виз­начення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлю­вали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Диси­дентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації- Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі,

Тернополі та інших містах. Переважно там же розповсюджувався і «самвидав».

За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60— 70-х років були заангажовані у різних формах диси­дентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі, селя­ни та ін.

Основні напрями

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадшсальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за дер­жавну незалежність України, яку планували здобути мирними за­собами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного ви­ступу. Напршсін. 1950-х років у західноукраїнських областях ви­никло кілька нелегальних організацій: Об’єднана партія визволен­ня України, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет та ін. Серед них виділялася Українська ро­бітничо-селянська спілка (УРСС), яка була створена у 1958 р. на Львівщині групою юристів. Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, УРСС виступала за реалізацію ста­тей республіканської і союзної конституцій, які передбачали вихід України зі складу СРСР. Однак у січні 1961 р. організацію було ви­крито, її членів— І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького, І.Кіпиша — засуджено на різні терміни ув’яз­нення, а керівника, Левка Лук’яненка, — до розстрілу, пізніше за­міненого на 15-річне ув'язнення.

Подібні судилища відбулися також над членами інших під­пільних організацій, зокрема Українського національного коміте­ту (1962) та Українського національного фронту (1967). У резуль­таті кількох чоловік було розстріляно (І. Коваль, Б. Грицина, М. Про- ців), багатьох засуджено на тривалі строки ув’язнення.

Яскравими представниками цього напрямку були також істо­рик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчителька О.Мешко, мистец­твознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, поетВ.Стус, письменник Г.Сиегірьов, літературний критик Є.Сверстюк та ін.

Національно-культурницький напрям, представлений насампе­ред такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюба та І.Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець

З.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного

відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно- культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифіка­торської політики, нищення пам’яток історії та культури, незакон­них арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід’ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Гри- горенко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глузман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідов­но обстоював права кримськотатарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної цер­ков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібра­них державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чіль­них діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс таін.

Подібний поділ, звичайно, є доволі умовним, особливо, коли йдеться про конкретні постаті. Та все ж він дає змогу певною мірою систематизувати головні засади українського дисидентського руху.

Форми спротиву

Одною з найпоширеніших форм спротиву комуністичному то­талітаризмові став т. зв. самвидав. Серед перших «самвидавних» публікацій, які фактично започаткували український дисидент­ський рух, був «Відкритий лист до ООН», що його передали 1955 р. українські політичні в’язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. У сер. 1960-х років шляхом «самвида- ву» розповсюджувалися такі знамениті твори, як «Інтернаціо­налізм чи русифікація?» Івана Дзюби з критикою русифікаторської політики КПРС; «Лихо з розуму» та « Правосуддя чи рецидиви те­рору?» В’ячеслава Чорновола, де подавалися відомості про репре­сованих протягом 1965—1966 рр., розкривалися механізми полі­тичних репресій; «Репортаж із заповідника імені Берії» та «Серед снігів » Валентина Мороза, які викривали рецидиви сталінізму; пат­ріотичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка тощо. Певнии час також поширювався машинописний журнал Українського на­ціонального фронту «Воля і Батьківщина». Велика частина самви-

даву різними шляхами потрапляла на Захід, де ставала поштовхом

до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог україн­ських дисидентів.

Значну роль для організаційної консолідації українського ди­сидентського руху відіграв позацензурний журнал «Український вісник», шість номерів якого вийшли протягом 1970—1972 рр. у Львові за редакцією В.Чорновола. Тут друкувалися заборонені цен­зурою твори, замовчувана суспільно-політична інформація, хроні­ка репресій проти дисидентів.

Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, ство­рювали громадські комітети на захист заарештованих, приїжджа­ли на відкриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися висту­пати на них свідками тощо. Восени 1965 р. під час прем'єри фільму

С.Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві В.Стус, Г. Дзюба та В.Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвести­ся з місць. Близько півтори сотні людей встали. Це був перший гро­мадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна. Трохи згодом, у 1968 р., 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів (кінорежисер С.Параджанов, композитор П.Майборода, поетеса Л.Костенко, поети В.Стус та

І.Драч, депутат Верховної Ради СРСР, авіаконструктор О. Антонов, історик М.Брайчевський та ін.) звернулися до ЦК КПУ та ЦК К1ІРС з листом у зв’язку з незаконними репресіями, що відбувалися в Україні (згодом підписанти поплатилися за свою ініціативу).

Іноді акції протесту набирали крайніх форм. У 1968р. колишній в ’язень комуністичних таборів, вояк УПА Василь Макух з Дніпро­петровська обі лляв себе бензином на Хрещатику і запалив, вигуку­ючи: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» Від опіків він помер у лікарні. Наступного року Микола Бериславський з Бер­дянська, також колишній вояк УПА, повторив акт самоспалення у Києві (при собі він мав транспаранти: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури»). Йому вдалося вижити, після чого отримав 2,5 року таборів. 21 січня

1978 р., напередодні річниці проголошення незалежності УНР та Акта злуки українських земель, на могилі Т.Шевченка у Каневі вчинив акт самоспалення Олекса Гірник з Калуша. У розкиданих на Чернечій Горі листівках він писав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення укра­їнської мови та українського національного духу.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радян­ського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте

лише окремим із них удавалося прорватися через «залізну завісу» Більшість за такі дії опинялася в таборах і в’язницях. Хоча й там вони не припиняли боротьби: знову ж таки відмовлялися від грома­дянства СРСР, проголошували себе українськими самостійниками, вимагали визнання за собою статусу «політичних в’язнів », збирали факти брутального ставлення табірної адміністрації до політв’язнів, передавали інформацію своїм однодумцям на волю. У 1978р. узвер- нєнні 18 українських політв’язнів, що перебували у мордовських таборах, пролунав заклик до виходу України зі складу СРСР і ство­рення незалежної демократичної держави.

Своєрідними протестиими акціями ставали відзначення урочин, присвячених життю та творчості Т.Шевченка, І.Франка, Л.Укра­їнки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі про­блеми. Нерідко міліція та КДБ розганяли подібні зібрання, аїх учас­ників арештовували, як це сталося у 1970 р. з А. Лупиносом, який читав вірші біля пам’ятника Т.Шевченка у Києві.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині, Києві. Виявлені спецслужбами патріоти жорстоко каралися. Так, лише за намір вивісити національні прапори у Львові до річниці Акта відновлення Української держави В.Дужинський у 1957 р. отримав 25 років таборів суворого релсиму, а М.Василів за виготов­лення цих прапорів — 10 років. До того ж вони додатково дістали по 5 років позбавлення прав та стільки ж — заборони пооживання на території західноукраїнських областей.

Українська гельсінкська група

У сер. 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов’язаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінк- ської угоди 1975 р., яка передбачала і зобов’язання країн-підпи- сантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисиден­там підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво буде виконувати взяті на себе обов ’язки. 12 травня 1976 р. у Москві було проголошено про створення громад­ської групи для контролю за виконанням Гельсінкських угод. 9 ли­стопада того ж року аналогічна організація постала в Україні. Вона отримала назву Українська гельсінкська група (УГГ). Серед її зас­новників були: О.Бердник, П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лук’янен- ко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, М.Руденко, Н.Строка- та-Караванська, О. Тихий. За весь час існування УГГ її членами були 37 чол. Очолив українських борців за права людини відомий пись­

менник Микола Руденко. Учасник Другої світової війни, політ- працівник, у мирний час очолював партійну організацію Спілки письменників України. Був нагороджений орденами і медалями СРСР.

Від попередніх організацій УГГ суттєво відрізнялася. Вона була легальною, тісно співпрацювала з подібними групами Росії, При­балтики, Закавказзя, налагодила зв’язки із зарубіжними правоза- хисними товариствами. Декларація УГГ передбачала, що її члени вимагатимуть від влади безумовного виконання закону і забезпе­чення прав людини, справжньої демократії. Група, ведучи бороть­бу за права українського народу, з повагою ставилася до мови і куль­тури інших народів, які проживали в республіці. Саме тому в УГГ входили представники різних національностей. У майбутній демо­кратичній Україні, йшлося в декларації, будуть гарантовані консти­туцією права національних меншин. Члени УТГ вважали, що Укра­їна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до Конституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним вибо­рам, а українці, які жили в неволі, добившись незалежності, ніко­ли не впровадять колоніальної системи щодо інших народів.

Отже, вимоги УГГ були дуже поміркованими, далекими від ра­дикалізму, але, як виявилося, несумісними з існуючим тоталітар­ним режимом. За даними дослідників, з 37 членів УГГ протягом 1977—1985 рр. 23 на основі сфальсифікованих звинувачень були засуджені за політичними і кримінальними статтями та відправ­лені у табори і на заслання, 6 позбавлені радянського громадянст­ва. Решта стали членами групи, вже перебуваючи в ув’язненні.

Переслідування дисидентів

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада ви­користовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробува­них методів, як тюремне ув’язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На поч. 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв’язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 25 до 75 відсотків. Як бачимо, часи змінювалися, а ставлення режиму до українців та «квоти» для них у тюрмах залишалися стабільни­ми. До того ж судді до українців були значно «щедрішими», ніж до представників інших націй: там, де росіянин, скажімо, отримував 4—6 років, українець діставав від 10 до 15. Після закінчення термі­ну спецслужби вдавалися до фабрикації нової справи. На собі це відчули М.Плахотнюк, С.Параджанов, В.Чорновіл, М.Горбаль,

В.Січко та ін. На жаль, були й такі, ідо повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, — Василь Стус, Олекса Тихий. Юрій Литвин, Валерій Марченко.

Щодо смерті В.Стуса, то один з його побратимів, Василь Овсі- єнко, стверджує, що вона була зініційована Кремлем. «Творчість ВасиляСтуса, — зазначає він, — у 1985р.ГенріхБьоль висунув на здобуття Нобелівської премії. Вона була б присуджена 24 жовт­ня. Але їі присуджують тільки живим, посмертно — ні. Отже, Кремль (уже Горбачов!) постав перед вибором: звільнити Стуса чи тримати лауреата Нобелівської премії в камері. У подібній си­туації в 1936 р. був Гітлер: премія була присуджена в'язневі концтаборів К.Осецькому. Гітлер його звільнив. Кремль же розв'я­зався з потенційним лауреатом Нобелівської премії Василем Сту- сом у традиційний спосіб: «Нет человека — нет проблемы»...» Василь Стус загинув у карцері в ніч зЗна4 вересня 1985 р...

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т. зв. психушки — спеціальні психлікарні з жорстоким режимом, що не поступався тюремному. (Ініціатором застосування психіатрії у каральних цілях на рубежі 6070-х років виступив голова КДБ СРСРІО Анд­ропов. ЦК КПРС і уряд країни погодилися з його нелюдським пла­ном розгортання мережі психіатричних лікарень «з метою захис­ту радянського державного і суспільного ладу».) Як справедливо зазначає Ю.Зайцев, коли у звичайного в язня все ж була надія хай

і за 10—15 років вийти на волю, то у психлікарні могли «лікувати» хоч до смерті. Так режим ізолював найнебезпечніших для себе віль­нодумців , особливо тих, кому не вдавалося приписати ні антирадян­щини, ні аморальщини. Щоб деморалізувати дисидента, його помі­щали у середовище вбивць та ґвалтівників, які у «психушках» ря­тувалися від заслуженого покарання; параноїків, нерідко під на­глядом «санітара» з карних злочинців До цього додавалися пре­парати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам’яті, емоцій. Серед жертв такого мордування були П.Григоренко, А.Лупиніс, Л.Плющ, В.Рубан та ін. Загальна кількість в’язнів психлікарень у СРСР, за підрахунками Л. Плюща, сягала 2000 осіб.

Колишній дисидент Василь Рубан так згадує про методи ка­тування у «психушках»: «Мене примістили в надзорці... для про­ведення активного курсу лікування, тобто введення в організм пси­хотропних препаратів через уколи. Тоді було три головних мето­ди лікування: електрошок, інсулін і психотропні препарати... Сірка з аміназином — це здебільшого катування з метою виштов­хати злочинця на луда чи в зону. Курс сірки не ви тримують навіт ь ті, кому пахне 10років зони, навіть дехто з тих, кому загрожує смертна кара. Коли хворий проходить відповідні аналізи.., йому

призначають невралептики по карті, тобто кожних два наступні дні збільшують дозу. Хворий потроху загальмовується. ось вже він ходить з потухлим зором, схиливши набік голову, доза збільшу­ється. Ось вже з рота в нього тече слина і він її не витирає, бо йому вже байдуже, доза збільшується. Ось він уже почав мочитися — доза збільшується. Нарешті він обкалявся — це сигнал лікарю про те, що треба зменшувати дозу. Доза зменшується, і коли хворий приходитьу такий стан, що ходить з перекривленою головою, але слину, яка тече з рота, витирає лише інколи, доза заморожуєть­ся, і в такому стані хворий існує 6 місяців. Увесь цей час він отри­мує ліки в уколах — це активний курс. М’які місця на руках і на сідницях стають твердими, кровоточать від голочних пробоїн, бо кров погано згортається. Тоді йому цю саму дозу затверджують і дають у пігулках постійно... Якщо організм звикає до дози і відбу­вається рецидив, його знову переводять в надзорку на активний курс. Це триває від 5 до 25 років...»

Описуючи дію ще одного невралептика — трисиділу — Рубан зазначає: «...бридкий ниючий щем наповнив усі мої кістки, здава­лось, що кожен м ’яз у моєму тілі живе окремо, трясеться і ниє. Від­чув я також, що мої руки і ноги згинаються колесом, особливо ноги не хотіли мене носити і підгинались у колінах... Сидіти я не міг, коли ж уставав, ноги гнулися, коли ж починав ходити, тримаю­чись руками за бильця, руки не тримали, з них витекла вся сила. Я відчув, що в’яну, наче полите гасом дерево...»

Як ці люди витримували такі тортури? Той самий Василь Рубан пише: «Я знав, що на волю мені дороги нема. Принаймні чесної до­роги. Хтось же повинен бути твердим, незламним. У всіхдіти, мати, жінка. Якщо всі почнуть колотись і каятись, то ми ніколи не пере­можемо. Навіщо тоді це все? Так кадебе і буде завжди правим, зав­жди переможцем, а я не міг їм простити тих жертв, яких вони зав­дали Україні в 1917,1922,1928, 1933, 1937,1940,1947 і так далі, аж до мого арешту в 1972 р.»(В.Руба ну вдалося вийти на вол ю ли ше у 1978р.).

Цькування дисидентів не обмежувалося в’язницями, таборами, засланнями, «психушками». Активно використовувалися й адмі­ністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виклю­чення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти диси­дентів провокації. їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. ін. Після кілька­разового побиття у грудні 1963 р. помер 28-річний геніальний поет

ВасильСимоненко. Наприкін. листопада 1970р. після усних погроз занєз’ясованих обставин у Василькові, на Київщині, по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю Аллу Горську. У травні

1979 р. загадково вбито під Львовом популярного 30-річного ком­позитора Володимира Івасюка. Знищувався цвіт української нації, її совість.

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Украї­ну у денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист укра­їнської самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН-УПА традиції руху опо­ру в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної со­борної держави — невмируща.

Розділ 17 УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ: 1985-1991 роки