14.3. Становище українців буковини, бессарабії та закарпаття

Окрім Польщі, значну частину західноукраїнських земель після розвалу Австро-Угорщини захопили Румунія, яка зосередила у своїх руках Північну Буковину, закарпатську Сигітщину та Бесса- рабію (Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський (зараз — Білго- род-Дністровський район Одеської області) повіти), що до війни належала Російській імперії, — загалом там проживало бл. 1 млн осіб та Чехо-Словаччина — Закарпаття і Пряшівщину з населен­ням понад півмільйона осіб. Різними були обставини входження цих земель до складу згаданих держав і не однаково склалися їхні долі під чужою владою.

Румунський окупаційний режим

З листопада 1918 р. велике народне віче в Чернівцях прийняло ухвалу про входження Буковини до складу єдиної Української держави. На жаль, недовго втішався волею Буковинський край. Скориставшися з того, що легіон Українських січових стрільців, який певний час перебував на Буковині, у перших числах листопада виїхав до Львова, румунські війська вже 12 листопада окупували Північну Буковину разом з Чернівцями. Ще раніше було окупова­но Бессарабію, а в 1919 р. — Сигітщину (південна частина Марма- рощини). У 1920 р. Рада послів Антанти, незважаючи на протести українців, узаконила румунську окупацію. Так українські землі опинилися у складі Румунії, яка, як і Польща, являла собою відста­лу аграрну країну зі слаборозвинутою промисловістю. На становищі економічно відсталих окраїн Румунії, відповідно, перебували й Буковина, Бессарабія таСигітщина.

Режим, встановлений Румунією на окупованих українських територіях, виявився ще нестерпнішим, ніж польський. Протягом 1919—1928 рр. тут тривав воєнний стан, який супроводжувався жорстоким терором. Румунська адміністрація ліквідувала біль­шість українських організацій, заборонила українську пресу. Для зміцнення румунської присутності українські землі масово розда­валися офіцерам румунської армії. Під особливий приціл було взя­то Буковину. Проголосивши місцевих українців «зукраїнізованими румунами» чи «громадянами румунського походження, що забули рідну мову», окупаційні власті не зупинялися ні перед чим, щоб цілковито їх денаціоналізувати. Зі 168 народних шкіл, які існували на Буковині в 1918 р., майже дві третини стали румунськими в перші два роки окупації, решту також румунізували або закрили до 1927 р. Аналогічною виявилася доля українських гімназій та ремісничих шкіл. Було закрито українські кафедри Чернівецького університету, а сам заклад румунізовано, хоча кількість студентів- румунів тут на поч. 1920-х років не перевищувала 20 %. На ру­мунський взірець змінювалися українські прізвища та населені пункти.

Панівну в Румунії церкву було перейменовано в «православно- румунську» , а автономну буковинську митрополію підпорядкова­но румунському патріархатові. Українські священики не допуска­лися до вищих посад у церковній ієрархії; чинилися всілякі пере­шкоди при вступі українців до семінарій.

Будь-які протести українського населення проти загарбників нещадно каралися, зокрема, Хотинське (1919) і Татарбунарське (1924) повстання були потоплені в крові. На придушення останнього

румунський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флоти­лію, внаслідок чого загинуло понад 3000 повстанців. Над вціліли­ми учасниками повстання окупанти організували судилище, яке у кінцевому підсумку обернулося проти них самих, оскільки вияви­ло нестерпні умови існування українців під румунським гнітом. Під тиском міжнародної громадської думки, зокрема таких всесвітньо відомих діячів науки й культури, як А. Ейнштейн, А.Барбюс, Р.Рол- лан, Е.Сінклер, Т.Драйзер, Б.Шоу, Л.Арагон, Т.Манн та багатьох інших, суд змушений був виправдати більшість заарештованих.

У 1928 р. розпочався період відносної лібералізації окупацій­ного режиму, який тривав до 193 7 р. Це привело до деякого пожвав­лення українського національного життя, насамперед на Буковині. Тут було засновано Українську національну партію (УНП) під керів­ництвом В.Залозецького, яка фактично так і залишилася єдиною легальною українською політичною партією в Румунії аж до кінця окупації. Вона виступала прихильницею «органічної праці» і, йду­чи на компроміс із владою, намагалася захищати права україн­ського населення. Так, уклавши в 1930 р. виборчу угоду з правля­чою націонал-цараністською партією, УНП отримала кілька місць у парламенті та певною мірою спричинилася до створення в уряді спеціального відомства в справах національних меншин. Офіційним партійним органом виступав тижневик «Рада», який редагував Ю.Сербинюк.

Чимало зусиль для того, щоб хоч трохи оживити громадське та культурне життя краю, доклали студентські товариства «Чорномо- ре», «Запорожє», «Кобзар», а також «Жіноча Громада», спортивне товариство «Довбуш» тощо. Почали відновлювати свою діяльність театральні групи, хори, інші організації культурно-мистецького спрямування. З’явилася українська преса, яку, крім згаданої «Ра­ди», представляли тижневик «Рідний край» та єдина українська щоденна газета «Час».

Серед «нелегального сектору» виділялися комуністи й націона­лісти. Зокрема, у 1930-х роках на Буковині значно активізувався український націоналістичний рух, що в основному охоплював молодь, передусім студентську, та користувався підтримкою селян­ства. Націоналістичне підпілля, яке очолювали І.Григорович, О.Зибачинський, Д.Квітковський, видавало часописи «Самостійна думка» і «Самостійність», мало вагомий вплив на ряд товариств, наприклад спортивне— «Мазепа» та студентське— «Залізняк». Як і польський, румунський окупаційний режим всіляко пересліду­вав українських націоналістів, намагаючись використати їхню діяльність як привід для наступу на національні права українців. Так, після двох судових процесів 1937 р. над представниками на­

ціоналістичного підпілля, яких звинувачували в антидержавній діяльності, власті почали переслідувати будь-які прояви україн­ського політичного життя.

З 1938 р. в Румунії знову розпочався період реакції. Всі партії та організації було розігнано. Серед них українські націоналісти виявилися чи не єдиними, кому завдяки конспіративній структурі вдалося не тільки зберегти, а й навіть розширити свої впливи.

Українські землі під владою Чехо-Словаччини

Після розвалу Австро-У горщини українці Закарпаття на місцевих з’їздах, зокрема в Любовні, Сваляві, Сигеті, а також на Соборі пред­ставників від усіх закарпатських земель у Хусті (21 січня 1919 р.) ви­явили прагнення приєднатися до УНР. Незламним було бажання: «Не треба нам нічого від мадярів, най живе Україна, до України, ідемо до України». Однак Закарпаття було окуповане кількома краї­нами, які зневажили волю місцевого українства: чехи ввели війська в Ужгород та його околиці, румуни оволоділи південною частиною Мармарощини з головним містом Сигетом, а решту закарпатських земель зайняли мадяри. До того ж окупація Польщею та Румунією західноукраїнських земель відрізала Закарпаття від основної час­тини України. В таких умовах утворена у травні 1919 р. представ­никами ужгородської, пряшівської та хустської рад Центральна руська народна рада під тиском закарпатської еміграції в США про­голосила об’єднання Закарпаття з Чехо-Словаччиною, яка зобо­в’язувалася надати краєві широку автономію. Паризька мирна кон­ференція затвердила це рішення.

Становище українців під владою Чехо-Словаччини, однієї з най* демократичніших країн того часу, істотно відрізнялося від умов життя українського населення під Польщею та Румунією. Разючим контрастом, за словами О.Субтельного, до згаданих держав було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкладав біль­ше коштів, ніж вилучав. Місцевим селянам було надано додаткові земельні ділянки за рахунок поділу колишніх маєтків угорських поміщиків, запроваджувалися передовіші методи землеробства, організовувалися сільськогосподарські школи тощо. Однак цих за ходів було замало, щоб полегшити страшні злидні в регіоні. Ситуа* ція ускладнювалася хронічним безробіттям, оскільки місцеві під^- приємства закривалися, не витримуючи конкуренції з високороз- винутою чеською промисловістю.

Вагомішими були результати українців Закарпаття в суспіль­но-політичній та культурно-освітній сферах. Празька влада, незва* жаючи на відкладення своєї обіцянки щодо впровадження краєвої

автономії аж до 1938 р., визнавала за більшістю українського насе­лення право жити в кордонах окремої адміністративної одиниці — Підкарпатської Русі, а з 1928 р. — Підкарпато-Руського краю (за. її межами залишилися Пряшівщина, яка перебувала у словацькій ча­стиш федерації, та Сигітщина — у складі Румунії). Визнавався також «руський» (оскільки тутешні українці продовжували нази­вати себе русинами) характер цієї території, представникам місцевого населення дозволялося займати адміністративні посади. Значних успіхів було досягнуто в розбудові національної освіти. Якщо на момент входження Закарпаття і Пряшівщини до складу Чехо-Словаччини там майже не було шкіл з рідною мовою навчан­ня, то в 1930-х років їх число, згідно з даними Я.Грицака, доходило до 500. Чехо-Словаччина дала також притулок і фінансову під­тримку декільком українським вузам — Українському вільному уні­верситету (1921—1945), Високому педагогічному інституту ім. Дра- гоманова в Празі (1923—1933) та Українській господарській ака­демії в Подєбрадах (1922—1935). Щоправда, чеська влада рішуче відмовилася від пропозиції перевести згадані навчальні заклади на терени Закарпаття, очевидно, побоюючись різкого зростання там національної самосвідомості.

Істотною перешкодою на шляху остаточного національного са­мовизначення «закарпатських русинів» було існування в їхньому середовищі трьох національних орієнтацій — москвофільської, ру- синофільської й українофільської, які перебували в постійному про­тиборстві між собою, нерідко інспірованому владою. Серед прихиль­ників москвофільської течії переважали представники старшого покоління інтелігенції, передусім греко-католицького духовенства, які розглядали русинів як частину єдиного російського народу. Москвофіли, очолювані А.Гагатком, Г.Цуркановичем, А. Бескидом, утворили численні товариства та орган зації, широку мережу чи­талень «ОбществаДухновича» тощо. Однак, незважаючи на всі за­ходи та сприяння офіційноївлади, вони протягом 1920—30-х років поступово втрачали підтримку місцевого населення, оскільки над­то вже незаперечним залишався факт існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними та росіянами.

Поборники русинофільської течії (І.Куртяк, А.Бродій та ін.), абсолютизуючи місцеві особливості, стверджували, що слов’янсь­ке населення Закарпаття становить окрему націю русинів-« карпа- торосів» (за проугорську орієнтаціюїх ще називали «мадяронами»). Хоч реального впливу на суспільно-політичне та культурне життя краю русинофіли не мали, їх послідовники залишаються й досі.

Найдинамічнішою серед національних орієнтацій виявилася українофільська течія, яка була виразницею ідеї єдності закар­

патських українців з усім українським народом. її основу станови­ло молодше ПОКОЛІННЯ Інтелігенції на ЧОЛІ ЗІ священиком А.ВОЛО' шипим та братами М.і Ю.Бращайками. Використовуючи досвід Га­личини, українофіли розгорнули активну культурно-освітню та господарську діяльність, заснували товариство «Просвіта» з мере­жею читалень по всьому краю, «Учительську громаду», Підкарпат­ський банк, кооперативи, театр, часописи, молодіжні організації тощо.

Карпатська Україна

У міру зростання національної свідомості серед населення За­карпаття українські політики все настійливіше вимагали автономії краю. Але чеський уряд зволікав з реалізацією своїх зобов’язань, віддаючи перевагу централізованому управлінню. Ситуація зміни­лася після укладення 29—ЗО вересня 1938 р. Мюнхенської угоди, коли керівники Великобританії та Франції вирішили «умиротво­рити» фашистську Німеччину за рахунок західних територій Чехо- Словаччини. Зазнавши дошкульного удару, остання змушена була піти на поступки в питанні словацької та української автономії і, відповідно, стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та укра­їнців. 11 жовтня 1938 р. чеська влада офіційно проголосила автоно­мію Підкарпатської Русі. Перший уряд автономії очолив один із лі­дерів русинофілів А.Бродій. Однак невдовзі з’ясувалося, що він є агентом угорських спецслужб. 26 жовтня було призначено новий кабінет, що ск, іадався з українофілів на чолі з Августином Воло- шиним. Щоправда, початок його діяльності був затьмарений т. зв. Віденським арбітражем. (2 листопада 1938 р.), згідно з рішенням якого фашистські лідери Німеччини й Італії віддали Угорщині пів­денні райони Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове, де проживали більше 170 тис. осіб. За цих умов столицю Підкарпат­ської Русі було перенесено до Хусту.

Незважаючи на втрату значної частини території, українці з великим ентузіазмом взялися будувати свою державу, яка ЗО груд­ня 1938 р. отримала назву Карпатська Україна. Уряд Волошина здійснив низку заходів, спрямованих на стабілізацію діяльності економічних установ, комунікацій, українізацію освіти, видавни­чої справи, організував роздачу продовольства тощо. Для захисту кордонів і боротьби з угорськими та польськими диверсійними гру­пами, було створено власні збройні сили — Карпатську Січ, яка нараховувала кілька тисяч чоловік. На допомогу закарпатським українцям з Галичини масово прибували відповідні кадри ОУН, юнаки та дівчата, які, ризикуючи життям, прагнули зробити свій

посильний внесок у становлення Карпатської України. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до крайового Сойму, у яких взяли участь

92,5 % населення. Переконливу підтримку — 92,4 % голосів ви­борців — отримало Українське національне об’єднання, очолюва­не А.Волошиним.

Тим часом фашистська Німеччина вирішила остаточно ліквіду­вати Чехо-Словацьку державу і, окупувавши Богемію і Моравію, дала згоду на окупацію Угорщиною Карпатської України. У ніч з 13 на 14 березня розпочалася угорська агресія. Зважаючи на ситу­ацію, урядом А. Волошина, який наївно сподівався на німецьку під­тримку, 14 березня була проголошена державна незалежність Кар­патської України. Наступного дня Сойм на чолі з А.Штефаном за­твердив проголошення державної незалежності та прийняв кон­ституцію, яка визначила назву держави (Карпатська Україна), дер­жавний устрій (президентська республіка), державну мову (україн­ська). Державними символами було визнано синьо-жовтий стяг, гімн «Ще не вмерла Україна» та герб — ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі та три­зуб з хрестом на середньому зубі. Президентом держави було обра­но А.Волошина.

Та незалежніть тривала недовго — вже 16 березня угорське військо захопило Хуст. Кількатисячна Карпатська Січ, слабо осна­щена і погано озброєна, протягом 5 днів чинила героїчний опір 40-тисячній регулярній армії. Січовики кидалися з гранатами під ворожі танки. Жорстокі бої відбулися поблизу Хуста, де молоді хлопці-гімназисти разом зі своїм вчителем І.Голотою майже всі загинули. Але навіть після поразки ще до кін. травня у Карпатах точилася партизанська війна. У боях полягло бл. 5000 закарпатців та кілька сотень галицьких юнаків, котрі прийшли на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Зенон Коссак та Михайло Колодзінський — члени ОУН з Галичини. Останній на пропозицію загарбників негайно капітулювати заявив: «У словнику україн­ського націоналіста немає слова «капітулювати».

З усіх областей колишньої Чехо-Словаччини тільки Карпатська Україна дала належну відсіч агресору, яка, по суті, стала першим збройним опором на шляху загарбання Європи гітлерівською Ні­меччиною та її сателітами (в той час як чехи віддали свою державу без жодного пострілу). Преса всього світу писала про героїчну обо­рону Карпатської України. Навіть ворожі до українців польські видання, вражені мужністю оборонців Карпатської України, за­значали: «Мусимо, одначе, чесно сказати, що в контексті останніх подій маємо більше пошани до українців, ніж до чехів і словаків. Хоч би як там було і хоч би ким були оті «січовики», все ж таки ті

люди не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих по­літичних і стратегічних умовах». До речі, напередодні мадярської агресії німецький консул передав А. Волошину телеграму від А.Гітлера, з вимогою щоб територія краю була передана мадярам без опору. А.Волошин дав гідну відповідь: «Хоч Карпатська Украї­на хоче жити в мирі зі своїми сусідами, однак зі зброєю в руках ви­ступить проти всіх, хто задумав би порушити її свободу та державні кордони».

Мадярські окупанти потопили в крові молоду незалежну Кар­патську Україну. Та її коротке існування і героїчна оборона мали велике значення: вони не тільки допомогли закарпатцям остаточ­но усвідомити себе частиною єдиної української нації, а й стали при­кладом самовідданої боротьби за національну державність для всьо­го українського народу.

Розділ 15 УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА ПІСЛЯВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ (1939 — початок 1950-х років) 15.1. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПЕРШОМУ ЕТАПІ ВІЙНИ (вересень 1939 — червень 1941 р.)

Напередодні Другої світової війни українські землі входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Угорщини та Румунії. Тому «українське питання» було проблемою не лише українського народу, а й одним з найважливіших у передвоєнній міжнародній політиці. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонна європейська нація стала об’єктом безсоромного торгу на «диплома­тичному ринку». Ініціатором гендлю виявилася фашистська Німеч­чина, яка, потребуючи спільників для реалізації своїх експансіо­ністських задумів, вирішила здобути їх коштом українських зе­мель. Першою жертвою стала Карпатська Україна, яку зухвало було віддано на розтерзання Угорщині. Ще вдалішими мали стати на­ступні «торги», адже у значній мірі за рахунок Західної України А.Гітлер планував окупувати Польщу; унеможливити формуван­ня антифашистської коаліції, про яку в той час домовлялися Анг­лія, Франція і СРСР, перетворити СРСР на свого тимчасового союз­ника; створити стратегічний плацдарм для нападу на той же СРСР.

Радянсько-німецький альянс

Як виявилося, розрахунки фюрера справдилися. Вже 23 серп­ня 1939 р. між Німеччиною і Радянським Союзом було підписано договір про ненапад (відомий як «пакт Ріббентропа—Молотова») терміном на 10 років і таємний протокол до нього, за яким Європа фактично була розділена на сфери впливу м ж двома тоталітарни­ми режимами: фашистським і комуністичним. Зокрема, передба­чався поділ Польщі, згідно з яким до СРСР мали відійти західно­українські та західнобілоруські землі. Довгий час комуністи виправ­довували альянс з фашистами необхідністю відвести воєнну загро­

зу від своєї країни. Насправді ж, радянське керівництво на чолі з Й.Сталіним прагнуло спрямувати німецьку агресію на Захід, насам­перед проти Англії та Франції, щоб дочекатися, коли «капіталісти перегризуться між собою», а тоді, за словами колишнього радян­ського розвідника В.Суворова (Резуна), «оголосити себе Визволи­телем Європи, замінивши коричневі концтабори червоними». Од­нак все вийшло з точністю до навпаки: в результаті відмови Радян­ського Союзу від подальших переговорів з Англією та Францією про формування антифашистської коаліції (щоправда, вина за зрив пе­реговорів лежить і на згаданих державах, оскільки вони постійно зволікали з підписанням договору) та у зв’язку з наступним пере­творенням Польщі на стратегічний плацдарм нападу Німеччини на СРСР, початок німецько-радянської війни став значно ближчим.

Безпосереднім наслідком німецько-радянських домовленостей була збройна агресія 1 вересня 1939 р. Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники: Англія і Фракція. Так вибухнула Друга світова війна, найжорстокіша в історії людства. 17 вересня під при­водом захисту «єдинокровних братів» у війну вступив СРСР, чого Польща явно не сподівалася. В результаті, вже 27 вересня Варшава капітулювала. У Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та в ряді ін­ших міст відбулися спільні паради союзних військ: радянських і німецьких. Отже, Радянський Союз своїми діями не тільки сприяв розв’язуванню Другої світової війни, а й на її початковому етапі став фактичним союзником фашистської Німеччини. Союзні відносини не обмежувалися лише розгромом Польщі. Як тоді, так і пізніше, коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія та інші західні держави воювали проти фашизму, Москва активно допомагала Німеччині, зокрема постачаючи їй необхідні стратегічні матеріали, сировину та хліб, що у 1940 р. становило 40 % всього радянського експорту на зовнішній ринок.

Тісне радянсько-німецьке зближення, що відбувалося на основі тоталітарної сутності двох режимів, зневаги до прав людини та міжнародного права, засвідчили укладений 28 вересня 1939 р. но­вий договір про дружбу і кордон та секретні протокол и до нього, які уточнювали розмежувальну лінію між СРСР та Німеччиною (т. зв. лінія Керзона) і формально підтверджували включення захід­ноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Про­тягом піввіку Радянський Союз заперечував сам факт укладання таємних договорів з Німеччиною, прагнучи уникнути відповідаль­ності за співучасть у розв’язанні Другої світової війни. Проте фак­ти — річ уперта: оригінали таємних протоколів були виявлені в жовтні 1992 р. в архіві ЦККПРС. Курс на зближення з А.Гітлером підтверджували й тодішні радянські лідери. Так, Й.Сталін заявляв:

«Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кро­в’ю, має всі підстави бути довгою і міцною». Ще відвертіше висло­вився радянський нарком закордонних справ В.Молотов, проголо­сивши привселюдно, що «не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму...» їхні думки творчо розвинув міністр закордонних справ Німеччини Й.Ріббентроп, який заявив радянському кореспондентові, що коли в Англії і Франції «візьмуть верх палії війни, то Німеччина і СРСР будуть знати, як відповісти на це». Як кажуть, коментарі зайві.

Радянсько-німецькі домовленості створили також сприятливі умови для вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. Тому 28 червня 1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її відмовитися від цих споконвічних українських територій, населених переважно українцями. Ухвалою Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. Північна Буковина та Бессарабія ввійшли до складу Радянської України (приблизно в той же час Радянським Союзом було захоплено Латвію, Литву, Естонію, ча­стину Фі нляндіїТ.

У цілому, в результаті приєднання нових земель, територія УРСР розширилася до 565 тис. кв. км, а її населення збільшилося на 8,8 млн чол. і становило на сер. 1941 р. 41 657 тис. громадян. На новоприєднаних землях було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську, Станіславську, Чернівецьку та Акерманську (від грудня 1940 р. — Ізмаїльську) області. За межами УРСР залиша­лися Закарпаття, окуповане Угорщиною, та т. зв. Закерзоння — Холмщина, лівобережне Надсяння, Лемківщинаі Підляшшя, яке входило до Генерального губернаторства, створеного німцями з ча­стини окупованої ними території Польщі.

«Радянизація» Західної України

Намагаючись надати своїм діям на західноукраїнських землях легітимного характеру, радянське керівництво організувало там вибори до т. зв. Народних Зборів Західної України, які відбували­ся, зрозуміло, на безальтернативній основі, під контролем та за безпосередньої участі радянських військ, органів влади та спец- служб. Зібравшись 26—28 жовтня 1939 р. у Львові, новообрані На­родні Збори прийняли декларацію про встановлення радянської влади на території Західної України та возз’єднання з УРСР. Вже 1 листопада Верховна Рада СРСР «задовольнила» їх прохання.

Чине найсерйознішим випробуванням для населення новоприє- днаних територій була т. зв. «радянизація»— запровадження но­

вих радянських порядків. На перших порах вона відбувалася за співчуття і навіть за підтримки місцевого українського населення, яке зазнало чимало лиха від польської та румунської окупації. За­ходи радянизації включали в себе конфіскацію поміщицьких зе­мель та частковий розподіл їх між безземельними та малоземель­ними селянами, націоналізацію промисловості, торгівлі і банків, введення 8-годинного робочого дня, розвиток медичного обслуго­вування, обмеження безробіття, розподіл серед міської бідноти жит­ла, націоналізованого після втечі польських чиновників та під­приємців тощо. До соціально-економічних змін додалися культур­но-освітні: повсюдне запровадження української мови, збільшен­ня кількості українських шкіл та вузів, преси, завезення зі східних областей великої кількості книг українською мовою тощо.

Проте, підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю місцеве життя, радянська адміністрація, основу якої складали «пе­ревірені кадри» зі Східної України або Росії (здебільшого росіяни за походженням), почала виявляти свою істинну сутність. Вона по­боювалася поширення національно-визвольних ідей із Західної України на УРСР, а тому взялася за нещадну руйнацію культурно- освітніх, громадсько-політичних, економічних осередків та місце­вих традицій, які формувалися протягом тривалого часу і з якими мусили рахуватися навіть попередні окупаційні режими. В резуль­таті, припинили своє існування не лише політичні партії (звичай­но, за винятком більшовицької), а й усі інші інституції неполітич- ного характеру, що раніше діяли в Західній Україні. Така доля спіткала навіть товариство «Просвіта», яке за свою понад 70-річну історію чимало зробило для українського національного відроджен­ня. Була ліквідована вільна українська преса, зокрема, замість 83 українських газет часів польської окупації почали виходити 6 нових, цілком підпорядкованих радянській адміністрації. Ана­логічним було становище на Буковині та в Бессарабії, де виходили лише 2 газети. Всеохопною стала політична цензура, без дозволу якої неможливим був вихід газет, журналів, книжок. У всіх шко­лах запроваджувалося обов’язкове вивчення російської мови. По­чалися гоніння на Українську греко-католицьку церкву, яка кори­стувалася в народі особливим довір’ям та авторитетом. Запанувала сувора уніфікація думки. Підривалися моральні засади молодого поколінпя.

Масові репресії

Утвердження тоталітарного режиму на новоприєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які спрямовувалися про­ти всіх, «хтомігби» чинити опір новим порядкам. Згідно з інструк­

цією Державного політичного управління» до категорії « ворогів на­роду» відносили всіх члени колишніх політичних партій, органі­зацій та товариств, землевласники, чиновники, учасники визволь­них змагань, служителі релігійних культів тощо. Згодом до них приєдналися ті селяни, які виступали проти насильницької колек­тивізації.

Найпоширенішим різновидом репресій були депортації, коли тисячі ні в чому не повинних людей, затаврованих як «вороги наро­ду» , без усякого слідства, суду та навіть без формального звинува­чення арештовували і в товарних вагонах вивозили вглиб СРСР — на широкі простори Крайньої Півночі, Сибіру, Казахстану, Дале­кого Сходу. Чимало їх, насамперед дітей та стариків, гинули по до­розі від голоду, холоду, пошестей, знущань конвоїрів. Ті ж, хто виживав, у нелюдських умовах змушені були працювати на благо «социалистической родиньї». Згідно з даними митрополита А.Шеп- тицького, з однієї тільки Галичини радянська влада депортувала бл. 400 тис. українців.

Водночас із поширенням репресій на новоприєднаних терито­ріях було створено широку тюремну мережу, яка нараховувала 25 в’язниць і дві внутрішні тюремні камери. На поч. 1941р.тутпе- ребувало бл. 25тис. ув’язнених, головним чином студентів, учи­телів, лікарів, адвокатів, представників заможнішого населення. Особливо трагічно склалася їхня доля з початком німецько-радянсь­кої війни, коли нарком внутрішніх справ Л.Берія розпорядився «...розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засудже­них за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтра­ти у великих розмірах». Вже 5 липня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС УРСР Філіппов доповідав начальству про вико­нану «роботу», тобто розстріли в’язнів. У в’язницях Львівської об­ласті було розстріляно 2464 особи, Дрогобицької — 1101, Станіс- лавської — 1000, м. Луцька — 2000, у Ковелі — 194, Дубні — 260, Перемишлі — 267... — всього понад 15 тис. осіб.

Як свідчать факти, у Стрийській тюрмі більшовицькі кати навіть куль не тратили на свої жертви. У черепах останків, роз­копаних тут у червні 1990p., знайдені однакові специфічні отво­ри. На думку експертів, нещасних вбивали спеціальними молотом чи довбнею з гострими наконечниками. Були черепи з проломами, як від ударів важким молотом. За словами свідків, жертву заводи­ли в лазню, післячого проводили в спеціальну кімнату і там — били довбнею по голові. Очевидці згадували, що в дні масових розправ крові там було так багато, що вона сягала катам вище ступні. Щоб не було чути криків і зойків мордованих, день і ніч на тери­торії тюрми ревіли мотори тракторів. Кривава робота йшла ціло­

добово. У яму, куди скидали вбитих, сипали вапно, перекладали дошками, трохи накривали землею і знову скидали шар трупів. Роз­копана яма була глибиною понад два метри.

Для нелюдів у формі НКВС не було нічого святого. Не гребували нічим: затискалиміж дверима пальці, пхали голки під нігті, били по босих п'ятах палицями. Судмедексперт В.Ільницький,який був присутнім під час розкопок у Дрогобицькій тюрмі, з болем зазна­чав: «Розглядаючи потрощені черепи, в яких застряли металеві кілки, важко повірити, що так могли знущатися із живих людей»,

У газеті «Краківські вісті» від 7 серпня 1941 р. повідомлялося про Кременецьку тюрму, де було вимордувано 1500 українців, се­ред яких 8 священиків та владика Симон. Згідно з повідомленнями очевидців, найстрашнішу смерть мав владика Симон. «Провівши його голим між ударами крісових прикладів через вулиці Крем'ян- ця до тюрми.., звироднілі енкаведисти обсмалили єпископові боро­ду, відрізали п 'яти, ніс та язик, викололи очі...»

У Тернопільській тюрмі, як подає відомий краєзнавець Г.Гре- щук зі свідчень очевидця, «трупи помордованих були жахливо по­нівечені, мали відрубані чи викручені руки й ноги, повипалювані очі. Московські катюги застосовували до свого кривавого ремесла со­кири, іиоб завдати своїм жертвам якнайбільших мук. У жінок, яких я бачив у камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбивані голови. У кожній камері було по 60 і більше трупів, а камер було в Тернопільській тюрмі, яку збудува­ли ще поляки, дуже багато. В одній камері я побачив трупи двох дівчат, зв'язаних докупи колючим, дротом. В однієї був розпорений живіт і в нього вложено кота, у другої була здерта з рук шкіра від долонь по лікті. На рани насипано ячмінних остюків...

У камері па першому поверсі я побачив прибитий до стіни цвя­хами труп молодого, може 30-літнього чоловіка...»

Найжахливіше, що більшовицькі карателі знищували навіть дітей. Під час розкопок наприкінці 80-х років одного з місць масо­вих страт 1939 р. у <<Дем’яновому лазі» — урочищі під Станісла­вом — у моторошному «звалищі» людських кісток і напівзотлі­лого одягу знайшли крихітний скеле тик: немовля було дротом при­в’язане до матері, навіть збереглися рештки пелюшки.

Подібні звірства чинилися в Луцьку, Дубні, Чорткові, інших західноукраїнських містах.

Загалом за 1939—1941 рр. жертвами репресій — депортацій, ув’язнень, розстрілів — став чи не кожен десятий мешканець Захід­ної України. В одній лише Галичині — Дрогобицькій, Львівській, Станіславській та Тернопільській областях — за підрахункам^* дослідника І. Андрухіва, за той період населення зменшилося маи-

же на 700 000 чол. Тільки за один рік до 90 000 осіб було репресова­но за політичними ознаками на Буковині та в Бессарабії. Ці дані свідчать, що репресії комуністичного режиму як в цілому по У краї­ні, так і на новоприєднаних західноукраїнських землях, носили ма­совий характер і були спрямовані на знищення та асиміляцію укра­їнської нації.

Опір утвердженню комуністичного режиму в Західній Україні

Прихід Червоної армії у вересні 1939 р. на західноукраїнські землі викликав піднесення серед більшості місцевого населення. Воно висловлювало свою щиру вдячність за звільнення від поль­ського гноблення та за омріяне возз’єднання українських земель. На честь «визволителів» у містах і селах зводилися тріумфальні арки, нерідко прикрашені синьо-жовтими прапорами; їх вітали хлібом і сіллю, квітами, церковними процесіями з хоругвами та іконами. Однак, у процесі утвердження тоталітарного режиму пер­вісний ентузіазм західних українців почав згасати. Порятунком для багатьох з них від комуністичних репресій стали втечі у німецьку зону окупації — т. зв. Генеральне губернаторство, куди належала й частина етнічних українських земель (Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя) площею 16 тис. кв. км, на якій проживало бл. 550 тис. українців. Протягом 1939—1940 рр. сюди втекли від

20 до ЗО тис. чол., передусім члени політичних партій, діячі коопе­рації, науки і культури. Вони розселялися серед своїх земляків, зокрема багато осіло у Кракові — центрі Генерального губернатор­ства. Краків згодом перетворився в осередок економічного, куль­турного та громадського життя українців. Тут і в інших місцях ви­никали українські громадсько-культурні організації, відкривали­ся школи, комітети самодопомоги, кооперативні, молодіжні та спортивні організації. Навесні 1940 р. було створено координацій­ний орган під назвою Український центральний комітет (УЦК), який очолив відомий учений Володимир Кубійович. УЦК захищав соціально-економічні інтереси українців у Генерал-губернаторстві.

Ті українці, що зосталися під радянським режимом, намагали­ся протистояти зростаючим безчинствам. Активною була позиція церкви, насамперед греко-католицької на чолі з митрополитом А.Шептицьким, яка надавала значну моральну підтримку населен­ню та відкрито протестувала проти численних насильств з боку нової влади, апелювала до вищого державного керівництва. Чинити опір старалася також молодь, у першу чергу студентська, відмовляю­

чись вступати до комсомолу та відвідувати лекції з марксизму-лещ- нізму, розповсюджуючи антирадянські листівки.

Єдиною політичною силою, що не лише зберегла свою структу­ру, а й значно розширила її, стала Організація українських націо­налістів. Вона мала великий досвід нелегальної діяльності і постій­но поповнювалася новими кадрами, які не хотіли миритися з існу­ючим режимом. Націоналісти поширювали антирадянські прокла­мації, вивішували синьо-жовті прапори, перешкоджали проведен­ню виборів та колективізації, вбивали представників радянської адміністрації тощо.

Значною перешкодою на шляху організаційного зміцнення на­ціоналістичного руху був розкол, який стався після вбивства Є.Ко­новал ьця. Він призвів до утворення двох окремих і непримеренних організацій: ОУН(Б) — бандерівської, або революційної, очолю­ваної С.Бандерою, та ОУН(М) — мельниківської, очолюваної

А.Мельником, які впродовж багатьох років поборювали одна одну. Це завдало великої шкоди всьому українському національно-виз­вольному рухові, хоча ОУН залишалася й надалі єдиною організо­ваною політичною силою, яка боролася за незалежність і соборність України.

Що ж до польського руху опору, то він, на відміну від ОУН, не мав достатнього досвіду підпільної роботи і практично був розгром­лений радянськими каральними органами.

Отже, приєднання західноукраїнських земель до УРСР було визначною подією, важливим етапом у боротьбі за соборність, у результаті якого вперше за кілька століть своєї історії переважна більшість українців з’єдналася в межах однієї держави. Як писав тоді Володимир Сосюра:

З'єдналося серце навіки, що віками роздерте було...

Однак реалізація цієї акції мала окупаційний характер, оскіль­ки була наслідком злочинної змови двох диктаторів та завдала не­вимовних страждань значній частині населення Західної України, серед якого, в результаті, запанували антикомуністичні та антира­дянські настрої.

Становище східноукраїнських земель

Важким в умовах комуністичного режиму залишалося й стано­вище населення східних областей України. Незважаючи на те, що на кінець 1930-х років масовий огульний терор припинився, його

жахливі наслідки, передусім морально-психологічні травми, про­довжували справляти згубний вплив на суспільство. Практично на будь-якому великому підприємстві відчувалася гостра нестача тех­нічних спеціалістів і керівників промисловості. Залякана техніч­на інтелігенція у складних ситуаціях на виробництві боялася бра­ти на себе відповідальність.

Труднощі в економіці командно-адміністративна система нама­галася усунути притаманними їй наказними методами. Так, занай- менше порушення — прогул чи запізнення людина звільнялася з роботи, а нерідко й позбавлялася волі. Іншим указом збільшувався робочий час, заборонявся самовільний вихід робітників і службов­ців з підприємств та установ. Трохи пізніше випуск неякісної і не­стандартної продукції прирівняли до свідомого шкідництва. Вод­ночас було вжито заходів до подальшого розгортання так званого соціалістичного змагання. Неучасть у ньому почала розглядатись як ознака нелояльності.

На початок 1940-х років остаточно виявилося призначення щой­но збудованої «матеріально-технічної бази соціалізму» як, по суті, потужного військово-промислового комплексу (на 1941 р. асигну­вання на оборону становили більш як 43 % державного бюджету). Причому українська промислова база була її наріжним каменем. На

1940 р. Україна видобувала 50,5 % загальносоюзного видобутку вугілля, виробляла 64,7 % чавуну, 48,8 — сталі, 67,6 — залізної руди, 25,7 % — електроенергії тощо.

Завдяки кільком урожайним рокам, практично дармовій праці селян, а також запровадженню механізації, передових методів аг­рокультури, в тому ж році колгоспи України дали понад 20 % загаль­носоюзного виробництва товарного хліба, 73 % — цукру, 20 % — м’я­са та ін.

Однак, незважаючи на форсовані темпи індустріалізації та до­сягнення у деяких галузях важкої промисловості, їх результати значною мірою були знівельовані авантюрною політикою комуні­стичного режиму на чолі з Й.Сталіном. Особливо це виявилося з по­чатком німецько-радянської війни.