14.1. Національна політика польщі на окупованих територіях

Західноукраїнське населення виявилося єдиною великою спіль­нотою колишньої Австро-Угорської імперії, що після Першої сві­тової війни не завоювала незалежності. Зазнавши поразки в націо­нально-визвольних змаганнях, більшість його опинилася в складі Польщі, де до СхідноїГаличини додалися й Західна Волинь, Захід­не Полісся, Холмщина та Підляшшя, які раніше перебували в складі Російської імперії. Всього тут проживало до 6 млн чол.

Анексія західноукраїнських земель

Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним догово­ром (1921) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Що ж до Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її ста­тусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній кон­ференції. Польські дипломати намагалися отримати мандат на анексію цієї території. Антанта погодилася віддати Східну Галичи­ну Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Поляки відкинули і цю постанову країн-переможниць, заявивши, що «без Львова і Галичини не може існувати польська рес­публіка* . Нарешті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі. Польський уряд зобов’язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.

Українці з самого початку виявили опозиційне ставлення до окупаційного режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі

колишньої ЗУНР. Вони саботували перепис 1921 р. та парламент­ські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Га­личини. До 1923 р. уВідні існував еміграційний уряд ЗУНР* який настійливо добивався від Антанти відновлення незалежності захід­ноукраїнських земель та надсилав їй численні ноти протесту проти польської окупації краю. Навіть після остаточної ухвали про приєд­нання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продовжува­ли вважати польську владу окупаційною.

Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слабо­розвинутою промисловістю. Зокрема, на поч. 1920-х років 75 % її населення займалося сільським господарством, третина з них були безробітними. Відсталістю Польщі в значній мірі зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сирови­ни й дешевої робочої сили. У 1921 р., за даними Я.Грицака, 94 % українського населення в Східній Галичині і 95 % на Волині меш­кали в селі, у містах переважно домінували поляки. Скрутне еко­номічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі По­сполитої в 1920 і 1925 рр. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а також селянам за рахунок поді­лу поміщицьких маєтків. Окрім того, примусовому поділу підляга­ла власність осіб непольського походження та державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. У результаті, незважаю­чи на перенаселеність західноукраїнського регіону, полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель. Сюди внаслідок цієї акції пересилилося трохи не 200 тис. польських осадників. Ще 100 тис. було спрямовано в міста на посади поліцаїв, поштових та залізнич­них працівників, дрібних чиновників.

Польський уряд поділив територію країни на дві частини — Польщу «А» і Польщу «Б». До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобіло- руські. У Польщі «А» зосереджувалось 80 % металообробної, елек­тротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, ви­робництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промис­лове будівництво в Польщі «Б». У пошуках кращої долі тисячі укра­їнців змушені були емігрувати за кордон.

Наступ на національні права українців

Метою польської політики на західноукраїнських землях було придушення національних прагнень українців. Але оскільки вони складали не менше 15—16 % всього населення Польщі, то влада

змушена була робити це обережно, діючи за принципом «поділяй і володарюй». Насамперед вона прагнула скористатися тим, що у Польській державі українці творили ніби дві громади. До першої належали понад 3 млн мешканців Східної Галичини (Львівське, Тернопільське й Станіславське воєводства), які були в основному греко-католиками і демонстрували високий рівень національної свідомості, політичної активності та організованості. Другу грома­ду становили понад 2 млн колишніх підданих Російської імперії, що проживали на Західній Волині, Західному Поліссі, Холмщині та Підляшші. Вони належали до православної церкви, їх націо­нальний та політичний розвиток був фактично у зародковому стані. Зокрема, перепис 1931 р. засвідчив існування на Поліссі численної групи населення — бл. 700 тис. чолщо не могла визначити, яка її рідна мова — українська, білоруська чи польська. Себе вони нази­вали «тутешніми», а мову свою — «тутейшою», «звичайною», «міс­цевою», «хлопською». Виходячи з цього, польський уряд докладав чимало зусиль, щоб не допустити контактів між двома українськи­ми громадами. Так, він навідріз відмовлявся зносити «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро- Угорщиною і Росією. Таке адміністративне роз’єднання мало пере­шкодити поширенню українського національного руху з Галичи­ни на решту українських етнічних територій.

Розкольницьку політику, спрямовану на розмежування україн­ської громади та території її проживання, власті намагалися здійс­нювати й у самій Галичині. Вони вдавалися до сумнівних етнонау- кових маніпуляцій, переконуючи лемків, гуцулів і бойків, що вони є окремими народами, а не частиною української нації, роздмуху­вали русофільський рух, намагалися внести розбрат у церковне життя, міжконфесійні стосунки тощо.

Наступ на національні права українців був тотальним. Вже во­сени 1919 р. польська влада розв’язала жорстокий терор, запрото­ривши до концтаборів і тюрем до 100 000 українців, з них бл. 1000 греко-католицьких священиків. Мав місце розстріл без суду 10 українських священиків, у т. ч. йо. Остапа Нижанківського — відо­мого галицького композитора. Було ліквідовано органи самовря­дування. У березні 1920 р. окупанти запровадили офіційну назву для Західної України — «Малопольська Всходня». Терміни «За­хідна Україна», «українець», «український» було заборонено, на­томість поширювалися назви «русін», «рускі», «русінскі». Поль­сько-українську двомовність у краєвій адміністрації було лікві­довано. Українську мову вважали «винаходом більшовиків».

Значну увагу було спрямовано на обмеження впливу україн­ської інтелігенції в суспільстві. Від неї вичищали державні устано­

ви, включаючи повітові, дискримінували при працевлаштуванні. Щоб не допустити зростання нових її кадрів, було ліквідовано всі українські кафедри Львівського університету, українцям всіляко утруднювався вступ до нього, як і до інших навчальних закладів. Було заявлено, що студентами можуть бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі, що фактично позбавляло українську молодь надій на здобуття вищої освіти (у Львівському університеті част­ка українців ледве сягала 10%). Одночасно зі встановленням поль­ської окупації розгорнулося масове переселення вчителів зі Східної Галичини до Західної і навіть у центральні райони Польщі. Для посилення полонізації в українські школи відряджали польських вчителів. Як наслідок, за 20 років польського панування в Західній Україні кількість українських шкіл зменшилася з 3662 до 144. Якщо в 1931р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, то одна українська — аж на 230 тис. українців. У Волинському воє­водстві з 1185 українських шкіл, що діяли після війни, у 1931 р. залишилося лише 5.

У загрозливій ситуації перебували й українські церкви — як православна, так і греко-католицька. Оскільки вони були основою національної самобутності українців, то у повній мірі відчули на собі асиміляційний тиск Варшави. Найбільше постраждала право­славна конфесія на північно-західних землях. У ході примусового навернення до католицької віри тут було зруйновано бл. 190 право­славних церков, а бл. 150 передано римо-католикам. У результатів 389 православних церков, які діяли в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Складним було становище й греко-католицької конфесії, хоча її права захищалися особливою угодою — конкордатом — між Польщею і Ватиканом. Так, греко-католицьких священиків кара­ли, у т. ч. й ув’язненням, за вживання української мови або україн­ських форм прізвищ своїх парафіян (наприклад «Левицький» замість <<Лєвіцкі») при заповненні метрик. Навіть главу Україн­ської греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицько- го поляки в сер. 1923 р. майже місяць не пускали до Львова, ізолю­вавши в Познані та піддаючи жорстокому моральному тиску. Це було свідченням стурбованості польської влади зростаючим авто­ритетом владики, який під час своєї зарубіжної поїздки виступав за справедливе розв’язання західноукраїнської проблеми, зустрі­чався з діаспорою та керівниками держав Європи й Америки.

Пацифікація

Для послаблення українського руху польська влада не гребува­ла використовувати й брутальну фізичну силу. Так, восени 1930 р.

у відповідь на революційні дії українських екстремістських груц_> які нападали на польські маєтки й спалювали їх, уряд вдався до жор­стоких репресій проти всієї української спільноти, що набрали ха­рактеру державних антиукраїнських погромів і отримали офіцій­ну назву пацифікація (умиротворення).

Щодо українців було застосовано неприпустимий у цивілізова­ному світі протиправний принцип колективної відповідальності, коли за дії окремих представників відповідала вся громада. Для про­ведення каральної акції в Галичині уряд використав 17 рот спе­ціальних відділів поліції, 10 ескадронів військової кавалерії та міс­цеві поліційні підрозділи. Вони руйнували українські кооперати­ви, читальні, відділення «Просвіти», закривали школи та гімназії, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно, продук­ти. Звичайним явищем стали фізичні розправи, в результаті яких сім українців загинули, а тисячі отримали поранення. Побої часто супроводжувалися моральним приниженням жертв, глумлінням над їхньою національною гідністю тощо. Понад 2 тис. осіб, насам­перед активістів українських організацій та установ, учителів, сту­дентів, школярів, молодих селян було заарештовано; близько тре­тини зних засуджено на тривалі терміни ув’язнення. Підставою для звинувачення українців у неблагонадійності нерідко могли стати передплата українських газет, відправлення дітей в українські шко­ли, членство в українських організаціях, заповнення офіційних до­кументів українською мовою, навіть носіння вишиваної сорочки.

Ще одною функцією пацифікації стало перетворення її правля­чим режимом на засіб боротьби з політичною опозицією. Звинува­чуючи найактивніших українських громадських діячів у співучасті в саботажах, влада отримувала формальний привід для ізоляції їх на період виборчої кампанії, яка проводилася саме в той час. Пара­лельно українських виборців погрозами змушували голосувати за проурядових кандидатів.

Перебіг пацифікації в одному із сіл на Тернопільщині письмен­ник Богдан Бастюк описує так: «...Почали з читальні. Повибива­ли вікна, зі стін поскидали портрети Франка і Шевченка , топпга- лися по них, важко дихаючи і сопучи од люті. Далі настала черга бібліотеки. Книжки шматували,розкидали і топтали по всій чи­тальні...

З читальні поліцаї, розділившись на групи, пішли по садибах. Та не хата в хату, а вибірково. Згідно із складеними в «кулуарах» списками... Перекидали і товкли все, що на очі потрапляло. Відчи­няли скрині, виймали вишивані обруси, пошивки, сорочки чоловічі й жіночі... Шматували. Кидали під ноги, топтали... Мов скажені пси, накидалися поліцаї на книжечки та календарі, надруковані

українською мовою. Нищили їх на місці, хіба що не підпалювали... Потім вдиралися до комори. З мішків на одну купу висипали зер­но, крупи та борошно. Перемішували оте все. Коли ж під руки по­трапляла пляшка з нафтою (гасом), то рясно кропили нею оті хлопські припаси. Мовляв, ми вас нагодуємо!.. А на кількох сади­бах то й снопи зі стіжків порозкидали. Покінчивши зі снопами, скринею й коморою, кликали надвір господаря. Не вдаючись до роз­мов, тручали його на землю ниць і лупцювали отими грабовими па­лицями. Били так, що її шкіра тріскалася, і кров скроплювала зем­лю. На лемент жінки і дітей не зважали анітрішки.

Останнім, куди завітали поліцаї, стало подвір’яПавлаБута...

— Кто єстесь?! — гаркнув один із них, люто вирячившись на Павла.

Переляканий господар, цокочучи зубами, вирішив не дратува­ти поліцаїв, які терпіти не могли слова «українець».

— П-поляк!..

Але це його не врятувало.КинулиБута на землю,б'ють!..Після десятка ударів знову питаються.

— Кто єстесь?!

— Русін! — верескнув Павло.

Та й це не допомогло. Далі б'ють. Тоді втретє.

— Кто єстесь?!

— Мішанець!..

Тобто гібрид, як по-теперішньому.

Дали Павлові ще кілька буків та й пішли з подвір’я...»

У відповідь на протести українців щодо порушення їхніх прав, Ліга Націй висловила осуд польського уряду за проведення пацифі­кації. Проте репресивна політика не припинялася і в наступні роки. Режим Пілсудського дедалі відвертіше виявляв свою авторитар­ність. Він скасував самоврядування в селах, перевів їх під владу польських чиновників, у 1934 р. організував концтабір у Березі Картузькій (нині в Білорусі), де більшість становили українські політв’язні, офіційно відмовився від забезпечення прав національ­них меншин. Це вело до зростання серед українців національної сві­домості, посилення ворожості до Польської держави і поляків, за­гострення українсько-польських відносин.