13.2. Національна політика більшовиків в україні

Українське відродження сер. 1920-х — поч. 1930-х рр.— над­звичайно цікаве явище в історії України. Безсумнівно, що його ко­ріння знаходилося в періоді недовготривалої української держав­ності 1917—1919 рр., який розкував творчі можливості української нації. Динаміка процесу національного відродження була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в лавах інтелігенції під час громадянської війни та велику еміграцію творчих сил за межі радянської України.

Причини «коренізації»

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х — поч. 1930-х рр. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політи­ки, що ввійшла в історію під назвою «коренізація». Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представ­ників неросійських національностей. Такий жест центру поясню­вався різкою невідповідністю між загальною кількістю представни­ків корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх част­ки в партійно-державному апараті. Зокрема, наприкін. 1920р. укра­їнці, складаючи бл. 80 % населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19, а у квітні 1922 р. — 23,3 % , частка росіян і євреїв дорівнювала відповідно 53,6 і 13,6 %. Виправити цю невідповідність взявся в

1923 р. XII з’їзд РКП(б), який проголосив політику «коренізації» партійно-державного апарату в неросійських республіках.

Отже, деяка лібералізація політики більшовиків у національ­ному питанні в 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в національних респуб­ліках — звідси й назва політичного курсу — «коренізація». Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмов­ляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з міс­

цевих кадрів. Безсумнівно, що «коренізація» мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

Українізація

В Україні політика «коренізації» набрала форми «українізації». Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського жит­тя (українська мова — мова публічних виступів, державного і пар­тійного діловодства, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток), до обов’язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським населенням, переведення судо­чинства на українську мову, зміцнення позицій української шко­ли, культури, науки (українська мова — мова початкової, серед­ньої і вищої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, пері­одичної преси, книжок, зокрема наукових та підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політи­ки та її наслідків. Для службовців, викладачів встановлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускни­ми іспитами.

Хоча політикою українізації формально і фактично мало керу­вати політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Все­українській центральній комісії українізації при РНК УСРР. Прак­тично ж укра нізацію переклали на плечі Наркомату освіти, який перетворився в суперміністерство, але, як згодом виявилося, його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя, домогтися суворого виконання вказівок. Кадровий кістяк українізації склали т. зв. національні комуністи. Це середовище формувалося самостій­ницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще за часів револю­ції, та колишніми українськими лівими есерами та лівими соціал- демократами — боротьбистами та укапістами, що влилися в біль­шовицьку партію відповідно в 1920 і 1925 рр. До них належали М.Скрипник, В.Блакитний, Г.Гринько, А.Хвиля, О.Шумський, П.Любченко, М.Яворський. До націонал-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєдналася українська інтелігенція, знач­на частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр. і тепер прагнула компенсувати свою поразку в ре­волюції активною культурницькою діяльністю. Окрему групу ста­новили українські реемігранти, зокрема М.Грушевський і один з керівників другого Зимового походу (1921) Ю.Тютюнник, та га­лицькі українці, які також повірили в серйозність курсу на укра­їнізацію.

Поряд із підтримкою українізація викликала й значний опір, зокрема верхівки КП(б) У, у якій українці не досягали хоча б кіль­кісної переваги. Майже неймовірно, але керівником ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українець (цю посаду в Україні до сер 1950-хроків займали росіяни Г.Пятаков, В.Молотов, М.Хрущов і ЛМельников, євреїД.МануїльськийіЛ.Каганович, поляки Ф.Кон і

С.Косіор, німець Е.Квірінг). У контрукраїнізаційній політиці пар­тійна верхівка могла розраховувати на підтримку Сталіна, відомо­го антиукраїнськими настроями. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито « великодержавний ухил ». У1923 р. один із комуністичних лідерів Я.Яковлєв (Епштейн) зму­шений був визнати, що в апараті влади в Україні панує «склад бю­рократії з росіян і русифікованих євреїв, які є послідовними провід­никами великорос йського національного гніту». Навіть на почат­ку 1928 р. тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович за­значав, що «для багатьох керівників українська книжка ще являє собою щось на зразок китайської грамоти».

До противників українізації належала російська бюрократич­на верхівка, особливо керівники підпорядкованих безпосередньо Москві могутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців в кожному, та апарат державних установ. Як встановлення бар’єра на шляху міграції росіян на благодатну Україну сприймало українізацію йросійське та обрусіле міщан­ство і робітництво, яке десятиріччями отруювали ідеями про його російський месіанізм, винятковість, престижність усього росій­ського і нєпрєстмжність та некультурність, а також контррево­люційність українського і селянського. Одна із персонажів комедії М.Куліша «МинаМазайло» з цього приводу заявляла: «...прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

До контрукраїнізаційного походу приєдналися Червона армія і навіть відомі представники російської інтелігенції. А.Луначар- ський, як нарком освіти РСФРР, виступив у 1926 р. проти україн­ських шкіл на Кубані. М.Горький писав, що немає потреби пере­кладати російську літературу українським «наречием». Одеський юрист професор П.Толстой оголосив ренегатами всіх тих, хто ви­кладав у вузах українською. Проти українізації виступали свяще­ники РПЦ.

При такому співвідношенні сил українізація від самого почат­ку була приречена на провал.

Наслідки національного відродження

Та все ж за порівняно короткий час наполеглива реалізація полі­тики українізації дала значні результати. Протягом 1923—1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 %. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 ⁽ ₀ усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %. Значний вплив українізація справила на розвиток національної освіти, що збіглася в часі з розгортанням більшовиками т. зв. культурної ре­волюції, одним із головних напрямів якої була ліквідація непись­менності. У 1925р. було запроваджено для дітей обов’язкове 4-клас- не, а у 1931 р. — 7-класне навчання. Якщо до революції 1917 р. у Східній Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкін. 1920-х років 97 % українських дітей навчалися рідною мовою (у 1990/91 навчальному році цей показник становив лише 47,9%). У вузах у 1933 р, було 55 % студентів-українців (у 1923 — ЗО % ).

Рішуче українізували пресу: до 1926 р. кількість газет укра н- ською мовою збільшилася до 60 %, а в 1933 р. вона становила вже 89 %. Якщо в 1925/26 рр. українською мовою видавали 46 % кни­жок, то у 1931 р. — 77 %. На українську мову переводилися театри, радіомовлення, кіностудії. З ініціативи одного з провідних ідеологів курсу українізації М.Скрипника національна мова впроваджува­лася навіть у школах командного складу і в деяких червоноарміи- ських частинах.

Поряд із українізацією не менш наполегливо здійснювалася політика, спрямована на задоволення потреб національних мен­шин. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних мен­шостей. У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну республі­ку. До 1931 р. завершено організацію 8 російських, 7 німецьких, З грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польського автономних районів. Тоді існувало 414 російських, 251 німецька, 148 поль­ських, 167 єврейських, 16 молдавських (крім автономної республі­ки), 34 болгарських, 30 грецьких, 10 чеських, 4 білоруські сільра­ди. Діяли національні школи. У 1925/26 навчальному році було 1214 російських шкіл, 625 — німецьких, 457 — єврейських, 337 польських, 74 болгарських, 31 — татарська, 17 — чеських, 5 — вір­менських, 3 — ассирійських, 1 — шведська.

Могутня революційна хвиля розкувала творчі можливості нації- Дерусифікація стала не причиною, а одним із результатів культур­ного розвитку всього українського. Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видава­ли українські газети, існувало українське радіомовлення. На Ку­

бані, де проживало 3 млн укра нців, діяло 240 шкіл, педінститут, видавали книжки.

У1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, «суржик». І тут досягли значних успіхів, незважаючи на пе­решкоди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923 р. 38 % населення вважали себе українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 50 %, у Запоріжжі відповідно — з 28 до 56 %, у Дніпропетров­ську — з 31 до 48 %, у Луганську — з 31 до 37 %.

Згортання українізації

Процес українізації, запроваджений більшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрівся з бурхливим процесом українського національного відродження, що йшло зни­зу вверх. Відповідно, середина — друга пол. 1920-х років стали пе­ріодом значних зрушень у менталітеті українства, подоланні на­слідків багатовікової русифікаторської політики, розширення сфе­ри дії української мови, нового осмислення традицій, національних цінностей. Українізація сприяла поверненню в Україну значної кількості діячів культури, які з різних причин опинилися за кор­доном. Все це привело до зростання впливу національної ідеї, що лякало Москву.

Ще одним головним болем для неї стало т. зв. націонал-ухиль- ництво. Воно пов’язувалося насамперед з кількома іменами: пись­менника Миколи Хвильового, який своїм гаслом «Геть від Моск­ви» закликав до подолання провінціалізму української культури, звільнення її від рабського наслідування російських зразків, твор­чого засвоєння європейського досвіду; наркома освіти Олександра Шумського, що різко засуджував російський шовінізм та цент­ралізм; економіста Михайла Волобуєва, котрий стверджував, що економічна політика СРСР заснована на нехтуванні інтересів Укра- їни і є, по суті, колоніальною.

До певного часу московське керівництво, зайняте внутріпартій­ною боротьбою, не могло ефективно втручатися в українські спра­ви. Та в міру зміцнення позицій Й.Сталіна, формування адмініст­ративно-командної системи ситуація значно погіршувалася. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність України, набирала сили тенденція до унітаризму. Поступово розмивався закладений у Конституції 1924 р. розподіл компетенцій Союзу та республіки, суверенітет якої ставав дедалі формальнішим.

Аналогічні процеси відбувалися і в національно-культурній сфері. Головною загрозою для «соціалістичного ладу» було оголо­шено місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як раніше. Це стало сигналом до повсюдного наступу на українізацію. Апарат комісаріату освіти, головного провідникаполітики українізації, був повністю заміщений на обласному рівні, і на 90 % — на районному. Звільнено з роботи бл. 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. 31938 р. в українських школах стало обо­в’язковим вивчення російської мови. Українська абетка, грамати­ка і словник були максимально наближені до російських. Зменшу­валася кількість українських шкіл, скорочувалися наклади украї­номовної продукції, закривалися українські театри тощо.

Деукраїнізація вела до посилення російських впливів, зокрема в науково-дослідних закладах частка росіян з 1929 по 1934 р. зрос­ла з 31 до 50 %, тоді як українців — упала з 50 до ЗО %.

Але найстрашнішим явищем став масовий терор, започаткова­ний ще В. Леніним відразу після перемоги більшовицького перево­роту. З кінця 1920-х років він набрав особливого розмаху і був спря­мований насамперед проти української інтелігенції (на думку істо­рика Я.Дашкевича, українізація була широкомасштабною прово­кацією більшовиків, скерованою на виявлення та ви ни щення націо­нально свідомих українців). Незабаром українізацію було потопле­но в крові, задушено в муках штучного голодомору.