
- •1.1. Становлення і розвиток людського суспільства
- •1.2. Формування державотворчих традицій
- •2.2. Піднесення та розквіт київської русі
- •2.3. Русь-україна у період політичної роздробленості
- •3.2. «Королівство русі» данила галицького
- •3.3. Галицько-волинська держава в останній третині XIII — першій половині XIV ст.
- •4.1. Литовсько-руська держава
- •4.2. Польська експансія на українські землі в другій половині XIV — середині XVII ст.
- •4.3. Національний та релігійний рух в україні
- •5.1. Формування козаччини на українських землях
- •6.2. Перші перемоги
- •7.2. Розчленування україни на лівобережну та правобережну
- •8.1. Становлення гетьманщини. Іван мазепа та пилип орлик
- •8.3. Суспільно-політичне становище слобідської, південної, правобережної та західної україни
- •9.3. Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.
- •11.1. Зростання організованості українського руху в наддніпрянщині
- •11.3. Україна в першій світовій війні
- •12.1. Центральна рада: становлення національної державності
- •12.4. Встановлення влади директорії: відродження та занепад унр
- •13.2. Національна політика більшовиків в україні
- •13.3. Трагедія соціалістичної модернізації
- •13.4. Становище української культури
- •14.1. Національна політика польщі на окупованих територіях
- •14.2. Український визвольний рух
- •14.3. Становище українців буковини, бессарабії та закарпаття
- •15.2. Встановлення фашистського окупаційного режиму та народний опір йому
- •15.3. Битва за україну
- •15.4. Труднощі післявоєнної відбудови
- •16.3. Дисидентський рух
- •17.1. Горбачовська «перебудова» в українському контексті
- •17.2. Зростання національної свідомості
- •17.3. Від декларації про державний суверенітет україни до референдуму про її незалежність
- •18.1. Перші здобутки і перші втрати: президент леонід кравчук
- •18.3. Основні орієнтири зовнішньої політики
- •Тема 1. Найдавніші часи в історії україни (2 год.)
- •Тема 2. Піднесення й занепад київської русі (2 год.)
- •Тема 3. Галицько-волинська держава - спадкоємиця київської русі (2 год.)
- •Тема 4. Українські землі в умовах іноземної колонізації (середина XIV — перша половина XVII століття) (2 год.)
- •Тема 5. Козацтво в історії україни (2 год.)
- •Тема 6. Національно визвольна революція українського народу середини XVII століття. Утворення української національної держави (2 год.)
- •Тема 7. Криза української державності в другій половині XVII століття (2 год.)
- •Тема 8. Політичний лад україни в кінці хуп—
- •Тема 9. Суспільно-політичне становище українського народу під гнітом російської імперії в XIX столітті (2 год.)
- •Тема 10. Західна україна в складі австро- угорської імперії (2 год.)
- •Тема 11. Україна на початку XX століття (2 год.)
- •Тема 12. Українські національно-визвольні змагання 3 917—1921 років (2 год.)
- •Тема 13. Радянська україна в умовах утвердження тоталітарного ладу (1920-ті — 1941 поки) (2 год.)
- •Тема 14. Західна україна між двома світовими війнами (2 год.)
- •Тема 15. Трагедія українців у другій світовій війні та повоєнний період (1939 — початок 50-х років) (2 год.)
- •Тема 16. Соціально-економічні та політичні процеси в україні в другій половині 1950-х — у середині 1980-х років (2 год.)
- •Тема 17. « перебудова» і розпад срср (2 год.)
- •Тема 7. Київська русь у часи роздробленості
- •Тема 8. Боротьба русі-україни з монголо- т ат арською навалою
- •Тема 9. Галицько-волинська держава
- •4. Запорізька Січ — вільна козацька республіка.
- •Тема 56. Україна у війні з фашизмом
- •Тема 57. Україна в роки післявоєнної відбудови (1945 — перша половина 60-х років)
- •Тема 58. Суспільно-політичне становище україни в другій половині 1950-х — середині 1960-х років
- •Тема 59. Соціально-економічні та політичні процеси в україні в другій половині 1960-х — середині 1980-х років
- •Тема 60. Україна в умовах поглиблення кризи тоталітаризму в срср (1985 — 1991 роки)
- •Тема 61. Україна: три кроки на шляху до утвердження державної незалежності
- •Тема 62. Розвиток незалежної україни
- •Тема 63. Діяльність україни на міжнародній арені у 1990-ті — па початку 2000-х років
- •Тема 65. Еміграція українців за кордон План
- •14. «Королівство Русі» Данила Галицького.
- •22. Запорізька Січ — вільна козацька республіка.
- •50. Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.
13.2. Національна політика більшовиків в україні
Українське відродження сер. 1920-х — поч. 1930-х рр.— надзвичайно цікаве явище в історії України. Безсумнівно, що його коріння знаходилося в періоді недовготривалої української державності 1917—1919 рр., який розкував творчі можливості української нації. Динаміка процесу національного відродження була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в лавах інтелігенції під час громадянської війни та велику еміграцію творчих сил за межі радянської України.
Причини «коренізації»
Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х — поч. 1930-х рр. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація». Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест центру пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки в партійно-державному апараті. Зокрема, наприкін. 1920р. українці, складаючи бл. 80 % населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19, а у квітні 1922 р. — 23,3 % , частка росіян і євреїв дорівнювала відповідно 53,6 і 13,6 %. Виправити цю невідповідність взявся в
1923 р. XII з’їзд РКП(б), який проголосив політику «коренізації» партійно-державного апарату в неросійських республіках.
Отже, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні в 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в національних республіках — звідси й назва політичного курсу — «коренізація». Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з міс
цевих кадрів. Безсумнівно, що «коренізація» мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.
Українізація
В Україні політика «коренізації» набрала форми «українізації». Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова — мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток), до обов’язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським населенням, переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки (українська мова — мова початкової, середньої і вищої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових та підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.
Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при РНК УСРР. Практично ж укра нізацію переклали на плечі Наркомату освіти, який перетворився в суперміністерство, але, як згодом виявилося, його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя, домогтися суворого виконання вказівок. Кадровий кістяк українізації склали т. зв. національні комуністи. Це середовище формувалося самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще за часів революції, та колишніми українськими лівими есерами та лівими соціал- демократами — боротьбистами та укапістами, що влилися в більшовицьку партію відповідно в 1920 і 1925 рр. До них належали М.Скрипник, В.Блакитний, Г.Гринько, А.Хвиля, О.Шумський, П.Любченко, М.Яворський. До націонал-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєдналася українська інтелігенція, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр. і тепер прагнула компенсувати свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. Окрему групу становили українські реемігранти, зокрема М.Грушевський і один з керівників другого Зимового походу (1921) Ю.Тютюнник, та галицькі українці, які також повірили в серйозність курсу на українізацію.
Поряд із підтримкою українізація викликала й значний опір, зокрема верхівки КП(б) У, у якій українці не досягали хоча б кількісної переваги. Майже неймовірно, але керівником ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українець (цю посаду в Україні до сер 1950-хроків займали росіяни Г.Пятаков, В.Молотов, М.Хрущов і ЛМельников, євреїД.МануїльськийіЛ.Каганович, поляки Ф.Кон і
С.Косіор, німець Е.Квірінг). У контрукраїнізаційній політиці партійна верхівка могла розраховувати на підтримку Сталіна, відомого антиукраїнськими настроями. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито « великодержавний ухил ». У1923 р. один із комуністичних лідерів Я.Яковлєв (Епштейн) змушений був визнати, що в апараті влади в Україні панує «склад бюрократії з росіян і русифікованих євреїв, які є послідовними провідниками великорос йського національного гніту». Навіть на початку 1928 р. тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович зазначав, що «для багатьох керівників українська книжка ще являє собою щось на зразок китайської грамоти».
До противників українізації належала російська бюрократична верхівка, особливо керівники підпорядкованих безпосередньо Москві могутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців в кожному, та апарат державних установ. Як встановлення бар’єра на шляху міграції росіян на благодатну Україну сприймало українізацію йросійське та обрусіле міщанство і робітництво, яке десятиріччями отруювали ідеями про його російський месіанізм, винятковість, престижність усього російського і нєпрєстмжність та некультурність, а також контрреволюційність українського і селянського. Одна із персонажів комедії М.Куліша «МинаМазайло» з цього приводу заявляла: «...прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».
До контрукраїнізаційного походу приєдналися Червона армія і навіть відомі представники російської інтелігенції. А.Луначар- ський, як нарком освіти РСФРР, виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М.Горький писав, що немає потреби перекладати російську літературу українським «наречием». Одеський юрист професор П.Толстой оголосив ренегатами всіх тих, хто викладав у вузах українською. Проти українізації виступали священики РПЦ.
При такому співвідношенні сил українізація від самого початку була приречена на провал.
Наслідки національного відродження
Та все ж за порівняно короткий час наполеглива реалізація політики українізації дала значні результати. Протягом 1923—1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 %. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 ( 0 усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %. Значний вплив українізація справила на розвиток національної освіти, що збіглася в часі з розгортанням більшовиками т. зв. культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. У 1925р. було запроваджено для дітей обов’язкове 4-клас- не, а у 1931 р. — 7-класне навчання. Якщо до революції 1917 р. у Східній Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкін. 1920-х років 97 % українських дітей навчалися рідною мовою (у 1990/91 навчальному році цей показник становив лише 47,9%). У вузах у 1933 р, було 55 % студентів-українців (у 1923 — ЗО % ).
Рішуче українізували пресу: до 1926 р. кількість газет укра н- ською мовою збільшилася до 60 %, а в 1933 р. вона становила вже 89 %. Якщо в 1925/26 рр. українською мовою видавали 46 % книжок, то у 1931 р. — 77 %. На українську мову переводилися театри, радіомовлення, кіностудії. З ініціативи одного з провідних ідеологів курсу українізації М.Скрипника національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноарміи- ських частинах.
Поряд із українізацією не менш наполегливо здійснювалася політика, спрямована на задоволення потреб національних меншин. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних меншостей. У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну республіку. До 1931 р. завершено організацію 8 російських, 7 німецьких, З грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польського автономних районів. Тоді існувало 414 російських, 251 німецька, 148 польських, 167 єврейських, 16 молдавських (крім автономної республіки), 34 болгарських, 30 грецьких, 10 чеських, 4 білоруські сільради. Діяли національні школи. У 1925/26 навчальному році було 1214 російських шкіл, 625 — німецьких, 457 — єврейських, 337 польських, 74 болгарських, 31 — татарська, 17 — чеських, 5 — вірменських, 3 — ассирійських, 1 — шведська.
Могутня революційна хвиля розкувала творчі можливості нації- Дерусифікація стала не причиною, а одним із результатів культурного розвитку всього українського. Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Ку
бані, де проживало 3 млн укра нців, діяло 240 шкіл, педінститут, видавали книжки.
У1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, «суржик». І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923 р. 38 % населення вважали себе українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 50 %, у Запоріжжі відповідно — з 28 до 56 %, у Дніпропетровську — з 31 до 48 %, у Луганську — з 31 до 37 %.
Згортання українізації
Процес українізації, запроваджений більшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрівся з бурхливим процесом українського національного відродження, що йшло знизу вверх. Відповідно, середина — друга пол. 1920-х років стали періодом значних зрушень у менталітеті українства, подоланні наслідків багатовікової русифікаторської політики, розширення сфери дії української мови, нового осмислення традицій, національних цінностей. Українізація сприяла поверненню в Україну значної кількості діячів культури, які з різних причин опинилися за кордоном. Все це привело до зростання впливу національної ідеї, що лякало Москву.
Ще одним головним болем для неї стало т. зв. націонал-ухиль- ництво. Воно пов’язувалося насамперед з кількома іменами: письменника Миколи Хвильового, який своїм гаслом «Геть від Москви» закликав до подолання провінціалізму української культури, звільнення її від рабського наслідування російських зразків, творчого засвоєння європейського досвіду; наркома освіти Олександра Шумського, що різко засуджував російський шовінізм та централізм; економіста Михайла Волобуєва, котрий стверджував, що економічна політика СРСР заснована на нехтуванні інтересів Укра- їни і є, по суті, колоніальною.
До певного часу московське керівництво, зайняте внутріпартійною боротьбою, не могло ефективно втручатися в українські справи. Та в міру зміцнення позицій Й.Сталіна, формування адміністративно-командної системи ситуація значно погіршувалася. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність України, набирала сили тенденція до унітаризму. Поступово розмивався закладений у Конституції 1924 р. розподіл компетенцій Союзу та республіки, суверенітет якої ставав дедалі формальнішим.
Аналогічні процеси відбувалися і в національно-культурній сфері. Головною загрозою для «соціалістичного ладу» було оголошено місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як раніше. Це стало сигналом до повсюдного наступу на українізацію. Апарат комісаріату освіти, головного провідникаполітики українізації, був повністю заміщений на обласному рівні, і на 90 % — на районному. Звільнено з роботи бл. 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. 31938 р. в українських школах стало обов’язковим вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських. Зменшувалася кількість українських шкіл, скорочувалися наклади україномовної продукції, закривалися українські театри тощо.
Деукраїнізація вела до посилення російських впливів, зокрема в науково-дослідних закладах частка росіян з 1929 по 1934 р. зросла з 31 до 50 %, тоді як українців — упала з 50 до ЗО %.
Але найстрашнішим явищем став масовий терор, започаткований ще В. Леніним відразу після перемоги більшовицького перевороту. З кінця 1920-х років він набрав особливого розмаху і був спрямований насамперед проти української інтелігенції (на думку історика Я.Дашкевича, українізація була широкомасштабною провокацією більшовиків, скерованою на виявлення та ви ни щення національно свідомих українців). Незабаром українізацію було потоплено в крові, задушено в муках штучного голодомору.