7.2. Розчленування україни на лівобережну та правобережну

Окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська держава на поч. 1660-х років розділилася на дві окремі частини — Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом. Чигиринський центр, який нагромадив вели­кий досвід державної політики, зберіг свій вплив тільки на Право­бережжі й то в основному на старшину. В той час на Лівобережжі проводилася інша політична лінія. Усі гетьмани перебували під значним впливом іноземних держав, насамперед Московії і Речі Посполитої. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками між народними низами і старшиною, соці­альним напруженням. В українському суспільстві зростала анар­хія, з якої користалися його вороги.

Правобережжя

Після ІО.Хмельницького гетьманом Правобережної України, завдяки підтримці татар, став Павло Тетеря (1663—1665). Він по­ходив із православної шляхти, служив канцеляристом у луцькому суді, з 1648 р. — учасник Національної революції. При Б.Хмель­ницькому Тетеря виконував важливі дипломатичні доручення, зо­крема брав участь у виробленні «Березневих статей» 1654 р., а зго­дом — Гадяцького та Чуднівського договорів, був переяславським полковником та недовгий час займав посаду генерального писаря при гетьманові ІО.Хмельницькому. Людина з доброю освітою, ро­зумна, талановита, він у той же час відзначався користолюбством та егоїзмом.

Ставши гетьманом, П.Тетеря висунув вимоги до польського ко­роля, які передбачали підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького, відміну залежності православної ієрархії від римо- католицької, надання гетьманові права самостійних дипломатич­них зв’язків з Кримом, Молдавією та Волощиною тощо. Більшість із них, як свідчить відомий дослідник Я.Дашкевич, король задо­вольнив. Невирішеним залишилося релігійне питання, яке, поряд з існуючими соціально-економічними суперечностями та намаган­нями польської шляхти відновити в повному обсязі своє панування

і гноблення в колишніх маєтках, стало причиною постійних народ­них заворушень.

Влітку 1663 р. інтереси гетьмана Тетері й польського короля збіглися у Питанні щодо початку воєнних дій проти Московії: пер­ший прагнув за допомогою польського війська поширити свою вла­ду на Лівобережжі й таким чином возз'єднати козацьку Україну, другий хотів відібрати у царя Смоленщину, яка раніше входила до складу Речі Посполитої. У листопаді 20-тисячне польське військо, 24 тис. козаків та 40 тис. татар ввійшли на Лівобережжя, а вже в січні 1664 р. вони взяли в облогу Глухів, що знаходився недалеко від українсько-московської о кордону. Та надалі події розгортали­ся несприятливо для нападників. По-перше, проти відновлення польсько-шляхетських порядків виступило населення Лівобереж­жя. По-друге, похід запорізького кошового І.Сірка проти Крим­ського ханства значно обмежив татарську допомогу польському ко­ролеві. По-третє, на Правобережжі почалося повстання, на при­душення якого було відправлено частину війська на чолі з П.Тете­рею. До цього також додалася надзвичайно важка зима та голод. Пе­реконавшись у неможливості перемоги, король Ян Казимир відмо­вився від намірів відновити польську владу на Лівобережжі и повернувся у Польщу. У цей час загинув славетнии полковник І. Бо- гун, я кого розстріляли поляки, звинувативши у зв’язках з новооб­раним лівобережним гетьманом І.Брюховецьким.

Тим часом розгоралося повстання у Правобережній Україні, спрямоване як проти Польщі, так і проти гетьмана Тетері. Приду­шувати його останньому допомагало польське військо, яке очолю­вав С.Чарнецький. Прагнучи помститися за 1648 рік, поляки по­всюдно палили, грабували, мордували українців, віддавали їх та­тарам як плату за допомогу. Чарнецький навіть наказав розкопати могилу Богдана Хмельницького й розкидати його останки. На ви­могу П. Тетері поляки заарештували і стратили І.Вигов^ького, якого було звинувачено в організації повстання. Це ж інкримінували Ю.Хмельницькому, митрополиту Тукальському, героєві конотоп- ськоіоблоги полковнику Г.Гуляницькому, котрих також було заа­рештовано та посаджено до в’язниці.

До повстання, що охопило майже все Правобережжя, у березні

1664 р. долучилася інтервенція І.Брюховецького. Витіснивши во­рожі війська з Лівобережжя та жорстоко покаравши тих, хто ви­знав владу польського короля, останній на чолі лівобічних полків та за підтримки московського війська переніс воєнні операції на пра­вий берег Дніпра, прагнучи поширити свою владу на всю Україну. Але ця затія закінчилася невдачею. З допомогою поляків і татар Те­тері вдалося витіснити Брюховецького зі своєї території та на пев­ний час придушити основні осередки народного повстання. На­слідком воєнних дій, що точилися протягом 1664 р., стало перетво-

рєння Правобережжя на згарища й руїни, щедро политі кров’ю за­хисників міст і сіл. За дуже приблизними підрахунками дослід­ників, загинуло бл. 100— 120 тис. осіб і десятки тисяч було забрало в татарську неволю.

Поведінка П.Тетері та поляків викликала загальний осуд та ненависть правобережного населення, яке навесні 1665 р. знову піднялося на повстання. На поч. червня один із повстанських ва­тажків, найімовірніше В. Дрозденко, розбив під Брацлавом військо П.Тетері, ледь не захопивши у полон його самого. Після цього не­вдатний і розчарований гетьман, прихопивши клейноди, корогви й залишки архіву, втікає до Польщі, а згодом — до Туреччини, де був отруєний польськими агентами. Зневірившись у московсько­му цареві, як гарантові української державності, П.Тетеря надіяв­ся знайти підтримку у польського короля та кримського хана, але здобув лише прокляття власного народу за завдані руїни. Виявило­ся, що в існуванні української державності не зацікавлені ні Польща, ні Кримське ханство, ні, тим більше, Москва.

Лівобережжя

У 1660-х роках Лівобережжя, перебуваючи під впливом мос­ковських правителів, переживало тяжкі руйнівні конфлікти, при­чиною яких, головним чином, були міжстаршинські сутички за гетьманську владу. Каталізатором цієї боротьби, як вже зазнача­лося, став Чуднівський договір, який ще більше загострив грома­дянську війну, що неминуче вела Українську державу до розколу за територіальним принципом. Вже у квітні 1661 р. наказний (тим часовий) гетьман на Лівобережжі Яким Сомко зробив першу невда­лу спробу домогтися на скликаній неподалік Ніжина Козацькій раді обрання себе гетьманом. Через рік — у квітні 1662 р —на старшин­ській раді в Козельці він домігся проголошення його «повним геть­маном» , але цього разу Москва визнала вибори недійсними, оскіль­ки шукала собі надійнішого васала. Крім Я.Сомка, за гетьманську булаву на Лівобережжі змагалися ніжинський полковник Василь Золотаренко та кошовии Запорізької Січі Іван Брюховецький — де­магог, який створив собі імідж переконаного захисника козацьких прав і вольностей, палкий прихильник московської орієнтації.

У червні 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада— виборчі збори, в яких взяли участь низове козацтво, селяни та міщанство. За підтримки запорізьких козаків та черні і під тиском московського війська на чолі з князем Д.Веліко-Гагшим гетьманом було обрано І.Брюховецького. Його суперники були ув’язнені, а згодом — стра­чені.

Гетьман Іван Брюховецький (1663—1668) був яскравим пред­ставником доби Руїни, одним із тих авантюристів, про яких козаць­кий літописець С.Величко писав, що «для срібла й злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця свого не пощадив би; то як би мав жаловати матки погибающої України? » З 1648 р. він знаходився при дворі Б.Хмельницького в якості «стар­шого слуги», виховуючи гетьманського сина Юрка та виконуючи окремі доручення. У 1659 р. І.Брюховецький був відправлений на Січ, щоб заручитися підтримкою запорожців 10.Хмельницького як претендента на гетьманську булаву. Залишившись на Запорізькій Січі, був обраний кошовим отаманом.

Отримавши гетьманську булаву, Брюховецький проводив від­верто промосковську політику. Став першим з українських геть­манів, який відвідав Москву, у 1665 р. підписав т. зв. Московські статті, що значно обмежували політичні права України, посилю­вали її залежність від московського уряду: 1) безпосереднє управлін­ня військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України, за винятком лише козацького стану, передавалося цар­ським воєводам; 2) військові залоги на чолі з воєводами мали пере­бувати у всіх великих містах, зокрема у Києві, Чернігові, Перея­славі, Ніжині, Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Кане- ві й навіть у фортеці Кодак на Запоріжжі. їх утримання покладалося на українських платників податків; 3) обмежувалося право вільно­го обрання гетьмана, вибори якого могли відбуватися лише з дозво­лу царя у присутності московських представників; 4) українському гетьманові заборонялося вступати у дипломатичні відносини з іно­земними державами; 5) податки з українського населення, крім ко­зацького стану, збиралися царськими чиновниками до московської скарбниці; 6) Київська митрополія підпорядковувалася москов­ському патріархові.

Московські статті стали важким ударом по українській держав­ності. Всі права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, І.Врюховецький легковажно втратив. За зраду національних інте­ресів він отримав боярство, численні помістя та за дружину — донь­ку князя Долгорукого.

В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою І.Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння укра­їнського суспільства переповнили події, пов’язані з Андрусівським перемир’ям, укладеним на 13,5 років між Москвою і Польщею 9 лю­того 1667 р. без участі українських представників, яке передбачало: 1) Україна поділялася по Дніпру на дві частини: Лівобережжя за­лишалося у складі Московіі, Правобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі; 2) Київ з околицями на

2 роки передавався Московп; 3) Запорізька Січ мала перебувати у спільному володінні обох держав; 4) Московп поверталися Смо­ленськ і Сіверщина. Отже, Андрусівське перемир’я фактично уза­конювало поділ України між двома хижаками, які прагнули пожи­витися за чужий рахунок, та створювало величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави й возз’єднання в її ме­жах усіх земель, де проживали українці.

У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику гетьмана Брюховецького Лівобережжям прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських при­хильників. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький не­сподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито ви­ступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668 р. на таємній старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади на Лівоберелокі та перехід України під турецький протекторат. Заручившись підтримкою старшини, Брюховецький направив посольства до турецького султана і крим­ського хана, а також активізував зв’язки із правобережним геть­маном Дорошенком. На поч. лютого вибухнуло антимосковське пов­стання, в результаті якого до сер. березня більшість території Ліво­бережжя була звільнена з-під влади московського уряду. Однак це не допомогло гетьманові Брюховецькому. 18 червня 1668 р. вс. Бу- дищах на Полтавщині його замордували власні козаки, незадово- лені попередньою промосковською політикою та відмовою зректи­ся гетьманства па користь П. Дорошенка.

7.3. БОРОТЬБА ГЕТЬМАНА ПЕТРА ДОРОШЕНКА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЦІЛІСНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

У середині 1660-х років Українська держава внаслідок міжстар- шинських усобиць опинилася перед повною катастрофою. її фаталь­ний розкол на дві окремі частини дедалі поглиблювався. Характе­ризуючи тодішню ситуацію, історик М.Костомаров з болем відзна­чав: «Українська справа явно гинула. Невдача за невдачею знищи­ла надії, й люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виник­ла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникла воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадсь­кого добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремни­ми. Особисті приватні інтереси переважали всі чесні й патріотичні

пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірно тяж­ким. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплювався під вагою тяжко­го шукання шляху до порятунку. Все, що було колись дороге, свя­те, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому другого, забезпечити себе само­го, погубивши інших...» І все ж серед цього безладу й зневіри знай­шовся лідер, мета життя якого полягала в об’єднанні всіх україн­ських земель у складі незалежної держави. Ним виявився Петро Дорошенко, син козацького полковника на їм ’я Дорофій, онук слав­ного гетьмана Михайла Дорошенка, який загинув у війні з крим­ськими татарами у 1628 р.

Зміцнення позицій

П.Дорошенко народився 1627 р. в Чигирині. Здобув ґрунтовну освіту, ймовірно, у Києво-Могилянській колегії, добре знав поль­ську й латинську мови, історію, риторику. Був одним з небагатьох козаків, які восени 1647 р. разом із Б.Хмельницьким вирушили па Запоріжжя. В ході Національної революції виконував важливі до­ручення, в т. ч. дипломатичного характеру, посідав значне місщ в козацькій військовій ієрархії, зокрема, в останній час займав поса­ду черкаського полковника. Після втечі П.Тетері до Польщі у серпні

1665 р. 11.Дорошенка було обрано гетьманом (1665—1676). У бо­ротьбі за гетьманську булаву він переміг двох небезпечних супер­ників — брацлавського полковника Василя Дрозденка та енер­гійного медведівського сотника Степана Опару.

Вважаючи своєю головною метою визволення й об’єднання всі х українських земель в єдиній незалежній державі, новообраний геть­ман змушений був виходити з тогочасних несприятливих для себе реалій. Україна була розколота на дві частини, кожну з яких кон­тролювали відповідно Московія і Польща, та надзвичайно спусто­шена, зокрема, Правобережжя втратило щонайменше 65—70 % свого населення. Тому насамперед необхідно було зміцни ги гетьман­ську владу на Правобережній Україні, заручитися підтримкою на­роду, а тоді приступати до реалізації основного завдання.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище на Правобе­режжі, П. Дорошенко за підтримки київського православного мит­рополита Й.Тукальського провів ряд важливих реформ: 1) відно­вив скликання козацьких рад, надіючись таким чином зміцнити єдність суспільства; 2) щоб не бути заручником чаетоїзміни настроїв козацької старшини, створив регулярне 20-тисячнє наймане вш-

сько т. зв. сердюків (з турецької— відчайдухи), що стало його осо­бистою гвардією й відзначалося хоробрістю та відданістю; 3) для зміцнення фі нансової системи встановив на кордоні нову митну лі­нію і почав карбувати власну монету; 4) вживав заходи щодо утвер­дження в державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків польських панів й урядовців; 5) проводив енергійну коло­нізацію спустошених окраїн Правобережжя, утворив з цією метою новий Торговицький полк на степовому прикордонні. Гетьман ак­тивно підтримував заходи митрополита Ту кал ьського, спрямовані на створення окремого Українського патріархату, котрий міг би стати важливим політичним чинником утвердження незалежної держави.

Активною була зовнішньополітична діяльність правобережного гетьмана. Демонструючи на перших порах свого лояльність до Польщі, він надіявся на її допомогу у справі возз’єднання козаць­кої України, намагався добитися поступок щодо виведення з україн­ської території польських залог, скасування унії, повернення пра­вославній церкві захоплених храмів і майна, відновлення всіх прав і вольностей Війська Запорізького тощо. Хоча було зрозуміло, що замирення з Польщею є тимчасовим тактичним кроком, адже на- прикін. лютого 1666 р. на старшинській раді було ухвалено запро­поновану П. Дорошенком програму, яка передбачала «вигнати всіх ляхів із України до Польщі», а далі йти на лівий берег Дніпра, щоб об’єднати його з Правобережною Україною під однією булавою. Та воювати самотужки проти таких потужних держав, як Польща і Московія, було неможливо, потрібні були союзники. Тому гетьман розпочинає діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччиною — про політичний протекторат. Перша проба сил, щоправда невдала, відбулася в липні — серпні 1666 р., коли, кори­стуючись великим повстанням, що спалахнуло на Лівобережжі на терені Переяславського полку проти московської політики та вла­ди І.Брюховоцького, П. Дорошенко намагався поширити св й вплив на лівобережні землі. Однак Брюховецький кинув проти повстанців вірні йому полки, і все потонуло в крові.

Воєнні дії проти Польщі

Восени 1666 р. правобережний гетьман, очевидно, отримавши перші звістки про зміст московсько-польських переговорів, які проходили у с. Андрусові на Смоленщині і фактично загрожували вже міжнародним поділом Української держави, стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Маючи намір звільнити все Право­бережжя, щоб де-факто вивести його за рамки Апдрусівських пе­

ремовин і таким чином перетворити на базу для боротьби за об’єд­нання розшматованої України, він насамперед вирішив не допус тити розташування у Брацлавщиш 6-тисячного польського війська 119 грудня в бою під Браїловом за допомогою татар вщент розгро­мив його, а далі розпочав облогу польської залоги в Чигирині. Одно часно П. Дорошенко активізував переговорний процес із турецьким султаном, погоджуючись на протекторат останнього за умови ви­знання Української держави та згоди надати військову допомогу.

Розрив із Польщею прискорив укладення Апдрусівського пере­мир’я, яке викликало нову хвилю народного невдоволення як у Правобережній, так і в Лівобережній Україні. За таких умов П. До­рошенко запропонував скликати загальноукраїнську Чорну раду на Росаві, обрати спільного гетьмана, погодившись при цьому склас­ти свої повноваження і визнати владу новообраного керівника єдиної Української держави. Однак з цим не погодилися І.Брюхо- вецький та більшість лівобережної старшини. Тому П. Дорошенко вирішив діяти самостійно. Запросивши на допомогу татар, він во­сени 1667 р. відтіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Уперше після смерті Б.Хмельницького було зроблено реальну спро­бу включити до складу Української держави західноукраїнський регіон. Вирішальні події розвивалися біля села Підгайців на Тер- нопольщині, де 24-тисячне козацьке військо разом із кількома де­сятками тисяч татарської орди та 3 тис. турецьких яничарів, маю­чи п’ять десятків гармат, оточили 15-тисячне регулярне польське військо й кілька тисяч озброєної челяді. Близько двох тижнів три­вала облога. Перемога була близькою, але на заваді стала недолуга політика І.Сірка, який, відмовляючись визнати П. Дорошенка геть маном України, разом із запорожцями напав на Крим. Дізнавшись про це, татари пішли на мирову з поляками, отримавши дозвіл бра­ти ясир з українських земель. П. Дорошенку нічого пе залишалося, як також підписати 19 жовтня договір, який передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків тощо, У той же час Польща змушена була визнати автономію Правобережної України, встановивши українсько-польський кордон по р. Горинь.

Возз’єднання Козацької України

Зазнавши невдачі у справі возз’єднання українських земель у боротьбі з Польщею, П.Дорошенко вирішив спробувати щастя на переговорах з Московією наприкін. 1667 — на поч. 1668 р. Мова йшла про перехід під московську протекцію за умови дотримання царським урядом певних гарантій: 1) сприяння реальному об’єд­нанню всіх українських земель, включаючи Перемишль, Ярослав,

Львів, Галич, Володимир; 2) вивід московських воєвод та інших урядників з України; 3) відмова від збору податків на українських землях; 4) підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького; 5) визнання гетьманом обох боків Дніпра П. Дорошенка. Звичайно, Москва не ризикнула опинитися віч-на-віч з об’єднаною Україною на чолі з енергійним гетьманом, воліючи дотримуватися Андрусів- ського перемир’я.

У середині 1668 р. склалися сприятливі обставини для реалізації політичної програми гетьмана П. Дорошенка. В результаті антимос- ковського повстання на Лівобережжі, більша його частина була звільнена від московського війська. Рішучішими стали дії Туреч­чини, яка заявила про згоду взяти Україну під свою протекцію. За таких умов правобережний гетьман, заручившись підтримкою та­тар та значної частини лівобічної старшини і козацтва, здійснив похідна Лівобережну Україну. Після вбивства І.Брюховецького Ко­зацька рада обирає П.Дорошенка гетьманом возз’єднаної Україн­ської держави. Це був момент його найбільшого тріумфу. Діючи рішуче, він взяв під свій контроль майже все Лівобережжя, розмі­стив у найважливіших містах свої залоги. Практично все україн­ське суспільство підтримувало його дії, спрямовані на відновлення незалежної соборної Української держави. Митрополит Тукаль- ський розпорядився, щоб в українських церквах поминали не мос­ковського царя, а «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра».

Та, на жаль, успіх тривав недовго, незабаром почалися невдачі. Ні Московія, ні Польща не збиралися миритися зі втратою україн­ських земель. П.Дорошенко довідався про вторгнення польських підрозділів на Брацлавщину, тому 18 липня був змушений поки­нути Лівобережжя, залишивши там наказним гетьманом чернігів­ського полковника Д.Многогрішного, та повертатися на правий берег, щоб рятувати ситуацію. На Правобережжі він отримав ще одну лиху звістку: претензії на гетьманську булаву заявив запорі­зький писар П.Суховій. Його підтримувало Запоріжжя, незадово- лене вбивством їхнього ставленика І.Брюховецького, та Кримське ханство, яке усвідомлювало, що у випадку відновлення міцної Укра­їнської держави воно втратить можливість безкарно п грабувати. Та найдошкульніший удар П.Дорошенко отримав з Лівобережжя, де в жовтні більшість старшин на чолі з накази им гетьманом Д.Мно гогрішним перейшли на бік Москви. Незабаром останнього було обрано гетьманом Лівобережної України. Українська держава зно­ву розпадається на два гетьманства.

Під турецьким протекторатом

Такий перебіг подій змусив П. Дорошенка до тіснішого зближен­ня з Туреччиною. В березні 1669 р. у Корсуні було скликано Гене­ральну старшинську раду, в якій взяли участь також представни­ки Лівобережжя, Запоріжжя, колишній гетьман Ю.Хмельниць­кий. Підтвердивши пожиттєвий характер гетьманстваП. Дорошен­ка, Рада схвалила прийняття турецького протекторату, щоправда, відмовилася присягнути султанові, зіславшись на необхідність скликання для цього Чорної ради. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел того часу свідчить, що У країнська держава мала об’єднувати у своєму складі всі україн­ські землі від Вісли, Перемишля й Самбора на Заході до Севська і Путивля на Сході; передбачалися гаранти забезпечення національ­но-політичних і релігійних прав України.

Прийняття турецького протекторату не полегшило становища правобережного гетьмана. Як і раніше, багато клопоту завдавав Петро Суховій, обраний «запорізьким гетьманом» (1668—1669). Декларуючи ідею незалежності козацької України від Речі Поспо­литої і Московської дерясави, він уклав договір із кримським ханом, який допомагав йому в боротьбі з гетьманом Дорошенком, спирався на підтримку Запоріжжя, згодом на його бік перейшла частина пра­вобережних полків, а також Ю.Хмельницький, що знову мріяв про булаву. У серпні 1669 р. замісі ьП.Суховія від імені частини право­бережних полків новим гетьманом було проголошено уманського полковника Михайла Ханенка (1669—]674), який виступав при­хильником утвердл<ення козацької республіки під зверхністю поль­ського короля. З цього часу П.Дорошенко змушений був протягом кількох років вести проти нового підступного супротивника бороть­бу, яка виявилася ще запеклішою, ніж із Суховієм. Як ирко за­значав один із дослідників: «Мілс собою українці воюють, здаєть­ся, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно и грабують, плюндрують та поневолюють».

Витрачаючи чимало сил для боротьби проти політичних против­ників на Правобережжі, П.Дорошенко змушений був уникати відкритого протиборства з Польщею і Московією, прагнув налаго­дити конструктивний діалог із лівобічним гетьманом Многогріш­ним, закликав того залишатися «в братерському союзі», щоб разом вирішувати долю Вітчизни. Особливе занепокоєння у нього викли­кала пасивність турецького султана щодо допомоги у справі віднов­лення територіальної цілісності У краінської держави. Тому він ро­бить ще одну спробу порозуміння з польським урядом. До сер. 1670 р. під його керівництвом було розроблено своєрідний проект уїсраін-

сько-польського договору, який, на думку дослідників, передбачав встановлення конфедеративного зв’язку Української держави з Річчю Посполитою, а також розширення її території за рахунок час­тини Подільського воєводства, Волиш й Полісся — кордон мав про­ходити по р.Горинь. Проте під час узгодження договору в Острозі польська делегація відмовилася йти на такі великі поступки україн­цям. Прагнучи запобігти утвердженню незалежності Української держави, послабити позиції П. Дорошенка та розпалити міжусобну боротьбу серед старшини й козацтва, Польща скористалася послу­гами М. Хаиенка, якии пропонував набагато скромніші умови піддан­ства. Вона визнала останнього правобережним гетьманом і 2 верес­ня підписала з ним т. зв. Острозьку угоду, що фактично відновлювала в Україні становище, яке існувало до 1648 р.

Після укладення Острозької угоди поляки спільно з М.Ханен- ком розпочали наступ на Правобережжя, захопивши до кін. жовт­ня 1671 р. майже всю Брацлавіцину. В грудні турецький султан Магомет IV нарешті згадав про своє союзницьке зобов ’язання й при­слав на допомогу П. Дорошенку 26 тис. татар і кілька тисяч турків, а на гіоч. червня наступного року і сам вирушив у похід на чолі 100- 120-тисячної армії. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова й змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір. Його основними положеннями були: 1) визнання Польщею Української держави « в старих кордонах ». З її території виводили­ся всі польські залоги; 2) Поділля з Кам’янцем і частина Галичини

з Чортісовом відходили до Туреччини; 3) військо М.Ханенка мало або виїхати за межі козацької України, або залишитися за умови «статечної поведінки»; 4) Польща зобов’язувалася сплатити Туреч­чині контрибуцію та виплачувати щорічну данину.

Умови договору негативно позначилися на настроях П. Дорошен­ка. Адже вони, по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавщиною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина! надалі мали залишатися у складі Речі Поспо­литої, яка до того ж відмовилася ратифікувати Бучацьку угоду та виводити свої залоги з української території. Непокоїла також по­ведінка Туреччини, яка почала домагатися зруйнування в Україні фортець, роззброєння населення, виплати данини тощо. Розчару- вавшисьу турецькій протекції, гетьман прагнув знайти порозумін­ня то з Польщею, то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак переговори з цими держава­ми не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася продовженням безкінечних воєнних дій між Туреччиною, з одного боку, Польщею й Московїєю — з другого, що велися на українських землях. Пра~

вобережна Україна перетворювалася в згарища і рупій. Населен­ня сотнями й тисячами втікало на Запоріжжя, Слобожанщину, Лі- воберелиіу Україну, де політична ситуація була відносно стабіль­ною. Причиною цього лиха народ вважав невдалу політику П.До­рошенка.

Поразка революції

Становище гетьмана стає критичним: він втрачає довір’я україн­ського суспільства; його почали залишати раніше вірні йому підроз­діли сердюків, соратники і навіть родичі. Важкою втратою стала смерть порадника та найближчого друга митрополита Й.Тукаль- ського. Загостренням ситуації вміло скористалися московський уряд і тодішній лівобічний гетьман І.Самойлович. Відправлені ни­ми в 1674 р. на Правобережжя війська були підтримаиі залишками місцевого населення. Десять правобічних полків присягли на вір­ність Москві, М.Ханенко добровільно здав гетьманську булаву І.Самойловичу, якого на короткий час було проголошено гетьманом «обох боків Дніпра». Зрештою, змушений був капітулювати й П. До­рошенко. 19 вересня 1676 р. він, такі не реалізувавши головну мету свого життя — об’єднати розтерзані українські землі в єдину неза лежну дерлсаву, зрікся булави на користь лівобережного гетьмана. Завершилася політична кар’єра великого патріота, одного з найвиз­начніших діячів козацької епохи. Після зречення гетьманства П.Дорошенко поселився ус. Соспиці на Чернігівщині, та через де­який час на вимогу царського уряду змушений був переїхати до Москви. В1679—1682 рр. служив воєводою у В’ятці, а останні роки життя провів у с. Яропольчому під Москвою, де й помер у 1698 р. Що речі, його правнучка Наталія Гончарова була дружиною О.Пуш киш.) «Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б, — за словами В.Степанкова, — так палко любили Україну й хоті­ли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політичним планам і намірам, завдали їй таких важких ран».

На жаль, після зречення П.Дорошенка від гетьманства укра­їнські землі так і не об’єдналися під булавою І.Самойловича. Цього не допустила Туреччина, яка проголосила гетьманом Правобереж­жя Юрія Хмельницького (1677—1681). Після звільнення з поль­ської в’язниці Юрій брав участь у поході на татар, був взятий у полон і відвезений до Константинополя, де шість років відсидів у тюрмі. Несподівано турки звільнили його, дали до рук гетьманську була­ву і присвоїли помпезний титул «князя Сарматп та України, воло­даря Війська Запорізького».

У1677—1678 рр. разом з турками Ю.Хмельницький двічі орга­нізовував походи на Чигирин. Не здобувши однозначної перемоги, він напав на Лівобережжя. Проте успіху не добився, а змушений був задовольнитися лише невеликою, відведеною йому турками ча­стиною Поділля, де за столицю обрав містечко Немирів. Він вста­новив деспотичне управління, обклав населення важкими подат­ками, через що не мав підтримки, втрачав навіть близьких порад­ників і співробітників. Врешті турки у 1681 р. покарали його само­го, стративши у Кам’янці-Подільському.

Відтоді Правобережна Україна втратила рештки політичної й економічної самостійності. За укладеним 23 січня 1681 р. Бахчиса­райським перемир’ям вона була поділена між Туреччиною, Крим­ським ханством і Московською державою: 1) Лівобережна Україна, Київ і Запоріжжя залишалися за Московщиною; 2) Південна Київ­щина, Брацлавщина і Поділля переходили під владу Туреччини; 3) татари зберігали право кочувати в південних степах України.

Остаточний поділ України був затверджений 16 травня 1686 р. «Вічним миром», який підтверджував Андрусівське перемир’я 1667 р. між Московською державою і Річчю Посполитою: 1)Річ Пос­полита визнавала за Московією Лівобережну Україну, Київ, Запо­ріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом (за відмову від претензій на Київ Польща отримувала 146 тис. крб компенсації)-, 2) Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейт­ральною незаселеною зоною між Польщею і Московією; 3) Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі, а Поділля зали­шалося під владою Туреччини (в 1699 р. Поділля було приєднано до Польщі)-, 4) Московська держава анулювала попередні договори з Туреччиною і Кримським ханством, вступала до антитурецької «Священної Ліги» (Польща, Австрія, Венеція і Ватикан) і зобо­в’язувалася організувати воєнний похід проти Кримського ханства.

Отже, Українська національна революція 1648—1676 рр. за­знала поразки, причинами якої насамперед були внутрішня між­усобна боротьба та зовнішня агресія. Українцям, незважаючи на ве­личезні втрати (під час воєнних дій, голодовок, епідемій, захоплень в ясир, переселень), які, згідно з даними дослідників, становили бл. 65—70 % (у Правобережній Україні цей показник досягав 85— 90 %), або 3,2 —3,5 млн осіб від приблизно 5 млн мешканців етно- українських земель Речі Посполитої, так і не судилося створити в етнічних межах свого проживання незалежну соборну державу. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобереж­жя, яке на правах автономії входило до складу Московщини.

Розділ 8 УКРАЇНА наприкінці XVII у XVIII столітті