1.Висвітлення пріоритетних соціально-економічних аспектів розвитку сучасної науки і техніки.

Які актуальні науково-технічні проблеми, що набули останнім часом глобального резонансу, найчастіше висвітлюють світові ЗМІ? Що найбільш цікавить сучасного читача наукового контенту? На думку багатьох дослідників науково-популярних видань, такими проблемами є:

загострення суперечностей в екологічній сфері,

потепління клімату на Землі й парниковий ефект,

глобалізація, яка охопила практично всі сторони життя землян,

впровадження нанотехнологій,

перехід світової економіки на інноваційний шлях розвитку,

процеси коеволюції,

феномен віртуальної реальності,

дослідження в галузі клонування,

питання нерозповсюдження ядерної зброї,

міжнародна кооперація в освоєнні космосу тощо.

Розглянемо змістовну сторону окремих із визначених глобальних проблем, які нині становлять головну тематику світових науково-популярних мас-медіа.

Світова глобалізація.

Поява терміна «глобалізація» пов'язують з ім'ям американського соціолога

Р. Робертсона, який ще у 1985 році дав його тлумачення. Глобалізація — це процес зростаючого впливу різних факторів міжнародного значення (наприклад, тісних економічних і політичних зв'язків, культурного та інформаційного обміну) на соціальну дійсність в окремих країнах. Найпотужніший фактор глобалізації — економічний, що виявляється в наявності транснаціональних корпорацій, що діють одночасно в багатьох країнах і використовують нові історичні умови в своїх інтересах. Але не потрібно думати, що глобалізація — це свого роду гігантізація або суміш різнорідних процесів. Глобалізація — об'єктивний процес, який визначає якісні зміни в глобальному просторі, зростання взаємопов'язаності та унікальності окремих людей чи цивілізацій загалом. Центральна ідея, що лежить в основі теорії глобалізації, полягає в тому, що багато проблем неможливо адекватно оцінити і вивчити на рівні окремої національної держави та її міжнародних відносин з іншими країнами. Замість цього їх необхідно формулювати і розв'язувати з точки зору глобальних процесів. Деякі дослідники навіть передбачають, що глобальні фактори (під якими маються на увазі транснаціональні компанії, інші глобальні економічні утворення, глобальна культура та ідеологія) стають настільки сильними, що ставлять під сумнів подальше існування окремих національних держав (один із яскравих прикладів глобалізації — Євросоюз). Чимало вчених покладають на глобалізацію настільки величезні надії, що вбачають у ній мало не панацею від різних світових проблем. Їх опоненти — антиглобалісти — різко критикують негативні наслідки глобалізації.

Існують різні точки зору і на те, є глобалізація феноменом кількох останніх десятиліть чи про неї можна було говорити вже тоді, коли один народ розпочав встановлювати контакти з іншими народами, що перебувають на протилежному боці Земної кулі. Як глобалізація співвідноситься з іншими процесами в суспільному житті, які її найближчі та віддалені перспективи та наслідки?

Глобалізація виявилася важким проблемним запитанням не тільки для масової свідомості, а й для наукового аналізу. Нині вчені розрізняють чотири види глобалізації: політичну, економічну, глобалізацію культури і антиглобалізацію. Політична глобалізація проявляється в інституціоналізації (формуванні та утвердженні) спільних міжнародних політичних структур. Так, європейська система формувалася як міждержавна, поперемінно конфліктуючих і консолідуючих держав та імперій. Ранні світові системи, в яких об'єднання досягалося головним чином за допомогою насильництва, були схильні до коливань між багатоцентристськими міждержавними системами та світовими імперіями, в яких одна домінуюча держава завойовувала всі інші держави регіону (епоха колоніалізму). Сучасна світова система залишилася по суті багатоцентристською, причиною цього був перехід до форми об'єднання державних утворень, заснованої на виробництві та продажу товарів з метою отримання прибутку, тобто перехід до капіталізму. Глобалізація політичних ринків виявляється насамперед у розширенні кола економічних суб'єктів, на запити яких змушені реагувати як національні уряди, так і міжнародні організації. Стосовно до національних держав вже не доводиться говорити про виняткову «національну» чи «територіальну» приналежність економічних суб'єктів, інтереси яких беруть до уваги уряди. У широкому сенсі йдеться про те, що коло джерел політичної підтримки уряду виходить за рамки територіально-державних кордонів. Стосовно ж до міжнародних економічних організацій політична глобалізація означає появу численних нових гравців на світовому ринку (головним чином у паливно-нафтовому комплексі. МАГАТЕ), вплив яких на внутрішньоекономічні відносини в країнах більший, ніж урядовий). Конкуренція за владу в міждержавній системі не вимагає особливого культурного консенсусу між країнами. Відповідно виник такий феномен, як «глобальне правління» («global governance»). Він означає розвиток спеціалізованих міжнародних організацій, таких, як Ліга Націй, ООН, Рада Європи тощо. Це теж важливі складові глобалізації. Формування цих «первинних світових держав» є процесом створення певних інститутів, але, на відміну від більш ранніх «світових держав», вони виникають поступово, на основі угод між державами, а не шляхом завоювань. Така тенденція може в майбутньому привести до створення єдиного всесвітнього держави.

Зараз перспективи створення ефективної системи управління світовою політикою й економікою визначаються трьома ключовими проблемами. По-перше, розширюється коло суб'єктів політичного ринку, що впливають на прийняття рішень урядів і міжнародних організацій. По-друге, в останнє десятиліття склалися численні регіональні економічні угруповання, які при загальній орієнтації на цінності відкритої світової економіки являють собою потужні інструменти захисту специфічних інтересів суб'єктів, що надають вирішальний вплив на вироблення економічної політики в даних угрупованнях. Нарешті, відбувається дифузія (розмивання) автономії міжнародних економічних організацій, що виражається в підміні координації економічної політики у міжнародному масштабі боротьбою окремих країн, їх угруповань і власне апарату відповідних організацій за вплив на прийняття глобальних рішень у всіх сферах життя. Економічна глобалізація. Нині в наукових і ділових колах ще не склалося єдиного і чіткого визначення терміну «глобалізація економіки». Під глобалізацією економіки найчастіше розуміється стрімке збільшення потоків товарів, інвестицій, кредитів, інформації, обмінів людьми та ідеями, а також розширення географії їх поширення. Швидкість, інтенсивність і глибина проникнення цих потоків зростає до ступеня, коли національні економіки стають взаємозалежними. Елементи національних економік (національні виробники, споживачі, фінансові та інші інститути) безпосередньо інтегруються в загальний світовий економічний простір. В результаті, національні виробники стають все більше пов'язані з іноземними споживачами. Відповідно і на внутрішніх ринках у боротьбі за національних споживачів, вони змушені на рівних конкурувати з іноземними економічними суб'єктами. Таким чином, якщо раніше відбувалося кількісне збільшення взаємодії окремих національних економік у формі зростання потоків товарів, капіталу та інвестицій, то сьогодні спостерігається якісна зміна в їх взаємодії. У цьому зв'язку є відмінності між поняттями «інтернаціоналізація» і «глобалізація» світової економіки. У першому випадку йдеться про посилення взаємозалежності окремих національних економік під впливом економічної інтеграції при збереженні ключової ролі національної держави та відносній автономності національних економік. Глобалізація ж призводить до того, що національні економіки стають частиною єдиної світової економічної системи. Це означає: 1. Виведення діяльності національних економічних суб'єктів за рамки національно-державних об'єднань. 2. На глобальний рівень піднімаються «приватні» економічні проблеми, адже тоді розвиток економічної ситуації і процесів в окремих країнах впливає на інші держави. 3. Стає актуальною загальносвітова координація національної економічної політики різних держав як умови стабільності світової економічної системи загалом. Глобалізацію культури пов'язують з двома феноменами. Перший являє собою поширення західних індивідуалістичних цінностей серед все більшої частини населення Землі. Ці цінності пропагуються соціальними інститутами, які визнають індивідуальні права людини і спроби захищати права людини на міжнародному рівні. Другою тенденцією можна назвати запозичення західних «правил гри» у всьому світі. Бюрократичність організації та раціоналізм, матеріалістичні погляди, цінності економічної ефективності та політичної демократії поширюються у світі з часів європейського Просвітництва. Процес глобалізації культури створює тісний зв'язок між економічними та культурологічними дисциплінами. Остання настільки значна, що можна говорити про економізацію культури і культуризацію економіки. Подібна дія визначається тим, що суспільне виробництво все більше орієнтується на створення інтелектуальних, культурних і духовних благ та послуг або на виробництво «символів», а у сфері культури все сильніше відчуваються закони ринку і конкуренції («мас-культура»). Антиглобалізація — це певне протистояння процесу глобалізації. Існує п'ять напрямків протидії глобалізації. 1. Поширення у всіх країнах, у всіх прошарках суспільства правильних уявлень про людину, її призначення і сенс життя. Ці уявлення повинні поширювати люди, які добре розуміють загрозу, що нависла над земною цивілізацією. Вони повинні поширюватися повсюдно, в усіх конфесіях, у всіх вікових групах. Особливу увагу антиглобалісти приділяють дітям, як одній з найбільш вразливих соціальних груп. 2. Привернення уваги наукової, духовної, художньої, політичної громадськості до загроз глобалізації. Розробка і реалізація спільних комплексних, міждисциплінарних проектів, спрямованих на протидію розростається духовної кризи. Всі ці проекти — кожен по своєму напрямку — повинні бути спрямовані на збереження і розвиток людської особистості. 3. Використання адміністративного ресурсу громадських і політичних діячів для проведення суспільно-політичних акцій, в тому числі й вуличних, спрямованих на підготовку суспільної свідомості до прийняття громадських лідерів нового типу, основною метою діяльності яких буде не досягнення тих чи інших політичних цілей, а турбота про збереження та розвитку кожної людської особистості. 4. Широка публікація в ЗМІ, спеціальних виданнях, через Інтернет матеріалів про перебіг викликаної глобалізацією світової кризи і шляхи виходу з неї. Для цього проводиться масована інформаційна кампанія, до якої залучаються письменники, журналісти, науковці, громадські та релігійні діячі, люди, що користуються популярністю в суспільстві. 5. Постійне проведення зустрічей, конференцій, дискусій всіх громадських сил, зацікавлених у збереженні Земної цивілізації з метою координації дій, обміну інформацією та досвідом роботи. Метою всіх антиглобалістських дій має бути виникнення в суспільстві ясного розуміння загроз, котрі несе в собі тотальна глобалізація. Тоді всі природні, техногенні, соціально-політичні, фінансові, економічні, демографічні кризи будуть сприйматися людьми не як такі, що відбуваються десь і з кимось іншим, а як частина глобальної кризи, котра завтра може трапитися безпосередньо з тобою. Боротьба з наростаючою духовною кризою повинна відбуватися в кожній людині. І тут на допомогу має прийти держава. Але не таке, яка зараз існує, а держава нового типу, основною метою якого є турбота про збереження і розвиток людської особистості.

Ще однією актуальною проблемою сучасної науки, котра викликає неоднозначну реакцію у світі та є предметом обговорення в ЗМІ, є клонування живих організмів і людини. Слово «клонування» походить від давньогрецького klon - «втеча», «держак». У загальному сенсі клонуванням можна названий процес, який передбачає штучне створення істоти, що генетично точно відтворює своїх батьків. Сенсаційний експеримент клонування овечки Доллі — тварини, отриманої із соматичної клітини, став феноменом, що потряс уяву всіх (соматична клітина — будь-яка клітина дорослого організму, яка несе в собі набір спадкової речовини). Вивчення технології клонування розпочалося в ще 1960-і роки. Але сенсація, пов'язана з появою першої клонованої овечки Доллі припала на кінець 1990-х рр.. Сталося це в США. Виходячи з результатів дослідів, можна припустити вірогідність того, що невдовзі вчені зуміють клонувати і людину. До тих пір, поки йшлося лише про ефективність клонування для забезпечення сфер життєдіяльності людини (у рибному та сільському господарстві, рослинництві), проблема ця не набувала такої гостроти, як зараз, коли вчені впритул підійшли до розв'язання питання клонування людської істоти.

З одного боку, клонування, справді, стало революцією в наці. Це — створення елітних корів, коней, хутрових звірів, збереження зникаючих видів тварин. Деякі дослідники також розглядають можливість відновити вимерлі види, оскільки в їх кісткових останках зберігається ДНК. Але з другого боку, реальними є небезпеки. Тому проблема клонування повинна усвідомлюватися як багатоаспектна: в медичному, етичному, економічному, релігійному, соціальному та інших сенсах.

Зокрема, коли йдеться про медичний аспект, слід враховувати те, що цей процес може призводити не тільки до відтворення еталонів тварин, а й до наодження виродків. Крім того, даний аспект тягне за собою проблему організації виробництва клонованих матеріалів, оскільки донорами в будь-якому випадку повинні стати живі люди.

Етичний аспект: невідомо, як поведе себе клонований організм в соціальних умовах суспільства, а тварина - в стаді. Клонування геніїв також загрожує соціальними наслідками, адже вони часто страждають серйозними патологіями. Ідея клонування геніїв може обернутися загрозою здоров'ю генотипу родової людини.

Економічний: крім відтворення рідкісних видів тварин, а також окремих частин людини, чи не спричинять експерименти з клонування торгівлю звірами і органами з метою отримання комерційної вигоди? Чи не буде тут кримінального бізнесу?

Релігійний: народження будь-якої людини, наполягають церковні діячі, має відбуватися природним чином, інакше у новонародженій людині не буде душі. На їх думку, клонування — виклик всій релігійній моралі, зрада її принципам. Соціальний аспект: експерти стверджують, що клонування людини може призвести до незапланованим мутаціям, результат яких непередбачуваний. Оскільки поява на світ овечки Доллі настала аж після 277 невдалих спроб клонування, то ці побоювання мають під собою грунт. А скільки спроб необхідно для експериментів над людиною? Термін «коеволюція» вперше був використаний в 1960-і роки як інтерпретація терміну «ноосфера», котрий виник завдяки великому українському вченому із світовим ім'я В.І.Вернадському. Ноосфера (від грец. νους в значенні «розум») означає сучасну стадію розвитку біосфери, пов'язану з появою в ній людства. Відповідно до оригінальної теорії Вернадського, ноосфера є третьою у послідовності таких основних фаз розвитку Землі як утворення геосфери (неживої природи) та біосфери (живої природи). Так само, як біосфера утворюється взаємодією всіх організмів на Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють. Ноосферу можна розглядати як єдність «природи» і культури (в широкому тлумаченні останньої — з техносферою включно), особливо починаючи з того моменту, коли «культура» досягає (за силою впливу на біосферу та геосферу) потужності «геологічної сили». Серед складових частин ноосфери виділяють антропосферу (сукупність людей як організмів), техносферу (сукупність штучних об'єктів, створених людиною, та природних об'єктів, змінених в результаті діяльності людства) та соціосферу (сукупність соціальних факторів, характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою).

Про необхідність запровадження нового терміну «коеволюція» російський вчений М.М. Моїсеєв писав так: «Термін “ноосфера” в даний час отримав досить широке поширення, але трактується різними авторами досить неоднозначно. Тому наприкінці 1960-х рр.. я став вживати термін «епоха ноосфери». Так я назвав цей етап історії людини, коли його колективний розум і колективна воля виявляться здатними забезпечити спільний розвиток (коеволюцію) природи і суспільства. Людство — частина біосфери, і реалізація принципу коеволюції — необхідна умова для забезпечення його майбутнього». При великій різниці в швидкостях біоеволюціі та техноеволюціі говорити про коеволюції природи і суспільства неможливо. Локальні і осередкові деградації навколишнього середовища в кінцевому підсумку призводять до різних захворювань, смертності, генетичної потворності, вони загрожують регіональними і глобальними наслідками. Вся діяльність людини, починаючи із найдавніших часів, - це суцільне збурення біосфери. Як тільки людина добула вогонь, стала займатися полюванням і землеробством, виготовляти металічну зброю, вже тоді виникла енергетична криза. Реакція системи на збурення залежить від його сили. Якщо збурення залишається нижче допустимого рівня, то система спроможна впоратися з негативними наслідками, якщо вище, то наслідки руйнують її. Тому навантаження на біосферу не повинні перевищувати можливостей щодо збереження її стабільності.. Така взаємодія і є реальною основою принципу коеволюції. Такого ж глобального масштабу набувають в останній час і проблеми віртуалізації. Йдеться про нову науку віртуалістику, що оформилася в самостійний напрям психології наприкінці ХХ століття. Коли віртуальна реальність створюється усвідомлено, цілеспрямовано, вона набуває характеристики артефакту — штучно створеного об'єкта. Віртуальна реальність — вигаданий світ, інша реальність. Це свідомий відхід від реальності. Психологи часто називають цю проблему «проблемою залежності від телебачення чи Інтернету».

Стан задоволеності — одна з найбільш пріоритетних цілей моделювання віртуальної реальності. Інша мета полягає в компенсуванні емоційних чи ментальних втрат. Наприклад, після трудового дня людина вмощується перед телевізором і дивиться серіали, які не змушують думати, а навпаки, розважають глядача. Тут має місце свідомий відхід на час від проблем реального світу з його численними суперечностями.

Серед вчених побутує ще одна версія, чому людина тікає від реальної дійсності: вона тут не вбачає сенсу і пріоритетів та шукає їх у віртуальному світі: телесеріалах, комп'ютерних іграх, середовищі Інтернету. На думку вчених, у сучасної людини спостерігається навіть «ген віртуальності», який перебуває в лабіринті думок і образів. Віртуалізація є продуктом постіндустріальної цивілізації та інформаційної електронної революції. Зазначимо ще таку характерну ознаку віртуальної реальності — її тоталітаризацію . Вона залежить від багатьох обставин: від ЗМІ, особливостей комунікації, мови, чинних правових та ідеологічних механізмів, ментальності народу. Основними функціями віртуальності експерти називають: інтерактивність, автономність, актуальність. Іншою актуальною темою науково-популярних ЗМІ є відображення світових тенденцій щодо розвитку інноваційної економіки. Сучасний науково-технічний прогрес немислимий без інтелектуального продукту, одержуваного в результаті інноваційної діяльності. Нагадаємо, під інновацією (від англійського «innovation» - «нововведення», «нововведення», «новаторство») розуміють використання нововведень у вигляді нових технологій, видів продукції і послуг, нових форм організації виробництва і праці, обслуговування і управління. Інновація являє собою матеріалізований результат, отриманий від вкладення капіталу в нову техніку чи технологію, у нові форми організації виробництва праці, обслуговування, управління тощо. Процес створення, освоєння і поширення інновацій називається інноваційною діяльністю або інноваційним процесом. Результат цієї діяльності можна назвати також інноваційним продуктом. З терміном «інновація» тісно пов'язані поняття «винахід» і «відкриття». Під винаходом розуміють нові прилади, механізми, інструменти, створені людиною. Відкриття — процес отримання раніше невідомих даних або спостереження раніше невідомого явища природи. На відміну від інновації, відкриття робиться, як правило, на фундаментальному рівні і не переслідує мети одержати вигоду. Поняття «інновації», як економічну категорію, ввів у науковий обіг австрійський економіст І. Шумпетер. Він вперше розглянув питання нових комбінацій виробничих факторів і виділив п'ять змін у розвитку, тобто питань інновацій: - Використання нової техніки, технологічних процесів або нового ринкового забезпечення виробництва; - Впровадження продукції з новими властивостями; - Використання нової сировини; - Зміни в організації виробництва і його матеріально-технічного забезпечення; - Поява нових ринків збуту. Відповідно до міжнародних стандартів, інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, що отримав втілення у вигляді нового або вдосконаленого продукту, впровадженого на ринку, нового або вдосконаленого технологічного процесу, що використовується в практичній діяльності, або в новому підході до соціальних послуг. Девіз інновації — “нове та інше” — характеризує багазначність цього поняття. Так, інновація в сфері послуг — це нововведення в самій послузі, в її виробництві, споживанні, поведінці працівників. Нововведення далеко не завжди базуються на винаходах та відкриттях. Є нововведення, які грунтуються на ідеях. Прикладами тут можуть служити поява застібок типу «блискавка», кулькових авторучок, балончиків з аерозолями тощо. Інновація не обов'язково повинна бути технічною і взагалі чимось речовим. Мало технічних інновацій можуть змагатися за своїм впливом з такою ідеєю, як продаж на виплату. Використання цієї ідеї буквально перетворює економіку. Інновація — це нова цінність для споживача, вона повинна відповідатийого потребам і бажанням. Таким чином, неодмінними властивостями інновації є їх новизна, виробнича застосовуваність, вона обов'язково повинна відповідати запитам споживачів. Нанотехнології — міждисциплінарна галузь фундаментальної та прикладної науки і техніки. Розгорнуту відповідь про сутність цієї новітньої науки дав відомий російський вчений, декан факультету наук про матеріали МДУ, академік Юрій Третьяков:

«У науковій літературі ключові в сучасному розумінні терміни «наноматеріали» і «нанотехнології» з'явилися лише трохи більше 30 років тому. Зараз, на наш погляд, можна вважати, що нанотехнології — це сукупність процесів, що дозволяють створювати матеріали, пристрої та технічні системи, функціонування яких визначається, в першу чергу, наноструктурою, тобто фрагментами структури розміром від 1 до 100 нанометрів (дорівнює одній мільярдній частині метра — 10-9 ) . Наноматеріали — продукти нанотехнологій, їх слід характеризувати як матеріали, функціональні властивості яких визначаються нанорівні їх структури. При цьому варто відзначити, що нанорівень структури існує в будь-яких матеріалах, з тією лише різницею, що далеко не в кожному з них нанорівень відіграє визначальну роль у формуванні функціональних властивостей. Людство вже багато тисяч років живе серед наночасток.

Нанотехнології «створила» сама природа задовго до того, як людина стала їх так називати. А зараз, завдяки появі досконалих методів дослідження типу електронної та скануючої зондової мікроскопії розпочалося інтенсивне вивчення нанорівня матерії, то відразу виявилося, що нанооб'єкти можуть мати унікальні властивості й потенційне застосування. Так що нинішній «нанобум» є передчуттям нових інженерних рішень, які, щоправда, стануть можливі після фундаментальних, глибоких міждисциплінарних досліджень в галузі нанонауки і супутнього освітнього процесу підготовки абсолютно нових науково-дослідних кадрів — з новим менталітетом і можливостями.

Це не миттєвий, але абсолютно необхідний для розвитку нанотехнологій, складний і комплексний процес. Які досягнення в галузі нанотехнології слід очікувати в найближчому майбутньому? Варто особливо виділити засоби доправлення ліків до вражених ділянок тіла, інші медичні застосування, включаючи антибактеріальні тканини і покриття, середовища з високою щільністю запису інформації і подальшу мініатюризацію комп'ютерних мікросхем; це — фільтри та мембрани, каталітичні системи для різних цілей, включаючи нафтопереробку, нові хімічні джерела струму, включаючи не тільки альтернативну енергетику, а й звичайні батарейки, ємні й надійні акумулятори, фотоніку, чутливі сенсори. Окремо варто згадати, наприклад, розв'язання проблем розуміння специфіки поведінки нанооб'єктів та їх моделювання з використанням суперкомп'ютерів». Ще одна із важливих тем науково-популярних мас-медіа — глобальне потепління клімату. Це — процес поступового збільшення середньорічної температури атмосфери Землі і Світового океану. Як наголошують члени Міждержавної групи експертів щодо зміни клімату ООН (МГЕЗК), і цю думку підтримують провідні науковці країн «великої вісімки», середньорічна температура атмосфери Землі зросла на 0,7 ° C порівняно з часом початку промислової революції (друга половина XVIII століття). До того ж великий відсоток потепління припадає на останні 50 років, що спричинене діяльністю людини, в першу чергу за рахунок викидів газів — вуглекислого і метану. Це, зрештою, і викликає т. зв. парниковий ефект. Оцінки, отримані за кліматичними моделями, на які посилається МГЕЗК, свідчать, що в XXI столітті середня температура поверхні Землі може піднятися на величину від 1,1 до 6,4 ° C. Натомість в окремих регіонах температура може знизитися. Як очікується, потепління і підйом рівня Світового океану триватиме впродовж тисячоліть, навіть у разі стабілізації рівня парникових газів в атмосфері. Цей ефект пояснюється великою теплоємністю океанів. Крім підвищення рівня Світового океану зростання глобальної температури також призведе до змін у кількості та розподілі атмосферних опадів. В результаті можуть почастішати природні катаклізми — повені, посухи, урагани тощо, знизиться врожайність сільськогосподарських культур і зникнуть багато біологічних видів. Деякі дослідники, проте, вважають, що глобальне потепління — це міф, і відкидать можливість впливу людини на даний процес. Причин глобального потепління кілька: головні — це викиди парникових газів та зміна сонячної активності. Є й інші теорії. Чому глобальне потепління іноді призводить до похолодання? Глобальне потепління зовсім не означає потепління скрізь і в будь-який час. Зокрема, в в тій чи іншій місцевості може збільшуватися середня температура літа і зменшуватися середня температура зими, тобто клімат стає більш континентальним. Глобальне потепління можна виявити за умови, коли спробувати вивести середній коефіцієнт температур по всіх географічних локаціях і всіх сезонах. Згідно з однією із гіпотез, глобальне потепління призведе до зупинки або серйозного ослаблення Гольфстріму (течії західних вітрів, що визначають погоду в Європі). Це викличе істотне падіння середньої температури в Європі (при цьому температура в інших регіонах підвищиться, але не обов'язково у всіх), оскільки Гольфстрім прогріває континент за рахунок перенесення теплої води з тропіків. Взаємний вплив зміни клімату та екосистем поки недостатньо вивчений. Залишається нез'ясованим питання про те, як глобальне потепління впливають природні механізми Землі. Наприклад, збільшення концентрації вуглецю призводить до інтенсифікації фотосинтезу рослин, що перешкоджає росту концентрації вуглекислого газу. З другого боку, зростання площі посушливих районів знижує переробку вуглекислого газу. У доповіді робочої групи міжурядової комісії зі зміни клімату (Шанхай, 2001 рік) наведено сім можливих моделей зміни клімату в XXI столітті. Ось головні висновки, до яких дійшли вчені:

1. Процес глобального потепління триватиме і надалі, він супроводжуватиметься збільшенням парникових газів (хоча згідно з деякими сценаріями до кінця століття в результаті дії заборон на індустріальні викиди можливий спад парникових газів); зростанням поверхневої температури повітря (до кінця століття можливе зростання на 6 ° C); підвищенням рівня океану (в середньому - на 0,5 метра за століття). 2. До найбільш вірогідним змін погодних факторів вчені відносять: більш інтенсивне випадання опадів; більш високі максимальні температури, збільшення числа спекотних днів і зменшення морозних днів майже у всіх регіонах Землі; при цьому в більшості континентальних районів хвилі тепла стануть частішими; 3. Як наслідок перерахованих змін можна очікувати посилення вітрів і збільшення інтенсивності тропічних циклонів (загальна тенденція до посилення яких відзначена ще в XX столітті), збільшення частоти сильних опадів, помітне розширення районів посух. Міжурядова комісія визначила низку районів, найбільш уразливих до очікуваного зміни клімату. Це — Сахара, мега-дельти рік Азії, невеликі острова в тихому океані. Ще одна “дражлива” тема для науково-популярних комунікацій — ймовірність утворення парникового ефекту. Ще в 1827 році французький фізик Жозеф Фур'є припустив, що атмосфера Землі виконує функцію свого роду скла в теплиці: повітря пропускає сонячне тепло, не даючи йому при цьому випаруватися назад в космос. Цей ефект досягається завдяки деяким атмосферним газам, таким, наприклад, як водяні випаровування і вуглекислий газ. Вони пропускають інфрачервоне світло, що випромінюється Сонцем, але поглинають інфрачервоне випромінювання, що має нижчу частоту і утворюється при нагріванні земної поверхні сонячними променями. Якби цього не відбувалося, Земля була б приблизно на 30 градусів холодніша, ніж зараз, і життя б на ній практично зникло. Упродовж ХХ століття температура у поверхні Землі зросла на 0,6 градуса. При цьому, за оцінками вчених, до 2100 року температура може зрости ще на 1,5-5,8 градусів. Згідно із супутниковими спостереженнями, в результаті потепління площа сніжного покриву Землі скоротилися на 10%. Як наслідок, підвищився рівень світового океану — в середньому на 20 см. . А до 2100 року, за оцінками фахівців, рівень моря може піднятися ще на 47 см. Сутність парникового ефекту полягає в у тому, що Земля, отримуючи енергію від Сонця, у той же час сама випромінює тепло в космічний простір. Однак накопичення в її атмосфері водяної пари, вуглекислого газу, метану, окису азоту перешкоджає цьому процесу. Тепло від Землі утримується в її атмосфері. В останні десятиліття вміст парникових газів в атмосфері Землі суттєво зріс. З'явилися нові, раніше не існуючі речовини з «парниковим» спектром поглинання - перш за все це фторвуглеводні. Гази, що викликають парниковий ефект, - це не тільки діоксид вуглецю (CO2). До них належать метан (CH4), окис азоту (N2O), гідрофторвуглеці (ДФУ), перфторвуглеці (ПФУ), гексафторид сірки (SF6). Однак саме спалювання вуглеводневого палива, що супроводжується виділенням діоксиду вуглецю, вважається основною причиною забруднення. Збільшення вмісту вуглекислого газу в атмосфері (а він головний винуватець парникового ефекту) — це наслідок спалювання палива. Нинішній рівень загазованості - найвищий за всю історію людства. Причина швидкого зростання кількості парникових газів очевидна: людство зараз спалює за день стільки викопного палива, скільки його утворювалося за тисячі років. Від цього «поштовху» кліматична система вийшла з рівноваги, і ми спостерігаємо велику кількість вторинних негативних явищ: спекотних днів, посух, повеней, різких стрибків погоди. Які передбачення вчених щодо можливих наслідків глобального потепління клімату? Якщо і надалі збережеться тенденція глобального потепління, це призведе до зміни погоди і збільшення кількості опадів, що, у свою чергу, викличе підйом рівня світового океану. Вчені вже відзначили зміни в картині випадання опадів. Вони підрахували, що в США і колишньому СРСР за останні 30-40 років випадає опадів на 10% в більше, ніж до цього. У той же час кількість опадів над екватором скоротилася на ті ж десять відсотків. Підвищення температури збільшить випаровування вологи з поверхні океану. Це призведе до збільшення опадів на 11%. Наслідки потепління клімату будуть відчуватися на Північному і Південному полюсах, де зростання температури призведе до танення льодовиків. За розрахунками вчених, збільшення температури на 10 градусів викличе підвищення рівня світового океану на 5-6 метрів, що призведе до затоплення багатьох прибережних територій в усьому світі. Проте зміни клімату — це не тільки підвищення температури. Зміни стосуються і інших кліматичних явищ. Не тільки сильна спека, але і сильні раптові заморозки, повені, селі, смерчі, урагани супроводжуватимуть глобальне потепління. Кліматична система занадто складна, щоб очікувати від неї рівномірних і однакових зміни в усіх точках планети. І головну небезпеку вчені вбачають саме в зростанні відхилень від середніх значень - значних і частих коливань температури.

До цієї теми тісно примикає інша — екологія і долі людства. Сам термін «екологія» виник у рамках біології. Його автором був Е. Геккель (1866 р.). Екологія спочатку розглядалася як частина біології, що вивчає взаємодію живих організмів залежно від стану навколишнього середовища. Пізніше з'явилося поняття «екосистема», а в СРСР - «біоценоз» і «біогеоценоз» (академік В.М. Сукачов). Це — майже однакові терміни. Перші два — екосистема і біоценоз — абсолютно тотожні. Вони означають будь-яку сукупність взаємодіючих живих організмів. Останній відрізняється від перших тільки тим, що в ньому бере участь частка «гео», яка фіксує той факт, що дана екосистема розглядається на деякій певній території і враховує вплив навколишнього середовища на взаємодію живих організмів. Спочатку термін «екологія» означав дисципліну, яка вивчає еволюцію фіксованих екосистем. І навіть зараз у курсах загальної екології основне місце займають проблеми, що мають головним чином біологічний зміст, що вкрай звужує зміст предмета. Але і надмірне розширення цього поняття також неприпустиме.Наприклад, іноді говорять про те, що в місті N «погана екологія». Вираз безглуздий, оскільки екологія — це наукова дисципліна, і вона одна для всього людства. Можна говорити про погану екологічну обстановку, про екологічні умови, про те, що в місті відсутні кваліфіковані екологи, але не про погану екологію. Це так само безглуздо, якщо говорити про погану арифметику чи алгебру. Промислова революція, що розпочалася в XVIII столітті, внесла істотні зміни у взаємини природи і людини. До певного часу людина, як і інші живі істоти, була природною складовою екосистем, жила за законами природи, гармонійно вписувалася в кругобмін її речовин. Але, починаючи з часів неолітичної революції, коли зародилося землеробство, а потім і скотарство, взаємини людини й природи починають якісно змінюватися. Сільськогосподарська діяльність створює штучні екосистеми, так звані агроценози, що «живуть» за власними законами, для своєї підтримки вони вимагають постійної цілеспрямованої праці людини. Без втручання людини вони існувати не можуть.

Поступово людина починає користуватися корисними копалинами. Як результат, вона змінює характер кругообігу речовин у природі, тобто змінює сам характер навколишнього середовища. А в міру зростання населення, потреб людини властивості навколишнього середовища все більше і більше змінюються. Зауважимо, людям здається, що їх діяльність призводить до адаптації до місцевих умов. Проте до останнього часу ці зміни відбувалися настільки повільно, що про них ніхто серйозно і не замислювався. Звичайно, відбувалися зміни, і людська пам'ять їх фіксувала: Європа, наприклад, ще в середні віки була покрита непрохідними лісами. Безкрайні ковилові степи поступово перетворювалися на ріллю, річки міліли, звірини і риби ставало менше, і люди знали, що всьому цьому причина одна — людина. Починаючи з промислової революції, ситуація стала стрімко змінюватися. І головною причиною цих змін став видобуток і використання вуглеводневого палива: вугілля, нафти, сланців, газу. А згодом — видобування у величезних кількостях металів та інших корисних копалин. У кругообіг речовин у природі почали включатися запасені природою речовини, які раніше були виключені із кругообігу і перебували в осадових породах. З появою в біосфері цих речовин, власне, і розпочалося забрудненням води, повітря, грунту. Інтенсивність цього процесу надалі стала стрімко наростати. Невдовзі розпочалися зримі зміни в навколишньому середовищі. І першими цей процес відчули рослини і тварини. Стали швидко скорочуватися чисельність і, головне, різноманітність живого світу. Нині люди добре розуміють, що їх діяльність змінює характер навколишнього середовища, причому здебільшого в негативному сенсі. Але в той же час будь-яка діяльність людини — промислова, сільськогосподарська, сфера послуг — це джерело життя людини, основа його існування. А отже, людина неминуче буде змінювати характеристики навколишнього середовища і шукати способи, як до них пристосовуватися. Висновок напрошується один: необхідно створювати такі технології, які в найменшій мірі будуть впливати на навколишнє середовище. Ці технології називаються екологічними, а наукові (інженерні) дисципліни, які займаються принципами створення таких технологій, об'єднуються загальною назвою інженерної або промислової, екології. Сьогодні промислова екологія охоплює дуже широке коло проблем. Тому цілком доречно говорити про цілу низку інженерних екологічних дисциплін: екологію гірничодобувної промисловості, екологія енергетики, екологія хімічних виробництв тощо. Тривалий час основні практичні завдання екології зводилися саме до охорони навколишнього середовища. Але в XX столітті цього стає недостатньо. Процес деградації природи став загрожувати самому життю людей. Це спонукало до створення спеціальних природоохоронних законів. Народжується і спеціальна наука, що вивчає можливість збереження реліктових ділянок природи і зникаючих популяцій окремих живих видів. Люди стали поступово розуміти, що тільки багатство природи, різноманітність живих видів забезпечує життя і майбутнє самої людини. Сьогодні цей принцип зробився основним. Природа без людини жила мільярди років і зможе жити без неї, але людина поза повноцінної біосфери існувати не може.

Ще одна резонансна тема — запуск великого адронного коллайдера (ВАК). Це — прискорювач заряджених частинок на зустрічних пучках, призначений для розгону протонів і важких іонів (іонів свинцю) і вивчення продуктів їх зіткнень. Коллайдер побудований в науково-дослідному центрі Європейської ради ядерних досліджень на кордоні Швейцарії та Франції, неподалік від Женеви.

ВАК нині є найбільшою експериментальною установкою у світі. Великим він названий через свої розміри: довжина основного кільця прискорювача - 26 659 метрів; адронним — через те, що він прискорює адрони, тобто частинки, що складаються з кварків; коллайдером (англ. collide - стикатися) — через те , що пучки частинок прискорюються в протилежних напрямках і зіштовхуються в спеціальних точках. На початку минулого століття у фізиці з'явилися дві основоположні теорії — загальна теорія відносності Альберта Ейнштейна, яка описує Всесвіт на макрорівні, і квантова теорія поля, яка описує Всесвіт на мікрорівні. Проблема в тому, що ці теорії несумісні одна з одною. Але для адекватного опису того, що відбувається у т. зв. чорних дірах (астрофізичний об’єкт, який створює настільки велику силу тяжіння, що жодні як завгодно швидкі частинки не можуть покинути його поверхню, в т. ч. світло) потрібні обидві ці теорії. ВАК дозволить провести експерименти, які раніше було неможливо провести і, ймовірно, підтвердить або спростує частину теорій. Новий прискорювач розрахований на енергії, раніше не підвладні людству. З його допомогою можна буде отримати нові частинки, які зараз невідомі, нові стани речовини. На кільці прискорювача встановлено чотири детекторні станції. Це свого роду пастки і суперсучасні дослідні лабораторії одночасно. Вони покликані допомогти вченим виявити та інструментально зареєструвати очікувані (прогнозовані) теоретиками ефекти при зіткненні частинок надвисокої енергії, ідентифікувати їх, а також, цілком можливо, виявити і спробувати пояснити абсолютно нові явища і стану. Кожен такий детектор — заввишки з багатоповерховий будинок і в буквальному сенсі нашпигований електронікою. Детектор, що важить 12,5 тисячі тонн, спроектований і побудований при співпраці 2250 фізиків із 33 країн, зокрема, України. Вчені розраховують підтвердити або спростувати існуючі припущення про походження маси у Всесвіті. Щоб зрозуміти, наскільки це непросте завдання, досить навести лише такий факт: при тому, що в детекторі щомиті відбуватиметься 800 мільйонів зіткнень, хіггсовський бозон можна буде спостерігати лише один раз на день (Хіггсовській бозон - це імпульс у полі Хіггса. Він був запропонований в 1964 році кількома вченими (у тому числі і Пітером Хіггсом) для пояснення того, чому бозони W і Z, які мають відношення до слабких ядерних сил, отримали масу, в той час як фотони — представники електромагнітних сил - її не мають). Тобто один бозон припадає на 10 000 000 000 000 зіткнень! Порівняно з цим пошук голки в копиці сіна виглядає дитячою забавкою. Мета експерименту — отримувати і досліджувати кварк-глюонну плазму. У цьому стані, як вважають вчені, перебували на ранній стадії утворення Всесвіту кварки (фундаментальні частинки) і глюони (переносники сильної взаємодії), які тепер, в нинішньому «холодному» Всесвіті, вкладені всередині протонів і нейтронів. Щоб отримати плазму, на прискорювачі будуть розганяти і зіштовхувати іони свинцю при енергії в 300 разів вищу за ту, яку досягали в попередніх експериментах. За масштабами ВАК можна порівняти з проектом створення термоядерного реактора або запуском людини на Місяць. У цьому проекті, як свого часу в атомному, зібрали не тільки вчених, але і виробничників, адже було необхідно створити принципово нове обладнання і нові матеріали. Приміром, щоб утримати пучок прискорених частинок в кільцеподібному підземному тунелі завдовжки майже 27 кілометрів, необхідні сильні магнітні поля, а їх можна отримати тільки з використанням ефекту надпровідності. Коллайдер став найбільшою «надпровідною» установкою в світі. Майже 4 тисячі тонн металу буде охолоджене до температури на 300 градусів нижче кімнатної. У результаті струм у 1млн 800тис. ампер побіжить надпровідними кабелями майже без втрат. Великий адронний коллайдер - найпотужніший в історії прискорювача елементарних часток - вперше запущений влітку 2008 року (спершу невдало), другий раз - восени 2009 року . Згідно із низкою фізичних теорій, в результаті його роботи будуть виникати «чорні діри», які почнуть поглинати матерію. Прихильники цієї теорії стверджують, що запуск коллайдера буде рівносильний кінцю світу. Їх противники заявляють, що навіть якщо «чорні діри» будуть виникати, то час їх існування буде настільки мізерним, що вони не встигнуть почати поглинати матерію.

2. Соціально-економічні проблеми розвитку сучасної науки у дзеркалі мас-медіа Подальші дослідження в різних наукових галузях, а також освітня діяльність неможливі без вирішення конкретних соціально-економічних проблем, що періодично виникають на різних часових етапах. За оцінками експертів, в даний час можна говорити про те, що подвоєння обсягу раніше накопичених знань відбувається через кожні 7 - 10 років. Окрему увагу необхідно приділити методиці проведених досліджень, чистоті експериментів і якості одержуваних результатів. Все частіше з трибун чути заклики про необхідність переорієнтації української економіки з сировинної основи на інноваційну, високотехнологічну, інтелектуальну. Проте наукова діяльність нині стикається в численними складнощами, головним чином соціально-економічного характеру. І це теж є предметом аналізу й висвітлення у популярних науково-технічних виданнях.

Які актуальні проблеми нині стоять перед українською наукою? Насамперед говорять про різке падіння престижу науки. Це призвело до зниження фінансування вітчизняних наукових досліджень у різних галузях, що розпочалося ще в «перебудовний» час (починаючи з кінця 1980-х років і до початку першого десятиліття нового століття). Нинішня несприятлива ситуація призвела до інших серйозних проблем. В 1990-х роках в країні розпочався так званий «витік мізків»: вчені та наукові співробітники змушені були вирушати за кордон (передусім, у США), де можна було займатися улюбленою справою і отримувати за це адекватну зарплату . Спроби залучити до вирішення проблем вітчизняної науки місцеве самоврядування і бізнес, на жаль, себе не виправдовують. У сформованій ситуації вибір управлінських рішень залишився невеликим — вивчати і впроваджувати найкраще, що є за кордоном, і намагатися зберегти те, що було у нас в країні. Натомість розвинені країни світу мають великий позитивний досвід оптимальних моделей впровадження результатів наукових досліджень у виробництво. У нашій країні в 1970-80 рр., прагнучи знайти сполучну ланку між наукою і виробництвом, приступили до створення таких структур, як бізнес-інкубатори, технопарки і технополіси. В основі цих новацій лежала ідея впровадження єдиної потокової системи. Її суть зводиться до наступного: нова ідея - наукова розробка - технічне рішення - реалізація нового продукту або технологічного процесу. Так, в колишньому СРСР наприкінці 1980-х рр. Було створено 60 технополісів. Наприкінці 1990-х рр. в Україні в 10 разів було скорочено державне фінансування науки, що було пов'язано з процесом реформування економіки і подальшим скороченням виробництва. Наука в умовах реформування і перетворень опинилася осторонь від потреб виробництва і стала займати одне з останніх місць за рівнем фінансування. Значні зміни не в кращу сторону відбулися і в матеріально-технічній базі ВНЗ і науково-дослідних інститутів. Державні програми та інші офіційні документи, прийняті для підтримки української науки не виконуються в повному обсязі через відсутність фінансів. Про занепад у цій сфері свідчать і такі факти: у 2000 році лише 5% вітчизняних підприємств застосовували нові науково-технічні досягнення, в Європі цей показник становить 80 - 87%. У 1990 році кількість діючих за кордоном патентів, що належать українським винахідникам, становило 3500, а держпідтримка патентування — 2 мільйони доларів. У 1999 році кількість діючих патентів скоротилося в десятки разів, різко впала і держпідтримка патентування. Подібна ситуація призвела до втрати авторитету таких професій, як вчитель, вузівський викладач і науковець. Їх місце в «зеніті слави» швидко зайняли професії нової формації: підприємець, менеджер, продавець, продюсер, шоумен і тому подібні. У сучасному українському суспільстві негативне або, в кращому випадку, насторожене ставлення до науки стає нормою навіть серед освіченої частини населення. Згідно із соціологічними опитуваннями, у 58% реціпієнтів наука викликає негативні асоціації. А за даними Центру досліджень і статистики науки Міністерства освіти і науки, з точки зору престижності професія вченого виявилася на одинадцятому місці з тринадцяти, що оцінювалися. Дві третини опитаних українців не змогли назвати хоча б одне прізвище вітчизняного вченого. Решта респонденти згадали Сергія Корольова (10%), Жореса Алфьорова (8%), Андрія Сахарова (6%), Святослава Федорова (3%). Закон України «Про науку і державну науково-технічну політику» передбачає виділення на розвиток вітчизняної науки 4% з видаткової частини бюджету. Але на практиці цей закон не діє: скажімо, у 1997 р. було виділено 1,2% в 1998 - 0,7%, в 2001 р. - 1,3%. У процентному відношенні ми витрачаємо на науку менше Чилі, Румунія та Португалія, а в абсолютному відношенні менше Чехії, Фінляндії та Данії. Якщо науково-технічний комплекс країни поглинає менше 2% ВВП, то це дозволяє віднести її до країн експортно-сировинної орієнтації. Витрати на придбання дослідницької техніки у ВНЗ вже до 1993 року скоротилися в 10 разів, а в галузевій науці - з 20% до 1,5% 6. У результаті вітчизняна наука як форма діяльності в нашій країні виявилася невитребуваною суспільством. Ось що пише з цього приводу доктор хімічних наук, професор М.Г. Гольдфельд, який в 1992 році виїхав на роботу в США: "Згадую свій візит до Інституту фізики і хімії у 1996 році. Приміщення лабораторії і прилегла місцевість виглядали як після бомбардування: взимку корпус не опалювався за відсутністю коштів, вода замерзла, батареї луснули, підлога здулася, стіни облупилися і покрилися цвіллю, туалети, з усього видно, не чистилися з початку перебудови. Їздив я того разу з американськими колегами, котрі виступали перед учителями хімії та студентами. Знадобилися об'єднані зусилля декількох кафедр хімфаку, щоб добути 150 мілілітрів ацетону для демонстрації — реактивів не було ніде. Але загальний настрій у тих аудиторіях, де наша бригада виступала, був швидше оптимістичним». Матеріальний рівень життя людей, що займаються освітою та наукою, в 1990-х роках поступово опустився ледь не до жебрацького. Скажімо, ставка молодшого наукового співробітника нині менша офіційного прожиткового мінімуму працездатного населення. І важко очікувати, що в найближчі три-чотири роки ситуація зміниться на краще. Професор М.Г. Гольдфельд у своїй статті наводить ще й такі дані: «Що стосується хіміків у США, свіжоспечений бакалавр отримує в середньому 49 тисяч доларів на рік, початківець-працівник з магістерським ступенем — 56 тисяч, докторант — 71 тисячу. Вищі заробітки в промисловості, трохи менші - в академії. Середня зарплата хіміка, включаючи професіоналів з досвідом роботи, - 96 тис. доларів на рік . Проблема недостатнього фінансування наукових досліджень постійно висвітлюється у ЗМІ. В останні кілька років були прийняті різні програми, в тому числі й грантові урядові, спрямовані на підтримку організації та проведення вітчизняних наукових досліджень. Насамперед, йдеться про цільові наукові програми, які передбачають конкурсне виділення коштів з держбюджету на проведення наукових досліджень у різних (головним чином, природничих) галузях науки. Крім цього, існують державні та приватні фонди, які щорічно, на підставі заявок від українських вчених, надають їм гранти на дослідження. У деяких регіонах на державному рівні щорічно проводяться конкурси для студентів, аспірантів та молодих вчених на отримання іменних стипендій тощо. Проблема еміграції російських вчених за кордон (так звана «витік мізків»). Вичерпної статистики щодо цього болісного для української науки явища немає. Згідно з офіційними даними, на постійне місце проживання, в основному в найбільш розвинені країни світу, з 1990 по 2004 рік виїхали понад 12 тисяч наукових працівників, а ще близько 10 тисяч практично постійно працюють за кордоном за контрактами і лише формально входять в штаті українських інститутів. За даними паспортно-візової служби МВС, в 1990-ті роки з країни щорічно емігрували 2-3 тисяч наукових працівників. За неофіційними оцінками, їх число в два-три рази більше. Вважають, що Україну в ті роки покинули 60% всіх математиків, половина фізиків і біологів. Наша країна стала інтелектуальним донором для розвинених країн. Основна маса наукової еміграції з України припадає на європейські країни.

За підрахунками вчених НАН України, “витік мізків "призвів до втрати не менше 10 млрд. доларів США. Непрямі втрати від еміграції наукових кадрів з України за різними підрахунками, в тому числі за методиками ООН, становлять від 10 до 20 млрд. доларів на рік. Це значно більше, ніж прямий вивіз капіталу з країни. Чому так сталося? Для багатьох українських вчених і висококваліфікованого технічного персоналу, що обслуговує наукову галузь, від'їзд за кордон часто є єдиною можливістю зберегти своє професійну кваліфікацію, вирішити свої фінансові та соціальні проблеми. Ще один з поширених каналів «витоку мізків» - це робота за довгостроковими контрактами за кордоном. Статистики точної тут немає, але відомо, що не менше 20% вчених і співробітників НАН нині працюють за кордоном.

Чому вітчизняні вчені їдуть за кордон? Там вони насамперед отримують високу винагороду. Скажімо, різниця в оплаті праці науковців в нашій країні і в сучасних розвинених країнах світу відрізняється в середньому в 25 разів. Разюче відрізянється і матеріально-технічна база наукової галузі у нас і закордоном. В Україні кожен десятий вчений живе за межею бідності, 50% учених можуть дозволити купувати собі лише найнеобхідніше і тільки 8% заявили, що їхній дохід дозволяє робити незначні заощадження на «чорний день». Дані соціологічних опитувань показують, що кожен п'ятий вчений відзначив падіння престижу і суспільної поваги до своєї праці, 12% вказали на те, що комерціалізація науки і освіти проводиться на шкоду якості. Вітчизняна наука в останнє десятиліття ХХ століття не запропонувала нових масштабних проектів, якими можна було б зацікавити громадськість і мотивувати молодь іти в цю сферу діяльності. На думку експертів, ця причина також відіграла свою роль у втраті авторитету вченого в суспільстві. Молодь в цю сферу діяльності йде неохоче. Кілька років тому фахівці дослідницького центру «Істина» провели опитування 209 студентів старших курсів п'яти ВНЗ технічного, природничого та гуманітарного профілю з метою виявлення сформованого у студентів іміджу науки як певного соціального феномену, світової науки та сучасної української науки. Уявлення респондентів про науку загалом визначали по тому, як вони закінчували фразу: «У моєму розумінні наука - це ...». Було отримано 159 змістовних відповідей. На думку абсолютної більшості опитаних, найбільш несприятливий для української науки період — 1990-і роки. Причини поганого фінансування, «витоку мізків», падіння інтересу до наукової роботи та престижу професії вченого, старіння обладнання, неможливості реалізувати результати досліджень і розробок викликані, як вважають респонденти, економічним розвалом у державі, а головне — відсутністю її інтересу до розвитку наукової сфери. Разом з тим була названа і така причина: «невміння наукового співтовариства забезпечувати себе матеріально». А ось як розподілилися відповіді на закрите питання (із запропонованими альтернативами): «З чим асоціюється у вас поняття «сучасна українська наука»?. Бідність, криза, злидні, надостатність фінансування, «витік мізків» - 47%; конкретна галузь досліджень, практичних пропозицій науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок - 21%; ентузіазм, самовідданість вчених - 9 %; повільний розвиток, застій, регрес, відставання - 7%; високий інтелект, талант - 7%; відсутність практичної реалізації - 4%; розвиток, успіхи - 3%, імена вчених - 2%. Студентів також попросили образно охарактеризувати стан української та світової науки. Українська наука супроводжувалася такими красномовними висловлюваннями: «через терни - до зірок»; «тварина колись було сильною і красивою»; «дерев'яна тура»; «є ідеї і мізки, мало обладнання»; «багато розумів, але немає грошей»; «сокира і лопата »; «розумна, але голодна старість»; «реактивна ракета без палива »; «Попелюшка »; «вмираючий лебідь»; «спляча красуня». У той же час про світову науку відгукувалися набагато позитивніше: «стабільність і дохід»; «велике дерево у плодоносному саду»; «корабель»; «динаміка»; «прогрес»; «немає своїх мізків, але є багато грошей»; «престиж »;«чарівник» тощо. А ось згідно з результатами опитування громадської думки, в США в 1989 році в списку найпрестижніших професій учений займав друге місце після лікаря, випереджаючи інженера, міністра, архітектора, юриста, банкіра, бухгалтера, бізнесмена. Найдивовижніше, що і в 2005 році, тобто через майже 20 років, показник престижності професії ученого залишився в США на тому ж рівні: вчені та лікарі користувалися однаково великою повагою у 52% опитаних. Аналогічне опитування проводловся в 2001 році в країнах ЄС. Ось його результати: професію лікаря вважають престижною - 71% опитаних, вченого - 45%, інженера - 30%. Зниження в українському суспільстві престижу науки потягнуло за собою падіння популярності наукової журналістики. Поширення наукових знань виявилося витісненим на периферію суспільної уваги численними розважальними, масовими виданнями. Зниження престижу науки і професії вченого відбулося за історично найкороткий час. Одночасно впали і тиражі науково-популярної літератури. До початку 1970-х років у вітчизняних академічних та галузевих інститутах працювало понад 10% всіх науковців світу. На 10 тисяч осіб, зайнятих у народному господарстві в колишньому СРСР, припадало майже 100 наукових працівників, в США - 71, у Великобританії - 49. Ще в у 1981 році випуск науково-популярної літератури в СРСР становив 2451 найменування загальним тиражем 83 200 000 примірників. Вражає і динаміка зростання тиражів: в 1940 році - 13 млн примірників; в 1971-1975 - майже 70 млн щорічно. Але, найдивніше, - ці мільйонні тиражі розкуповувались! Наприкінці ХХ століття наклади науково-популярних видань в Україні скоротилися в десятки, а то і в сотні разів. Тепер серед їхніх читачів практично немає молоді та людей середнього віку. Школярі та студенти практично нічого не знають про ці сегменти преси, оскільки її майже не продають вроздріб. Однак колективи багатьох редакцій науково-популярних ЗМІ намагається боротися за розширення своєї аудиторії, активно освоюють Інтернет-простір, організують і проводять зустрічі з ученими, читацькі конференції, намагаються брати участь у виставках преси, розвивають зворотний зв'язок з аудиторією. Редакції деяких видань свідомо переходять в розряд масових ЗМІ, публікуючи все більше розважальних матеріалів з великою кількістю фотографій. Таким чином вони привертають увагу рекламодавців. Вчені неоднозначно ставляться до такої практики, деякі навіть демонстративно припинили співпрацю із журналами. Незважаючи на труднощі, які майже двадцять років супроводжують науково-популярні мас-медіа, наукова журналістика, нехай і в тіні численних масових видань, продовжує існувати. У неї є своя цільова аудиторія, але вона поступово старіє, оскільки, на жаль, молодь не звертає уваги на наукову журналістику. Її немає в публічному просторі, журнали ці не продаються вільно в кіосках, про них не говорять на телебаченні і радіо. Тому редакціям науково-просвітницьких ЗМІ необхідно постійно шукати нові способи залучення аудиторії, а також намагатися, щоб назва видання було на слуху.

Очевидно, що увага до цієї галузі журналістики в суспільстві буде підвищуватися тільки тоді, коли в української науки з'являться масштабні, корисні та цікаві проекти. Цього не станеться без грамотного «просування» науки і поступового включення інформації про її досягнення в «порядок денний» сучасних ЗМІ всіх рівнів. Дуже шкода, що українські ЗМІ нічого не роблять для підняття престижу вітчизняної науки. Тим часом освіта і наука є не тільки сферою діяльності держави, а й усього суспільства. Отже, проблеми, що накопичилися в українській науці, можна узагальнити по кількох вузлових напрямкам: - Інформаційні технології та електроніка; - Виробничі технології; - Нові матеріали; - Хімічні технології; - Технології живих систем; - Екологічне та раціональне природокористування. Розвиток зазначених напрямів передбачає державну підтримку фундаментальних наук і формування умов щодо стабілізації наукового комплексу країни. До таких умов відносяться: - Збільшення частки витрат державного бюджету на науку; - Зміцнення матеріально технічного комплексу науки; - Забезпечення кадрової політики; - Збільшення заробітної плати вчених; - Збільшення позавідомчого конкурсного фінансування науки; - Збільшення регіонального фінансування науки; - Поглиблення інтеграції науки та освіти; - Підвищення престижності наукової праці. Нині вУкраїні немає ефективної системи спостереження за науковими розробками зарубіжних колег і сучасних механізмів впровадження перспективних новинок у вітчизняне виробництво. Більше того, такої сучасної системи немає і щодо вітчизняних розробок. Тому нашій країні необхідні: - по-перше, наявність високого рівня освіти населення; - по-друге, відповідний світовим стандартам кількісний та якісний потенціал науковців і фахівців; - по-третє, наявність наукових шкіл та унікальних технологій; - по-четверте, багаті природні ресурси, які повністю забезпечують внутрішній ринок; - по-п'яте, великі потреби у використанні інноваційних технологій.