6. Економічні й соціальні проблеми 90-х років

Основна проблема, що постала перед новим урядом, полягала в подоланні економічної відсталості східноні­мецьких земель, розвитку приватної ініціативи населення колишньої НДР, яке звикло до того, що держава гарантує платню кожному робітникові незалежно від результатів його праці. Якщо в 1990-1993 рр. у східних землях спосте­рігався спад виробництва, що породжував песимізм і на­віть ностальгію за "соціалістичним минулим" колишніх громадян НДР, то з 1994 р. намітилося зростання госпо­дарчої активності. Вибори до бундестагу 1994 р. знову принесли перемогу правлячій коаліції на чолі з Г. Колем, діяльність якого підтримала більшість населення колиш­ньої НДР.

Столицю Німеччини в майбутньому вирішено повер­нути до Берліна.

Німеччина стала найбільш населеною країною Захід­ної Європи (біля 80 млн. чол.). До ФРН щороку прибу­вають сотні тисяч іммігрантів із країн СНД, колишньої Югославії, Південної Європи, Близького та Середнього Сходу. Керуючись доброю волею, німецька держава прагне створити для них оптимальні умови життя та діяльності. Проте в країні активізують діяльність неонацистські, фундаменталістські, расистські та інші агресивні угруповання, їм протистоїть уся могутність правового захисту демокра­тичної держави, рішучість влади покінчити з будь-якими проявами радикалізму, войовничого беззаконня та насиль­ства. У сучасній Німеччині робиться усе можливе, щоб воєнна небезпека ніколи більше не походила з німецької землі.

7. Німеччина на міжнародній арені

З моменту створення ФРН уряд К. Аденауера взяв курс на європейську інтеграцію й подолання відчуженості Ні­меччини від Європи. Майбутня Німеччина уявлялася кан­цлерові тільки складовою частиною західного світу. ФРН відкинула план об'єднання Німеччини, запропонований СРСР, за яким вона мала стати нейтральною. Така одно­значна орієнтація нового уряду ФРН на США в роки "холод­ної війни" ще більш сприяла зміцненню її позицій. 1951 р. на території ФРН було скасовано окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, потім ввійшла до ЄЕС, де вона, як найбільш індустріальна країна, почала відігравати провідну роль. Сталося історичне примирення з Францією, з якою Німеччина тричі за останні 70 років воювала.

Християнські демократи вважали ФРН єдиною закон­ною представницею інтересів Німеччини, ігноруючи існу­вання НДР та іменуючи її по-давньому "радянською зо­ною". 1955 р. вони оголосили "доктрину Хальштейна" (за ім'ям тогочасного міністра закордонних справ), відповідно до якої уряд ФРН автоматично розривав дипломатичні відносини з будь-якою країною, що визнає де-юре НДР. Виняток було зроблено тільки для СРСР, з яким Аденауер не наважувався вступати у конфлікт. 1955 р. відбувся візит канцлера до СРСР, у ході якого було встановлено дипло­матичні й торгові відносини між двома країнами.

У 1954 р. західні держави уклали з ФРН Паризькі угоди, відповідно до яких Західній Німеччині дозволялося сформувати армію — бундесвер у складі 12 дивізій (500 тис. військовослужбовців). Підписавши Паризькі угоди, ФРН добровільно відмовилася від виробництва ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї.

На початку 70-х років докорінні зміни сталися в між­народній діяльності ФРН. На тлі розвитку відносин Заходу з СРСР та його союзниками політика невизнання країн Східної Європи з боку ФРН ставала безперспективною. Уряд В. Брандта розробив "нову східну політику". Канцлер розумів, що перегляд німецьких кордонів без війни, яка неминуче буде ядерною, неможливий. В. Брандт закликав відмовитися від "холодної війни", поважати співвідношен­ня сил, що склалося, налагодити нормальні відносини з потерпілими від гітлерівської агресії країнами Східної Єв­ропи, насамперед із СРСР і Польщею, визнати НДР. При цьому Брандт не відмовлявся від надій на майбутнє об'єднання Німеччини, але тільки мирним шляхом,

12 серпня 1970 р. підписано договір між СРСР і ФРН, в якому обидві сторони зобов'язалися сприяти розвиткові мирних відносин між усіма європейськими країнами. Важ­ливе значення мала 3-я стаття договору, в якій ФРН визнавала повоєнні кордони у Східній Європі. ФРН і НДР установили міждержавні відносини, що відкривали шлях німецьким державам до ООН. Аналогічні договори було підписано з Польщею та Чехословаччиною.

З вересня 1971 р. підписано угоду чотирьох держав — СРСР, США, Великої Британії та Франції по Західному Берліну, де підкреслювалося, що Західний Берлін не є складовою частиною ФРН.

Політичний курс лідера ХДС — канцлера ФРН Гельмута Коля, протягом більш як 16 років визначався його прихильністю до приватної власності, вільної ринкової економіки, максимальної обмеженості ролі держави в еко­номічній діяльності. Він обстоював такі цінності, як осо­биста відповідальність кожного за свій матеріальний добробут, а також національну, культурну та релігійну толерантність. Г. Коль був активним поборником євро­пейської інтеграції, "атлантичної солідарності". Водночас канцлер виступав за обмеження впливу США у Європі, наполегливо шукав нові шляхи і форми співробітництва ФРН із країнами Східної Європи.

У вересні 1998 р. на виборах до бундестагу перемогли опозиційні партії. Лідер соціал демократів Г. Шредер став канцлером. Він обіцяє створити нові робочі місця, змен­шити майже 5-мільйонну армію безробітних, розгорнути нові соціальні програми.