6. Фактори, що становлять загрозу фінансовій безпеці України.

Відкрита економіка поряд з важливими перевагами містить серйозні загрози для фінансової безпеки країни. Це продемонстрували хвилі світових фінансових криз. Зрозуміло, існують фундаментальні причини уразливості економіки перед нестабільностями в глобалізованому світі. Це передусім більша нерівномірність рівнів економічного розвитку. А для кожної окремої країни - слабкий внутрішній ринок, недостатня спроможність до ефективного само відтворення і внаслідок цього - нестійкість перед зовнішнім впливом.

Однак ці загальні причини проявляються в низці більш конкретних. Узагальнюючи світовий і вітчизняний досвід, можна відзначити чинники фінансових небезпек для економіки держави.

Внутрішні чинники фінансової безпеки.

Відсутність достатнього золотовалютного запасу. Позбавлення України її частки золотого запасу та діамантового фонду колишнього СРСР і відсутність рентабельного вибутку золота й інших дорогоцінних металів та мінералів знижують рівень фінансової безпеки.

Низький рівень інвестиційної діяльності. Економіка країни майже досягла критичного зниження інвестиційної активності. За даними 9 місяців 2000 року, капіталовкладення лише на 10% перевищували амортизаційні відрахування. Це означає відсутність розширеного відтворення. Станом на середину 2000 року загальний обсяг іноземних інвестицій складав 2,47 млрд. доларів, а всього в 2000 році вони збільшилися на 718 млн. доларів.

Неефективність податкової системи і великий внутрішній борг. Неопрацьованість, складність, неефективність і суто фіксальний характер податкової системи визначають процес масового ухилення від сплати податків. 1999 року до зведеного бюджету України не надійшло 3,3 млрд. грн.. податків і зборів, або 10, 8 розрахункових річних показників, що складає більш половини дефіциту державного бюджету за цей рік. Не краще становище в 2000 році: за 8 місяців до зведеного бюджету не надійшло понад 8,2 мільярдів гривень податків і зборів. Діюча податкова політика( разом з кредитно-грошовою) спрямована проти товаровиробника, не сприяє його зацікавленості у кращих результатів роботи. В кінцевому підсумку держава виявляється неспроможною підтримувати соціальну сферу. Звідси скарги на нібито високі державні видатки. Насправді вони знижуються і знаходяться порівняно з іншими країнами на невисокому рівні. Так, державні витрати у відсотках до ВВП 1997 року склали 29,24% (2000-28,7%), тоді як у країнах центральної Європи — в середньому 45,5, Балтії — 33,4, Південно-Східної Європи — 31,2%. Зниження ВВП і податкових надходжень, зокрема недобір податків, роблять і цей рівень непосильним. Це зумовлює внутрішній дефіцит і зростання внутрішнього боргу.

Уряд України почав активно зменшувати бюджетний дефіцит, знижуючи бюджетні видатки. 1999 року дефіцит був 6,8% ВВП, 2000 року — 2%. Однак при цьому реальний дефіцит вищий за рахунок бюджетної заборгованості (недоплат). 1999 року реальний дефіцит був 11,4%, 2000 року — 8,5%. Реальний дефіцит веде до накопичування внутрішніх боргів. Так, борги по зарплаті і соціальних виплатах з бюджету на початку 2001 року склали 4,4 мільярдів гривень. Борги бюджету по ОВДП на січень 2001 року — 12,7 мільярдів гривень. Власники державних цінних паперів, особливо короткострокових цінних паперів і фінансових операцій створюють в економіці небезпечні вузли і за певних умов породжують кризи, здатні навіть підірвати основи існування сучасних суспільств. Нетривалий вітчизняний досвід вже продемонстрував небачений сплеск економічної злочинності. Фінансове шахрайство стало найбільш поширеним злочинів такого роду. Зокрема, в Україні економіка підтримується нелегальним відпливом капіталів. Без припинення цього відпливу неможлива фінансова і економічна стабілізація.

Кажучи про фінансове шахрайство, не можна не згадати про роль засобів масової інформації як потужних рекламних засобів.(10, ст. 54-64)

Державна влада виявилась неготовою до вирішення питань у цій галузі. Традиційні, притаманні розвинутим демократіям механізми, що обмежують корупцію були повністю відсутні. Хоча більшість населення світу також не вирізняється економічною обізнаністю, наше населення виявлялося психологічно беззахисним перед новими для нього реаліями, вкрай наївним і довіреним. Воно було не в змозі скептично поставитися до агресивної і несумлінної реклами, особливо телевізійної.

Зростання тіньової економіки, посилення її криміналізації, нелегальний відплив валютних коштів за кордон. Тіньова економіка є у всіх країнах, її частка в загальносвітовому масштабі складає 5-10% ВВП, в африканських і південноамериканських країнах — 25-30%, у Росії 40%. В Україні, за даними експертів, ця частка становила: 1998 році — 43-47% ВВП, 1999 році — 45-50% ВВП, 2000 році — до 60%. Вважається, що критичне значення частки тіньової економіки — 50%, тобто в Україні вона вже перевищила критичний рівень. Після цього вплив тіньової сфери на господарське життя країни стає настільки відчутним, що протиріччя між офіційною та неофіційною економікою перетворюється із другорядного в першочергове соціально-економічне протиріччя, а ті або інші форми його прояву присутні практично у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Подальше поширення тіньової економіки призводить до некерованості і криміналізації суспільства. Переважна маса грошей не контролюється банками. В банківському обігу знаходиться всього 8,5 мільярдів гривень, а поза банками (разом з доларами) близько 60 мільярдів. Масового, некерованого, а тому загрозливого характеру набуло нелегальне вивезення за кордон українських коштів. За експертними оцінками, щорічно таке вивезення складає 3-5 мільярдів доларів. Водночас реальна економіка задихається без грошей.

Штучність курсу національної валюти. Світовий досвід показує, що тільки засобами монетарної політики утримувати курс грошової одиниці протягом тривалого часу небезпечно, бо це призводить до зростання державного боргу, збільшення дефіциту бюджету. Крім того, практичне ігнорування в Україні таких чинників, як перелив грошей з виробничої сфери у сферу обігу і збільшення незадоволеного попиту виробничої сфери на гроші, зробило цю політику невідповідною реальному станові економіки. Макроекономічна політика орієнтується тепер переважно на монетарний аспект, що не враховує необхідність одночасної економічно-виробничої стабілізації. Монетарна стабілізація складається, у свою чергу, з інформаційного контролю за обсягом грошової бази і виключення використання грошової емісії для фінансування дефіциту бюджету. Такий підхід автоматично веде до обмеження об'єкта макроекономічної політики сферою грошового обігу.

Після осінньої кризи 1988 року НБУ перейшов до політики поступової плавної девальвації, що є більш реалістичним, ніж реальна ревальвація, якої Україна додержувалась з 1995 року. Проте реальна інфляція і накопичення боргів все ж ідуть швидше. Тому час від часу неминучі фінансові зриви.

Криза платежів. Криза платежів концентровано відбиває протиріччя нестабільної економіки. Неплатежі не тільки безпосередньо пригнічують виробництво і накопичують внутрішні борги. Вони заморожують фінансові ресурси, включені до обігу, — оборотний капітал, заощадження, кредити, інвестиції — і «викликають» цикл економічної деградації: неплатежі — скорочення виробництва — зростання витрат неконкурентно-спроможність — зменшення прибутковості — скорочення виробничого потенціалу — реальна інфляція — ослаблення національної валюти. В кінцевому підсумку неплатежі, які перетворилися в систему, підривають національну валюту. Криза платежів в Україні давно набула загрозливих масштабів. Дебіторська заборгаваність підприємств на початок 1999 р. Становила 10,9 млрд грн, кредиторська - 153 млрд грн. 55% промислових і 93% сільськогосподарських підприємств виявилися нерентабельними. Відповідно зменшується надходження до бюджету, зростають внутрішні і зовнішні борги. Без розв'язання кризи платежів погіршення фінансового стану країни триватиме і призводитиме до кризових зривів.

Вихід можливий шляхом багатосторонніх клірінгових заліків, емісії і поступового викупу векселів, кредитування життєздатних і банкрутства безнадійних підприємств, збільшення і зміни структури грошової маси, запровадження після "розчистки" реальної майнової відповідальності.

Слабкість фондового ринку. Повноцінний фондовий ринок стимулює заощадження населення і господарююяих суб'єктів, впливає на на стабілізацію фінансово-кредитної сфери, а при правельній оргенізації може бути важливим чинником економічного поновлення і зростання.

Однак фондовий ринок в Украйні досі перебуває у стадії становлення. Його сучасний стан характеризується такими негативними рисами:

1. ще не сформувалася інфраструктура ринку;

2. незначними є обсяги продажу цінних паперів на фондових і валютних біржах;

3. переважна більшість угод з купівлі-продажу цінних паперів здійснюється на позабіржовому неформальному ринкові, що сприяє розвитку криміногенної ситуації і практично є продовженням тіньової економіки;

4. український ринок поки що залишається за межами нових ринків Центральної і Східної Європи, країн СНГ, не кажучи вже про західні фондові ринки;

5. професійні й інші учасники ринку цінних паперів розміщені по регіонах України дуже неревномірно.

Україна ще може похвалится широким вибором цінних паперів, а ті, що є, мають короткий термін погашення й інколи - надто високу прибутковість.

Більше того, 1997 р. в Україні не з'явилося жодного нового фінансового інструменту. Якщо в Росії для залучення внутрішніх грошових ресурсів використовуються сім фондових інструментів, у нас лише один - ОВДП ( не враховоючи спроби випуску облігацій внутрішньої державної ощадної позики). І це в той час, коли у світовій практиці відомі такі цінні папери для фізичних осіб, як облігації цільових, процентно-виграшних позик, позик з фіксованими відсотками, короткострокові казначейські зобов'язання, золоті сертифікати тощо. Емісія таких цінних паперів в Україні дала б можливість залучити вільні кошти населення до кредитних ресурсів і фінансування бюджетного дефіциту. Такий стан з формування фондового ринку зумовлений ще й неповною законодавчою і нармативною базою.

До недоліків вітчизняного ринку цінних паперів можна віднести дуже малу частку приватних інвесторів у сумарних активах інституціональних інвесторів.

Не сприяє безпеці фондового ринку і слабкий захист цінних паперів.

Безпека фондового ринку багато в чому залежить і від наявності точної та обгрунтованої фінансової інформації. В цьому плані може допомогти досвід найближчих сусідів. Так, ЦБ Росії спільно з Антимонопольним комітетом РФ розробляє єдину систему розкриття інформації про професійність учасників ринку цінних паперів.

Нерозвиненість страхового ринку. Створення ефективної системи захисту майнових прав та інтересів окремих громадян, підприємців підприємств, підтримки соціальної стабільності в суспільстві й економічної безпеки держави неможливі без функціонування ринку страхових послуг. Крім того, страхування - є також важливим джерелом акумулювання коштів для подальшого інвестування в реструктуризацію економіки. 1999 р. в країні існувало 220-220 страхових організацій із загальним обсягом статутних фондів 60-70 млн. гривень. За перше півріччя 2000 р. надходження страхових платежів стало лише 285 млн. гривень. Малі розміри страхового ринку не дадуть йому можливості відігравати істотну роль у забезпеченні страхового захисту суб'єктів господарювання і населення, серйозно впливати на зростання економіки. В 1997-1999 рр. його обсяг складав 0,4-0,7% ВВП проти 1,5 в Росії і 7-8% у розвинених країнах.

Нерозвиненість довірчого управління майном. У розвитку ринкової інфраструктури особливе місце належить довірчим товариствам, що повинні здійснювати довірче управління майном передусім в інтересах громадян України. Однак, як відомо, через відсутність належної правової бази у сфері довірчого управління майном у 1995-1997 рр. були допущені серйозні зловживання, внаслідок яких майже 2 млн. чоловік зазнали величезних збитків. При створенні відповідних умов довірчі товариства можуть стати ефективним інструментом національного фондового ринку, підвищувати економічну безпеку і примножувати добробут населення. В 1999 р. в Україні функціонувало понад 400 довірчих товариств. Їхній сумарний статутний фонд близько 28 млн. гривень, а загальна вартість їхніх активів (майна ) - майже 150 млн. гривень. Але цього недостатньо. Досі діють такі негативні чинники в цій сфері:

1. скорочується кількість довірчих товариств, які беруть участь у приватизації;

2. низькою лишається їхня надійність, обсяг статутних фондів;

3. багато товариств займається невластивою їм діяльністю;

4. в цілому по Україні діяльність довірчих товариств збиткова.

Слід врахувати, що об'єктивна потреба у формах довірчого управління існує. Так, більше половини приватизаційних сертифікатів населення вклало через взаємні інвестиційні фонди й інших посередників. Однак законом встановлений тимчасовий характер взаємних фондів, і термін їхньої чинності закінчується, а реальних фінансових результатів у зв'язку з дипресією немає. Припинення зараз діяльності фінансових посередників по сертифікатах спричинило б неспокій, якщо не паніку, на фондовому ринку, ще більшу втрату довіри населення до банків, довірчих організацій і держави. Тому повноваження інвестиційних фондів й інших посередників слід продовжити, особливо напередодні виборів.

Ризики людей, що довіряють "професіоналам", фінансовим менеджерам власні гроші, необов'язково пов'язані з несумісністю останніх. Ці ризики можуть мати макроекономічний характер, тобто зумовлений загальним кризовим станом економіки, складнощами в конкурентній галузі, до якої менеджери вклали капітали, а іноді й некомпетентністю, неосвідченістю, помилками цих людей.

Але все ж бізнес управління чужими грошима відкриває для підприємців і менеджерів максимальні можливості зловживань - від виплати собі завищеної зарплати до втечі за кордон разом з цим капіталом. У певному сенсі це випливає з самої природи такого бізнесу. В розвинених країнах суспільна небезпека, пов'язана із специфікою фінансового бізнесу, поступово усвідомлювалася протягом досить тривалого часу. Досвід показав, що втручання держави в цю сферу із своєю контролюючою, регулюючою, нормативною функціями є імперативом, що диктується самою ринковою економікою. Тому навіть у країнах з найбільш ліберальною ринковою системою фінансовий бізнес регулюється досить жорстко.

Слабкість банківської системи. Надійність і потужність банківської системи України ще не достатня для того, щоб забезпечувати повною мірою фінансову безпеку держави.

1998 р. в країні функціонував 221 банк, з яких 2 державні, 183 акціонерні товариства, 36 товариств з обмеженою матеріальною відповідальністю, 25 створені за участю іноземного капіталу. Загальний власний капітал вітчизняних банків складав на той час лише 1,82 млрд. гривень, тоді як багатьох зарубіжних банків - десятки мільярдів доларів. У середньому на один комерційний банк припадало 8,2 млн. гривень, балансовий прибуток складав менше 1 млрд. грн. Залишок усіх кредитів на кінець 1998 р. становив 16,6 млрд. грн., чого явно недостатньо для обслуговування економіки і уряду. З цієї суми на комерційні банки припадає лише половина. Від потужності банківської системи значною мірою залежить стійкість економіки перед світовими фінансовими і економічними кризами. Катастрофа банків означає зникнення величезних капіталів і розорення великої кількості вкладників - підприємств і фізичних осіб. Слабка банківська система мало підтримує реальну економіку. Вона кредитує здебільшого спекулятивні операції, в тому числі власні дочірні підприємства, заробляє на високоприбуткових державних облігаціях. При відпливі портфельних інвестицій інвесторів-нерезидентів така банківська система не здатна не тільки виправити стан справ, але й пригальмувати спад.

Зростання внутрішнього державного боргу. Темпи та обсяги зростання внутрішнього державного боргу вже стали серйозною фінансовою загрозою. З початку утворення цього боргу ( 1997 р.) він зріс з 453 млн. грн. до 16 млрд. грн.. (станом на 1 липня 2000 р. ), тобто в 35 разів. Після осінньої кризи 2000 р. він дещо знизився і січні 2001 р. складав 12,7 млрд. гривень. Цей борг утворюється здебільшого за рахунок випуску облігацій внутрішньої державної позики, прибутками від яких намагаються "залатати" дефіцит державного бюджету.

Недоліком вітчизняного ринку боргових забов'язань є його орієнтація здебільшого на короткострокові запозичення з високим рівнем прибутковості. Водночас, американські казначейські дострокові облігації розраховані на 30 років, а їхня річна прибутковість на початок січня 1998 р., за повідомленням агентства "Доу Джонс", складала 5,73%. Необхідно також розширити базу запозичень, орієнтувати облігації не тільки на банки і нерезидентів, а й на широкі верстви населення, більше практикувати місцеві позики.

По суті, до заборгованостей за позики слід було б додати й державні заборгованості. З їх урахуванням поточна внутрішня заборгованість на кінець 1999 р. складала приблизно 19, а на кінець 2000 р. - 21 млрд. грн.

Внутрішній державний борг не повинен швидко зростати; має бути відносно стабільним, розрахованим на реальні джерела погашення. Інакше він перетворюється на загрозу фінансовій стабільності і примножує руйнівний ефект впливу портфельних капіталів під час кризи.

Зовнішні чинники фінансової загрози.

Розміри зарубіжних приватних портфельних інвестицій. Якщо прямі інвестиції - вкладення у виробничу сферу, виробничу інфраструктуру й інфраструктуру ринку - мають "зв'язаний", а тому стабільний характер, то портфельні інвестиції - вкладення в корпоративні і державні цінні папери спільно з валютними вкладами іноземних фірм у комерційні банки даної країни - утворюють так звані "гарячі гроші", що легко можуть бути вилучені й переказані за кордон. Значною мірою це - спекулятивний капітал, власники якого думають тільки про те, як здобути високий прибуток у результаті перепродажу цінних паперів. У звіті Світового банку про світовий розвиток на початку 1999 р. відзначалося: "Все більшу стурбованість викликає потенційно дестабілізуючий ефект швидкісних і великомасштабних міграцій портфельних інвестицій, особливо, коли криза однієї країни загрожує перекинутися на ринки інших країн".[10, с.23]

Негативне зовнішньоторгівельне сальдо. Тривалий спад виробництва, неконкурентоспроможність українських товарів, явно недостатні енергетичні ресурси, відсутність стимулювання експорту призвели да великих обсягів негативного сальдо зовнішньої торгівлі. За роки незалежності воно не було позитивним (окрім 1992 р.) і знаходиться практично на рівні 1,1-1,2 (1997 р. 1,5) млн.. доларів. За такого стану іноземна валюта не залучається в країну, а навпаки, вилучається з неї, фінансуючи фактично країн-експортерів, що постійно послаблює національну валюту, створюючи передумови нестабільності. За відсутності припливу валюти, що компенсує нестачу стабільних (стратегічних ) іноземних інвестицій, трансфертів, негативне сальдо заміщується кредитами і, вдалої кон'юктури, портфельними інвестиціями. Але це посилює ризик зриву.

Зростання зовнішнього державного боргу. За 1997-1999 р. в Україні він зріс з 6 до 10,6 млрд. дол., а на перше півріччя 2000 р. перевищував 12 млн. доларів. У 2000 р. на його обслуговування в бюджеті передбачалося 818,4 млн. гривень. І ця сума продовжує збільшуватися. Важливим чинником є правильний вибір напрямків використання іноземних кредитів. Однак більша частина позичок витрачається на фінансування дефіциту державного бюджету, тоді як безпосередньо іноземні інвестиції складають близько 2,5 млрд. доларів.

Світовий досвід підтверджує, що пороговим є таке значення зовнішнього боргу, яке не перевищує 70% річного експорту країни. Для України 1998 р. це співвідношення було на рівні 65%, тобто вже наближалося до критичного значення. Але слід взяти до уваги, що сальдо зовнішньої торгівлі України негативне (2000 р. 1,207 млрд. доларів). Воно не створює ресурсів для погашення боргів. Враховуючи перспективу зниження експорту 1999 р., зростання ресурсів очікувати не варто. Реальна межа зовнішніх заборгованостей утворить обсяг бюджетних ресурсів для повернення і обслуговування боргів. У зв'язку із зниженням рентабельності економіки і скорочення прибутків бюджету цієї межі Україна уже досягла. Зараз обслуговування зовнішнього боргу відбувається за рахунок зменшення соціальних видатків, що скорочує внутрішній ринок і зумовлює ланцюг наслідків із зменшенням реальних прибутків бюджету.

Втручання в національну фінансово-кредитну сферу міжнародних фінансових організацій. З наведеної вище суми зовнішнього боргу на міжнародні фінансові організації припадає: Світовий банк -1,2 млрд. дол., ЄБРР - 66 млн. дол., міжнародні кредитні лінії - 1,06 млрд. доларів. Відомо, що той, хто позичає і диктує умови. Така ситуація і у взаємовідносинах України з міжнародними фінансовими організаціями. Головне, що необхідно при цьому - не поступатися національним інтересам та обраним державою курсом економічних перетворень. Вплив міжнародних організацій на економіку України як мінімум спірний. З одного боку, вони стимулюють деякі структурні перетворення, що в цілому корисні. Однак підштовхування до жорстокої монетарної політики, штучного підтримання обмінного курсу валюти і лібералізація зовнішньої таргвлі сприяло затягуванню економічної стагнації і привело країну на межу фінансового краху. Відтепер кредитори вимагають зменшення державних (а по суті соціальних) видатків, підвищення тарифів на комунальні послуги й енергію, а це ще більше стисне внутрішній ринок. Виникла реальна загроза перетворення України в кабального боржника з сировинним експортним виробництвом й імпортним наповненням внутрішнього ринку.

Держава повинна забезпечувати свою фінансову безпеку, враховуючи перелічені чинники загроз. Зрозуміло алгоритми захисту можуть різноманітними як залежно від ступеня значущості того або іншого чинника, так і від інших обставин, специфічних для кожної країни.

Уряд і Національний банк України з осені 1998 р. вжили деяких заходів щодо запобігання загроз для фінансової безпеки. Проте вони, по суті, не мали достатньо комплексного плану. Але найголовніше, що невідкладні заходи повинні спиратися на усунення і пом'якшення перелічених глибоких передумов кризи.