3. Витрати бюджету домогосподарств, їх класифікація.

За функціональною ознакою витрати бюджету домогосподарств включають обов'язкові платежі, споживання та заощадження.

До основних напрямків використання сімей­них доходів належать:

• сплата податків та обов'язкових неподаткових платежів;

• придбання економічних благ поточного споживання (одяг, їжа, оплата комунальних послуг з охорони здоров'я, транспорт­них та інших послуг);

• придбання економічних благ довгострокового користуван­ня (квартир, меблів, електропобутової техніки, затрати на осві­ту, довгострокове страхування життя тощо);

• придбання цінних паперів, нерухомості та іншого майна з метою збереження цінності заощаджень або ж з метою отри­мання додаткових доходів на заощаджені кошти;

• інші витрати.

Після сплати домогосподарствами податків у їхньому розпорядженні залишається використовуваний дохід, котрий, як відомо, йде на споживання та заощадження.

Споживання є найважливішим компонентом ВВП, який у біль­шості країн світу впродовж останніх десятиліть у середньому стано­вить дві третини сукупних видатків на купівлю товарів і послуг.

Споживання – це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людей. Заощадження є тією частиною використовуваного доходу, що не ви­трачається на споживання.

Найважливіші складові споживання — про­дукти харчування, одяг, взуття, книги, предмети особистої гігієни тощо. Розрізняють три групи видатків домогосподарств на споживання: на товари тривалого користування, на предмети поточного вжитку та на послуги.

Немає сімей, які б витрачали свій використовуваний дохід одна­ково. Але статистичні обстеження виявили певні закономірності розподілу доходів сімей між продуктами харчування, одягом та іншими важливими статтями споживання. Незаможні сім'ї витра­чають на продукти харчування більшу частину свого використо­вуваного доходу. Зі зростанням доходу видатки на деякі статті харчування збільшуються. Люди з вищими доходами споживають продукти харчування вищої якості, зокрема дорожчі овочі, фрукти, м'ясо тощо. Проте збільшення видатків на харчування в разі зростання доходів відбувається до певної межі. Загалом зі збільшенням доходів частка видатків на продукти харчування зменшується. Ця закономірність споживання стосується не лише домогосподарств, а й нації в цілому. Наприклад, у США видатки на продукти харчуван­ня становлять близько 20% використовуваного доходу, у країнах За­хідної Європи — в середньому 25%, а в країнах, що розвиваються, — близько 60%.

Зіставлення даних щодо окремих країн свідчить про те, що за рівнем споживання населення України помітно поступається більшості європейських країн перехідної економіки (табл. 11.2).

Таблиця 11.2 - Характеристики рівня життя населення країн перехідної економіки

Країна	Реальний ВВП на душу населення (ПКС у дол. США), 2000 р.	Частка у ВВП, %
		особистого споживання, 1998 р.	суспільних витрат
			на освіту, 1995-1997 рр.	на охорону здоров'я, 1998 р.
Болгарія	5710	71,2	3,2	3,9
Латвія	7045	63,9	6,3	4
Литва	7106	63,2	5,5	4,7
Польща	9051	62,3	7,5	4,7
Росія	8377	64,9	3,5	-
Словаччина	11243	50,2	5,0	5,7
Словенія	17367	55,7	5,7	6,7
Угорщина	12416	61,3	4,6	5,2
Україна	3816	56,2	7,3	2,9
Чехія	13991	52,2	5,1	6,6
Естонія	10066	57,7	7,2	5,1

Зі збільшенням доходів сімей зростають видатки на одяг, відпо­чинок, автомобілі. Водночас зростання доходів приводить до того, що частина їх не споживається, а заощаджується. Найбідніші сім'ї не спроможні заощаджувати взагалі. Нерідко вони беруть позичку або витрачають свої попередні заощадження, і найбідніші родини стають ще більшими боржниками.

Економічні дослідження показують, що саме використовуваний дохід визначає рівень споживання та заощадження.

Рівень використовуваного доходу, за якого не заощаджують і не ви­трачають попередніх заощаджень, називають точкою нульового заоща­дження, або пороговим доходом. Пороговий дохід надто малий, щоб домогосподарство могло заощаджувати.

Домогосподарство має можливість пере­міщувати доходи між різними часовими періодами. Так, через заощадження воно може перемістити свій поточний дохід для майбут­нього споживання. Крім того, воно може брати позику, тобто переміщувати свій майбутній дохід для поточного споживання.

Спостереження показують, що домогосподарства визначають обсяг споживання з огляду не лише на свій поточний використову­ваний дохід, а й на інші чинники. До таких чинників передовсім належить дохід у тривалій перспективі, або майбутній сподіваний дохід. Якщо, споживачі сподіваються мати га­рантовану високооплачувану роботу в майбутньому, то вони зазвичай збільшують споживання відповідно до змін доходу. Якщо зміни в доході лише тимчасові (одноразова премія, виграшу лотерею), то значну частину приросту доходу далекоглядні спожи­вачі заощаджуватимуть. Наприклад, якщо людина виграла 100 000 грн у лотерею, вона не використає відразу всі ці гроші за рік. Натомість додатковий дохід скоріше за все буде розподілено на всю решту років життя.

Більшість людей прагнуть підтримувати однаковий рівень спожи­вання упродовж усього свого життя. Доходи ж зменшуються з виходом на пенсію. Тому споживачі, як правило, заощаджують у молодшому віці, щоб забезпечити більш-менш пристойний обсяг споживання у старшому. Завдяки заощадженням раціональні споживачі нагрома­джують майно, або багатство, що дає змогу вирівнювати споживання протягом життя. Заощаджуючи, особа резервує свій поточний дохід для споживання у майбутньому. Якщо ж особа отримала у спадщину значний обсяг майна, можливості її споживання розширюються. Біль­ше багатство веде до більшого споживання, що називають ефектом майна, або ефектом багатства.

Зменшення багатства домогосподарств скорочує обсяг видатків на споживання. Наприклад, фактична втрата вкладниками заоща­джень у банківській системі внаслідок їх знецінення у роки гіперін­фляції в Україні помітно знизила рівень споживання значної кіль­кості домогосподарств. Однак здебільшого величина їхнього багатства змінюється з року в рік повільно і тому звичайно не ви­кликає значних змін у споживанні і заощадженні.

На обсяг споживання вплива­ють також сподівання, можливість переміщення майбутнього доходу для поточного споживання, оподаткування, процентні ставки тощо.

Сподівання споживачів, пов'язані з майбутніми цінами, грошо­вими доходами та наявністю товарів, можуть суттєво вплинути на поточні видатки й заощадження. Наприклад, очікування зростання цін та нестача товарів ведуть до збільшення поточних видатків на споживання і до зменшення заощаджень.

Споживачі можуть істотно розширювати свій обсяг споживання у поточному періоді, переміщуючи в цей період за допомогою позики свої майбутні доходи. Ці споживачі купують товари і послуги на виплату. Можливість отримувати позику означає, що поточне спо­живання перевищує поточний дохід. По суті, коли споживач бере позику, він споживає сьогодні частину свого майбутнього доходу. Проте для багатьох людей отримання позики неможливе. Якщо споживач не може отримати позики, то обсяг його поточного споживання не може перевищувати його поточний дохід. Неможливість для споживача перемістити свій майбутній дохід для розширення по­точного споживання називають позичковим, або ліквідним обмежен­ням. У перехідній економіці позичкове обмеження існує для більшо­сті громадян, і можливість переміщення доходів незначна.

Зміни в оподаткуванні позначаються і на споживанні, і на заоща­дженні. Податки виплачуються частково за рахунок споживання і частково за рахунок заощаджень. Отже, підвищення податків зменшуватиме і споживання, і заощадження. І навпаки, дохід, отрима­ний від зменшення податків, частково споживатиметься, а частково заощаджуватиметься домогосподарствами. Але тут потрібне певне уточнення. Економісти вважають, що тимчасові зміни у податках — підвищення або зниження — мало впливають на обсяг споживання. Щоб зміни у податках помітно вплинули на споживання, вони мають бути тривалими.

Серед науковців точиться гостра полеміка навколо питання, чи впливає зростання державного боргу на обсяг споживання. Існує два підходи — традиційний і рікардівський. Згідно з традицій­ним поглядом, зниження податків, яке уряд фінансує збільшенням запозичень (тобто зростанням державного боргу), збільшуватиме споживчі видатки. Відповідно до рікардівського погляду передбачливий споживач розуміє, що держа­вні запозичення сьогодні означають підвищення податків у майбут­ньому (для обслуговування державного боргу). Зниження податків, яке фінансують зростанням державного боргу, не зменшує тягаря оподаткування — він просто переміщується в часі. Тому, за рікардівським підходом, така політика зниження податків не стимулює збільшення видатків споживачів.

Рівень сімейних доходів не повинен бути нижчим прожит­кового мінімуму, який має дві форми прояву: фізіологічний та соціальний.

Фізіологічний мінімум враховує витрати на задоволення найнагальніших фізіологічних та фізичних потреб, включаю­чи витрати на оплату основних послуг (комунальних, транспорт­них і т. ін.) практично виключаючи придбання одягу, взуття та інших непродовольчих товарів з розрахунку, що на фізіоло­гічний мінімум сім'я живе короткий час, і вона має необхідне житло, одяг, взуття та інші необхідні в побуті речі.

Соціальний мінімум, крім фізіологічного, включає також затрати на задоволення мінімальних духовних і соціальних по­треб, які суспільство визначає (нормує) як такі, що забезпечу­ють прийнятний для суспільства рівень життя.

Чим бідніша країна, тим більша частка сімей, що прожива­ють у межах фізіологічного мінімуму. Звісно, що найважливіше значення для забезпечення фізіо­логічного життя людини має харчування. Чим вища частка за­трат на харчування у загальній структурі витрат домогосподарства (сім'ї), тим нижчий його добробут. Це означає, що структу­ра витрат сім'ї є важливим показником економічного розвитку країни.

Німецький статистик Ернст Енгель дослідив ще в XIX ст. структуру споживання сімей з різними рівнями доходів і вия­вив емпіричну залежність, яка потім отримала назву закону Енгеля.

Зміст закону Енгеля полягає в тому, що частка націо­нального доходу, витрачена на продукти харчування, є важ­ливим індикатором добробуту. Чим менша ця частка, тим вищий добробут.

Зі зростанням доходів домогосподарств частка витрат на хар­чування зменшується; частки витрат на одяг, житло та кому­нальні послуги зазнають незначних змін, а частки витрат на задоволення соціальних та культурних благ суттєво зростає.

Згідно з Законом України "Про прожитковий мінімум" нор­матив прожиткового мінімуму формується з розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення. Прожит­ковий мінімум є індикатором визначення межі бідності в суспільстві й відбиває якісний перехід між різними рівнями споживання, тобто розділяє сім'ї (домогосподарства, окремих осіб) на дві умовні групи за рівнем споживання — забезпечених та малозабезпечених.

До непрямих характеристик добробуту відно­сяться індикатори споживання, забезпе­чення житлом, товарами тривалого вжит­ку тощо. Матеріальні нестатки примушують на­селення обмежувати своє споживання найнеобхіднішим (табл. 11.3).

Таблиця 11.3 - Склад сукупних витрат населення України в середньому за місяць у розрахунку на одне домогосподарство у 2004 р., грн.

Стаття витрат	У цілому	10% найбідніших домогосподарств	10%найзаможніших домогосподарств
1	2	3	4
Харчування	379,72	232,45	584,07
Непродовольчі товари	70,13	26,75	152,07
Послуги,	101,24	44,51	185,12
у т.ч. житлово-комунальні	54,86	31,04	74,03
Допомога родичам та іншим особам	15,5	2,69	44,04
Купівля нерухомості, акцій, сертифікатів, валюти, будівництво, банківські вклади
	12,08	1,3	74,89
Інші витрати	28,36	10,8	69,48
Усього сукупних витрат	607,03	318,5	1110,68

До таких самих результатів призводила і практи­ка механічного підвищення цін і тарифів. Зокрема, захист населення від зубожіння внаслідок підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги здійснювався шляхом субсидій. Але ця програма поширюється тільки на домогосподарства з низькими зареєстрованими доходами. Відповідно населення, чиї до­ходи перевищують встановлений поріг, або скорочують інші види споживання, або просто не оплачують житлово-кому­нальні послуги. Отже, існуюча практика підвищення цін і тарифів про­вокує зубожіння так званого «нижнього середнього класу».

Незважаючи на зростання частки вар­тості харчування українців в структурі сукупних витрат до рівня, який перевищує стан­дарти бідних країн, якість раціону знач­но погіршилась протягом останнього де­сятиліття.

У 2003 р. пересічна родина витрачала на харчування більше ніж 65 % своїх ре­сурсів (у тому числі та, що належала до 10 % найбідніших домогосподарств, — 73,2 %, а та, що відносилась до 10 % найзаможніших, — 59,5 %; енергетична цінність добового раціону становила ли­ше 3129 ккал (у 1990 р. - 3597), вміст протеїну - 85,0 г (у 1990 р. - 105,3 г), жирів - 135 г (в 1990 р. - 124 г), кальцію - 848 мг (у 1990 р. - 1362 г). При цьому енергетична цінність раціону харчування 10 мільйонів осіб (тобто майже п'ятої частини населення країни) є нижчим за 2100 ккал (порогу бідності за визначенням Всесвітньої організації охо­рони здоров'я).

Останніми роками істотна частина на­селення України не має можливості за­довольнити свої потреби в продуктах харчування, особливо найнеобхідніших. Низький рівень споживання продуктів тваринного походження зумовлює і не­досконалість структури харчування.

Активно впливає на розподіл доходів і держава: шляхом оподаткування (часто за прогресивною шкалою) і перерозподілу коштів у формі соціальних трансфертів (допомог, пільг, привілеїв).

В Україні у 2003 р. на 10 % найбіднішого населення припадало лише 4,8 % сукуп­них витрат населення країни, а на 10 % найзаможніших — 18,7 %.

Розрахунки основних індикаторів ди­ференціації свідчать про те, що Україна помітно вирізняється поміж країнами пе­рехідної економіки за ступенем економіч­ної нерівності населення (табл. 11.4).

Таблиця 11.4 - Рівень споживання населення країн перехідної економіки

Країна	Коефіцієнт концентрації (коефіцієнт Джині)	Децильний коефіцієнт диференціації сукупних витрат населення
Болгарія	0,27	3,9
Вірменія	0,32	4,08
Грузія	0,37	5,69
Латвія	0,34	4,54
Молдова	0,41	6,14
Польща	0,34	4,29
Росія	0,47	8,06
Угорщина	0,28	3,49
Україна	0,34	5,2

Високий рівень розшарування поєдну­ється в Україні з мізерною часткою так званого середнього класу, який є гаран­том соціальної стабільності і прогресу, дії інституцій громадянського суспільст­ва. Переважна більшість представників ряду професійних груп (лікарі, освітя­ни, науковці, інженери), які ще на початку трансформаційного періоду мали середні за вітчизняними стандартами прибутки і відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, сьогодні перетворилася на «нових бідних». Перехід значної частини людей з високим освітнім рівнем і висо­кими соціальними орієнтирами до групи з мінімальними доходами, має дуже нега­тивні наслідки у довгостроковій перспективі. Зокрема звужуються перспективи розвитку інтелектуального і фізичного по­тенціалу суспільства. Що стосується так званого нового середнього класу, сфор­мованого в процесі реформ, зокрема в результаті приватизації, то його проша­рок — близько 25 %, за оцінками Інсти­туту соціальних досліджень, ще невели­кий і не впливає істотно на розвиток суспільства.

Інфляційні процеси протягом десятиріччя були основною проблемою громадян та урядів України. Їх вдалося подолати лише у останні чотири роки.

За ринковими цінами працівники сплачують за житло, комунальні послуги, вдягаються, лікуються, проводять відпустку, здобувають вищу освіту тощо. Ціни на значну кількість товарів і послуг уже сьогодні зіставні з цінами на аналогічні види товарів і послуг на Заході.