5. Спільні прагнення українців у війні

Якщо країни Антанти і Центральні держави та їхні союзники у ході війни прагнули зміцнити імперську могутність і розширити сфери своїх впливів, то залежні народи сподівалися на поліпшення внаслідок війни свого становища, на ліквідацію національного гніту чи навіть відновлення національної державності своїх країн. Історичний досвід показує, що саме в результаті війн на політичній карті світу зникають одні держави і з'являються інші. Таким чином, інтереси правлячих режимів і пригнічених народів були протилежними.

Зазнавши впливу модернізації, залежні від Австро-Угорщини і Російської імперії народи приходили до висновку, що час старих імперій минув, і прагнули відновлення свого суверенітету. Український народ не став винятком. Його надії на краще посилювалися тими великими жертвами, яких він зазнав з перших днів війни. До російської, австрійської та угорської армій мобілізували мільйони українців (відповідно 4,0 млн і 0,3 млн чол.), які мусили воювати по обидва боки фронту. Для українців війна набула братовбивчого характеру. У цій ситуації перед представниками українських національних партій постало питання: яку позицію зайняти щодо війни? Єдиної лінії в цьому питанні українці виробити не зуміли. Однак було спільне, що об'єднувало політично активні верстви населення Наддніпрянської і Західної України: прагнення використати війну для поліпшення національно-культурного становища України, а якщо виникне можливість -відродження її державності.

6. Ставлення до війни в Наддніпрянській Україні

Населення не одразу усвідомило масштаби трагедії, яка насувалася. Частина його поставилася до оголошення війни нейтрально, майже байдуже. У багатьох містах України відбулися демонстрації на підтримку війни. Нерідко призовники вимагали випивки. Доходило до пограбувань і втручання поліції. Виступів, які б мали антивоєнний характер, не було. Більшість селян також була налаштована патріотично, а зіткнення з поліцією відбувалися під час п'яних виступів і погромів винних погребів. Політичні партії підросійської України спільної лінії щодо позиції українців у війні не виробили. Так, Симон Петлюра, Максим Славінський і деякі інші діячі українського руху, відбиваючи настрої частини українського суспільства, закликали всебічно підтримати Росію у війні проти Німеччини та Австро-Угорщини. При цьому вони сподівалися, що після переможного закінчення війни російський уряд змушений буде надати Україні автономію, бо іншими методами такою великою і густозаселеною територією він просто не зможе управляти. При цьому ніяких обіцянок царський уряд ні С. Петлюрі, ні М. Славінському, ні іншим політикам чи організаціям не давав.

Марність цих сподівань показали перші дні війни. Поки Україною йшла масова мобілізація до російської армії, імперська влада закривала українські газети і журнали, видавництва, «Просвіту». Багатьох українських діячів, зокрема М. Грушевського, було заслано. Поступово в Наддніпрянщині серед представників національного руху почали наростати антиросійські настрої. Рада Товариства українських поступовців -найвпливовішої української організації Наддніпрянської України - винесла постанову, що у світовій війні українці мають зайняти нейтральну позицію і не підтримувати жодну з воюючих сторін. Ще одна група наддніпрянських діячів українського національного руху соціалістичного спрямування (А. Жук, Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський та ін.) створила у Львові в серпні 1914 р. Союз визволення України (СВУ), який проголосив своїм завданням відокремлення України від Росії і створення на відвойованих у неї землях Української держави під протекторатом Австро-Угорщини і Німеччини.