ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….2

Теоретична частина

1. Зміст і загальна характеристика економіки та економічної політики держави……………………………………………………………………5

2. Основні складові економіки України……………………………………9

Практична частина

2.Аналіз економічної сфери України (статистичні показники та їх аналіз). Показники сільського господарства, а саме РОСЛИННИЦТВА)………....15

2.1. Посівні площі сільськогосподарських культур………………………16

2.2. Площа, з якої зібрано врожай сільськогосподарських культур………18

2.3. Виробництво сільськогосподарських культур………………………19

2.4.Урожайність сільськогосподарських культур………………………..20

2.5. Індекси виробництва основних сільськогосподарських культур…..21

2.6. Валова продукція сільськогосподарської продукції………………..22

2.7. Продуктивність праці сільськогосподарської продукції на підприємствах………………………………………………………………….23

2.8. Рівень рентабельності виробництва сільськогосподарської продукції в сільськогосподарських підприємствах………………………………………24

2.9. Виробництво основних видів продукції рослинництва на одну особу…………………………………………………………………………….25

2.10.Реалізація продукції рослинництва……………………………………26

3. Прогнозування та перспективний план рослинництва на майбутні роки………………………………………………………………………………27

Висновки……………………………………………………………………….32

Список використаної літератури…………………………………………..33

ВСТУП

Матеріальні і духовні цінності створюються працею людей. В Україні працюють тисячі підприємств (заводів, фабрик, шахт, рудників, селянських господарств), що виробляють промислові товари, продукти тощо, і установ та закладів (шкіл, лікарень, бібліотек, театрів), що надають певні послуги. Сукупність підприємств, установ, закладів, які виробляють однорідну продукцію чи надають послуги, що задовольняють однорідні потреби, утворюють галузі. Наприклад, сільське господарство — це сукупність підприємств, що виробляють рослинницьку і тваринницьку продукцію (зерно, молоко, м'ясо тощо), галузі охорони здоров'я — сукупність закладів, що попереджують хвороби і лікують людей.

Великими галузями є промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, освіта, охорона здоров'я. Усі вони тісно пов'язані між собою і разом утворюють господарство (господарський комплекс), або економіку, країни. Оскільки кожна галузь має свою спеціалізацію, то між ними відбувається обмін продукцією чи послугами. Отже, господарство країни — це система виробництва, обміну і розподілу та споживання продуктів, що історично склалась і розвивається на її території.

Розрізняють галузі виробничої сфери, підприємства якої виробляють матеріальні цінності, і галузі невиробничої сфери, тобто заклади, що задовольняють різноманітні соціальні та духовні запити людей. Основна галузь виробничої сфери — промисловість, що поділяється на важку промисловість (підприємства групи "А" — виробляють електроенергію, машини, устаткування) та легку й харчову (підприємства групи "Б"). На всю промисловість припадає близько 60% вартості продукції виробничої сфери. До важливих галузей виробничої сфери належить також сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок. Галузі невиробничої сфери (житлове і комунальне господарство, охорона здоров'я, освіта, наука, культура, мистецтво) хоч і не створюють безпосередньо матеріальних цінностей, але необхідні для розвитку виробництва.

Промислові товари, продукти харчування, різні послуги люди виробляють і надають за допомогою засобів виробництва. Засоби виробництва — це поєднання засобів праці (машини, устаткування, інструменти, транспорт, зв'язок, земля, виробничі споруди) і предметів праці. Зрозуміло, що завод, фабрика чи шахта не зможе нормально функціонувати без забезпечення транспортом, зв'язком, електроенергією, водою, лікарським обслуговуванням робітників та їх сімей, тобто підприємств і закладів, які дістали назву об'єктів інфраструктури. Розрізняють об'єкти виробничої інфраструктури (транспортні шляхи, лінії електропередачі, водопроводи, склади та ін., тобто споруди, що не беруть безпосередньо участі у випуску продукції, але сприяють цьому), і об'єкти соціальної інфраструктури (послуги з виховання дітей, освіти, культури, охорони здоров'я, соціального забезпечення). Найважливіший показник розвитку економіки — продуктивність праці, що визначається величиною всієї продукції, виробленої за рік у країні, чи її окремих галузей, підприємств у розрахунку на одного працюючого. Цей показник відбиває два протилежних за характером шляхи розвитку господарства — екстенсивний та інтенсивний. За екстенсивного шляху розвитку економіки будують нові підприємства, залучають додаткову кількість робітників, розширюють посівні площі, збільшують поголів'я худоби. Інтенсивний шлях розвитку передбачає застосування передових технологій, кращу організацію виробництва і праці, залучення кваліфікованих кадрів, тобто нарощування виробництва відбувається на основі зростання продуктивності праці.

Актуальним у нашій країні є визначення сучасних підходів до обґрунтування розміщення нових виробництв. Раніше це питання вирішувалося з центру адміністративними вказівками. Адже всі господарські об'єкти були державними. У ринкових умовах першорядну роль відіграють економічні важелі. Власник тепер сам вирішує, де будувати підприємство, враховуючи цілий комплекс чинників (наявність інфраструктури, сировини, робочої сили, ринку збуту). Тим часом держава зацікавлена в такому будівництві, оскільки це сприятиме працевлаштуванню безробітних, надходженню податків від підприємства, що працюватиме. Щоб стимулювати людей чи фірми, що мають гроші, відкривати нові господарські об'єкти, держава може створювати для них податкові, кредитні, митні та інші пільги. Досвід функціонування вільних економічних зон у багатьох регіонах України і за кордоном засвідчує дійовість таких нових ринкових важелів регулювання територіальним розвитком.

Теоретична частина

1.1.Зміст і загальна характеристика економіки та економічної політики держави.

Україна вступила в XXI століття в умовах стрімких зрушень на міжнародній арені. Тому пошуку парадигми майбутнього розвитку України надається велике значення. Сучасному стану економічного розвитку притаманні два основних напрямки: глобалізація і регіоналізація. Вони є відображенням об´єктивного процесу модернізації суспільства під впливом зменшення кількості виробничих ресурсів і значним зростанням потреб суспільства. В цих умовах Україна, отримавши незалежність, формує і розвиває свою національну міжнародну економічну політику, яка виступає складовою частиною загальної економічної політики. У широкому розумінні, економічна політика охоплює політичні відносини, політичну організацію і політичну ідеологію. Виходячи з цього можна визначити, що економічна політика є комплексом дій держави з регулювання економічної ситуації і корекції економічних інтересів. Безумовно, що економічна політика базується на чіткому визначенні органами влади її основних цілей, напрямків, методів і важелів розвитку економіки.

Розробка економічної політики передбачає чітку постанову завдань. Для України такими завданнями є:

1. Визначення мети (цілі), на досягнення якої буде зорієнтований розвиток господарства.

2. Визначення засобів, які потрібно мобілізувати на досягнення поставленої мети.

Основними пріоритетами економічної політики є:

1. Забезпечення економічної свободи в рамках діючого законодавства.

2. Забезпечення повної зайнятості робочої сили й інших факторів виробництва.

3. Підтримання і забезпечення економічного зростання і економічного розвитку.

4. Забезпечення ефективності економіки.

5. Організація справедливого оподаткування.

6. Забезпечення охорони навколишнього середовища.

7. Забезпечення захисту підприємницької діяльності й соціального захисту населення.

Безумовно, що будь-яка економічна діяльність і економічна політика повинна визначити пріоритетні напрямки. Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися через них. Вони мусять сприяти науковому передбаченню майбутнього стану розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати реальні суперечності та шляхи і способи вирішення їх. У такий спосіб економічна політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник суспільного прогресу.

Пріоритетний розвиток економіки, тієї чи іншої сфери можливий за умови взаємодії двох процесів:

• забезпечення передової матеріально-технічної бази в цій сфері, використання підготовлених кадрів, предметів праці, інших елементів виробництва;

• матеріального і морального стимулювання його розвитку.

Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до вирішення ключових проблем економіки. Отже, зміна пріоритетів у економічній політиці можлива лише в тому випадку, якщо вона буде підкріплена адекватними змінами перелічених процесів.

Для національної економічної системи України основними напрямками вважаються:

1. Постійне зростання темпів і ефективності виробництва.

2. Забезпечення оптимального платіжного балансу.

3. Регулювання інфляційних процесів.

4. Досягнення і підтримка збалансованого бюджету.

5. Підвищення рівня життя населення країни.

У кожний період часу важливо визначити конкретні напрями економічної політики, їхній зміст, політичну значимість. Вибір їх не може бути довільним. На кожному етапі розвитку суспільства він визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, конкретними історичними умовами, ситуацією в світі.

Напрями економічної політики різноманітні за змістом та політичною значимістю. При цьому важливе значення має виокремлення головних напрямів суспільного виробництва, які забезпечують створення прогресивної структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості зростання. Без цього не можна ефективно використовувати стимули до праці, реалізувати сукупність різноманітних інтересів суспільства і рухатися вперед у поступальному розвитку.

В умовах функціонування ринкової економіки діють два основних напрямки економічної політики: фіскальний та монетарний.

Об´єктами регулювання при фіскальному напрямку виступають:

• рівень податків;

• рівень державних витрат.

При монетарному напрямку об´єктами регулювання виступають:

• обсяг грошової маси;

• відсоткова ставка.

Поступовий зважений перехід економіки України до ринку можливий лише завдяки використанню реальних причинно-наслідкових зв´язків у економічному житті, врахуванню інтересів усіх господарюючих суб´єктів, тобто завдяки політиці, побудованій на науковій теорії та адекватно трансформованій у господарському механізмі. Виходячи з цього, можна сказати, що першоосновою вироблення науково обгрунтованої економічної політики є економічна теорія, яка відбивала б закономірності перехідної економіки нашої країни. Наукове обгрунтування економічної політики сприятиме глибокому оновленню матеріального виробництва, повнішому розкриттю соціальних ресурсів суспільства, шо перебувають у стадії переходу до нових економічних відносин.

Для вироблення економічної стратегії на основі всебічного врахування вимог об´єктивних економічних законів першорядне значення має забезпечення реалістичної об´єктивної оцінки, з одного боку, досягнень у здійсненні соціально-економічних завдань, з´ясування труднощів і недоліків, що виникли, їхніх причин, а з іншого — такої ж реалістичної оцінки наявних можливостей, ресурсів для подальшого соціально-економічного розвитку.

Існує два основних угрупування методів економічної політики: економічні та адміністративні.

Світовий досвід показує, що економічні методи управління не встановлюються з утвердженням певної форми власності на засоби виробництва, а також після прийняття державних та інших рішень, як це тривалий час стверджувалось в нашій країні. Більше того, такі методи в нашій економіці, за винятком періоду нової економічної політики, майже не використовувались через незмінність виробничих відносин.

Потребують уточнення і самі поняття адміністративно-командних і економічних методів управління. Сутність перших найчастіше зводиться до того, що вони діють через накази, розпорядження, заборони та інші прийоми неекономічного тиску. Це — поверхове виявлення адміністративно-командних методів управління. Причину слід шукати глибше, в економічних відносинах.

Економічні методи управління — це система економічних та неекономічних важелів, спрямованих на поєднання інтересів усіх суб´єктів господарської дяльності.

Суспільство може перейти до економічних методів господарювання при виконанні таких умов:

• врахування і реалізація інтересів усіх господарюючих суб´єктів, які беруть участь в економічному житті;

• виявлення об´єктивних суперечностей економічних інтересів і вирішення їх завдяки застосуванню ефективних форм і засобів управління;

• суб´єкти власності, а отже і влади, на всіх рівнях мають займатися управлінням інтересами і через інтереси;

• усі суб´єкти економічної політики мають бути рівноправними.

Таким чином, при виробленні економічної політики слід широко використовувати світовий досвід господарювання, розвитку науково-технічного прогресу, наукове прогнозування.

Економічна політика як чинник економічного розвитку має націлювати господарство на розв´язання головних завдань, вибір пріоритетних напрямків розвитку, які, з одного боку, забезпечать зростання галузей, що відбивають досягнення науково-технічного прогресу, а з іншого — створять передумови для подальшого зростання рівня життя населення.