2. Елітастична теорія держави в.Липинського. «Класократична» версія в.Липинський про загрози українській державності. Консервативні погляди в.Липинського.

Наприкінці XIX-на початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українській політичній думці пов'язують почасти з творчістю М. Драгоманова, а особливо - Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського.

На зламі століть у державно-правовій думці України в окрему течію виокремився консервативно-монархічний напрям, який, за визначенням Івана Лисяка-Рудницького, незважаючи на те, що був «...найслабший і найменше підтримуваний у масах...», але «...зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття». Більш помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав.

Фундатором цього напряму був історик і соціолог, виходець з польського шляхетного роду В'ячеслав (Вацлав) Липинський (1882-1931). Основні аспекти свого вчення він виклав у роботі «Листи до братів-хліборобів» та інших творах.

В'ячеслав Липинський належав до заможного польського шляхетського роду, що не заважає вважати його одним з найвідоміших українських консерватистів. Автор понад 200 наукових праць ("Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму" (1926), "Україна на переломі 1657-59" (1920), "Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті" (1920) та ін).

В´ячеслав Липинський, розробляючи теоретичні питання української державності, виходив з універсальної передумови — права кожної нації на самовизначення і власну державність. «Український народ хоче і має право бути народом вільним, — говориться в «Нарисі програми Української демократичної хліборобської партії». — Він дорівнює всім іншим культурним народам світу і має повне право сам за себе своєю волею вирішувати свою долю». Не може загинути у безволі народ, що творив велику Київську Русь, яка відродилася в Козацькій Україні. Липинський вважає: державність — чинник самозбереження нації, її активної участі в Європі, міжнародному житті.

У ранній період творчості український історик і публіцист (1908—1919 р.) відстоював демократичний шлях відродження української державності та її республіканський лад. У тім же «Нарисі» (1917 р.) відзначається, «що тільки українська демократія може стати твердою опорою української національно-державної ідеї», що вона буде домагатися «проголошення Української Демократичної Республіки». Відродити державність, вважав Липинський, можна лише тоді, коли в суспільстві є сили, класи, які кревно зацікавлені в цьому. «Україна — край хліборобів і українська держава мусить стати державою хліборобів». Підтримка найбільш численного класу — селянства він вважав головною умовою успіху державності, а хліборобів — головним носієм її ідеї: «політична власть на Україні повинна належати в першій мірі представникам українського селянства». Не зігноровані права і громадян неукраїнської національності, «котрі повинні буги забезпечені українськими державними законами».

Відповідно до цих уподобань В. Липинський в Нарисі програми Української демократичної хліборобської партії (1917) виклав суспільний ідеал — проект Української Демократичної Республіки, в якій найвища державна влада «у всіх справах внутрішніх і міжнародних» реалізується законодавчим (Сеймом) та виконавчим (Генеральним Секретаріатом (Радою Міністрів) органами. За цим проектом Законодавчі Збори повинні обиратись на 4 роки шляхом «рівного, вселюдного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням по пропорційній системі».

Главою Української Демократичної Республіки є президент, що також обирається на 4 роки, якому надано право представляти державу, а також в законодавчому порядку визначені його «правно-державні функції».

Водночас у проекті йдеться про запровадження таких демократичних інститутів, як законодавча ініціатива та референдум, юридичне гарантування і забезпечення «прав всіх горожан (незайманість особи, волю друку, слова, спілок, страйків тощо) і національно-культурних прав національних колективів».

Законодавче повинен бути визначений порядок пропорційного представництва «національних колективів» у владних органах, запроваджене широке місцеве самоврядування і культурно-національна автономія.

Аспекти правової державності були викладені й в інших положеннях програми. Передбачалось, зокрема, що «громадянські права і обов'язки мусять бути рівні для всіх. Все державне законодавство, суд і вся державна адміністрація мусять спиратися на суто демократичні підстави і мати на меті добро всієї людності України, без ніяких привілеїв для поодиноких станів, класів, полу і віри». Для забезпечення функції захисту суверенітету держава повинна мати побудовані на демократичних засадах сильну армію і флот, характер діяльності яких слід наблизити до «типу всенародної міліції».

Водночас у проекті державного устрою майбутньої держави В. Липинський значну увагу приділяв питанням свободи віри, зазначаючи, що «перше місце мусить належати церкві православній, яка повинна бути автокефальна, незалежна від всяких чужесторонніх політичних впливів і від держави в своїм внутрішнім ладу». На таких же засадах повинні діяти в Україні греко-католицька і римо-католицька церкви. Матеріальний стан священиків повинен забезпечуватись державою.

Поміж основних завдань держави мислитель виділяв також розвиток освіти і культури, створення системи навчальних закладів для селян-хліборобів.

В. Липинський вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова:

"Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути".

В. Липинський вважав, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917- 1920 рр., він був розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва.

Однак жовтневий 1917 р. переворот більшовиків у Петрограді, агресія радянських військ проти УНР, нездатність Центральної Ради і її уряду вирішити назрілі соціально-економічні проблеми поклали кінець демократичним програмам. УДХП приводить до влади гетьмана П. Скоропадського, на якого Липинський покладав надії як на національного лідера. Політичні реалії вплинули і на його програму державних перетворень.

Потім, в еміграції, на основі аналізу причин втрати можливостей утворення незалежної української держави В. Липинський змінив соціально-політичну орієнтацію.

Тому форму державності для України вважав конституційну монархію.

Тепер у центрі концепції Липинського не ідея «трудової демократії», а «трудової монархії», де носієм державної ідеї, як і раніш, виступає «хліборобський клас» як консолідуючий фактор державності. «Від об´єднання та зорганізування українського хліборобського класу залежить об´єднання та зорганізування цілої Української Нації». Цей клас створює новий тип хлібороба – з мечем і оралом — «воїна-продуцента», землевласника, який збагачує державу і захищає її. Вивчення історичного досвіду української державності привело Липинського до висновку: творцем державної ідеї завжди була «активна меншість», еліта. Він вибудовує власну типологію національних аристократій, що відрізняється способами організації своєї влади: олігархію, демократію і класократію. Саме класократія, на його думку, є найбільш прийнятною для України за тих умов формою і методом організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класоутворюючою ознакою вважає ставлення до власності, український мислитель визначає поняття класу (аристократії) на основі спільності традицій, способу життя, почуття солідаризму і фізичного споріднення. У цьому він був близький до європейської теорії еліт (В. Паретто, Г. Моска). Липинський вважав ідеальним прикладом класократії англійську конституційну парламентську систему, за формою правління — конституційну монархію. Класократія є правовою, «законом обмеженою і законом обмежуючою» монархією, яка б вінчала соціальну ієрархію і втілювала єдність нації та держави, обмежувала владу «аристократичної меншості». Знаючи про недоліки монархії, з огляду на історичні традиції українського народу, Липинський пропонував модель «трудової монархії» у формі гетьманату, заснованого на принципах конституціоналізму і демократії.

Організація політичної влади в «трудовій монархії» має бути багаторівневою: 1) гетьман як гарант суверенітету нації, голова оборони країни, її виконавчої влади;

2) територіальна і трудова, нижча і вища законодавчі палати парламенту, де нижча репрезентує інтереси окремих земель України, а вища — виборну аристократію, «трудові організації» (профспілки та ін.);

3) місцеве самоврядування.

Стабільності державі додають юридичні гарантії недоторканності особи і приватної власності.

У своїх творах Липинський слідує традиціям вітчизняної правової школи. Як Драгоманов, Кістяківський та інші, він виділяє значення прав і свобод людини для державотворення, підкреслює необхідність їх законодавчого закріплення і гарантованості для всіх громадян держави. Він так само виступає за широку децентралізацію й розвинене місцеве самоврядування, що сприяють максимальній реалізації прав особистості і прав громад. Липинський розвиває поняття «громадянство» (тобто громадянське суспільство), «законність», «правопорядок». За умови все більшого культивування нігілістичного ставлення до права його заслугою було проголошення верховенства закону як єдиного регулятора суспільних відносин, акцентування на «відповідальності перед громадянством».

Викладаючи своє бачення щодо походження держав, мислитель стверджував, що вони з'являються в результаті зовнішнього і внутрішнього завоювання. Перше має місце у разі захвату інших територій, а друге — коли влада завойована представниками з місцевого населення.

Носієм влади, на думку вченого, завжди є провідна верства суспільства. Він виділяв три таких верстви – джерела влади: військових, економістів та інтелігентів. Причому вважав, що перші дві мають провідне значення, а інтелігенція виконує допоміжну роль.

Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: «демократія», «охлократія» і «класократія». Характеризуючи «демократію», В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук «багатіїв плутократів», або до рук найнятих ними політиків професіоналів з поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої «демократії» В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.

До держав «охлократичного» типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю «охлократії» є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочовиків, а в новітні часи — з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України В. Липинський вважає «класократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.

Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський заперечує демократію як метод організації нації, але не заперечує її як свободу. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної й стабільної влади. «Класократія» в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку В. Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у праці «Релігія і Церква в історії України» пише: «Вихід з нашої анархії лежить не в переконаннях, а в політичній акції і в організації та зміцненні наших занадто слабких та неорганізованих, консервативних, гальмуючих національних сил».

В умовах класократії наявною є рівновага між владою і свободою, врівноважуються прогресивні устремління і апеляція до минулого; за демократичного устрою порушується рівновага між владою і свободою, остання ослабляє владу; в умовах охлократії повністю обмежується свобода і діяльність громадських утворень.

Історія державності — це, на думку мислителя, зміна одного її типу іншим. Класократію, яка з часом ослаблюється від надмірного розвитку матеріального добробуту, заступає демократія. На зміну їй приходить охлократія, яка знову перероджується в класократію. В. Липинський піддавав критиці демократію, вважав недосконалим демократичний устрій суспільства. Роль демократії для сучасної історичної доби, зазначав він, вже скінчена. «Вона може лише продовжувати далі єдине діло, до якого вона по природі своїй є здатною — діло політичного посередництва між чужими урядами на Україні й українським «народом»... Смертельно нудна була б історія України, коли б вона вся дійсно була демократична».

Всяка демократична республіка, яка повстала з монархії, при децентралізації розпадається. Трагедія Української Республіки, стверджував мислитель, «спочиває в традиційній українській демократії». Вона знищила власну українську державотворчу аристократію, сформовану за часів Б. Хмельницького, а з нею й українську державу, але «збудувати щось нове, своє на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла». Завдяки українській демократії, переконував своїх сучасників В. Липинський, не зміг появитися великий український диктатор революції.

До охлократії вчений відносив форму правління, що була запроваджена на теренах колишньої російської імперії внаслідок більшовицької революції у жовтні 1917 року, а також націоналістичний рух, що почав набувати у ті часи поширення.

Ідея монархії виступає консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет.

Разом з гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює аристократія - найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження. Статичну складову представляють шляхта і хліборобський клас, але аристократія повинна поновлюватися, інтегруючись з іншими соціальними верствами.

Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів:

• промислового (фабриканти, інженери, робітники),

• хліборобського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники),

• купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продуктами),

• комунікаційного (залізничники, водії),

• інтелігенції.

Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм — за класовими ознаками і націоналізм — за етнічними ознаками.

Класократія — одна із форм державного управління. Термін запропоновано В. Липинським в його теорії українського консерватизму (також теорія українського монархізму, чи як він сам її називав теорія українського гетьманського націоналізму). Це форма державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною. Соціальний клас для Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.

Нація у В. Липинського виступає як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Забезпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм - усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціальне класової та етнічної належності, віросповідання. Територіальний патріотизм В. Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на грунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання. В результаті аристократія виступає як класократія - влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів, яка забезпечує єдність нації. Кожна нація є соціально-диференційованою і охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.

Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну єдність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці. Релігія може примирити українство, але він застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури.

Він обстоював ідею гетьманства в Україні. Гетьман як монарх, цементуюча і консолідуюча сила нації — ось гарант державності української нації. Гетьманство мало наслідуватися від батька до сина. Водночас В. Липинський люто ненавидів "всіляких соціялістів", що виступали проти ідеї гетьманства, гетьманщини і гетьманців — прибічників П. Скоропадського, який у квітні 1918 р. проголосив себе гетьманом усієї України і владу якого вони разом з більшовиками повалили.

Розмірковуючи над шляхами і засобами досягнення соборності України, В. Липинський писав не лише про боротьбу політичних сил, яка заважає цьому, а й про складність географічного середовища України, про вплив на неї культур Заходу і Сходу, відзначав, що ці "впливання" залишили суттєві відмінності в культурі різних країв чи регіонів України. Соборність неможлива у демократичній республіці. Тому головною хворобою української нації вважав недержавність. "Держави ми не маємо тому, — писав В. Липинський, — що ми не вміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розвинути".

Упереджено ставлячись до російських традицій, він водночас вважав, що "повчитись у великоросів поважати свою владу українцям заздалегідь треба, бо інакше за цю науку доведеться платити знов політичною незалежністю Української Землі". Обґрунтовуючи цілком нову порівняно з попередніми концепцію побудови української держави, В. Липинський виклав її основні засади: об'єднання з українцями усіх національних меншин, що проживали на Україні; залучення до руху за створення української держави, крім інтелігенції, великих промисловців за професійною ознакою, що замінило б політичні партії.

Консерватизм, за В. Липинським, — це утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний етос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу.

Форму державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституційній монархії, за якої:

гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу;

законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3 – 4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Найбільш досконалим типом держави В. Липинський вважав класократію, класичним втіленням якої в практику державного будівництва повинно стати «...Гетьманство-Господарство в формі наслідственної монархії...».

Монарх повинен бути символом нації, стояти над класами, над партіями, над нацією. Принципом Трудової Монархії є «свобода знизу», «авторитет, влада й відповідальність зверху». Завданням Монарха є організація армії й державної адміністрації, а народу — «уладнати найкраще своє життя й праці в селах і містах, у полях і фабриках».

Тільки господар української землі, тільки українська монархія, на думку В. Липинського, зможе консолідувати українську націю, «потоптану демократією», буде сприяти розвитку української культури.

Розглядаючи в ретроспективі розвиток монархії в країнах Заходу мислитель робить висновок, що це найбільш вдала форма правління і тільки Господар-Монарх України зможе «...створити силу, без існування якої свобода це анархія». Тільки він один, очолюючи армію «...буде авторитетом, що свободу українських громадян загарантує і тільки він один дасть дійсну свободу, бо свобода без гарантії авторитету це пустий звук без ніякої вартості». За свою діяльність монарх повинен відповідати перед своїм власним потомством, наслідником, перед своєю сім'єю.

Відстоюючи незалежну українську державність, В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.

Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього — це всі громадяни держави. Націоналізм В. Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Поряд з цим важливою складовою його національного консерватизму можна вважати ставлення до ідеології, яку він виводить із народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьманськокозацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, вважаючи її рушійною силою національного відродження України.

Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неординарний політико-плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.