Конституція унр

Конституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність. Конституцію Української Народної Республіки (Статус про державний устрій, права і вольності УНР) було розроблено з урахуванням політичного й законодавчого досвіду країн Західної Європи і США. Хоча в цілому цей документ не міг претендувати на високу професійність, у ньому знайшло відображення багато цікавих ідей. Як свідчить аналіз цього документа, він увібрав у себе основні політико-правові погляди М. Грушевського та В. Винниченка, яких вони додержувалися останнім часом.

Конституція УНР мала підзаголовок - "Статут про державний устрій, права і вольності УНР" і складалася з 83 статей, об'єднаних у 8 розділів: I. Загальні постанови (статті 1-6); II. Права громадян України (статті 7-21); III. Органи власти УНР (статті 22-26); W. Всенародні Збори УНР (статті 27-49); V. Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50-59); VI. Суд УНР (статті 60-68); VII. Національні союзи (статті 69-78); VIII. Про часове припинення громадянських свобод (статті 79-83).

І як не парадоксально, але лише на останній сесії Центральної Ради 29 квітня 1918 року було схвалено основний закон – Конституцію УНР – “Статут про Державний устрій, права і вільності УНР”. Ще з проголошенням І Універсалу розпочалася робота над розробкою основного закону. Незважаючи на надзвичайно складні обставини, саме Конституція УНР віддзеркалила усі тодішні державницькі ідеї. Вона, як і ІV Універсал, стала фундаментом, на якому формувалися і розбудовувалися пізніші державотворчі концепції української нації. Ми погоджуємося з твердженням науковців, що це, безперечно, прогресивний документ, і не лише для свого часу. Адже, вона стала своєрідним правовим підсумком діяльності УЦР. Цей законопроект був розроблений за дорученням УЦР комісією законодавчих пропозицій у досить спішному порядку. Після першого читання законопроект одноголосно було прийнято. Під час постатейного читання цього законопроекту окремі параграфи Конституції приймалися з невеликими редакційними поправками.

Основний закон УНР проголошував державний суверенітет, самостійність і незалежність України, неподільність її території, національно-персональну автономію, можливість широкого самоврядування для земель, волостей та громад із дотриманням принципу децентралізації.

Широкий спектр гарантій прав особистості визначено у ІІ розділі. Конституювалася свобода слова, друку, сумління, право на об’єднання в організації, право на страйки, на зміну місця перебування тощо. Це свідчить про те, що у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод громадян. Відомим є також те, що окрім прав у кожній конституції повинні бути задекларовані й обов’язки громадян держави, але у Конституції УНР цього зроблено не було. Не були вказані й механізми захисту громадських прав та свобод.

У побудові державних структур Конституція чітко проводила принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та демократичність їхніх виборів.

Детально розроблено законотворчу процедуру. Право законодавчої ініціативи і внесення законопроектів Конституція надавала Президії Зборів, окремим фракціям, групам депутатів кількістю не менше 30 осіб, Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, що об’єднували 100 тисяч і більше виборців, і таким же за кількістю групам громадян, підписи яких підтверджувалися судами. Проекти повинні були обговорюватися відповідною комісією, доводитися до відома уряду і розглядатися Зборами після доповіді комісії. Якщо законопроекти відхилялися, то вони могли бути внесені на наступну сесію. Прийняті закони і постанови мали друкуватися у вигляді витягів з протоколів засідань Зборів за підписом Голови або його товариша (заступника) та одного із секретарів Зборів і набували чинності після доведення їх до місцевих установ.

Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів. Вона мала координувати і контролювати діяльність установ місцевого самоуправління, не порушуючи визначених законом меж їх компетенції. Найвищою судовою владою був Генеральний Суд УНР. Судова влада в рамках цивільного, карного і адміністративного законодавства повинна була здійснюватися іменем УНР виключно судовими установами, рішення яких не могли змінювати ні законодавча влада, ні адміністративні органи влади. Розгляд справ мав бути прилюдним і усним.

Звичайно, ідеалізувати цей документ не можна. Існувало багато проблем, які так і залишилися поза правовим регулюванням. Зокрема, важливим для молодої незалежної держави є питання про національні символи – герб, прапор, гімн. Існують переконливі свідчення про те, що ці питання активно розроблялися керівниками УЦР, проте до Конституції вони із невідомих нам причин включені не були. Детальне вивчення змісту Конституції 1918 року у сукупності з найбільш важливими історичними реаліями даного періоду дає нам усі підстави стверджувати, що створена вона була без урахування реального становища у політичному і соціальному житті країни. Адже, загальновідомим є той факт, що однією з найбільш гострих проблем цього періоду було питання приватної власності, зокрема, на землю. Саме навколо нього точилось найбільше суперечок, а отже, воно вимагало негайного правового врегулювання. Однак була ідея, були реальні кроки у її здійсненні. Вся діяльність Української Центральної Ради засвідчила, що ідея української державності не марево, а реальність, і за неї потрібно боротися, йти вперед.

Відродження і розбудова Української держави в період Української Центральної Ради проходила у надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх політичних обставинах. Перш за все маємо на увазі непідготовленість українського народу до побудови власної держави, зрусифікованість значної частини українського населення, політичну та економічну кризи, внутрішні протиріччя, невизначеність пріоритетів у законодавчій діяльності. Водночас, попри всі проблеми і помилки, Центральна Рада все ж таки зробила важливі кроки на шляху формування державності. Саме з УНР пов’язані головні державно-правові акти національно-визвольного руху. Висновки і уроки, здобуті з цього етапу державотворення, мають велике значення для сьогоднішніх державотворчих процесів в Україні. Досвід УНР у розбудові української державності є досить вагомим для сучасності і нехтування ним недопустимо. Практично усі конституційні акти УНР опиралися на концепцію правової держави. Доцільно зазначити, що в УНР поняття правової держави ототожнювалися з принципом верховенства права і вважалося одним із найважливіших здобутків людської цивілізації. В основу конституційних актів закладено такі загальновизнані засади, як ствердження суверенітету народу і суверенітету держави, розподілу функцій між окремими органами державної влади, забезпечення основних прав людини. У сучасних умовах суверенітет найчастіше розглядається як верховенство влади держави всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави. Поєднання двох начал – верховенства і незалежності – означає як право держави на незалежність і свободу від посягань ззовні і зсередини, так і право управляти, панувати, володарювати, вільно приймати рішення, здійснювати функції верховної влади. К. Костів зазначає, що “істота народного суверенітету – це влада народу, для народу та в інтересах народу.

УНР проголошувалася "державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною", суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон. Українська Народна Республіка проголошувалася незалежною державою. Суверенне право в ній належало народові, який мав реалізувати його через Всенародні Збори.

Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя, таємниця листування тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча - Раді Народних Міністрів, судова - Генеральному Суду УНР.

Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо.

На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів.

Отже, ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.

Цим документом передбачався поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Верховним органом УНР проголошувалися Всенародні Збори, які мали безпосередньо здійснювати вищу законодавчу владу і формувати вищі органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада відводилася Раді Народних Міністрів, а судова — Генеральному суду УНР.

На місцевому рівні передбачалося функціонування виборних рад і управ громад, волостей і земель. Вони мали діяти самостійно, але під контролем Ради Народних Міністрів.

До Всенародних Зборів на трирічний термін мали обиратися громадяни, які досягли 20-річного віку. Цей орган міг бути розпущений своєю постановою або волею народу — щонайменше трьома мільйонами письмових заяв, поданих до Генерального суду, який і повідомляв би про це Всенародні Збори. Конституція передбачала на чолі Всенародних Зборів голову та його заступників.

Цікаво, що цим документом установлювався інститут законодавчої ініціативи. Правом розроблення проектів законів і внесенням їх на розгляд Всенародних Зборів наділялися їхні президія та Рада Старійшин; поодинокі фракції; окремі депутати загальною кількістю не менш як тридцять; Рада Народних Міністрів; органи самоврядування, які об'єднували щонайменше сто тисяч виборців; безпосередньо виборці — громадяни республіки (щонайменше сто тисяч), які підтвердять проект письмовими заявами, передадуть їх до Генерального суду, а він після перевірки надішле проекти законів голові Всенародних Зборів. Такий підхід у правотворенні, ясна річ, був плюралістичним і відповідав вимогам справжньої демократії.

Заслуговує на увагу також ідея рівності всіх перед законом — як громадян, так і законодавців.

Конституція передбачала розгляд цивільних, карних і адміністративних справ у відкритих судових засіданнях. Судова влада У HP незалежна. Рішення суду не могли бути змінені ніякими державними інститутами, навіть законодавчими й виконавчими органами влади.

Статут про державний устрій, права і вольності УНР визначав за громадянами рівність у всіх правах і свободах.

Громадянин УНР не міг бути громадянином іншої держави, позбавити його громадянства міг тільки суд. Повна дієздатність громадян установлювалася з 20 років. Житло громадян проголошувалося недоторканним. Всілякі дії в ньому могли бути вчинені лише з судового дозволу. Ніхто не міг бути затриманий без відповідного судового наказу, крім випадків затримання в разі вчинення злочину. Смертна кара Основним Законом скасовувалася, заборонялися також інші покарання, які принижували людську гідність. Окрім цього, всі громадяни могли вільно обирати місце проживання, що цікаво з погляду сучасності, коли точаться суперечки стосовно доцільності скасування паспортного режиму в Україні. Конституція передбачала забезпечення національним меншинам права національно-персональної автономії.

Але ця позиція була не зовсім виважена. Суперечності з національного питання, наявні в політико-правовому вченні М. Грушевського і В. Винниченка, не було вирішено в Конституції, що знизило її цінність в очах громадян. Виходило так, що для російської, єврейської та польської націй право на національно-персональну автономію прямо гарантувалося цією Конституцією, а білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська нації, які проживали в Україні, могли скористатися цим правом лише за умови подання відповідної заяви від десяти тисяч громадян, належних до цієї нації.

Нераціональним було й положення Конституції, що передбачало складання іменних списків (національного кадастру), оскільки в практичному житті це означало статус меншовартості порівняно з "титульною" українською нацією.

В. Винниченко склав свої повноваження після 27 січня 1918 p., коли було проголоше­но розроблений з його участю IV Універсал.

29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради цей проект Конституції було ухвалено, а М. Грушевського обрано президентом України, хоча в проекті Конституції про цей інститут не згадувалося.