Українці, як ніхто, зацікавлені в створенні нового світового порядку: "... Ми будемо скрізь деклярувати, що ми, українці, є одні з найщиріших борців за світовий мир, за світову федерацію.

В питанні що­до державного устрою він займає ліберальні позиції. Так, в одному із своїх творів пише: "Я думаю, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу  положено не примус, а добру волю її складових частин". Крім самовизначення, вирішення цієї проблеми залежить ще від цілої низки економічних, політичних, історичних та інших умов. Так, у 1914 р. у нелегальній брошурі "Наші орієнтації" він проводить думку, що для України ні авст-ро-німецька орієнтація, ні орієнтація на російський царизм не можуть бути корисними. "Одна орієнтація повинна бу­ти — це самоорганізація української демократії, одна надія на себе, на свою організовану міць". 28 квітня 1918 р. В. Винниченко, виступаючи на засіданні Центральної Ра­ди, проголошує: "Нам не можна в справі національного відродження покладатися ні на кого, ні на яку автономію у чужій державі...".

В. Винниченко вважав, що найбільш оптимальним засо­бом збереження і розвитку кожної нації є державність, тобто комплекс тих інститутів економіки, політики, куль­тури, що діють на території, населеній національним ко­лективом, які пов'язують його в компактну цілість, що забезпечує його розвиток у сучасному і майбутньому. При цьому він відкидав "національний тоталітаризм". Так, в одній із своїх останніх праць "Заповіт борцям за визволен­ня" він пише: "Досягши визволення свого класу чи нації і не усвідомивши собі загальнолюдської спадкової хвороби нахилу до панування, ці визволителі підсвідомо допускали в свою психіку оту стародавню філософію й психологію тоталітаризму, піддавались їй, непомітно робили її своєю політичною ідеологією й нею обдурювали себе й інших".

Таким чином, Обстоюючи національну незалежність України, розв'язання національного питання В. Винниченко пов'язував з демократичним розвитком (національним і соціальним), що виключає будь-які форми насильницької централізації, панування одного народу над іншим. Національне він розумів у вимірах загальнолюдського. Загрозу демократичному та національному розвитку України В. Винниченко вбачав у відсутності єдності та згуртованості українського народу, а особливо його проводу. Майбутнє України пов'язував з вільною, рівноправною, справедливою федерацією, яка відповідає цілям соціального прогресу, проте не має нічого спільного з "єдинонеділимим мисленням" та діями. Така федерація має будуватися на засадах самостійної державності, цілковитої незалежності України, збереженні української мови в усіх інститутах, урядових установах, школах, активізації національної самосвідомості народу в розбудові своєї державності, розвитку культури. Цілком зрозуміло, що В. Винниченко прихильно поставився до організації СРСР, однак виступав з принциповою і значною мірою виправданою критикою національної політики більшовиків і радянського уряду за недооцінку ними національних інтересів та обмеження національних прав республік.

Висунута ним ідея "колектократії" розглядалась письменником як найбільш ефективний засіб подолання соціальних конфліктів і побудови справедливого суспільства. Цьому також послуговувала і його концепція "конкордизму" — своєрідний аналог теорії конвергенції: шукати компромісні шляхи взаємовідносин між державами з різними соціально-політичними системами, налагоджувати між ними співробітництво, зближувати через мирне економічне змагання. З цими ідеями він звертався до урядів і суспільної думки всієї планети, до Організації Об'єднаних Націй, обстоюючи пріоритети політичної гармонізації світу без військових протидіянь та експансій.

На початку 30-х років, з посиленням сталінського режиму, праці В. Винниченка і його ім'я були забуті, а якщо й згадувалися, то тільки з негативними характеристиками. Тільки сьогодні вони повертаються до українського народу, що дає надію на знайомство та осмислення соціально-політичних та філософських ідей цього видатного представника української нації. Його праці "Відродження нації", "Заповіт борцям за визволення" повинні стати настільними книгами сучасних політичних діячів, всіх тих, хто думає і дбає про незалежність України, дійсне відродження її як суверенної держави.

М. Грушевський і В. Винниченко започаткували новий період у становленні вчень про державу і право в Україні. У своїй творчості, політичній та громадській діяльності вони синтезували багато передових поглядів на державу і право, розвинули ідею української державності до її наукового обґрунтування, зробили спробу її практичного втілення в життя. Результати їхніх пошуків мають велику соціальну цінність для розбудови суверенної Української держави.