2. Політико-правові погляди в.Винниченка.

Після Лютневої революції 1917р. разом із М. Грушевським в Україні працював відомий політичний діяч, один із керів­ників Української Центральної Ради Володимир Кирилович Винниченко. Разом з М. С. Грушевським він активно відроджував українську державність. У розробці Конституції УНР брав участь Володимир Винниченко (1880-1951), видатний український письмен­ник та політичний діяч.

Винниченко захищав принцип роз­поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову; ідею рів­ності як усіх громадян, так і законодавців перед законом. Особливо він наголошував на незалежності судової влади, як запоруки реального захисту прав і свобод громадян.

Цікавим є погляд Винниченка на сутність державнос­ті, яку він розглядає як устрій матеріального і психічного життя народу, його національності, економіки, політики, культури — величезного і складного комплексу самооргані­зації людей.

Цікавими є міркування Винниченка з приводу низки пи­тань стосовно того, як російський і радянський імперіалізм не тільки змушений був зберігати майже всі атрибути дер­жавності України, а й вважав за можливе ввести її до ООН. Якщо це був камуфляж, то чому це не викликало негатив­ної реакції світової громадськості, яка визнала факт доціль­ності перебування України в ООН? Винниченко відповів на ці запитання недвозначно: «Українська держава була і є. Її, повторюю, створив народ, нація, а не купка бідних еміг­рантів, народ її захищав, захищає і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними.

Починаючи з ранніх своїх творів, темою творчості Винни­ченко обрав проблему людської гідності, заперечення «обов'яз­ків з примусу» над людиною. В ім'я людської особистості від­стоював індивідуальність, неповторність власного «Я» людини; був твердо переконаний, що неможливо перебудувати мораль­ний світ людини, царство обману, насильства, неправди, екс­плуатації засобами тієї ж неправди і несправедливості. Виступав за моральну політику, висував етичну максиму «чесність із со­бою». У творчості письменника проявився синтез думки і по­чуття художника, політика. «Я щиро і гаряче протестував проти соціальних несправедливостей, в ім'я цього протесту йшов у в'язницю, готовий був йти на смерть за торжество своїх полі­тичних і соціальних переконань».

У національному відродженні найбільш радикальним шля­хом Винниченко вважав шлях «революційної демократії», який відкриває перспективи соціального розкріпачення, наділення селян землею і розвиток продуктивних сил, самоврядування на місцях і самоврядування націй. З весни 1917р. ця ідея, писав пізніше автор «Відродження нації», конкретизувалася в двох завданнях: досягнення національної державності і швидкий суспільний прогрес на шляху до моделі західноєвропейської со­ціал-демократії. Акцент ставився на першому завданні як пе­редумові другого. Відродження національної державності Вин­ниченко, слідом за Грушевським, вважав найбільш доцільним починати зі створення широкої національно-територіальної ав­тономії України в складі демократичної федеративної Російської республіки.

Такі теоретичні розрахунки пояснюють зволікання і непо­слідовність діячів Центральної Ради в здійсненні соціально-еко­номічних перетворень, наївну недооцінку централізованого управління, регулярної армії і т.д. Пізніше Винниченко визнав ці фатальні помилки і зробив висновок: «Відродження україн­ської нації в національній сфері, — писав він у 1920р. — йшло й йтиме в гармонії з соціальним визволенням. Це й є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції». Опору національного визволення слід, на його думку, шукати в народі і насамперед -піти назустріч його одвічним соціально-економічним прагнен­ням — «Вільна Україна без холопа і пана» і однобічне визволен­ня розвинути у всебічне.

«Революційна демократія», за Винниченком, не терпить на­сильства. Він вважав передчасним курс більшовиків на соціалі­стичну революцію, а їх ідею диктатури пролетаріату — неприда­тною в селянській Україні. Водночас у Декларації Директорії 1918р. проголошувалося: влада в УНР повинна належати кла­сам трудящим — «робітництву й селянству, ... класи не трудові, експлуататорські не мають права голосу в порядкуванні держа­вою». Такий ідеал «державного соціалізму» виключав верховенство права, прав і свобод людини в державі. Час розсіяв ілюзії Винниченко і відносно «демократичної федерації» у радянській Росії. Однак його всі роки не полишала віра у світле майбутнє України, у неминучий розпад СРСР. «...Героїчний період на­шого відродження ще не скінчився».

Попервах В. Винниченко вважав себе прибічником «російсько-українського комуністичного табору», оскільки комунізм, на його думку, був не лише політичною теорією, а й філософією всього життя людини. Згодом, переконав­шись у великодержавній політиці керівників більшовицької Росії, він переглянув свої політичні погляди, і національні проблеми вийшли в нього на перший план.

Очолюючи Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, В. Винниченко підготував низку декла­рацій і декретів УНР, в яких проводив ідею суверенітету України в майбутній федеративній державі. Він писав, що відродження національної державності — вельми тяжка справа, яка ускладнюється тим, що українська нація історично не підготовлена до державності.

Після виходу з уряду В. Винниченко не зрікся свого праг­нення до побудови незалежної, суверенної України. Коли скінчився Гетьманат Скоропадського, який свого часу роз­пустив Центральну Раду, В. Винниченко увійшов до складу новоутвореної Директорії Української Народної Республіки і робив спроби втілити свою політичну концепцію в життя, але не знайшов підтримки з боку колег.

Після тривалого (майже рік) вимушеного перебуван­ня за кордоном В. Винниченко знову обстоював ідею не­обхідності побудови української державності. На цей час політико-правові погляди В. Винниченка за­знали деяких змін. Він пропонував конфедеративний дер­жавний устрій, але згодом збагнув, що за обставин, які складалися в політичному житті країни, ідея конфедерації не мала перспектив.

В. Винниченко був змушений піти на компроміс і зно­ву вніс корективи до своєї політико-правової концепції. Він погодився на федеративний устрій, що його обстоювали В. Ленін і Л. Грецький.

З урахуванням цього В. Винниченко запропонував удоско­налити федеративні зв'язки між Російською Федерацією та Україною. Він уважав за необхідне, щоб уряди цих респуб­лік виступили з заявою про необмежену, повну українську державність, про необхідність економічних зв'язків, розро­били план господарського розвитку України і погодили його з інтересами обох республік. Йому належала ідея про розроблення федеративної Конституції. Окрім цього, В. Вин­ниченко робив спробу вирішення питання керівних кадрів, пропонував погоджувати всі їх переміщення з урядом.

Але пропозиції В. Винниченка прийнято не було. Добре розміркувавши, він дійшов висновку, що радянська влада не відповідала проголошеним принципам. Вона була надміру централізованою та забюрократизованою. У країні всі­ма суспільними процесами керували комісари, які згурту­вались у привілейовану бюрократичну касту і проводили великодержавну російську політику. З країни висилалися прибічники її федеративного устрою, сама ця ідея вважала­ся контрреволюційною.

В. Винниченко став першим головою уряду (Генерального секретаріату УHP) народженої в 1917-1918 pp. Української держави і тривалий час, до кінця життя, носив тавро ворога України, приліплене його ідеологічними опонентами. Він пройшов складний шлях від прихильника культурно-національної автономії у складі Російської федеративної республіки до ідеолога відродження української державності, що чітко простежується у чотирьох Універсалах Центральної Ради, одним з безпосередніх авторів яких був В. Винниченко.

У праці "Відродження нації" він розкриває історію відродження української нації від часу Лютневої революції в Росії, розподіливши її на чотири періоди: 1. Доба Центральної Ради з двома періодами: а) революційної організації й морально-правової влади і б) юридично-правової держави. Рушійною силою тоді була національна демократія. 2. Доба Гетьманщини, коли панував клас буржуазії і реакції. 3. Доба Директорії. Характерною рисою її було те, що важлива роль належала сільському і міському пролетаріатові. 4. Доба Отаманщини. Головною силою у цей період виступають військові й дрібне національне міщанство.

Цікаві думки В. Винниченка щодо взаємозв'язку нації і державності: "Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави...". На запитання про те, що таке державність, він відповідав, що це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його національності, економіки, політики, культури.

Полемізуючи з опонентами з приводу наявності в Радянській Україні державності, В. Винниченко доводив, що така державність є, хоча "вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, — вони, а не хто інший, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів"9.

На В. Винниченкові як на політикові, що був схильний до імпульсивних рішень, крайніх оцінок і дій, значною мірою лежить провина за те, що в революції 1917-1920 рр. Україна не змогла відбутись як незалежна самостійна держава. Він не лише послідовно руйнував основи державності в перші місяці існування УНР, активно готував і очолив Національний союз та повстання проти гетьмана П. Скоропадського, який, незважаючи на всі помилки і прорахунки, за короткий проміжок часу зумів зробити для організації державних інституцій незрівнянно більше ніж його попередники-соціалісти, але й кинув очолювану Директорію та армію, коли побачив, що маси прислухаються лише до критичної частини його ідей і не приймають того, що здавалось письменнику-політику конструктивним.

В. Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським соціалістичним рухом і більшовиками, які були йому по духу часто ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники як С. Петлюра.

Осмислюючи уроки революції 1917-1920 рр. В. Винниченко в праці "Відродження нації", намагався знайти пояснення не лише причин поразки, але й визначальних мотивів поведінки лідерів тогочасної української соціал-демократії. Подібно до М. Грушевського він намагався виправдати їх певні незалежницькі кроки, що почали проявлятись з початком Світової війни. Зазначивши, що довгі століття існування України в складі російської держави мали своїм наслідком практично повне придушення всіх зовнішніх виявів національного життя, він підкреслює, що саме бажання одночасно звільнитись від соціального та національного, гніту зберегти націю, породжувало в українському середовищі сепаратистські настрої.

Противагою самостійності українські соціалісти бачили автономію в складі Російської республіки. В. Винниченко вважає, що така форма організації українського життя, "такі скромні, такі невеликі заходи" змогли б примирити вірність революції і хвилю зростання національної свідомості що швидко набирала сили в суспільстві. "Самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму Автономії України. Формальність, урочистість, проголошення уложення в "законність" її ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі Збори. Там же мала бути поставлена й оголошена федерація всіх народів Росії, яким також без усякого сумніву буде дано автономію" [25, с. 52-53].

Об’єднавшись в представницькому органі, українські прогресивні сили, підкреслює В. Винниченко, поставили перед собою задачу формування української державності. "Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була — відродження, розвинення нашої національности, пробудження в нашому народі своєї, національної гідности, почуття необхідности рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засоб для сеї істотної цілі. І через це процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомлюючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі" [25, с. 257].

Можливі невдачі у формуванні української державності, на думку В. Винниченка, пов’язані з неготовністю нації до вирішення завдання такої велетенської ваги. Адже, як соціаліст, він наполягав саме на "творенні з нічого", а не на "відродженні" чи "реформуванні" державності українського народу. Старі форми були неприйнятними для наповнення їх новим, соціалістичним змістом: "... всі органи державного управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, організованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности" [25, с. 255].

Головна проблема у створенні цієї нової української державності, як вважає В. Винниченко, — "наша бідність на інтелігентські сили". Нестача підготовлених, професійних і глибоко патріотичних державних керманичів несе в собі загрозу не лише для українського руху, конкретних його лідерів, а й для самої ідеї: "Ми розуміли всю небезпеку, на яку наражали саму ідею української державности на випадок неудачі, на випадок виявлення нашого безсилля, неуміння, недозрілости". Головна надія одного з лідерів спиралась на віру в потужні інстинкти самоорганізації широких мас населення. Він вважав, що достатньо передати енергію народу провідникам держави, відкрити шляхи розвитку могутніх творчих сил мас і держава витвориться саме в тій формі, яка найбільше відповідатиме мріям трудящих і історичним завданням революції.

Активна діяльність по створенню інституцій української державності була перервана більшовицьким виступом у Петербурзі та наступом їх військ на Україну. Успішність цього наступу зумовлювалась, на думку В. Винниченка, цілим рядом факторів.

Першим з них він вважає відхід лідерів Центральної Ради від соціалістичних ідеалів. Цей відхід був пов’язаний з переходом до реального творення владних інституцій. "Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державності, так з того моменту й почалось забування дійсної сутності нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження. Засоб цього відродження, — тільки засобі — ми почали приймати за ціль і єдину ціль нашого руху. Державність стала домінуючим мотивом наших дій".

Але не сама по собі прихильність до держави була помилковою. Центральна Рада, як вважає В. Винниченко, виявилась недостатньо соціалістичною, не зрозуміла необхідності побудови саме "робітничо-селянської" держави, а тому не могла протиставити нічого дієвого більшовицькій пропаганді. Насторожене ставлення до ідеї робітничо-селянської держави у лідерів українського руху він пояснює саме тим, що її пропагували більшовики, і прихід влади рад асоціювався з поверненням в Україну російської влади.

Наслідком такого нерозуміння більшовицьких ідей, вважає В. Винниченко, що "... стільки, справді, тої енергії, сил, завзяття, крови й життя ми вклали на те, щоб зробити ... не свою державність, ворожу нашій нації, згубну для неї. "Не свою" не національно, а соціально. Тобто, замість української держави робітників і селян, Центральна Рада будувала українську буржуазну державу.

Для української влади, як висловлюється В. Винниченко, "національне питання стоїть поза сферою соціального життя". 1 в цьому її найголовніша помилка, оскільки для працюючих класів побудова української державності сприймалася не як засіб збереження національної ідентичності та соціального визволення, а як проста заміна національної форми — синьо-біло-червоного прапору імперії на жовто-блакитний. Українська влада, декларуючи безбуржуазність української нації фактично будувала українську буржуазну державу.

Ця суперечність між словом і ділом, на думку В. Винниченка, стала головною причиною швидкої втрати авторитету Центральної Ради серед широких мас населення, а, особливо у війську. Селяни, одягнуті у військову форму, краще сприймали більшовицькі лозунги про негайну "експропріацію експропріаторів", ніж спроби української влади вирішити аграрне питання цивілізованим, законним шляхом. Більшовики ж, вирішуючи соціальні питання, "революційним шляхом", врешті-решт визнали необхідність існування незалежної української держави у формі радянської республіки.

Українські соціалісти, вважає В. Винниченко, повинні зрозуміти свою головну помилку — невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне.

Більше того, прийняття цієї ідеї всіма українськими революційними силами повинно стати головною передумовою захисту національних інтересів українського народу: "Коли де які українці бояться великоруського націоналізму, то на це можна сказати, що українцям треба бути якомога послідовнішими, вірнішими комуністами, щоб стояти на сторожі повної послідовності комун, дії, бо іменно комунізм не допускає панування нації над нацією І що більшими, послідовнішими комуністами будуть руські, великоруські комуністи, то швидше вони, тим самим муситимуть привести самі себе до знищення свого національного панування над українцями" [29, с. 5].

Така позиція В. Винниченка дає підстави вважати його одним із засновників українського націонал-комунізму, який сформував концепцію незалежної української радянської соціалістичної держави, що знаходиться в союзницьких відносинах з іншими державами, які організовані на подібних ідеологічних, політичних та соціально-економічних засадах.

"Заповіт борцям за визволення".

Вихідною тезою книжки В. Винниченко робить відповідь на питання про те, що потреба української нації є "Та сама, що у всякої індивідуальної істоти на землі: зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління. Які є найкращі засоби для цього? Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації — є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв’язують його у компактну цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державности є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, себто, які тримають їх колектив у покаліченому стані" [28, с. 8].

Визначивши державність, як пріоритетне стратегічне завдання, що стоїть перед української нацією, В. Винниченко говорить про необхідність знайти відповідь на питання про тактику дій українських сил. Чи це має бути боротьба за "створення" української держави, чи за її "визволення".

Висновок письменника і одного з чільних діячів УНР є цілком однозначним. Це боротьба за "визволення", оскільки українська держава існує. "Українська держава, українська державність на Україні є. Її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в "тюрмі народів" — Росії, Без цієї творчости ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі української державности покласти. А так само через це і зруйнувати цю будівлю не так легко".

Українська державність існує у формі УРСР. Факт її існування змушені визнати навіть найбільші її вороги — "руські імперіалісти у всіх виглядах". В українському русі, відзначає В. Винниченко, тривалий час існують дві основні орієнтації — на зовнішню допомогу та на внутрішні сили. Перша орієнтація представлена, на його думку, переважно діячами націоналістичного руху, представниками заможніших шарів українського суспільства та їх політичними агентами. Друга, до якої письменник відносить і себе — українськими послідовними прихильниками соціалістичної ідеї, захисниками інтересів трудового народу, як в самій Україні, так і на еміграції.

Саме вони, разом з народом, створили Українську Державу. "Не емігрантські "вожді" та "міністри", а Грушеські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсоветські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров’я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних робітників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься Української Повстанською Армією".

В. Винниченко переконаний, що існуюча форма української державності не може влаштовувати справжніх патріотів. Вона окупована, пограбована, покалічена, а не вільна, самостійна і багата. Однак вона живе, зберігає сили, не дає ворогам себе знищити, а, головне, плекає в собі ідею самостійності, що готова вибухнути в слушний час.

Самим фактом свого існування УРСР здійснює велику виховну роль в масах українського населення. Після сторіч бездержавного існування з’являється сила звички вирізняти свою територію, свої, нехай і умовні, кордони, свої, нехай і не вповні національні, зовнішні атрибути державності. Важливим завданням українського руху є, вважає В. Винниченко, закріплення цих звичок у свідомості українців.

Визволення Української державності від більшовицької окупації, вважає В. Винниченко, можливе, передовсім, за умови, коли в цю справу включаться мільйонні маси населення. Причини попередніх поразок визвольних змагань, підкреслює письменник, коріняться в тому, що надто часто частина української політичної еліти відділяла питання національно-державне від соціально-економічної емансипації мас. Це призводило до відчуження мас від національної ідеї, від самої державності. Творці Радянського Союзу продекларували визнання нерозривної єдності національного і соціального у визвольній боротьбі українського народу, проголосили ліквідацію експлуатації людини людиною та створили українську державність у формі УРСР, і, тим самим, перемогли, на деякий час, український визвольний рух. Але декларація залишилась декларацією і український народ залишився пригніченим.

Завдання українських соціалістів полягає, на думку В. Винниченка, у тому, щоб наповнити соціалістичні ідеї, присвоєні більшовиками, дійсним соціальним смислом. Для цього він пропонує замінити радянську систему формальної колективної власності особливою формою організації громадського життя — колектократією. "Колективну власність на землю, фабрики чи які інші об’єкти й місця праці можна назвати колектократією. Колектократія також відрізняється і від різноманітних форм кооперації, що існують в капіталістичних країнах, і від утопічних проектів комун Р. Оуена та Ш. Фур’є. Різниця полягає в тому, що колектократія, на відміну від кооперації, не допускає найманої праці, але визнає індивідуальну приватну власність, яка не прийнятна для класиків класичного утопічного соціалізму.

Специфічно щодо України, колектократія, вважає В. Винниченко, повинна забезпечити поступове згасання як економічних, так і політичних суперечностей. Вона, з часом, сформує реальний національний солідаризм.

Колектократичний устрій може бути реалізований лише після звільнення України. Однак сама ідея повинна оволодіти масами ще до звільнення і стати головною передумовою формування потужного визвольного руху в Україні. Лише за умови, що вона оволодіє свідомістю широких мас та чесних і щирих патріотів в радянському керівництві України, можна буде наповнити українську державність у формі УРСР реальним національним і соціальним змістом. Після цього українська справа може і буде підтримана і "зовнішніми силами" які керуватимуться не філантропією, а власними інтересами. "Наша правда і справедливість повинні мати за собою силу. А в чому ж мусить бути наша сила? Тільки в нашому народі, в погодженні, порозумінні, в злиттю з нашими внутрішніми силами. Коли вони будуть з нами, коли вони (виділення В. Винниченка) хотітимуть самостійності Української держави, і хотітимуть її всією душею, і всім тілом, тоді Зовнішні Сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна задовольнити це хотіння.