3. Суспільно-політичні погляди Пантелеймона Куліша.

Особливе забарвлення мали суспільно-політичні погля­ди П. Куліша (1819 - 1897рр.), який «еволюціонував від романтизму до по­зитивізму, від релігійного світогляду — до культу миротворниці науки, від православ'я до ідеї природної релігії, для усіх людей і народів спільної, від козакофільства до козакофобства» Проте, не зважаючи на зазначене, в творчості цьо­го учасника Кирило-Мефодїївського товариства головною завжди була ідея України. Пошуки цієї провідної ідеї, «лінії поділу на те, що за Україну і що проти неї, і було ніби основ­ною темою «хитань» Куліша». одна з яскравих постатей доби першого національного відродження України. Оригінальний мислитель, громадський діяч, організатор чималої низки українських видань (зб. «Записки о Южной Руси», альманах «Хата», «Основа»), етнограф, публіцист, автор поетичних збірок, оповідань, першого українського роману «Чорна рада», перекладач українською мовою творів Шекспіра — ось далеко не повний перелік сфер діяльності цієї непересічної і суперечливої натури.

Соціальну дійсність, П. Куліш поділяв на дві сфери «... в залежності від свого ставлення до України: благо і лихо, во­роги і друзі, будівники і руйнівники, своє й чуже, святе і «не­гідь». Цей принцип мислитель поклав в основу з'ясування проблеми сутності людини, яку вважав такою, що скла­дається з «внутрішнього» («серця») і «зовнішнього».

Постаючи компонентами одного цілого — душі, «серце» і «зовнішнє» завжди знаходяться в суперечності одне щодо одного.

Якщо перемагає «внутрішнє» — людина перебуває в пос­тійному духовному зв'язку з батьківщиною, а якщо «зовніш­нє» — людина забуває про рідний край.

Так само світ, суспільство та історія, на думку П. Куліша, також об'єднують у собі «внутрішнє» і «зовнішнє». На «внут­рішньому» («серці») формується ідея України, а «зовнішнє» повинно бути відкинуте як шкідливе.

Ідея України повинна базуватися на культурі, історично­му надбанні народу. Оскільки «із серця» і «через серце» ози­ваються до людей історія, крізь сучасність говорить до них минуле. Скільки у нас добра на Вкраїні, писав П. Куліш, і ніхто тому добру ціни не знає, «бо закидана рідна сторона всякою негіддю. Задля відродження культури слід відкину­ти все «зовнішнє», штучне, і, перш за все, накинуту наро­ду штучну мову, повернутися до «староруської» мови, яка є «передвічним скарбом» народного «серця».

Після арешту і вислання за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та каяття перед офіційною владою П. Куліш перебував на державній службі, був російським урядовцем у Польщі після чого видав роботи «История возникновения Руси», «Козаки в отношении к обществу и государству» та інші твори, в яких, опираючись на польсь­кі джерела, піддав критиці козаччину і гайдамаччину, на­зивав їх деструктивними рухами, які були позбавлені дер­жавотворчих ідеалів, стверджував, що українці нездатні до самостійного державного устрою, та схвалював факт при­єднання України до Росії. Свої погляди щодо нездатності українців побудувати незалежну державу П. Куліш об­ґрунтовував тим, що ні в минулому, ні в сучасному йому суспільстві не було соціальної верстви, яка була б здатною здійснити політичні і організаційні заходи щодо побудови власної незалежної держави.

Перспективним напрямом розвитку суспільства мисли­тель вважав створення системи національних культурних цінностей.

Постійним і незмінним є й той ідейний стрижень, що визначає увесь зміст діяльності П.Куліша. Його утворює проблема національної культури. Місію всього свого життя він вбачав в піднесенні українського народу до національного самоусвідомлення. Саме це дає право Д. Лижевському характеризувати світогляд П. Куліша як «україноцентричний». Ідея України є критерієм, з огляду на який розцінюється все розмаїття явищ навколишнього світу.

В основі філософського світогляду П.Куліша характерний для традиції української духовної культури погляд на двояку сутність людини й світу: наявність внутрішнього, сутнісного начала і зовнішнього, яке протистоїть йому.

Людина уявляється як осереддя постійної боротьби, що веде між собою «людина внутрішня», «глибина душевна» і «зовнішнє», поверхневе в людині. В «глибокому колодязі» душі людської приховане начало, що визначає сутність її. «Коли б ви знали, — пише він, — як глибоко в морі ростуть корали, що з них намисто нижеться! Отже, ще глибше на дні душі людської затаїлися поетичні речі, що ними, мов дорогими коралами, людська душа закрашається». В глибині душі людської приховано не лише поетичний дар людини. Тут місце, де здійснюється спілкування людини з Богом. «Бог говорить нам через наше сердце». Душа — осереддя міжлюдського спілкування. «Красен Божий мир, — пише він, — а ще краща душа чоловіка, і тягне вона нас до себе непобідимою силою. Великі скарби своєї благости розсипав Бог у своєму красному мирові, а ще більшими скарбами збагатив чоловічу душу, і не того нам хочеться жити, щоб тільки на Божий мир дивитися: ще більше нам хочеться в чужі душі входити і благодатні скарби на скарби міняти».

Виходячи з цього фундаментального дуалізму внутрішнього, «сердечного» і зовнішнього, чужого і ворожого й розробляє П.Куліш ідею України, що стверджується через низку антитез минулого і сучасного, народної мови й мови штучної, хутора і міста, України і Заходу, жіночого й чоловічого начала тощо.

Істотним у ствердженні ідеї України є звернення до історії її. Минуле України, як внутрішнє начало, забуто сьогоденням. Воно закопане глибоко як скарб, поховане немов домовина в могилі. Акт по збагаченню пам'яті народу знанням його історичного минулого є через те актом «воскресіння мертвих», «нового воскресіння», в результаті якого «із мертвих встане Україна». Справа в тім, що цей акт — власне культурна діяльність, спрямована на відкидання всього зовнішнього, минущого й пробудження вічного, сталого, яке й утворює справжню душу народу. Культурна діяльність уподібнюється до праці землероба, який очищує рідну землю від усього «зовнішнього», допомагаючи «воскресінню» вічного історичного буття.

З огляду на антитезу внутрішнього й зовнішнього розглядається надзвичайно болюча на той час проблема мови. За умов переслідувань і заборон, які встановлював царський уряд на вживання української мови, П.Куліш відстоює свою позицію про «мову серця» і «мову розуму». Протягом всієї історії України — і «за князів варягів», і за Литви, під Польщею і Москвою — в Україні існували дві мови — мова зовнішня, чужа, мова, що здатна була промовляти лише до розуму, а не до серця, і мова, яку зберігав народ, яка відповідала природі його і єдина здатна була виразити найпотаємніші рухи душі. «Як же не дивно, — писав він, — як не дико називати безглуздям потреби душі, яка тільки цим, а не іншим шляхом може сповістити іншій душі свою життєдайну силу? Резонерством нічого з цим прагненням не вдієш: воно зароджується глибше в душі, аніж найбільш розумні й ґрунтовні міркування. Справа тут не в одній відмінності мов; справа в особливостях внутрішньої природи, що на кожному кроці виявляються в способі виразу думок, чуттів, рухів душі, і які мовою, не природною авторові, виразитись не можуть».

З цього огляду П. Куліш протиставляє хутір як осередок життя людини, не зіпсованої ворожою її душі цивілізацією, де вона може здійснювати безпосереднє спілкування з природою, з вічним й сталим, і чужому українській культурі місту. Звертаючись до городян, Куліш проголошує: «Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте... селянську філософію проповідати, взявши її прямісінько із... Євангелія».

Справжнім охоронцем українського народного духу є селянин, хуторянин. «Це не чорнороб-пахарь, а людина в повному значенні слова. Його не вдосконалила сучасна освіченість. Він нічого не бачив, крім свого села. Він не знає грамоти, він зайнятий лише польовими й хатніми роботами. Слово Божіє, яке він чує в церкві, укорінюється в ньому одними лише явищами природи, які він любить несвідомо, як немовля свою годувальницю. Але в усіх його поняттях і діях, від погляду на самого себе до поводження з сусідами, вражає нас саме якась велич, в якій відчуваєш природне благородство натури людської».

З цього ж погляду Куліш протиставляє рідну Україну чужій йому Європі — як осередку, де процвітає культура міста, де «людина передусім — міщанин», де панує егоїзм і де багатство протистоїть бідності.

Зрештою, українська культура, з погляду Куліша, несе в собі жіноче начало, оскільки жінка живе більше серцем, ніж розумом, який переважає в діях чоловіків.

Цілком в дусі романтичної філософії історії, яка жіночий елемент мала за первісний, найістотніший і найголовніший, П. Куліш оспівує історію України:

Звичайно, це не означає, що, обґрунтовуючи ідею України, П.Куліш взагалі заперечував значення здобутків загальнолюдської цивілізації. Він не сприймав її антигуманних засобів і самих цивілізаторів та «просвітителів» з їх «лукавою панською мовою», які, «забувши про свою бідолашну господу», кликали «слідом за чужоземцем бігти»!