Трансфер технологій

Розвиток СРТ характеризується, як уже зауважувало­ся, надвисоким рівнем ринкової невизначеності, комерційного ризику. Набула розмаху «тіньова» діяльність у науково-технічній сфері: нелегальна торгівля технологічними секретами, промисло­вий і комерційний шпіонаж, несанкціонований фраичайзинг; підробка товарів-інновацій.

Утім, удало відібрана й апробована, надалі вчасно освоєна й позиціонована на ринку тєхнологія-інновація (чи її продукт) може забезпечити монопольно високу прибутковість, набагато перевищити стартові виграти виробника чи споживача. Тож тех­нологічний бізнес, тим більше в межах СРТ, вимагає обґрунтованого і цілеспрямованого стратегічного вибору і сталого моніторингу мінливих альтернатив організаційно-маркетингового та еко­номічно-комерційного забезпечення інноваційної діяльності.

Сучасна модель стратегічної поведінки суб'єктів СРТ має таку конфігурацію:

• перша її фаза (національна) полягає здебільшого у власному освоєнні технологій-інновацій і наповненні новими товарами внутрішнього ринку, спрямована на здобуття конкурентних пе­реваг, формування ринкової ніші продукту, зняття «цінових вершків»;

• друга фаза (транснаціональна — внутрішньофірмова) спрямо­вується на закріплення здобутих переваг, розширення «гео­графії» виробництва і поставок, нарощування маси прибутку шляхом трансферу технологій закордонним філіям ТНК, пря­мих іноземних інвестицій;

• третя фаза (міжнаціональна — міжфірмова) охоплює комер­ційну, а також некомерційну дифузію вже «зрілих» технологій.

Залежно від дії численних факторів внутрішнього й зовніш­нього середовища, завдань і можливостей фірми (корпорації) ос­новні інноваційні стратегії суб'єктів СРТ класифікуються таким чином:

• наступальна, що орієнтована на використання радикальних інновацій, плодотворних технологій, випуск новітніх продуктів, лідерство на ринку;

• захисна, що пов'язана з удосконалювальними інноваціями, мін­ливими технологіями і є найпоширенішою в розвинутих країнах;

• імітаційна, що передбачає копіювання піонерних технологій з залученням модернізувальних інновацій і є найхарактернішою для попереднього періоду економічного зростання Японії, «но­вих індустріальних країн» Азії («що Європа зробить, то Азія підробить»).

До інших — квазіінноваційних стратегій належать: 1) залежна (субпідрядна, кооперативна); 2) традиційна (майже незмінна в часі); 3) «за нагодою» (кон'юнктурна, «нішева»).

Для суб'єктів СРТ характерним є використання «змішаних» стратегій залежно від виду продукту, процесу, факторів ринкового середовища.

Реалізації вказаних інноваційних стратегій притаманне спе­цифічне маркетингове наповнення. Якщо для останніх трьох мо­жуть застосовуватись класичні виробнича, товарна, збутова та традиційна концепції маркетингу, то для першої трійки стратегій мають залучатися нові концепції соціально-економічного та інно­ваційно-технологічного маркетингу (рис. 1).

За умов інформаційного етапу НТР, переходу від примату продуктів до примату процесів (послуг), від техно- до антропоген­ної цивілізації в сучасному маркетингу відбулися суттєві зміни. Його характеристика як інноваційно-технологічного віддзеркалює нагальні суспільні потреби й можливості в перспективному рин­ковому моделюванні, екологізації світогосподарських зв'язків, гар­монізації процесів техноглобалізму.

Рис. 1. Концепція соціально-економічного та інноваційно-технологічного маркетингу

Головну мету зазначених інноваційних стратегій і маркетингу становить забезпечення їх максимальної продуктивності, еконо­мічної ефективності. Для ліцензійної торгівлі як ключового каналу комерціалізації «чистих» неуречевлених технологій основними фор­мами платіжних відносин є:

• роялті — періодичні (щомісячні, щоквартальні чи щорічні) відрахування продавцеві у вигляді фіксованих ставок (3—5 %, іноді більше) від доходу (прибутку, суми продажів, відпускної ціни) покупця, пов'язаного з комерційним використанням лі­цензії на період дії угоди;

• паушальний платіж — єдиноразовий платіж продавцеві за лі­цензію у зафіксованих ліцензійною угодою розмірах без по­дальших зобов'язань покупця перед продавцем;

• участь у прибутку — відрахування продавцеві фіксованої час­тини прибутку (10—30 %) покупця від комерційної реалізації ліцензії;

• участь у власності — передання як платіж покупцем ліцензії продавцеві частки акцій своїх підприємств, що дає продавцеві можливість контролювати користувачів своїх технологій.

Розрахунки цих ліцензійних платежів мають свою «ахіллесову п'яту», а саме невизначеність очікуваних прибутковості, еконо­мічного й соціального ефекту впроваджуваних технологій, об'єк­тивну неповноту критеріїв та механізмів їх застосування. Для оцінки ефективності інноваційної діяльності в міжнародній прак­тиці ЮНІДО рекомендує такі показники, як чистий дисконто­ваний доход, внутрішня норма прибутку, проста норма прибутку, проста норма прибутку на акційний капітал, коефіцієнт фінан­сової автономності проекту, а також термін окупності інвестицій в інноваційний проект.