87. Перебудова в срср і Україна

Причинами перебудови було відставання СРСР за темпами економічного розвитку, ефективності виробництва, продуктивності праці від провідних країн світу, застійні тенденції в соціально-політичній і духовній сферах життя. Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося на питання життя чи смерті радянської системи. Після смерті Л. Брежнєва новим Генеральним секретарем ЦК КПРС став Юрій Андропов. Під час його перебування при владі була розроблена програма економічних перетворень. Однак смерть Андропова не дозволила її реалізувати. Із приходом до влади Костянтина Черненка про реформи вже не йшлося. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов. Основні напрями реформ • Демократизація суспільства. Створення правової держави. • Гласність. • Реабілітація незаконно засуджених і репресованих за роки радянської влади. • Утвердження багатопартійності. • Запровадження інституту президентства. • Підготовка нового союзного договору. • Політика нового мислення у зовнішніх відносинах. • Підтримка демократичних революцій у Східній Європі. У квітні цього року була розроблена стратегія прискорення соціально-економічного розвитку країни. Сутність започаткованих Генеральним Секретарем перетворень зводилася до омолодження кадрів, альтернативних виборів партійного керівництва, колективізму в прийнятті рішень. Ця стратегія не була реалізована. Темпи росту економіки продовжували знижуватися. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС — техногенна катастрофа планетарного масштабу. На станції виникла пожежа, яку першими гасили 28 пожежників (В. Правик, Л. Телятников, В. Кибенок та інші). Радіоактивна хмара поширилася над територією Білорусі, Румунії, Польщі, Болгарії, Югославії, скандинавських країн, північно-західної частини Росії. Радіоактивні речовини забруднили землю. З’явилася 30-кілометрова «зона відчуження» — територія, яка найбільше постраждала від радіації і була заборонена для проживання. Найбільшого радіоактивного забруднення зазнали Житомирська, Київська, Чернігівська області. Причинами вибуху четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС визнано низьку якість проектування й обслуговування станції. Ця катастрофа наочно продемонструвала широкій громадськості злочинність недбалого ставлення комуністичної влади до господарства й екології. Новий етап економічних реформ почався в 1987 р. і передбачав розширення самостійності підприємств, відродження приватної власності й кооперативного руху, скорочення кількості міністерств і відомств, інтеграцію СРСР у світовий ринок. Але економічні реформи другої половини 1980-х рр. зазнали невдач. Це було викликано такими причинами: • Відсутність послідовної, адекватної, науково обґрунтованої стратегії розвитку. • Непослідовність уряду в здійсненні реформ. • Прагнення поєднати несумісні економічні моделі: адміністративнокомандну з повним одержавленням власності та ринкову з приватною власністю та ініціативою. • Некомпетентне керівництво в проведенні реформ. • Опір консервативних сил. • Переважання у промисловості підприємств військово-промислового комплексу. Проте були створені сприятливі умови для розвитку кооперативного сектора. На XIX партійній конференції було обговорено хід політичної реформи і взято курс на будівництво «соціалістичної правової держави», поділ влади, розвиток парламентаризму. Був створений новий законодавчий орган — З’їзд народних депутатів СРСР. Вибори стали проводитися на альтернативній основі. У березні 1990 р. III З’їзд народних депутатів запровадив посаду Президента СРСР. Ним став М. Горбачов. Була скасована Стаття 6 Конституції СРСР про керівну ролі КПРС у суспільстві. Розпочався процес формування багатопартійності: виникли Демократична партія Росії, Республіканська партія. На черговому XXVII з’їзді КПРС у 1990 р. усередині партії намітився розкол. Почався масовий вихід з лав КПРС. Незабаром розпочався процес падіння обсягів виробництва, ріст інфляції, зростання дефіциту бюджету. Золотий запас СРСР із 1985 до 1991 р. скоротився в 10 разів. У країні назрівала глибока соціально-економічна криза. Головною ознакою духовного і культурного життя СРСР у роки перебудови була гласність — відкрите обговорення в засобах масової інформації історичного минулого та актуальних проблем сучасності. В Україні політика перебудови мала свої особливості. Відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. У 1986 р. з в’язниць було звільнено близько 300 політичних в’язнів, серед них В. Чорновіл, М. Горинь, пізніше Л. Лук’яненко. Із Кримінального кодексу УРСР виключили статті про переслідування з ідейних міркувань. Новим явищем стала політика гласності, що поступово переросла у свободу слова.

Однією зі значних подій періоду гласності наприкінці 1980 — на початку 1990-х рр. стала свобода історичної науки. У світ вийшли численні публікації художніх, філософських творів, які тривалий час залишалися недоступними: секретні протоколи пакту Молотова—Риббентропа, документи про голодомор 1932—1933 рр., Українську революцію 1917—1919 рр., діячів Центральної Ради і Директорії, події громадянської війни в Україні, сталінські репресії, війну в Афганістані. З’явилося неупереджене висвітлення діяльності ОУН-УПА в роки Другої світової війни. Глядачі змогли побачити раніше заборонені й нові фільми — «Тіні забутих предків», «Покаяння», «Холодне літо 53-го» та інші. З’явилися документальні фільми, що розповідали про сувору дійсність минулих років. Були повернуті із забуття романи В. Винниченка, драми М. Куліша, оповідання М. Хвильового, вірші М. Зерова, новели Г. Косинки. Гласність допомогла з’явитися на світ творам наших сучасників — В. Симоненка, Л. Костенко, Є. Сверстюка, І. Дзюби, І. Драча. Багато письменників у період гласності звернулися до публіцистики, поклавши початок екологічній тематиці (С. Плачинда, Ю. Щербак). М. Жулинський розгорнув публікацію забутої спадщини, ліквідацію «білих плям» в українській літературі. Нові телевізійні передачі пробуджували інтерес до української історії. Були створені умови для підвищення ролі української мови в житті республіки. Відомі письменники Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко виступили за обов’язкове вивчення української мови в школах, проти «духовного Чорнобиля». У 1987 р. в Києві був створений Український культурологічний клуб (УКК). Учасники клубу проводили дискусії щодо закритих сторінок радянської історії, обговорювали проблеми української культури і мови. Відчуваючи тиск із боку влади через опозиційність режиму, УКК саморозпустився. Восени 1987 р. у Львові виникло «Товариство Лева» — молодіжна організація, що об’єднувала людей різних політичних поглядів і культури. У 1988 р. в Україні масово створюються нові суспільні неформальні об’єднання: студентська організація «Громада» в Київському університеті, «Товариство української мови їм. Т. Шевченка» у Львові, а також «Спадщина», Союз незалежної української молоді, Демократичний союз студентів, Студентське братерство. Навесні 1989 р. у Києві виникло товариство «Меморіал». До нього входили письменники, художники, кінематографісти, театральні діячі, що виступали за реабілітацію жертв сталінських репресій в Україні. Із виникненням в 1988 р. опозиційних КПРС рухів в Україні починає формуватися багатопартійність. Головною метою демократичних сил було створення широкого об’єднання на зразок народного фронту. Восени 1988 р. діяло ряд самостійних об’єднань («Народний Рух за перебудову» тощо). У березні-квітні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. У результаті виборів Демократичний блок України, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народну Раду. Восени 1989 р. відбулася зміна партійного керівництва УРСР: В. Щербицького на посаді змінив В. Івашко. Політичні реформи не підкріплювалися економічними, соціальна криза загострювалася. Перебудова не досягла своєї мети, але на тлі послаблення тиску офіційної цензури мали можливість відкрито заявити про себе демократичні національні сили в Україні, що виступили за забезпечення реального, а не лише декларованого суверенітету республіки.

Структурна криза радянської моделі суспільно-політичного розвитку Складові Прояви Економічна • Дефіцит товарів • Відмова або повільне запровадження нових технологій • Невисока якість більшості товарів • Продовольча криза, хронічна криза сільського господарства • Прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати) • Переважно екстенсивний шлях розвитку економіки • Висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції Політична • Воєнні авантюри і нездатність вийти з них (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо) • Нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. «Старіння» керівництва • Недієздатність законодавчих органів • Утрата динамічності в розвитку радянської моделі й, відповідно, її привабливості для інших країн • Корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв'язків, особистої відданості • Посилення репресій проти інакомислячих Ідеологічна • Розчарування в правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму) • Розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя • Усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму • Зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві • Посилення ідеологічного тиску на суспільство Екологічна • Бездумна експлуатація природних ресурсів • Відсутність наукового обґрунтування розміщення виробничих потужностей • Руйнування природного середовища, придатного для життя людей (забруднення водоймищ, атмосфери тощо) • Поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання кількості дитячих захворювань і народження нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо) Моральна • Поява явища подвійної моралі (розбіжності між декларованим стилем поведінки і реальними устремліннями та настановами; безвідповідальність, прагнення перекласти відповідальність на інших) • Зростання престижності професій та посад, які дають змогу отримувати нетрудові доходи • Зростання кількості побутових злочинів • Прагнення досягти мети незаконним шляхом • Зростання кількості економічних (господарських) злочинів • Наростання споживацьких настроїв • Швидке поширення пияцтва та алкоголізму

88. Прийняття Декларації про державний суверенітет України

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги — Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах. Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів. Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід’ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України». Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України. Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов’язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів — «Екологічна безпека» — передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв’язку з аварією на ЧАЕС. Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України. Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики. Історичне значення Декларації про державний суверенітет • Суверенітет офіційно визнано необхідною умовою подальшого розвитку української нації. • Визначено основні напрямки досягнення реального суверенітету. • Закладено основи майбутньої незалежності держави, зроблено перший крок на шляху до неї. Незабаром після прийняття Декларації Верховна Рада розглянула заяву В. Івашка і задовольнила його прохання про відставку. 18 липня 1990 р. Головою ВР УРСР було обрано Л. Кравчука.

Спроба державного перевороту у серпні 1991 р. Здобуття Україною незалежності

У 1991 р. Україна зазнала кризи, пов’язаної з надзвичайно гострим протистоянням між старими соціально-політичними структурами і вже глибоко зміненим суспільством. Зростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процеси демократизації та державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, яка керувала від імені народу, не отримавши на це повноважень, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, панівне становище військово-промислового комплексу. Боротьба точилася навколо підписання нового союзного договору, що передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік». В Україні ця ідея була зустрінута неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки, союзні органи влади мали великі повноваження у фінансовій політиці, міжнародних відносинах; передбачалося верховенство союзних законів над республіканськими. Аби запобігти розпаду СРСР, союзне керівництво на чолі з М. Горбачовим намагалося якнайшвидше підписати новий союзний договір. Улітку 1991 р. у підмосковному Ново-Огарьово відбулися переговори президента СРСР М. Горбачова з керівниками дев’яти союзних республік, включаючи й Україну. Попереднє підписання договору планувалося провести наприкінці літа 1991 р. Але 19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Організаторами заколоту був створений Державний комітет знадзвичайного стану (ДКНС) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. До Москви вводилися війська. На території СРСР на шість місяців був оголошений надзвичайний стан. Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності. Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. Проти дій ДКНС найбільш рішуче виступили демократичні сили: Рух, нові політичні партії. Депутати-опозиціонери української Верховної Ради — Народна Рада і представники демократичних організацій України — визнали дії ДКНС антиконституційними, спрямованими на відновлення необмеженої диктатури КПРС. Народна Рада закликала депутатів Верховної Ради зібратися на надзвичайну сесію, а військовослужбовців — захистити свій народ і не виконувати наказів путчистів. На захист ДКНС виступили більшість членів КПРС. Вони закликали пересічних комуністів підтримати дії путчистів. Але народ не пішов за змовниками. У Москві відбулися зіткнення. Росіяни підтримали Б. Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Армія теж не підтримала путчистів. 21 серпня змовники визнали свою поразку. Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України, у якому зазначалося: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений всеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президента України. Ним став ЛеонідКравчук. На карті світу з’явилася нова самостійна демократична держава — Україна, яка пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності. Незабаром після прийняття Декларації Верховна Рада розглянула заяву В. Івашка і задовольнила його прохання про відставку. 18 липня 1990 р. Головою ВР УРСР було обрано Л. Кравчука.

Розпад СРСР — процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в економіці (народному господарстві), соціальній структурі, громадській і політичній сфері Радянського Союзу, що призвели до припинення існування СРСР 26 грудня 1991 року.Розпад СРСР привів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав.Союз Радянських Соціалістичних Республік успадкував велику частину території і багатонаціональну структуру Російській імперії. В 1917–1921 рр.. Фінляндія та Польща отримали незалежність, були проголошені Литва, Латвія, Естонія та Тува. Деякі території в 1939–1946 рр.. були приєднані до СРСР (польський похід РСЧА, приєднання Прибалтики, приєднання Тувинської Народної Республіки, приєднання Бессарабії та Північної Буковини).

Розпад СРСР Із 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Азербайджан, Узбекистан, Киргизстан. "Новоогарьовський процес" було зірвано. 1 грудня 1991 р. в Україні відбувся референдум, на якому громадяни майже одностайно (91% голосуючих) висловилися за незалежність республіки. Обраний президентом Л. Кравчук витлумачив результати референдуму як мандат на неприєднання України до нового союзного договору.

8 грудня 1991 р. в білоруській урядовій резиденції "Впскулі", що в Біловсзькій Пущі (біля Бреста), таємно зібралися керівники трьох республік — Білорусі, Росії та України: С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук. Узгоджений на засіданні Державної ради варіант договору Єльцин запропонував першим підписати українському президентові, підкресливши, що свій підпис поставить після нього. За власним визнанням Кравчука, "доля договору цілком залежала від України". І він заявив категоричне "ні" со-, юзному договору.

Керівники Росії, України та Білорусі заявили про те, що "Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування". Потім Б. Єльцин телефонував президентові США Бушу, а С- Шушкевич — президенту Горбачову, що Радянського Союзу більше не існує, третій етап політичної реформи завершився розпадом СРСР.

На цій же зустрічі постало питання про підготування нового документа. Так народилася Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), підписана керівниками Росії. України, Білорусі.

13 грудня в Ашхабаді керівники держав Середньої Азії та Казахстану в основному схвалили ініціативу створення СНД. На зустрічі 21 грудня в м. Алмати відбулося підписання Декларації 11 держав на підтримку БІловезької угоди. Виняток становили республіки Прибалтики і Грузія, яка приєдналася до СНД через два роки. М. Горбачов, перший і останній президент СРСР, 25 грудня 1991 р. о 19-й годині виступив по телебаченню із заявою про припинення свосї діяльності на посаді президента.

Того ж вечора, о 19-й годині, у Москві над Кремлем було спущено червоний прапор із Державним гербом СРСР, а на його місце піднісся російський. Цей акт зміни державних символів поставив останню крапку в драматичній долі величезної країни, що називалася Радянським Союзом.

90. Слово «конституція» латинського походження (від лат. «constitutio» — установлення). Термін «консти­туція» вживали ще в період рабовласництва і феода­лізму. У Стародавньому Римі :аме так називали по­станови імператора. В епоху буржуазних революцій XVIII ст. конституція відіграє роль основного право­вого акту держави, що визначає основи його політич­ного і економічного ладу. Першими конституціями в сучасному розумінні цього слова, прийнятими і вве­деними в дію, були конституції США (1787 p.), Польщі і Франції (1891 p.).

Нині конституцією прийнято називати Основний Закон держави, який приймають згідно з особливим порядком. Вона має найвищу юридичну силу, є осно­вою для розробки законів і нормативно-правових актів.

Як правило, для конституції характерна підвищена стабільність, зміни до неї вносяться згідно з особли­вою процедурою. Держава забезпечує підвищений юри­дичний захист конституції. У цьому полягає особливість її статусу.

Після проголошення незалежності України 24 сер­пня 1991 р. постало питання про конституційні заса­ди нової держави.

Згідно з Законом України «Про правонаступництво країни» «до ухвалення нової Кон­ституції України на території України діє Конститу­ція (Основний Закон) Української РСР».

Наступні роки в конституційному процесі були складними. До старої Конституції внесено сотні до­повнень і поправок, дію окремих її розділів було зу­пинено, з'явилися нові розділи і положення — про Президента, Автономну Республіку Крим, Конститу­ційний суд тощо. Проте це були тимчасові заходи, що мали значною мірою «косметичний характер». На по­рядку денному постало питання про розробку і прий­няття нової Конституції нашої держави.

У 1992 р. було сформовано перший склад Консти­туційної комісії, яку очолили Голова Верховної Ради України І. Плющ і Президент України Л. Кравчук. У розробці проекту Конституції активну участь бра­ли вчені-правники, практичні працівники правоохорон­них органів, суду, народні депутати. У липні 1992 р. проект Конституції було винесено на всенародне об­говорення, але подальший процес її прийняття за­гальмувався внаслідок політичних суперечок і бороть­би за владу. Лише після обрання нового складу Вер­ховної Ради і Президента України у 1994 р. консти­туційний процес поновився. Конституційну комісію було переформовано, її очолили нові керівники дер­жави — О. Мороз і Л. Кучма.

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верхов­ної Ради. 24 квітня Верховна Рада прийняла проект за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спец­іальну комісію Верховної Ради України з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли пред­ставники всіх депутатських фракцій і груп.

У червні комісія закінчила свою надзвичайно складну роботу — адже до проекту було подано понад 5000 змін і допов­нень — і передала для першого читання у Верховну Раду доопрацьований варіант. Розпочалася копітка ро­бота щодо обговорення найважливішого нормативно-правового акту держави. Але політичні суперечки за­важали плідній роботі — до 26 червня Верховна Рада не ухвалила жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного проце­су, 26 червня Президент України підписав Указ, яким призначив на вересень 1996 р. Всеукраїнський рефе­рендум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу з розгляду Кон­ституції, змінивши технологію цього процесу. Було ство­рено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо.

О 9.30 ранку 28 червня 1996 р. нову Конституцію України було прийнято. Україна — єдина держава на пострадянському просторі, яка парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Кон­ституцію.

Про констит.== Важливим кроком у розбудові Україн­ської держави став законотворчий процес. За 1992-1994 pp. Верховна Рада України прийняла близько 450 законів. Проте че­рез відсутність концепції переходу від то­талітарної до демократичної держави біль­шість з них виявилася малоефективною.

Найважливішими законодавчими актами початку 90-х pp. стали закони «Про грома­дянство України» (від 8 жовтня 1991 ро­ку), «Про державний кордон України» (4 листопада 1991 року).

Важливе значення мав президентський указ від 15 січня 1992 року «Про Державний Гімн України», який затвердив Держав­ним Гімном національний гімн на музику М. Вербицького. 28 січня 1992 року синьо-жовтий прапор проголошено Державним Прапором України, а малим Державним Гербом України затверджено тризуб — знак княжої держави Володимира Великого.

28 червня 1996 року Верховна Рада ухва­лила нову Конституцію України. Ця по­дія мала велике історичне значення:

Новий Основний закон перейняв історич­ні конституційні традиції нашої держави.

Прийняття Основного закону свідчило про важливий державницький крок усіх політичних сил («центристів», «лівих», «правих») до загального національно­го порозуміння й примирення в ім'яУкраїни.

Конституція закріпила де-факто й де-юре існування нової незалежної демократичної України.

Проголошення Конституції України відкрило шлях до побудови правової держави та глибинних політичних і соціально-економічних перетворень.

     3 прийняттям нової Конституції зріс міжнародний авторитет нашої держа­ви. Україну прийнято до впливових європейських та світових організацій. Після проголошення незалежності України наша держава сформувала­ся як парламентсько-президентська республіка, Конституція 1996 року окреслювала Україну за формою правління як президентсько-парламентську республіку.

Нова Конституція України принципово від­різняється від попередніх українських консти­туцій радянської доби, про це свідчать, напри­клад, ст. 1: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава», де закріплюється республіканський лад та прин­цип народовладдя, та ст. З, за якою «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», що підкреслює гума­ністичний характер українського суспільства.

Виконуючи міжнародні зобов'язання, піс­ля вступу до Ради Європи, з березня 1997 ро­ку в Україні введено мораторій на виконання смертних вироків, а 22 лютого 2000 року Вер­ховна Рада України скасувала смертну кару.

Відповідно до ст. 103 новоприйнятої Конституції України чергові ви­бори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. Отже, перший тур виборів Прези­дента мав відбутися 31 жовтня 2004 року.

Незважаючи на те, що в країні намітилися перші кроки до стабілізації, готування до виборів відбувалося в досить складних суспільних та еконо­мічних умовах.