60. Жовтневий переворот в Петрограді і ситуація в Україні.

У 1918-1923рр. Європу охопив могутній революційний рух. Частково він був викликаний впливрм революційних подій в Росії. В різних крайнах революційний рух проявився по різному. В одних вибухнули революції, в інших були здійснені серйозні реформи, в третіх встановлювались диктаторські, фашистські режими.

Під безпосереднім впливом подій в Росії відбулася революція в Фінляндії. Після жовтневих подій коаліційний уряд домігся незалежності для країни і був визнаний радянською Росією. Проте більшовицький переворот надихнув прихильників соціалістичної революції на радикальні дії. Робітничий виконавчий комітет здійснив спробу захопити владу. Проте з допомогою німецьких військ уряд Фінляндії ліквідував радянську владу.

В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія. Вона складалася головним чином з військовополонених угорців, які повернулися з Росії. Комуністи закликали до соціалістичної революції і активно працювали по розширенню свого впливу в радах, які створювались по всій країні.

Рух за соціалістичну революцію, за встановлення влади рад й усуспільнення власності поширився і в Німеччині. На чолі руху стояла група “Спартак”. Керувал групою Карл Лібкнехт та Роза Люксембург. Але соціалістична революція в Німеччині зазнала поразки.

Політична обстановка в Україні після перемоги Лютневої революції 1917 року в Росії. Центральна Рада та її І та ІІ Універсали.

Перша світова війна призвела до величезних струсів у соціально-економічному й політичному житті Російської імперії. Зусиллями робітників Петрограда і революційних солдатів гарнізону 27 лютого 1917 р. самодержавний лад було повалено, а 2 березня—в день зречення Миколи II престолу — утворено з депутатів Державної думи Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. На місцях його опорою стали губернські й повітові комісари. Паралельно демократичні сили створювали так звані громадські комітети. В Україні з ініціативи лідерів Товариства українських поступовців Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського, Є. Чикаленка й соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри 4 березня 1917 р. у Києві було створено національний орган державної влади — Українську Центральну раду. До неї увій¬шли також представники інших політичні» партій, православного духівництва, культосвітніх, студентських, кооперативних, військових та інших організацій. Центральна рада обрала виконавчий комітет, який дістав назву Малої ради. Очолив Центральну раду відомий історик, активний борець за національне відродження України М. Грушевський, що повернувся зі заслання. Інтереси Тимчасового уряду Росії в Києві представляв Комітет об’єднаних організацій, який у своїй діяльності спирався на військові підрозділи, фінансові та економічні структури поваленої імперії. Він виступив проти відродження української державності. У великих містах і промислових центрах трудящі обирали свої органи влади – ради робітничих і солдатських депутатів. Наприкінці 1917 p. в Україні налічувалося близько 300 рад. Переважна більшість була створена а Донбасі й Подніпров’ї. Лише незначна частина рад (Луганська, Краматорська, Щербинівська та ін.) перебували під впливом більшовиків. Відроджувалися також профспілки та інші громадсько-політичні організації. День у день зростав авторитет Центральної ради, яка домагалася від Тимчасового уряду національно-територіальної автономії в складі Росії і відродження й розвитку культури українського народу. 6 квітня 1917 р. у Києві Український національний конгрес обрав 150 постійних членів Центральної радії і затвердив її як представницький орган влади українського народу. Пізніше до Центральної ради делегували своїх представників з’їзди військових, селян і робітників. Ні Тимчасовий уряд, ні російські консервативні й реакційні партії, ні більшовики не підтримали політики Центральної ради. Лише отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські соціал-демократи делегували до неї своїх представників. Влітку 1917 р. до Ради входило 822 члени. З них понад 180 (в тому числі 10 більшовиків) представляли неукраїнські політичні партії та організації. В умовах анархії, політичного тиску й економічної блокади з боку Росії Центральна рада здійснює ряд заходів на шляху відродження української культури і формування національної армії. На виконання постанови 1-го Всеукраїнського військового з’їзду, що відбувся в травні 1917 р. із сільських жителів кількох губерній було створено підрозділи Вільного козацтва. В жовтні 1917 p. в них налічувалося 60 тис. козаків. На з’їзді, який відбувся 16 – 17 жовтня в Чигирині, почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го українського корпусу генерала П. Скоропадського. Останній намагався надати у розпорядження Центральної ради свій українізований корпус із 40 тис. бійців, але В. Винниченко, М. Грушевськнй та інші заперечували необхідність мати регулярну армію. Війна і розгортання революційного руху в Росії примусили тимчасовий уряд на початку червня 1917 p. визнати владу Центральної ради на території 9 губерній України, крім Катеринославської, Харківської і Херсонської. Але Тимчасовий уряд усе ще займався військовими справами, фінансовою політикою, шляхами сполучення і постачанням продовольства. Враховуючи таку ситуацію, Центральна рада звернулася до українського народу із закликом згуртуватися й негайно закласти підвалини автономного ладу в Україні. На ІІ-у Всеукраїнському військовому з’їзді 10 червня 1917 p. Центральна рада оприлюднила свій 1-й універсал, який декларував автономію України і право українського народу самому розпоряджатися своїм життям. 15 червня було створено український уряд – Генеральний секретаріат у складі 8 генеральних секретарів і писаря, переважно із соціал-демократів. Його очолив відомий письменник і лідер УСДРП В. Винниченко. Намагання продовжувати війну до повної перемоги погіршили становище в Роси влітку 1917 p. Тимчасовий уряд був змушений шукати компромісів з Центральною радою, щоб заручитися її підтримкою, а також перешкодити активному будівництву Української держави. Внаслідок переговорів між міністрами Тимчасового Уряду Корейським, Терещенком і Церетелі, з одного боку, і представниками Центральної ряди – з другого, в Києві 11—13 липня було підписано угоду. Генеральний секретаріат визнавався крайовою владою Тимчасового уряду і мав ним затверджуватися, Центральна рада й уряд України повинні були поповнитися представниками національних меншостей, російськими кадетами, меншовиками й есерами. Формування української армії мало здійснюватися лише з дозволу військового міністра Тимчасового уряду. Питання ж про автономію України і земельні проблеми мали розв’язати Всеросійські Установчі збори. Всі ці положення було викладено 3 липня 1917 р. у 11-му універсалі Центральної ради. Невміння згуртувати національно-визвольні сили для втілення в життя національної ідеї, нехтування такими важливими проблемами, як організація роботи промисловості й транспорту, забезпечення міст продовольством і збереження правопорядку, свідчили про безпорадність Центральної ради. По Україні поширились анархія і безладдя.