32. Розквіт української культури у другій половині хvіі ст.

Наявність політичної автономії на Лівобережній Україні (Гетьманщині) забезпечила подальший розвиток української культури, незважаючи на послідовне посилення деспотичного режиму російського самодержавства, яке виснажувало економічнi та духовні сили українського народу. Після ліквiдацiї козацтва на Правобережжі й перетворення його у напівзруйновану провiнцію Польщі, занепаду культурно-національного руху в Галичині та на Волині, Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла створити культурні цінності, які на довгі роки забезпечили самобутнiсть духовного розвитку українського народу.

Слід наголосити, що найважливiшим культурним центром в цей час залишався Київ. Тут на зламі ХVII i ХVIII ст. досягла свого найвищого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом не лише для України, а й для всієї Схiдної Європи. Її вихованці були носіями науки й освіти в Росії, Білорусії, Сербії, Угорщині, Болгарії, Молдавії.

Центральною дисципліною, як і у західноєвропейських університетах, була філософія, яка мала свою традицію з часу заснування Братської школи (1615) і стала однією з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні ХVІІІ ст. Глибоке осмислення українськими філософами дістали твори античних філософії, Декарта, Спінози, Бекона. Після філософських творів С.Яворського, П.Прокоповича, Ю.Кониського найвищим досягненням філософської думки була творчість Григорія Сковороди (1722-1794), якому судилося відіграти в українському культурному процесі ту роль, що у французів відіграли Декарт і Паскаль, у англійців - Бекон і Юм, у німців - Лейбніц і Кант. У той час як у другій половині ХVIII ст. в українському суспільстві під тиском російського самодержавства посилювалися конформістські настрої, відмова відстоювати свій самобутній розвиток і внаслідок цього деморалізація, гонитва за чинами й матеріальними благами Сковорода проголошував палке слово проти «плоті», в оборону добра, всього вищого і духовного. Центральним питанням його філософії була проблема людини, її щастя, пошуків шляхів до нього. 3 філософії Сковороди випливали його етичні і суспільно-полiтичні погляди, які набували форми протесту проти соціальної нерівності, експлуатації, неосвіченості й темноти.

Студентам слід звернути увагу на розмаїття літературної творчості, яка, з одного боку, спиралася на традиції ХVII ст., а з другого - звільнялася від церковно-релігійного змісту, набувала світського характеру. Найяскравішою сторінкою української лiтератури цього періоду була драма (найвідоміша драма Ф.Прокоповича «Володимир», присвячена І.Мазепі). Її теорія була вироблена у стiнах Києво-Могилянської академії і ґрунтувалась на творчості Есхіла, Арістотеля, Плавта, Теренція та ін.

Важливе місце в літературному процесі займала поетична творчість з широким розмаїттям жанрів - вірші релігійно-моралістичні, панегіричні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні та ін. Все послідовніше утверджується світська лірика, представниками якої виступають поети С.Климовський, Р.Корецький, В.Пашковський, І.Бачинський, О.Подальський, Танський та ін.

Традицію української історичної літератури XVII ст. продовжили літописи¬ Г.Граб’янки і С.Величка. З’являються перші спроби систематичного викладу історії України у працях П.Симовського, В.Рубана, О.Ригельмана. У багатожанровій українській прозі XVIII ст. студентам слід звернути увагу на щоденники М.Ханенка (1691-1760) і Я.Марковича (1696-1770), в яких занотовано розмаїті факти державно-політичного та економічного життя Гетьманщини, «Странствованіє» Василя Григоровича-Барського, який фактично започаткував українські наукові студії в галузі географії, археології, етнографії, історії церкви тощо.

Постійна боротьба з різними виявами деспотизму, що точилася в Україні, формувала в свідомості передової української суспільності ідеї утвердження такої політичної системи, яка б забезпечувала вільний козацький устрій, права різних станів, суверенність вільної і соборної України. Ці концепції знайшли своє втілення у написаній в еміграції гетьманом П.Орликом «Дедукції прав України» - яскравому документі української політичної думки початку XVIII ст. В ній проголошувався пріоритет суспільних інтересів, демократизму і свободи, боротьби з насильством. Ці ідеї знайшли своє продовження в творчості В.Капніста, вимогах українських делегатів до «Комиссии по составлению уложения» Катерини II, патріотичному настрої «Історії Русів», дали підстави великому Вольтеру зазначити - «Україна завжди бажала бути вільною».

Розглядаючи процес розвитку культури наприкінці XVII - початку XVIII ст. студенти повинні знати, що в цей період у руках старшини зосередились значні матеріальні цінності, що дало можливість новій українській аристократії сприяти інтенсивному зростанню будівництва, розвитку всіх галузей мистецтва в Україні. В епоху гетьманування Мазепи в українській архітектурі остаточно утвердився стиль, який дістав назву «українського бароко» (також козацького, або мазепиного бароко). Заходами гетьмана було побудовано чимало архітектурних шедеврів як у Києві, так і в інших містах, oновлено Софійський та Успенський собори, інші давні споруди у Києві, які одержали яскраве барокове оформлення. Від меценатської ді¬яльності гетьманів прагнула не відставати козацька старшина, яка спору¬джувала величезні муровані храми, палаци, брами, адміністративні і навчальні будівлі. Поряд з Києвом архітектурні ансамблі зводяться у Чернігові, Переяславі, Стародубі, Ніжині, Батурині, Глухові та ін.

Невід’ємною прикрасою культових, світських і громадських споруд, будинків козацької старшини був монументальний живопис. Дедалі глибше світська тематика проникала у релігійний живопис, у результаті чого від¬бувався процес творення самостійних світських жанрів у живопису. Сту¬денти мають ознайомитися з блискучим розвитком портретного мистецтва в Україні, творчістю Д.Левицького, В.Боровиковського, А.Лосенка, плея¬дою талановитих представників української гравюри європейського рівня Щирського, братів Тарасевичів, Мигури, Зубрицького, Г.Левицького, О.Казачковського. Нарешті слід мати на увазі високий рівень розвитку ук¬раїнської музики XVIII ст., найвищим досягненням якої була творчість М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя.

Таким чином, попри всі несприятливі політичні обставини існування хай і обмеженої української державності дало можливість для створення роз¬маїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвро¬пейський культурний процес.