38 Назвати видатних укр. Мислителів що зробили важливий внесок у світову культуру

Григорій Сковорода увійшов в історію культури українського народу як видатний оригінальний філософ-гуманіст, письменник-демократ. Його праці є життєдайним джерелом, з якого черпатиме наснагу ще не одне покоління. Думаю, ще довго дивуватиме подвиг мислителя, що в глуху добу кріпосництва та релігійних забобонів відважно кинув обвинувачення сильним світу. Заперечував він і споконвічні релігійні істини, стверджуючи: «Природа є першопочаткова всьому причина і саморухома пружина». Творчість Г. Сковороди; його ідеї демократизму та гуманізму знайшли відображення у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненки, Є. Гребінки, Т. Шевченка, набравши нової сили й змісту. Високо цінили Григорія Савича видатні письменники. Іван Франко писав, що Сковорода був «цілком новим явищем в українській літературі з погляду освіти, широти поглядів і глибини думок». Лев Толстой захоплювався його творами і єдністю життя та проповідуваних ним ідей. Своєю творчістю Сковорода підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. Він був митцем зі своїми власними поглядами на життя. За словами Каменяра, він є найвидатнішим за своєю індивідуальністю поетом у староруській і давній українській літературі на величезному просторі часу — від автора «Слова о полку Ігоревім» до Котляревського й Шевченка. Як прозаїк Г. Сковорода підвів давню українську прозу до тієї межі, за якою відразу поставала нова українська література. Житія, літописи, проповіді, послання після Сковороди зустрічаються все рідше і в оновленому вигляді. Художня проза Г. Сковороди — це збірник «Байки харківські». Його байки допомагали в пошуках істини, були спрямовані на викриття суспільних вад, підносили дух громадянської гідності, засуджували самодурство, кар'єризм, чинопочитания. Ще за життя Григорія Савича слава про нього як про оригінального філософа ширилася далеко за межі України. Він вважав, що філософія «...спрямовує усе коло справ своїх до того, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, якість думкам, яко голові всього». Григорій Сковорода цінував людей за їхні душевні якості, зневажав чини й сам відмовлявся від будь-яких посад. Оспівуючи волю, ставлячи її над усе, Сковорода у виборі своїх друзів саме вільнодумство вважав за неодмінну умову дружби. Мабуть, через це він любив навідуватися в родини Каразіних, Мечникових, Капністів. Я повністю згодна зі словами Павла Тичини, який сказав про Григорія Сковороду як філософа, педагога й письменника: «Великий паш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту та моральну...»

Микола Шлемкевич – мислитель, інтелектуал, державник

А був це галичанин зі світовим іменем, філософ, літературознавець, публіцист, історик та громадсько-політичний діяч минулого ХХ століття, який творив під псевдонімами - М.Іванейко, С.Вільшина, Р.Срібний, народився він на Тернопільщині лютневої днини, 8 числа року Божого 1894-го й пройшов із Україною та українцями весь складний і тернистий шлях формування та краху національних урядів, повстань, переворотів та військових дій на наших теренах у часі І-ої та ІІ-ої світових війн, національно-визвольних виступів, репресій та Голодоморів. Всі ці події не просто бачив чи спостерігав 20-и річний юнак із Тернопільського села Пилява. Він, озброєний національними ідеями у 1917 році після повернення із сибірського заслання 1915-17 років, куди його вивезли під час окупації Галичини московською армією, поселився у Києві, де працював секретарем «Робітничої газети», а за сумісництвом - науковим співробітником Всеукраїнської Академії Наук. У таких історичних та політичних умовинах Микола Шлемкевич здобув блискучу освіту, закінчивши Бучацьку й Львівську гімназії та факультет філософії Віденського університету, у філософському гуртку якого активно працювали такі мислителі з європейськими та світовими іменами як Карнап, Шлік та інші. У тому числі й завдяки впливах їхні праць М.Шлемкевич став фаховим, простіше кажучи – «цеховим» філософом високого штибу. Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Т.Шевченка та І.Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення, називаючи наш народ «…вічним мрійником і шукачем царства справедливости на землі...», що й було основним мотивом світогляду Тараса Шевченка, який, характеризуючи суспільство майбутнього, бачив його таким де «раба не буде, супостата, а буде син і буде мати і будуть люди на землі». Ці слова, на думку М.Шлемкевича, «найпростіше схоплюють народню візію земного раю». Він за допомогою системно-філософських підходів та катеґорій обґрунтував роль одноосібної влади правителя в історії нашої держави, підтримав ідею єднання давньоруських земель, утвердження християнської релігії, досконально розробив та вдало вмонтував у державно-правову концепцію проблему ґенези та трансформації народовладдя у державотворенні України.