32. Проаналізувати працю м. Костомарова « дрі рускі народності» визначити його актуальність на сучасному етапі

У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з

російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі "Дві руські народності". Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності

українського народу, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне

мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючиїї неповторність.

Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукує нові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремої української держави, виходячи саме з національної психології українського народу; по-друге, — це спроба автора наголосити на не ідентичності українського народу з російським, підкреслюючи цим

самобутність і самоцінність українців. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.

М.Костомаров також осмислив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою оптимальною формою для українства, як вважає він, була насамперед громада. У політичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепцію політико-суспільного устрою. Така форма політично-суспільного життя передбачала "створювати поміж собою добровільні товариства", існування яких не шкодило

незмінному праву особистої волі. Федеративна концепція політично-суспільного життя, виключаючи всякий примус і насилля, здійснює постулат непорушності індивідуальної волі. Виходячи з визначення

етнопсихологічних властивостей, М.Костомаров пропонує форму політичного життя пристосовувати до національного характеру української нації.

М.Костомаров уперше розкриває і "внутрішні принципи" чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його не ідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу, як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського

православ'я як духовного інструменту насаджування російської імперської

33. Охактеризувати культурно- освітню діяльність усс, назвати видатних українських вчених , письменників , художників – січових стрільців

Феномен українських січових стрільців - це яскрава сторінка соціального руху не лише в контексті національно-визвольних змагань, але й помітне явище в культурному житті України першої чверті XX століття. З політичних мотивів воно було табуйоване до вивчення фактично протягом майже століття. Отже, не випадково зараз з'являється чимало праць, присвячених цій тематиці, тим більше, що діячі національно-визвольного руху “усусів” дали поштовх подальшому розвитку української культури у різних її напрямах: у музиці, літературі, образотворчому мистецтві, розвої театрального мистецтва. Серед студій, що з'явилися останніми роками, слід назвати працю М. Назаровича “Легіон Українських Січових Стрільців: ідея, формування, боротьба”, метою якої було вивчення зародження та формування національно-визвольного руху в історичному аспекті, статті Т. Кузьменка, що торкалися педагогічної та освітньої діяльності Українських січових стрільців на Наддніпрянщині та Волині, розвитку пісенного жанру [1].    Показово, що діячі української культури, ставлячи перед собою завдання боротьби за незалежність України, ясно усвідомлювали необхідність культурно-просвітницької роботи серед людності, просвітництва задля формування почуття національної ідентичності серед українського населення, що на той час фактично було роздерте між двома великими імперіями - Австро-Угорською та Російською. Згадані публікації були присвячені переважно питанню формування організації. Пропонована стаття висвітлює культурно-освітню подвижницьку (бо поєднувалася з бойовими діями) працю січових стрільців, що була дуже різноплановою, з нашої точки зору, поки що недостатньо розкрита. Стрілецька творчість у галузі літератури і мистецтва, що зародилася, ідейно й організаційно оформилася та розгорнула активну плідну діяльність у добу національно-визвольних змагань українського народу 1914-1923 pp., увійшла важливою складовою в історію української культури першої половини XX століття. Вирішальне значення у цих процесах відіграло зародження, ідеологічне і національне оформлення на західноукраїнських землях січового стрілецтва. На його основі з початком Першої світової війни у серпні 1914 р. утворилася перша з часів Полтави добровольча українська військова формація - Легіон Українських Січових Стрільців під гаслами боротьби за незалежну соборну Україну. Він мав могутній інтелектуальний потенціал. За свідченням команданта Кошу УСС отамана Никифора Гірняка, який зробив потужний внесок у згуртування творчої інтелігенції та організації центру духовного життя Легіону, серед старшин і стрільців було 38 % інтелігенції - недавніх громадсько-політичних діячів, педагогів, письменників, художників, композиторів, акторів львівського українського театру „Руська бесіда", студентів і гімназистів [2]. Вже на початку 1915 р. утворився центр духовного і культурного життя та горнило стрілецької многогранної творчості в Легіоні УСС - Пресова Кватира. Насамперед, у її складі зосередилася група молодих обдарованих письменників, поетів і публіцистів, творчі здобутки яких стали визначним надбанням української літератури. Найбільш відомими з них були А. Баб'юк (М. Ірчан), В. Бобинський, М. Голубець, Р. Купчинський, В. Кучабський, Л. Лепкий, А. Лотоцький, О. Назарук, М. Угрин-Безгрішний, Ю. Шкрумелякта ін. [3].    Ефективною була видавнича діяльність Пресової Кватири. Наявність творчих сил дозволила налагодити в Легіоні УСС власні періодичні видання, яких не мала жодна частина австрійської армії. Від 1915 р. побачили світ і широко розповсюджувалися серед січового стрілецтва часопис „Самохотник" („Доброволець"), поетичний журнал „Новініана", сатиричні журнали „Бомба" і „Самопал". Улітку того року зусиллями М. Угрина-Безгрішного та А.Лотоцького налагоджено випуск регулярного „Вісника Пресової Кватири" і згодом поважні, змістовні журнали-щомісячники „Шляхи" та „Червона Калина", де публікувалися нариси з бойового шляху Легіону, поетичні твори А. Баб'юка (М. Ірчана), О. Назарука, М. Заклинського, Ю. Шкрумеляка, Л.Лепкого та інших. Пізніше В. Бобинський і Л. Гец склали „Стрілецьку антологію", яка містила 36 літературних творів письменництва Легіону [4].    Слід також відзначити вагомий внесок у стрілецьку літературу письменників-прозаїків і поетів, які хоч і не були в лавах Легіону УСС, але підтримували з ним тісні стосунки і своїми творами брали активну участь у його духовному житті. Це, насамперед, Іван Франко, Богдан Лепкий, Андрій Чайковський, Кирило Трильовський, Степан Чарнецький, Василь Пачовський, Михайло Рудницький та інші. Стрілецька тематика в різних формах була присутня, або домінувала в їхніх творах, як і у багатьох письменників, поетів міжвоєнного часу 1920-1930-х років. Це дозволяє зробити висновок, що стрілецька творчість не обмежується добою Легіону УСС чи Галицької армії, а є довготривалим процесом в українській літературі і мистецтві, який продовжується й сьогодні, про що свідчить, зокрема, твір сучасного львівського письменника, Героя України Романа Іваничука „Бо війна війною". Щоправда, тривалий час ця тематика була під забороною владних структур. Р Іваничук  став одним із перших, хто в середині 1980-х pp. звернувся до неї. Він розповідав, що в романі „ звертається до того матеріалу, до якого з цілком відомих причин не міг звернутися раніше: Перша світова війна, січові стрільці, двадцяті роки на Україні, репресії, соловецькі табори..." Мистецькі твори художників Легіону УСС з історичного минулого України, бойового шляху Легіону УСС, а згодом Галицької армії, про героїчні подвиги січового стрілецтва в битвах за українську справу стали не лише безцінним документом епохи національно-визвольних змагань, але й скарбницею українського образотворчого мистецтва.    Варто відзначити, що творчий діапазон стрілецьких художників доби визвольних змагань був надзвичайно широким - від графіки О. Куриласа, О. Сорохтея, Л. Лепкого, яка була у фронтових умовах найбільш доступною, до портретів і батальних картин О. Куриласа, І. Іванця, Ю. Буцманюка, Ю. Назарака. їхні твори, виконані на високому мистецькому рівні, несли в собі потужний ідейний заряд, яскраві вияви патріотизму. Відтак, вони стали взірцем і надихали нові покоління українських художників на продовження стрілецької національно-патріотичної тематики.    Серед найбільш відомих митців нової генерації були Е. Козак, П. Ковжун, О. Кульчицька, О. Новаківський, П. Холодний, Г. Смольський та інші. їхні картини були сповнені любов'ю до січового стрілецтва, героїчного чину борців за волю України, постійно прикрашали мистецькі виставки міжвоєнних часів. Широкий тематичний діапазон та виконавська майстерність талановитих акторів, імена яких увійшли в історію українського театру, зробили Стрілецький театр надзвичайно популярним як серед вояків українських військових формацій, так і серед українського населення по обох берегах Збруча.    Відтак, стрілецька творчість українських формацій, що зародилася і пройшла етап становлення в добу національно-визвольних змагань, була закономірним результатом піднесення і розвитку національного руху на західноукраїнських землях, активної діяльності національних культурно-просвітніх і парамілітарних молодіжних товариств напередодні Першої світової війни та створення унікального українського формування - Легіону УСС з величезним інтелектуальним потенціалом. „Українське Січове Стрілецтво, - наголошував визначний український військовий історик Степан Ріпецький, - вже від свойого народження, як революційна, політично-військова формація та ідейно-культурна спільнота, було творцем та носієм новаторських ідей та нових духовних цінностей, які воно впродовж усього свойого існування всебічно розвивало" [11].    Організація потужних творчих сил сприяла широкомасштабному розвитку стрілецької літератури, образотворчого і музичного мистецтва, театру, які залишили велику спадщину й зробили вагомий внесок в українську культуру і мистецтво. Отже, на наш погляд, культурно-освітня діяльність у Легіоні Українських Січових Стрільців в добу національно-визвольних змагань 1914-1918 pp., творча спадщина стрілецьких літераторів, композиторів, художників і діячів театру та їх внесок в українську культуру і мистецтво заслуговує на подальші дослідження і висвітлення культурної скарбниці України.