16.Європейська конв про імунітет д-ви 1972р

Європейська (Ба-зельська) конвенція про імунітет держав 1972 р. базується на :Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторговельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не володіє. онвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії держави. Вона містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухомості, відшкодування шкоди та ін.). Не застосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу. Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов: 1) другою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) не-комерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

17. Юр. Ос як суб. МЧП

Юридичні особи є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Ними вважаються підприємства, організа ції, установи, створені відповідно до законодавства певної дер жави. У законодавстві та практиці здебільшого визнається, що юридична особа створюється в порядку, передбаченому законодавством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відособлене майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає в цивільних правовідносинах та господарському обігу, відповідає за зобов'язаннями з договорів та деліктів. .Поділ юридичних осіб на публічні та приватні має формальний характер. 'У майновому обігу юридичні особи публічного та приватного права мають однакові права. Виняток в окремих випадках може становити держава (якщо вона визнається юридичною особою). Перехід юридичної особи з однієї форми в іншу здійснюється відповідно до норм права без припинення діяльності цієї особи^Законодавство держав допускає функціонування так званих спілок чи інших утворень, які не мають статусу юридичної особи.

18. Пр. Статус іноземців в Україні.

Правовий статус іноземців в Україні визначають Конституція України, Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. (зі змінами), Закон України «Про біженців» від 21 червня 2001 р., інші нормативні акти України та міжнародні договори України. Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Україні, закріплений в ст. 26 Конституції: іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також мають такі ж обов'язки, що і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Так, іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не можуть об'єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні державними справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі у референдумах; не мають права рівного доступу до державної служби; на них не розповсюджується обов'язок відбувати військову службу тощо), мають менший порівняно з громадянами України обсяг економічних, соціальних та культурних прав (не мають права користуватися об'єктами права державної та комунальної власності, права на захист від незаконного звільнення, права на соціальний захист, права безоплатно здобути вищу освіту тощо); У повному обсязі надані Конституцією та чинним законодавством України права і свободи можуть реалізувати лише ті іноземці, які постійно проживають в Україні.Іноземці на території України несуть відповідальність на загальних підставах. Іноземцю, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено термін перебування в Україні.

19. Фіз. Ос. Як суб МЧП

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави перебування, тобто нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців, іншим нормативним актам. На іноземних громадян може поширюватись і дія законодавства держави їхнього громадянства, на осіб без громадянства — законодавство держави їхнього постійного місця проживання. Статус цих осіб визначається також міжнародними угодами. Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних усіма державами обов'язкових норм міжнародного права. Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців, під час визначення їхнього правового статусу зобов'язана враховувати спеціальні правові принципи. У доктрині визначається різна їх кількість. До них належить, зокрема, поширення на іноземців юрисдикції держави перебування. Іноземці мають право на захист з боку держави, громадянами якої є чи місце проживання (місцеперебування) у якій вони мають. Сукупність прав, свобод та обов'язків іноземців у державі перебування, що гарантуються нею, утворюють їхній правовий статус, який у міжнародному приватному праві часто залежить від: 1) виду правового зв'язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.); 2) терміну перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають); 3) мети перебування у державі (виконання службових обов'язків, підприємницька діяльність; виконання певної роботи, навчання, підвищення кваліфікації, стажування, лікування, знаходження

20. Зак-во Укр. Про іммігрантів та біженців.

іммігрант — це іноземець чи особа без гро¬мадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміг¬рацію і залишився в Україні на постійне проживання.Правовий статус іммігранта в Україні визначається Кон¬ституцією, цим Законом, іншими законами України та прий¬нятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Визначення статусу іммігрантів в Україні стало можли¬вим завдяки Закону України "Про імміграцію" від 7 червня 2001 р. Крім визначення понять "імміграція" та " "імміг¬рант", яких не було у попередньому законодавстві, Закон ви¬рішує такі важливі питання: дозвіл на імміграцію; квота ім¬міграції, повноваження органів, що забезпечують виконання законодавства про імміграцію; надання дозволу на іммігра¬цію; порядок в'їзду іммігрантів; скасування дозволу на імміг¬рацію, виїзд та видворення за межі України тощо.

В Україні статус біженців був визначений в Законі України "Про біженців" від 24 грудня 1993 р.Новий Закон України "Про біженців" набрав чинності 21 червня 2001 р.

Відповідно до ст. 1 Закону біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися ним внаслідок таких побоювань або, не маючи громадянства (підданства), перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Закон визначає стадії надання статусу біженців,. Закон також визначає права та обов'язки біженців. Зокрема, у ст. 20 Закону зазначається, що особа, якій надано статус біженця в Україні, користується правами і свободами, які передбачені Конституцією та законами України. Закон передбачає також міжнародне співробітництво з метою захисту прав біженців.